Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: "Хай винуватить!" і пішов до хати.
Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:
- Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер одвічати будете.
Одрадяни й слухати про те не хотіли.
- Чого нас до тії шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати - от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись,- одказу-' вали вони на те.
Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тимчасом хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тілько жито й пшениця поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.
- Ставайте на косовицю за плату!
- Не хочемо за гроші. З копи давай! -одказують одрадяни.
Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та дівчата снопи в'язати.
- Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків робилося! А то вигадали - машину:
і другим лихо і собі не на прибуток,- казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.
Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі; закуріли киптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні. Загула-засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї,:мов вавилони, здіймалися. Все то вона намірилася пожерти за який-небудь місяць!
- І не подавиться, клята! - казали одрадяни, слухаючи про те, що вона за день по сто кіп збиває. Хай збиває! їм до того ніколи встрявати; треба мерщій за своє хапатися, біля свого порядкувати. Гірка нужда вже гомоніла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися, як мухи в окропі. Мерщій хліб прибирали та вивозили на продаж, не заглядаючи вперед, чи надовго то його стане - аби мерщій дірки залатати та розпірки позапихати. Урожай того року не густий вдався, всіх обдурив: з копи ледве-ледве по три мірки вибивали. Як полічили одрадяни, то хліба не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися.
- Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле милосердний, що горлата ненажера втомиться, як і косарка, тоді ще трохи замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через зиму, а там, як люди кажуть, вовка самі ноги годують!- казали одрадяни, сподіваючись на панські стоги та на те, що, може, подавиться молотил-ка-ненажера.
А "ненажера" тимчасом не тілько не давилася, а ще більше зіхала та дерла свого рота: не тілько від ранку й до вечора гула та свистала, а ще й ніччю торохтіла на всю Одраду. Та й доторохтілася!.. Вихопилася якось під вітер іскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди наробила, разом пожежею весь тік обхопила. Таке огнище розвела, немов серед пекла: по землі густий дим стеле, до хмар жарке полум'я засилає… Вночі страшно було глянути на те: чорне небо, як розпечене залізо, червоніє; криваве зарево на всю округу світить та сяє; панський двір і Одрада сумно позирають на те вогненне море, бездуж-. ні що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю; собаки глухо виють, налякані невиданим дивом, і їх глухі заводи сумом та жалощами розносяться по всіх усю-дах. Моторошно й страшно!..
Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий дейь випав дощ і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них страшенні купи попелу й недогар'я чорніють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада більше діймала їх.
- Скілько то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити - вогню до соломи підкладати, на те тілько, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка хліба. От і не далиі.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!
Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже нестає, третій стогне - і посліднє з засіка вишкрябав… По хатах крик та плач стоїть, дітвора репетує: "їсти хочеться", а матері гукають: "черви б вас поїли, кляті!" і годують дітвору духопеликами. На вгородах чоловіки сновигають, не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах позаводилося.
Зате в хаті, де жила Марина, тихо. Як дід Улас пішов від них, зосталися Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самій про все думати-гадати: й про одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, і худоба плаче. Хоч у Марини й не було худоби - нікому було плакати! - зате сама Марина не раз і не два вмивалася рясними, як надавлять її злидні та недостачі. А коли ж було таке, щоб вони її не давили? Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона, хоч і скрипіла, та все не подавалася-турбувалася й про себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порі стала, давно дівує. І ростом вийшла-висока та брава, і красою взяла - наче квітка та, що ранком розцвітає. Одно тілько - сумна завжди. Та як його не сумувати, коли злидні та недостачі в печінки в'їлися; як його веселою бути, коли дрантя та лаття покриває молоде тіло?.. Не дивно, що сумна Килина вдалася. А під сей рік і Марина мовчанки справляє. Що їй і про й що говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч і заробила з дочкою кіп з десять, та треба було молотника наймати, позички віддати.
Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті вікна не світ заглядає, а на світ витріщилося ганч'ір'я з вікон; у хаті холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчала-присіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі, а брудні - аж чорні, пошпуговані дощами та полупагіі негодою.
- Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася,-казала Килині з осені Марина, коли ще було в неї півклунка борошна.
- До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю,- сумно одказала дочка.
"Найміть! найміть! - наче молотком гамселить Марину в голову.- Кому його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город збувають. У них хоч е у віщо одягтися, е чим туди доставитись. А Кили-ну - голу-босу й простоволосу - як пустити? Хто її таку найме?"
Мовчить Марина, доїда свого півклунка. Незабаром і доїла… Ні пилини, ні крихтини!
- Дочко! Що його робити? - хл'іба немає. Ти, може б, пішла по селу та роздобула де хоч півмисочки…
Килина по селу біга, до колін у непролазній калювд свої ноги топить, роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а більш усього вертається додому з порожньою мисочкою.
- Килино! Піди, моя дитино, на поле… Як жали, то багато там колосків на полі зосталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося…
Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та-сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною " колосочки, а на вечір і є в них горщик куті.
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.
"Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?" - думає Марина.
Ниє-омлїває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота надходить. Марина ні жива ні мертва. Коли чує - щось лізе в хату, ледве лізе…
- Ти, дочко?
- Я, мамо.
- Де ж се ти була так довго? Де барилася?
- Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
- Яка благодать?
- Як засвітите - побачите… Марина засвітила. Килина перед нею стояла, а біля Килини аж п'ять снопів пшениці лежало..
- Де це ти, дочко? - аж скрикнула Марина.
- У току, мамо. В панському току, де була пожежа. Там під купами попелу багато таких снопів зіс-талось.
- Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
- Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п'ять снопів, обім'яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося! Набралося аж півклунка зерна.
Наварили куті - димом та гар'ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж поїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне - тягне додому п'ять снопів; і знову в них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить в обложній; там син умирає, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше - обкладки. Скілько від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись, в обід - розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити -чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знає, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А може. панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні управителі тілько до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давне жадання…От і цього року - скілько то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих - дуже вже, бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: і клопоту багато, та. й -утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись поміж собою.
- Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо - хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тілько й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть є, його німець господарює, а цією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? - так гомоніли одрадяни поміж собою, гоноблячи надію в серці про оренду.
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.
- То він, він! То його сам бог до нас засилає!-мовили одрадяни й виставилися в дві лави по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою адоровенний ридван. Вікна в ньому зачинені та ще й фартушинами завішано, високі, мов верстви, коні важко тюпають; у них селезні грають та калюка з-під коліс розкидається на всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в двори, шапки скидають, низько вклоняються… Та їх ридван не примічає - котить собі з затуленими вікнами; один тільки кучер вигукує; "Ну, дияволи!"-та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчати селом і повернув у панський двір.
- Махнемо через яр навперейми! - хтось гукнув, і декілька з молодих кинулись бігти.
- Постойте! постойте! - загукали на них старші.- Бачите- у вікнах нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай на завтра.
На завтра - ще ні світ, ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від двору до двору: кому йти? як доступитися?
- Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері? - хтось пораяв.- Хай спершу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас слово, вивідає - як там… А тоді вже й ми за нею доступимося.
- А справді, що так!-загукали всі й мерщій майнули всім гуртом до Марини.
Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся розкуйдане.
- До тебе. Марино, з проханням! Запоможи- горю! - загомоніли.
- Якому? Що за рада? - питає Марина.
- йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш доступитися- Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Йди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду…
- Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая? - замовила гірко Марина.
- От ще що вигадай! йди так, покажись такою… Дрантям та латтям скоріш уразиш панські очі!
- Не піду я туди старчихою, не піду! - одрубала рішуче Марина.
Громада задумалася. "От ти й знай! Що ж тепер робити?" - дехто загомонів.
- Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або плахти залежаної? - гукнув хтось,
- А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій! - загукали одрадяни й повернулися до Марини.
- Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тілько й ти нас уваж.
Назносили Марині одежі - той те дав, другий друге тиче.
- Мою, Марино; надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить,- каже один.
- Бери мою! Моя буде краща,- перебиває другий.
- А моя новіша!- гукає третій.
Толкуються одрадяни… і сміх, і лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася… Де її й старість ділася, де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, притоптана голодними злиднями, отже, як 'прикрила Марина ті злидні доброю одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарі-дося, краскою грає, зовсім молодою Марина виглядає!..
- Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе німець не закохався! Та вузлувата тварюка так і стріляє очима, як побачить, що красне!-регочуть одні, а другі радять:
- Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку та йдіть разом. Покажися, як там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та. вона ж, здається, і з рідні трохи,- зразу в вічі кинеться. Кров-не вода!..
Нарядила Марина й Килину. Як квітка та поміж травою, так червоніє Килина в новому уборі. Личко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, грають; над очима чорні бровенята дугами послалися, мов бархатні рамця зверху ясні очі оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов но заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так і обхопила широкі плечі, високі груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а червчата плахта, мов пук квіток, облягла кругом неї. Як наділа ще Килина черевички-сап'янці - картина, а не людина! Усі дивувалися на неї.
- Що то воно значить панського роду та благородного коліна!-дивувалися люди, а найбільш усіх Марина. Вона на Килині добачила своє давнє, згадала про свої молоді літа та аж заплакала.
- І красу, і здоров'я бог дав, та щастя не вгадав! - плакалась Марина.
- Годі, Марино, не плач,-утішали люди.-Не мути краси своєї. Воно так кожному на світі: те є, другого не дістає; одного й багато, а другого ніяк не запобіжиш… Збирайся у двір, пора вже!
Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввійшла у двір, чоловіки поприсідали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть - Марини немає; уже й сонце високо підбилося, уже й на обідню пору повертає, а Марина не показується.
- Наша, братця, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю, прийняли-бач, і досі не вертається. То-то розживемося!- радіють одрадяни.
- А що, як Марина нас змилить? - обізвався хтось.
- Як то змилить?
- А так: об собі поклопочеться, а про нас забуде…
- Що це ти, дурню, верзеш! Як же це можна? Хіба не однаково вона з нами страждала? Ще, може, більше від нашого.
- То-то й є, що страждала. ІПро себе більше й дбатиме. Як голодний чоловік, то він і рідного батька за шматок хліба продасть!
- А що ви думаєте! Хіба не правда! - піддержав ще хтось.
- Та ні! Такого не може бути. Марина не така людина та й на собі звідала панську ласку… Певно, не забула того, що якби дід Улас не приберіг, то пропала б; зна, що за свого треба держатись: свій і пожаліє, і не видасть!-забивали баки неймовірним..
- Згадали про діда Уласа,- промовив хтось.-Де ТО він тепер? Живий ще чи помер?.. Певно, нема вже на світі… Скілько літ минуло, як пішов од нас!
- Давно то було, давно. Килина ще, здається, і дівкою не була, як він кинув село, а тепер, бач, давно вже Килина дівує.
- Мабуть, вже й Кісточок не зісталоеь від Уласа- потліли!
- Якби живий був, то вернувся б або звістку подав. А то скілько часу пройшло, а про нього й чутка пропала! Певно, помер.
- Того не минеш: всі там будемо… А проте шкода Уласа. Хоч і чудного з себе вдавав, та певний був, громадський чоловік: свого нізащо не видасть…
Отак гомоніли поміж собою одрадяни, сидячи в ярку та дожидаючи Марини, а Марини все не було. Вже сонце почало з півдня звертати; вже деякі, виголодав-. шись, махнули додому хоч чого-небудь перехопити; вже повернулися й назад, а Марини все немає… Почало вечоріти.
- Ходімо, мабуть, додому. Завтра дізнаємося,- рішили одрадяни й сумні повернули в село.
"А що як справді Марина змилила?- скребла кожного за серце думка.-День не малий: здається, можна б за цілий день хоча звістку подати… А то - ні Марини, ні звістки!"
Не хотілося одрадянам тому вірити, та на серці, на самому споді душі, заклюнулося недовір'я й росло, ширшало, піднімалося вгору, мутило тихую радість, застилало сумним почуванням ясну надію…
На другий день, ще ні світ ні зоря, як одрадяни кинулися до Марининої хати. Хата стояла чогось розчинена, на столі лежав боком розбитий горщик з недоїденою кутею та окривав холодний морок голі стіни. Ні Марини з Килиною, ні їх убогого збіжжя одрадяни в хаті не знайшли. Ще більший сум обняв їх голови.
- Значить, Марина верталась, коли збіжжя немає й хату кинула розчинену… Чого ж то так крадькома?- допитувались вони самі себе.
Перше недовір'я перевернулось у Віру, що Марина змилила їх. Гірка печія вхопила за серце. Отже, кожен ще здержувався, не знаючи, що то справді так.
Тілько вже на третій день, як панич поїхав,одрадя-ни запевно дізналися, що він дуже радо прийняв Марину, звелів німцеві одвести їй ту хату, що покійний батько вибудував у садку задля Марининого батька, а Килину так понравив, що й з собою взяв.
Отоді все зле та лихе, що було за душею в одрадян, Зразу вивернулось зі споду, зринуло наверх. А найбільш тоді, як Марина через прикажчика вернула їм одежу, що наряджали її з дочкою, як ішла до панича.