— Моє ім'я ви щойно прочитали! — відповів Лівіо Перетті з такою гримасою, неначе жував таблетку хініну. Трохи помовчавши, він додав: — Живу на віа Помпео Магна, № 17, займаю мансардну кімнату біля голубника мого хазяїна, вивчаю живопис в академії мистецтв, студент останнього курсу.
— Хто вас утримує?
— На своєму утриманні.
— Де працюєте?
— Працюю кельнером.
— Відповідайте конкретніше, хай йому чорт! Де працюєте кельнером?
— Звідки мені знати, що ви цікавитеся подробицями! Працюю кельнером у готелі «Республіка», на майдані Республіки, навпроти фонтана Наяд. Досить цього?
— Коли ходите на роботу?
— Ввечері.
— Чи щовечора працюєте?
— Щовечора, крім неділі.
— Ваша працьовитість похвальна. А коли йдете на роботу і коли виходите з ресторану?
— Йду о шостій, а виходжу об одинадцятій.— Лівіо Перетті раптом насупив брови, і очі його спалахнули.— Навіщо, вибачте, ви ставите мені такі дурні запитання? — вигукнув він, і його темні південні очі втупилися в аскетичне північне обличчя Чіголи.
— Свята Чечілія! — безмежно здивувався ад'ютант і розвів руками.— Яке нахабство! Називати запитання синьйора інспектора дурними!
— Стежте за магнітофоном і мовчіть! — урвав його Лівіо.— Вас ніхто не питає.— Потім знов обернувся до Чіголи і продовжив так само нервово: — Замість бути мені вдячним, що я перший викрив пропажу картини і перший сигналізував про це,— ви безсоромно забираєте мій час, ще й ставите провокаційні запитання!
Чігола помовчав, задивившись на свої ноги. Ще трохи помовчав і спрямував погляд на вікно. Там було видно частину майдану і один з фонтанів. Сумно сіявся дрібний дощик, і фонтан здавався зажуреним.
— Ось що,— сказав він, неначе раптом згадавши про Лівіо.— Тепер я буду запитувати вас, а ви відповідатимете. Такий порядок у поліції. Якщо не відповідатимете точно і як слід, ви самі ускладните своє становище і без потреби подовжите своє перебування тут.
— Гаразд, запитуйте! — зітхнув Лівіо і подивився на Роберто Тоцці. Але Роберто Тоцці не ворухнув ні головою, ні очима, він заглибився у свої думки і не чув, про що мовилося.
— З майдану Республіки до Помпео Магно далеченько, і я певен, що ви не приходите додому раніше як опівночі.
— Інколи взагалі не приходжу! — поправив його Лівіо, визивно нахиливши голову вбік.
— Мова про нормальні ночі, я про них питаю. Коли ви приходите о дванадцятій або після дванадцятої, хто вам відчиняє?
— У цю пізню годину воротарка, як правило, спить, відчиняє її чоловік.
— О котрій годині вчора ввечері пішли ви у свій ресторан і коли вийшли?
— Вчора ввечері я взагалі не ходив у мій ресторан.
— Опишіть мені годину по годині, що ви робили вчора, куди ходили і з ким зустрічалися, коли повернулися додому, починаючи з четвертої по обіді, коли вийшли звідси.
На це запитання Лівіо Перетті відповів не зразу. Він довго мовчав, можливо, більше, ніж слід у таких випадках. На його смаглявому обличчі виступив піт. Нарешті він сказав:
— Вийшовши з галереї, я пішов до своєї коханки. Там провів усю ніч.
— Як звуть вашу коханку і де вона живе? — спитав Чігола крижаним голосом.
— Не знаю її імені, а вулицю не пам'ятаю! — засміявся Лівіо.
— Я вам допоможу,— сказав Чігола.— Поки ви пригадаєте, перейдімо до іншої теми. Розкажіть мені докладно, коли і як ви виявили, що картину художника Корреджо «Даная» вкрадено.
— Це можна розповісти кількома словами. Я піднявся до зали, де малюю. В залі нікого не було. Гадаю, була дев'ята година і три хвилини. Я попрямував зразу до мольберта, бо перший ранковий погляд на малюнок дуже важливий. Перший погляд розкриває безліч речей — і відрадних, і прикрих. Очі ще не втомлені, ще не звикли до барв, чутливі до всіх нюансів. Можна сказати, перший погляд визначає роботу на цілий день. Тому я йшов прямо до свого мольберта, скупчений для цієї першої зустрічі, та коли наблизився, остовпів: рама зяяла порожнечею. Хтось вирізав полотно...
— На якій відстані ви були від мольберта, коли помітили, що полотно вирізане?
— Кроків за десять.
— Як ви зрозуміли, що полотно вирізане, а не зняте? На відстані десяти кроків подробиці, як правило, не помітні.
— Ви їх не помітите, але я — зовсім інша річ. Я професіонал.
— Далі.
— Я стояв заціпенілий, підвів погляд на «Данаю» Корреджо і мало не знепритомнів: моє полотно було там, пришпилене кнопками і недбало натягнуте на картину.
— На якій відстані ви були від картини?
— З того місця до картини було кроків з п'ятнадцять.
— З п'ятнадцяти кроків ніякої кнопки не побачити. Як ви зрозуміли, що ваше полотно пришпилене кнопками?
— Такі речі, синьйоре, не розуміють, а відчувають. Я відчув, що моє полотно пришпилене кнопками, і край!
— Поздоровляю з такою чутливістю,— сказав Чігола.— Розповідайте далі. Що ви зробили, коли побачили своє полотно на картині Корреджо?
— Підбіг, схопив лівий край полотна, щоб стягнути його, і тоді побачив, що під полотном нічого немає, що рама порожня.
— Ну і що?
— Кілька секунд стояв наче очманілий, а тоді кинувся сходами, щоб повідомити директора.
— Про що його повідомити?
— Що «Данаю» Корреджо вкрадено!
— Полотно було відчеплене чи вирізане?
— Це ви маєте встановити. Я вам сказав, синьйоре, що побачив раму порожньою.
— Чому ви припустили, що картину вкрадено? Чому не подумати, наприклад, що її віддали чистити чи на реставрацію?
— Припустив найвірогідніше. У нас картини крадуть щомісяця, а чистять раз у чверть століття.
Чігола запалив сигарету, випустив кілька кілець диму і спитав рівним голосом:
— Ну як, згадали ім'я коханки?
— Геть зникло з пам'яті,— зухвало усміхнувся Лівіо Перетті.
— Таке може статися з тим, хто має три десятки коханок і щовечора відвідує іншу. Скажіть мені вулицю та номер будинку, де ви провели ніч.
— Я ж вам сказав, не пам'ятаю!
— Виходить, приховуєте?
— Вважайте, як хочете! — Лівіо Перетті раптом спалахнув.— Ви не маєте права запитувати про те, що торкається мого інтимного життя! Що ви собі дозволяєте?
— Поліції й лікарям-венерологам кажуть усе, з початку до кінця. Вийдіть у хол, молодий чоловіче, прокажіть це собі сто разів, поки щось пригадаєте, а потім приходьте до мене знов.
Лівіо Перетті кивнув Роберто Тоцці, який все ще вдавав, ніби стежить за допитом, і з досить незалежним виглядом вийшов.
— Приведіть охоронця Марко Монтано! — звернувся Чігола до ад'ютанта.
Ад'ютант виструнчився, клацнув підборами і стрімко вибіг. Не минуло й десяти секунд, як з холу почувся сильний шум, залунали збуджені голоси. Роберто Тоцці зблід, а Чігола вибіг у двері. Побачивши, з якою котячою спритністю було це зроблено, Роберто Тоцці зблід ще дужче.
Перед очима Чіголи постала дивна картина. Ад'ютант готувався вихопити пістолет, рука його була на. кобурі, а навпроти нього жовчно усміхався Лівіо Перетті. До них бігли поліцаї.
— Джованні! — гукнув Чігола. Ад'ютант здригнувся, повернувся на каблуках і виструнчився.— Що це за сцена? — спитав, насупившися, Чігола.
— Хочу застрелити його! — відповів ад'ютант.
— Чому? — поцікавився Чігола.
— Він хотів ударити мене по обличчю!
— Не тільки хотів, а й справді вдарив. Ось,— показав Лівіо пальцем на праву щоку ад'ютанта.
— Завіщо ти його вдарив? — спитав Чігола.
— Він мене наздогнав і вилаяв, падлюка! — відповів Лівіо.
— Я мушу його застрелити, синьйоре полковнику! — наполягав ад'ютант.
— Ти це можеш зробити, Джованні, на свою відповідальність, звичайно, але тільки однією умовою — коли я закінчу допит. Доведеться почекати!
— Почекаю, синьйоре полковнику,— погодився Джованні.
Коли Чігола поклав руку на блискучу бронзову ручку дверей, він почув, як Карло Колона крикнув з протилежного кіпця холу:
— Начальство захищає червону собаку! Як розуміти це? «Злий і мстивий негідник! — подумав Чігола.— Такий і оком не моргне, якщо вирішить всадити комусь кулю в потилицю!»
Він натиснув ручку і ввійшов.
Марко Монтано, який шанобливо стояв посеред кабінету, поштиво йому вклонився.
— Марко Монтано, Скільки років ти вже служиш у Бор-гезе?
— Цієї осені буде двадцять, ваша ясновельможність!
— Не називай мене «ясновельможність», Монтано! Якщо хочеш поставити щось перед моїм ім'ям, називай мене просто «полковник».
— Розумію, синьйоре полковник!
— Який маєш військовий чин?
— Сержант, синьйоре полковник! Артилерії!
— Ну, сержанте, у війні брав участь?
— Так точно, синьйоре полковник, бив німців біля Падуї, коли вони відходили в Австрію; біля Удіне, коли тікали з Югославії, та в інших місцях.
— Гм... І якщо ти так довго служиш у Боргезе, чи не здогадуєшся, як воно сталося — з картиною?
— Ні, не здогадуюсь, синьйоре полковник!
— Може, кого-небудь підозрюєш?
— Хай боронить мене свята Марія, такого гріха не беру на душу.
— Ну, гаразді О котрій годині ти заступив на чергування вчора?
— Як завжди, синьйоре полковник, о шістнадцятій. О шістнадцятій годині Ніколо Алфіері передав мені другий поверх, а Федеріго Нобіле — перший. Ніколо Алфіері вночі не чергує.
— З ким із швейцарів ти заступив на чергування?
— Зі швейцаром Августіно, синьйоре полковник.
— Поясни мені, Монтано, як ви охороняєте вночі галерею, якщо вас усього двоє — ти і швейцар?
— Нас троє, синьйоре полковник, бо і швейцар Лоренцо теж з нами, тільки він спить у швейцарській, поки знову надійде його чергування. Отже, синьйоре полковник, вдень у галереї чергують троє охоронців: Джустініані, Палантієрі й Ніколо Алфіері. Вночі вартують один швейцар і один охоронець. Навіщо більше, коли в будинок не пробратися? Швейцар сидить на стільці у вестибюлі і час від часу накручує годинника. Той годинник незвичайний, він працює лише одну годину, і якщо на шістдесятій хвилині його не накрутиш, клята машина зупиняється і ніяке чудо її не зрушить. Ранком приходить контроль і питає, чому, наприклад, ти заснув, скажімо, о другій годині? Хіба так охороняють галерею, в якій картин на мільйони? І підписують тобі звільнення. Відколи я в Боргезе, троє швейцарів було звільнено і двоє охоронців.
— Невже й охоронці накручують годинника?
— Еге ж, звичайно, синьйоре полковник! А як же інакше?
— Гаразд, швейцар сидить на стільці у вестибюлі. А ти де сидів учора ввечері?
— Де завжди, синьйоре полковник! Навпроти коридора, який веде до адміністрації та службового входу. Там перед моїми очима і коридор, і великий хол. Ніхто не вийде в залу, щоб я його не побачив, і ніхто не пробереться непомічений службовим входом. Ця справа хитро влаштована, тому стільки часу все йшло без пригод. Як сталася вночі ця подія, не збагну!
— Ти сказав, Монтано, що ніхто не пробереться непоміченим через службовий вхід. А чи двері службового входу замикаються на ніч, і в такому разі, в кого зберігається ключ? Чи ключ залишається у дверях?
— Ми тримаємо двері службового входу завжди замкненими. Вдень ключ у чергового охоронця, який наглядає за холом і коридором. Якщо хтось дзвонить ззовні, черговий охоронець відчиняє. Вночі ключ від службового входу у чергового швейцара.
— Скільки ключів від службового входу, і в кого вони?
— Всього два ключі, синьйоре полковник, один у начальника, синьйора Чезаре Савеллі. Другий ключ вдень — у чергового охоронця, а вночі — у чергового швейцара. Цей ключ не виносять з приміщення.
Якийсь час Чігола мовчав, глибоко затягуючись сигаретою. Потім спитав:
— Ти вчора ввечері був у першій зміні, так?
— Так точно, синьйоре полковник.
— Хто був черговий швейцар?
— Августіно, синьйоре полковник.
— Так. Ти не чув чи не бачив чогось особливого під час свого чергування?
— Нічого, синьйоре полковник.
— Може, хтось дзвонив на службовому вході або заходив?
Монтано раптом змовк. Він вийняв носовичок, витер шию і якось змучено подивився на двері.
— Чужі люди не дзвонили й не приходили, синьйоре полковник!
— А своя людина не з'являлася тут? — нахилився вперед Чігола.— Брат? Сестра?
— Я застав тут синьйорину Ченчі, племінницю синьйора Чезаре Савеллі.
— Луїзу Ченчі? Монтано ствердно кивнув.
— Ну, гаразд, а коли пішла звідси синьйорина Луїза Ченчі, Монтано? Ти їй відімкнув?
Монтано похитав головою.
— Луїза Ченчі пішла після мене, синьйоре полковник. Відімкнув їй швейцар Лоренцо.
— Привести швейцара Лоренцо! — наказав Чігола.— А ти. Монтано, сядь ось на цей стілець. Ти літня людина, краще тобі посидіти.
— У якому році ти народився, Лоренцо?
— У тисяча дев'ятсот двадцять п'ятому.
— Чи служив у солдатах?
— Три роки карабінером у Туріні.
— Учора ввечері ти заступив після Августіно?
— Я.
— Коли ти відімкнув синьйорині Луїзі Ченчі?
— Я не бачив синьйорини Луїзи Ченчі.
— Монтано, чуєш, що каже Лоренцо? Монтано знову витер шию. .
— Лоренцо,— почав він злякано,— адже я передав тобі ключа від службового входу? І Августіно був, і він чув і бачив.
— Ти дав мені ключа, Монтано, і сказав: «Лоренцо, мій шалапут заснув на лаві, шкода мені його будити, а коли він прокинеться, відімкни йому!» Про синьйорину Луїзу Ченчі ти не мовив і слова. Я і не бачив її, і не відмикав їй!
— А як же вийшла синьйорина? — розвів руками Монтано.
— Я і синьйорини не бачив, і твій племінник не попадався мені на очі! Коли я о першій годині пішов оглянути коридор, на лаві нікого не було. Двері службового ходу були замкнені.
— Нічого не розумію! — зітхнув Монтано. Він розстебнув верхній ґудзик на своєму мундирі і глибоко вдихнув повітря.
Поки вони розмовляли, Чігола вдивлявся в нього як орел-стерв'ятник у свою здобич, і брова над його правим оком двічі підскочила.
— Нічого, Монтано, не хвилюйся! — сказав Чігола.— Все з'ясується, все стане на своє місце! Коли прийшов твій племінник? О котрій годині?
— Об одинадцятій годині, синьйоре полковник. Я тільки-но накрутив годинника.
— Як звуть твого племінника, Монтано?
— Мого племінника звуть Маріо Чіветта, синьйоре полковник.
— Скільки йому років, де працює і де живе?
— Маріо двадцять три роки, ніде не працює, місяць тому жив на віа Амаліа, 53. Він міняє квартири через місяць-два, синьйоре полковнику, тому кажу жив. Один бог знає, чи ще тримає цю квартиру... Мій племінник пропаща людина, синьйоре полковник.
Монтано похилив голову. Його посивілі пишні вуса опустилися на нижню губу, і він став схожий на монгола.
— Ну, не переживай так! — сказав Чігола.— Адже ти солдат!
— Він у мене єдина близька людина! — зітхнув Монтано, не підводячи очей від килима.— Інші померли.
— Усі ми помремо,— сказав Чігола,— Де працює Маріо Чіветта? Я спитав тебе, Монтано, але ти нібито забув відповісти мені.
— Що вам відповісти, синьйоре полковник, коли Маріо ніде не працює... Тиняється з негідниками, курить марихуану, канючить у туристів, пиячить... Двічі поліція затримувала його за дрібні крадіжки.,. З поганою компанією спізнався, синьйоре полковник! Здружився з пропащими людьми.
— Чого він приходив до тебе вчора ввечері? Що сказав тобі? Просив грошей?
— Він завжди просить у мене грошей, коли приходить. Він, власне, по те і приходить: просити грошей. А вчора ввечері — пічого. Свята Ана свідок — уперше нічого в мене не попросив. Тільки сказав, що йому погано, і спитав, чи можна прилягти ненадовго на лаву. Я сказав йому, лягай. Хіба я міг відмовити?
— Ну, а потім? — спитав Чігола.
— Коли настала дванадцята, я хотів випровадити його; пішов, дивлюся, а він спить. Я ж сказав вам, синьйоре полковник, мені шкода було його будити. Я дав ключа Лоренцо і кажу: відчини йому, коли прокинеться.
— Ніякого Маріо я не бачив! — нахмурився Лоренцо.
— А синьйорину Луїзу Ченчі? — нагадав йому Чігола.
— Ані Луїзи, ані Ченчі! — розсердився Лоренцо.
— Ану, напруж трохи свою пам'ять, Монтано! — сказав Чігола.— Чи не забув ти часом ключ у дверях?
— Як можна, синьйоре полковник! — обурився Монтано, і обличчя його почервоніло.— Скоріше я голову свою забуду, ніж ключа. Я двадцять років служу в Боргезе, і нехай скаже синьйор директор Тоцці, чи забував я коли-небудь ключа!
Усі обернулися до директора.
— Ні, це відпадає. Марко Монтано не міг зробити такої помилки! — промовив Роберто Тоцці. Він кашлянув, охрипнувши від хвилювання.— Відпадає! — повторив він.
— У такому разі,— сказав Чігола,— лишається тільки одне пояснення: Маріо Чіветта мав власний ключ.
— Звідки матиме Маріо власний ключ, синьйоре полковник? Хто йому зробить? Ключ від службового входу секретний. Щоб зробити другий, слюсареві неодмінно потрібна модель. А де він знайде цю модель?
— Поки що це — єдине пояснення! — сказав похмуро Чігола.
Він якийсь час помовчав, потім наказав привести Луїзу Ченчі.
Коли Луїза ввійшла до кабінету, Роберто Тоцці підвівся і ласкаво запропонував їй свого стільця. Вражений її красою, ад'ютант роззявив рота і забув зачинити двері, а Чігола вирішив не нагадувати Роберто Тоцці, що тепер він тут хазяїн і що тільки він має право запрошувати будь-кого сідати. Чігола роздивлявся дівчину досвідченим оком, вона йому сподобалася, але він згадав Чезаре Савеллі — людину в темним минулим і сумнівними зв'язками нині. Одне його слово, і той собака, той прилизаний тип, поцілить йому в потилицю. Він мимоволі помацав своє тім'я і відчув у роті гіркий присмак.
— Луїзо Ченчі,— почав Чігола,— ми хочемо, щоб ви відповіли на два запитання. Перше: коли ви вчора ввечері пішли звідси? І друге: хто відімкнув вам двері службового входу — охоронець Федеріго чи швейцар Лоренцо?