Савеллі справді нагадував шаленця, що задумав убити когось, але здоровий глузд усе ще допомагав йому тримати себе в руках. Його очі люто палали, наче в ошкіреного вовка, але за вовком стояла невидима Дисципліна з величезним дрюком у руках.
— Цікаво! — сказав Савеллі, важко дивлячись на нього очима, налитими кров'ю.—Я думав, що вас немає, трясця його матері, а ви тут! Чому, прошу, адже ви мали забратися звідси?
— Мав вийти,—мовив з підкресленим спокоєм Авакум.— Але я подумав, що зможу зробити це пізніше, наприклад, через годину!
— Гм! — озвався Савеллі з посмішкою, з якої наче капала отрута.— Гарні речі приходять вам у голову, хай йому чорт, браво!
Авакум помовчав.
Вони перезирнулися, наче боксери після першого удару гонга.
— Якийсь ідіотизм! — обурився Савеллі.— Невже немає щітки в цьому домі? Поки ви не припхалися сюди, щітка завжди була на вішалці.— Він тримав у руці піджак і безглуздо крутив головою, але не підводив очей до вішалки.
— Ось вона, над вашою головою! — кивнув Авакум.— Я застав її на цьому місці, і, як бачите, вона й досі там.
— А-га! — промовив Савеллі. Він узяв щітку і почав старанно чистити темну пляму на рукаві.— Ну й дурна ж у мене сестра! — сказав він.— Як ступа! Навіщо було їй здавати в найми кімнату? А це кров! — проревів він, мало не сунувши під ніс Авакуму забруднений рукав.— Бачите? Це людська кров!
— Можливо! — відповів з підкресленою . байдужістю Авакум.
— Побачивши цю пляму, ви подумали, що я вбив когось? Це ви подумали?
— Нічого я не думав! — заперечив рівним голосом Авакум.— Я звик за півгодини до їди ні про що не думати.
— Облиште, без хитрощів! Ви подумали, що я вбив людину. Знаю я, про що ви думаєте! Тільки вбивства і кров у вас перед очима!
— Мені від крові стає погано! — лагідно всміхнувся Авакум.
— Нікого я не вбив! — знову проревів Савеллі, але цього разу на октаву нижче, і замовк.— Я комахи не можу вбити, не те що людини! — І раптом голосно, ні сіло ні впало, засміявся.
— Те, що ви не здатні вбити, ясно з першого погляду! — всміхнувся Авакум.
— Автобус ударив на моїх очах одного молодика,— сказав Савеллі.— Я допоміг посадити його в машину, яка випадково проїздила там. От звідки кров.
— Жахливо! — вимовив Авакум.— І де це сталося?
— Недалеко від Санта-Ани.
«Не йде на гачок! — подумав із злістю Авакум.— Але стривай-но, я зараз зіб'ю з тебе пиху!»
— Знаєте,— почав він,— щойно передали по радіо надзвичайне повідомлення.
— Невже? — здивувався Савеллі, не перестаючи чистити піджак.— Надзвичайне повідомлення, кажете?
— Пограбували вашу галерею! — відповів Авакум, пильно дивлячись на нього.
Не підводячи голови, Савеллі вигукнув:
— Коли?
— Вночі.
— Оце так! — Савеллі кинув щітку на підлогу, і піджак повис на його руці.— Що каже поліція?
— Поліція каже, що викрадена картина коштує понад чотириста тисяч доларів!
— Чотириста тисяч?
— А ви скільки думаєте?
— Я нічого не думаю, добродію, бо не знаю, про яку картину мова.
«Не ловиться на гачок,— знову подумав Авакум.— Та на такі гачки попався б лише дурень, а не такий мастак!»
— Вкрадено «Данаю» Корреджо,— сказав Авакум.
— Свята Маріє! — вигукнув Савеллі, але доволі стримано. Не можна було зрозуміти, чи це «свята Марія» висловлює жаль з приводу того, що сталося, чи здивування.
— Вас, мабуть, чекають неприємності,— сказаз Авакум. Савеллі знизав плечима.
— Навряд. Я виїхав учора по обіді і до десятої години сьогоднішнього ранку був у Санта-Ані. Ночував у готелі «Республіка».— Він надів піджак, хоч пляма ще була помітна. Запалив сигарету, помовчав, потім озвався: — За мене, доброго католика, синьйоре, і свята Ана, і свята Агнеса,
і будь-хто із святих заступиться, якщо я потраплю в біду!
— Вам пощастило! — погодився Авакум.— Можна тільки позаздрити! А чи знаєте ви, що ваша племінниця синьйорина Луїза була вчора ввечері до пів на першу в Борге-зе? У вашому кабінеті.?
Савеллі насупився. Раптом обличчя його почервоніло, і в сіро-синіх очах знову спалахнула лють.
— Свята Ана мій свідок,— сказав він тремтячим від злості голосом,— клянусь її ім'ям, що викину вас у вікно, коли спитаєте іще щось! Невже ви гадаєте, хай вам біс, що це ваша червона Софія? Чого це ви так розбазікалися?
Хто знає, який був би фінал цієї сцени, коли б одна несподівана поява, що звичайно трапляється у сотесііа del'srte (згадайте її персонажів Панталоне, Полішинеля і Скарамуша), коли б одна несподівана поява не привернула уваги обох до подій, які відбулися вночі в Боргезе.
Отже, двері квартири гучно грюкнули (адже Авакум їх не замкнув), і по тонкому килиму в холі зашелестіли квапливі кроки Луїзи.
— Добрий день, дядечку! — привіталася вона ще з се-
редини холу.— Коли ти приїхав? Добрий день, синьйоре! — звернулась вона до Авакума і подала йому руку, хоч це здавалося досить недоречним: вони жили в одній квартирі і бачилися сто разів на день.
Щоки в неї розшарілися, вона дихала прискорено, в очах то спалахували, то згасали тривожні вогники, вираз обличчя змінювався щосекунди.
— Що вас так розхвилювало? — спитав Авакум, неспокійно вдивляючись в її очі.
Луїза розвела руками і раптом опустила їх, наче перебиті.
— Мене заарештували! — сказала вона. Переводила погляд із Савеллі на Авакума, з Авакума на килим, соромилася своїх сліз, які набігали під віями. Вона була дочка Енріко Ченчі, і їй не личило плакати, наче малій дитині.— Зустріли мене біля парадного, один цивільний, один у формі. «Ви Луїза Ченчі?» — Я.— Мусите піти з нами в Боргезе, синьйорино! — Але чому, з якої речі? — Там вам пояснять, синьйорино! — Як так?— Отак, синьйорино, вчора ввечері вкрали картину, ведеться слідство, тому вас викликають. Ходімо! — Дозвольте мені на хвилинку піднятися нагору, синьйори...» Вони піднялися зі мною і тепер чекають біля дверей!
— Не розумію, чого вам так хвилюватися! — знизав плечима Авакум.— Поставлять кілька запитань та й відпустять. Заспокойтеся, ради бога.
Слова його були спокійні, і від обличчя віяло спокоєм, лише голос здавався якимось удавано рівним.
— Господи! — знову розвела руками Луїза.— Адже я вчора ввечері до пів на першу була там!
— Кілька разів я тебе попереджав, щоб не запізнювалася! — похмуро зауважив Савеллі.
Вона начебто не чула його.
— Я була до пів на першу там! — повторила Луїза.
— І це дає підстави думати, що саме ви вкрали картитину? — жартома запитав Авакум.
— Ні, але, здається, вкрали її саме тоді! — похитала головою Луїза.— Десь близько пів на першу, коли я була там. Вони знають це! — Дівчина заломила руки, але швидко опам'яталася.
Можливо, цьому допомогло те, що у двері затарабанили. Отим двом на сходах урвався терпець.
— Облиште! — вигукнув у нестямі Савеллі. До цієї миті він тільки супився, але тепер його обличчя сіпалося від нервового тику.— Облиште, дияволи! — проревів він ще раз, і цього разу його обличчя не почервоніло, а зовсім зблідло.
— Синьйоре! — звернувся Авакум до нього.— Ви повинні, здається мені, супроводити свою племінницю до Боргезе.
— Я й так іду туди! — глухо відповів Савеллі і попрямував до дверей.
Луїза не зводила очей з Авакума.
Він підійшов до неї і легко торкнувся рукою її волосся.
— Господи! — сказала Луїза.
— Нічого страшного! — Він погладив її по голові. Коли вона вийшла слідом за своїм дядьком, Авакум якийсь час постояв посеред кімнати, потім втомлено опустився в крісло, вийняв люльку і неуважно почав натоптувати її тютюном. З вулиці донісся сигнал поліційного джипа.
Десь о другій годині дня з боку пагорба Пінчіо наповзли густі хмари. Вони швидко заволокли ще недавно синє небо, і над містом пішов лагідний осінній дощ.
Похмуро стало і в Боргезе. Фелікс Чігола наказав погасити світло в залах, а в мармуровому холі залишив тільки одну люстру. Лампочки цього кришталевого світильника нагадували п'ять самотніх зірок. Чігола знав, що морок пригнічує і що пригнічена психіка легше капітулює. До того ж морок у Боргезе був особливий: величезний простір між підлогою і стелею був відкритий, порожній і глухий. Якщо глянути вгору, здавалося,— ти на дні глибокого колодязя.
О першій годині тридцять хвилин прибули Луїза Ченчі та Чезаре Савеллі, супроводжувані двома поліцейськими. Чігола зустрів начальника охорони чемно, але з підкресленим холодком. Людина з досвідом, він знав, що Чезаре Савеллі є посередник між найбільш правими, а це означало, що він близький до мафіозі. Й оскільки існувала небезпека посваритися з ними, він бачив в особі Савеллі людину, яка могла наказати якомусь типові, наприклад Карло Колоні, всадити йому кулю в потилицю. Ця «куля в потилицю» болісно засіла в його свідомості, наче куля в лопатці тигра. Він став надмірно дратівливим. Тільки цього разу через складні обставини Чігола був настроєний не тільки проти лівих, а й проти правих — уперше в його житті.
— Вам пощастило,— сказав він Савеллі,— що минулої ночі і цього ранку до дев'ятої години ви не були в Римі.
— Ну то й що? — відповів Савеллі зі звичною самовпевненістю.— Що змінилося б, якби я залишився в Римі?
— Дуже просто,— скривив губи Чігола,— я б затримав вас разом з іншими.
— Ви, синьйоре, здається, забули, з ким розмовляєте! — підвищив голос Савеллі.
— Навпаки, синьйоре, знаю дуже добре; ви дещо важите у «соціальному русі» і маєте під рукою десяток людей, готових на все.
Сказавши це, він раптом уявив собі «того типа» Карло Колону, прилизаного спокусника служниць, який цілить з пістолета, і хтозна-чому відчув у потилиці пекучий біль, неначе Карло Колона влучив йому туди. Він струснув головою і насупився. Ось куди завели його ці складні обставини.
— Що ви хочете від мене? — спитав холодно і зневажливо Чезаре Савеллі.
— Від вас хочу,— сказав Чігола,— тільки одного: щоб дотримувалися робочого часу в Боргезе, перебуваючи в моєму розпорядженні з восьмої до дванадцятої і з другої до шостої.
— Робочий час у Боргезе починається о дев'ятій і закінчується о четвертій по обіді.
— Ну, не сердьтеся! — раптом пом'якшав Чігола.— Ви ж бачите, наскільки важливо для уряду закінчити цю роботу до суботи. Я сподіваюсь на ваші послуги, синьйоре.
— Я зроблю для вас усе, що зможу,— сказав Савеллі, намагаючись здобути інспекторову прихильність.— Хочу, однак, щоб ви негайно допитали мою племінницю Луїзу і відпустили її зразу ж, як тільки вона відповість на ваше останнє запитання.
Та ба! Чігола був твердий, як камінь.
— Дуже шкодую, що засмучу вас,— знизав плечима він.— Я не маю наміру зразу ж відпустити вашу племінницю, синьйоре, оскільки вона — одна з тих небагатьох людей, які були в цьому будинку під час пограбування.
— Але ж вона пішла звідси о пів на першу! — зауважив Савеллі таким тоном, наче Луїза пішла не після півночі, а рано ввечері, коли зразкові учениці повертаються додому, щоб вечеряти з татом і мамою.
— Синьйоре,— відповів Чігола,— я тільки починаю встановлювати, хто коли пішов звідси.
Помовчавши трохи, Чезаре Савеллі сказав:
— Все ж погодьтеся, що для дівчини не зовсім безпечно...
Він не доказав, бо Чігола грюкнув кулаком по столу й підвівся:
— Що ви мелете, синьйоре? Яка небезпека? Я поставив карабінерів біля кожного входу, в холі чергуватиме вдень і вночі вартовий, чого ви хочете ще!? — Потім, зрозумівши, що говорить надто вже нецеремонно, засміявся: —
Нехай синьйора влаштується у вашому кабінеті, там ніхто її не турбуватиме!
На цьому розмова між ними закінчилася.
Савеллі пішов улаштовувати свою племінницю, а Чігола почав розглядати знімки, читати пояснення і висновки технічних експертів. Експерти відкинули проникнення в будинок з виломом. Вікна, грати, підлога — нічого не пошкоджено. На стінах не помітно жодних подряпин. Служба парового опалення користувалася окремим входом і фактично не мала зв'язку з виставковими приміщеннями. Вікна, від стелі до підлоги, були заґратовані зовні товстими прутами з витого кутого заліза. На думку експертів, знадвору не міг сюди проникнути навіть кіт, не те що чоловік.
Навколо місця викраденої картини, як і в усій залі, це помічено нічого особливого. На рамі (на знімку місця позначені хрестиками) виявлено сліди пальців Лівіо Перетті. Кнопки, якими полотно Лівіо Перетті прикріплене до рами, стандартного типу,— такі продаються повсюди. На кнопках ніяких слідів, що означало: їх натискали пальцями в рукавичках.
Чігола запалив сигарету і замислився. На якого біса злодій (або злодії, це однаково) почепив це ідіотське полотно на раму вкраденої картини? Відповідь могла бути тільки одна: щоб виграти час. Порожня рама впадає в очі, відразу ж викликає тривогу, а полотно, хоч яке ідіотське, насамперед викликає цікавість, далі подив і, нарешті, тривогу. Від цікавості до тривоги минає час. Минає стільки часу, скільки треба, щоб винести картину з будинку або сховати її десь у приміщенні галереї. Іншого пояснення не може бути! Чігола самовдоволено всміхнувся, погладив підборіддя і відчув, як у його душі, в найдальшому її закутку, щось почало ворушитись, оживати. Можливо, то була надія.
Він покликав начальника групи і наказав йому якнайуважніше обшукати службові кімнати, підсобні приміщення галереї, а також квартири затриманих. Полотно «Данаї» було сховане або винесене з будинку вночі.
Після того Чігола наказав привести Лівіо Перетті.
Роберто Тоцці прийшов незадовго до того, як до Чіголи привели Лівіо Перетті. Він мав вигляд зморений, змарнілий, був схожий на хворого, а хода його була як у вкрай виснаженої людини. Він сів у кутку біля вікна, навпроти свого величезного письмового столу червоного дерева, і боязко подивився на Чіголу. Головний інспектор неуважно кивнув йому. Роберто Тоцці чемно сказав йому «дякую».
Він не мав особливих підстав марніти, бо генеральний директор прямо йому заявив, що відповідальним за крадіжку його не вважає, але позбавить новорічної премії. Інеса, його дружина, стократно більш земна від нього, як і більшість жінок, зневажливо знизала плечима і сказала, що держава не загине через цю «Данаю» і що буде краще, коли він подумає, де вони проведуть наступні різдвяні свята; і хай не обтяжує свою психіку різними крадіжками, бо є поліція, якій платять, щоб вона займалася цими речами. Підбадьорений генеральним директором і натхнений дружиною, він, звичайно, не мав підстав переживати події так трагічно...
Отже, директорський кабінет (стиль ампір з елементами рококо) Чігола перетворив на слідчу камеру. Працював магнітофон під наглядом чергового офіцера. Офіцер виконував водночас і обов'язки ад'ютанта. Слідство вів Чігола, головний інспектор кримінальної поліції, а Роберто Тоцці репрезентував сторону, яка нестримно втрачала свої ілюзії.
Прийшов Лівіо Перетті, озлоблений і ображений. Він привітався з Роберто Тоцці, а Чіголу не удостоїв навіть погляду. Ця демонстративна зневага, мабуть, не зачепила головного інспектора, він звик до всіх можливих почуттів, які поліцейський інспектор викликає у запідозрених. Дехто вдавав, що готовий упасти на коліна і цілувати йому ноги, інші, здавалося, вбили б його поглядом, а треті дивилися на нього, мов на порожнє місце, як, наприклад, начальник міської поліції дивиться на сержантів або лейтенантиків. До тих, хто просив ласки чи залякував його, він ставився байдуже, наче до меблів; не справляли на нього враження й ті, хто дивився спогорда — то були вельможні особи, багачі тощо. Два роки тому йому довелося допитувати маркіза Джуліо Тераччіні, звинуваченого в сутенерстві й утриманні будинків розпусти. Маркіз мав з півдюжини готелів, стільки ж першокласних ресторанів, броньованого легковика «кадилак» і понад сотню повій, які заробляли йому гроші. На допитах маркіз дивився на нього так, як, можливо, лев дивиться, скажімо, на якогось огидного шакала. І Чігола казав собі, що маркіз має на це право: він маркіз, і найголовніше — дуже багатий. Таким людям дано дивитися на інших згорда, і не треба ображатися.
Тільки одна категорія диваків примушувала його внутрішньо тремтіти і трохи бентежитись — то були люди, які дивилися на нього, як на порожнє місце: їхній погляд проходив крізь нього, ні на секунду не затримуючись. їхнє презирство так принижувало його, аж обертало в ніщо. Коли його ненавидять або дивляться на нього зверхньо, це
Чігола розумів і навіть виправдовував,— таке, мовляв, життя. Але щоб його зневажали, мали за порожнє місце — то була загадка, якої він не міг збагнути.
У слабших людей безсилля породжує відчай, а в дужчих, енергійних — жорстоку лють. Не маючи змоги збагнути мотиви, які спонукали деяких людей ставитися до нього, як до порожнього місця, він озлоблявся і намагався втопити їх, навіть коли усвідомлював, що вони невинні. Вів удав, що його не зачепила вбивча зневага Лівіо Перетті, прикинувся, наче не помічає її. Подумаєш! Дуже його турбує, що якийсь там хлопчисько у витертій оксамитовій куртці не вітається з ним... Але в його душі відімкнулися якісь потаємні клітки, і звідти вискочила дванадцятка вишкірених вовків. Вовки присіли на задні ноги, підняли морди до неба і страшно завили на зірки.
— Дайте ваше особисте посвідчення! — почав Чігола байдужим голосом, розглядаючи нігті.
Лівіо Перетті зневажливо кинув йому посвідчення. — Чи не можна делікатніше? — не стримався ад'ютант.
— Облпш хлопця, Джованні! — втрутився Чігола, але тоном, який промовляв: «Невже ти не бачиш, що він ідіот? Чого ти хочеш?» Він поглянув у посвідчення, відклав його і спитав: — Як вас звуть, хлопче, де живете і чим займаєтеся?
— Моє ім'я ви щойно прочитали! — відповів Лівіо Перетті з такою гримасою, неначе жував таблетку хініну. Трохи помовчавши, він додав: — Живу на віа Помпео Магна, № 17, займаю мансардну кімнату біля голубника мого хазяїна, вивчаю живопис в академії мистецтв, студент останнього курсу.