— Гм! — сказав сержант.
— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.
— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.
Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.
Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.
Остання частина ночі минула спокійно.
П'ятниця, 27 жовтня.
Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.
Надворі було хмарно, періщив дощ.
Роберто Тоцці сів на своєму вчорашньому місці біля вікна. Він чекав, що Чігола заговорить з ним, але інспектор зосереджено читав бюлетень з відомостями про пригоди минулої ночі. Одним повідомленням він так зацікавився, аж прочитав кілька разів, і щоразу в його очах спалахували все яскравіші вогники. Було видно, що повідомлення розворушило його. Він викурив сигарету, аби заспокоїтись, але видно було, що настрій у нього поліпшився.
— Хочете, перш ніж розпочати нові допити, ми підсумуємо наслідки вчорашнього дня? — звернувся він до Роберто Тоцці.
— О, будь ласка! — озвався Роберто Тоцці.— Слухатиму вас з великим задоволенням!
«Слухатимеш, коли ні на що інше не здатний!» — посміхнувся Чігола і розпочав:
— Ми з'ясували, що в середу по обіді і вночі проти четверга в галереї були швейцари Августіно і Лоренцо, а також охоронці Марко Монтано і Федеріго Нобіле. Чергували парами: Августіно з Монтано і Лоренцо з Федеріго. Близько четвертої по обіді до галереї зайшла Луїза Ченчі. Чергували Августіно і Монтано. Незадовго до кінця їхнього чергування, десь о пів на дванадцяту ночі, у галерею приходить — теж через службовий вхід — племінник Монтано Маріо Чіветта. Опівночі заступає па чергування пара — Лоренцо і Федеріго. Марко Монтано передає ключ від службового входу швейцарові Лоренцо і просить його відімкнути двері, коли його племінник виспиться і піде додому. О першій годині ночі швейцар Лоренцо виявляє, що племінник Монтано зник і що двері замкнені. Про Луїзу Ченчі він нічого не знає, бо Монтано забув йому сказати, що синьйорина залишилась у кімнаті свого дядька. Йому взагалі ніхто не сказав про її присутність у галереї. Луїза Ченчі каже, що коли вона вийшла з дядькової кімнати, двері були прочинені, вона скористалася з цього і пішла додому, не сказавши ні Лоренцо, ні охоронцеві Федеріго. Можна припустити, що саме таким способом пішов і Чіветта.
Якщо вірити синьйорині Ченчі, постає запитання: хто відімкнув двері службового входу, хто вийшов на вулицю, не зачинивши їх як слід. Потім треба з'ясувати: хто замкнув двері? Якщо Луїза Ченчі не має ключа і Маріо Чіветта не має ключа, хто ж замкнув двері за ними?
А як не вірити Луїзі Ченчі, ми можемо припускати всяке. Наприклад, що вона відімкнула двері своїм ключем і вийшла разом з Маріо Чіветта. Якщо взяти до уваги це припущення, ми повинні спитати себе: чому Луїза Ченчі і Маріо Чіветта виходять потай, не повідомивши чергових? І відповісти собі: потай з галереї виходять люди, коли виносять крадене!
Якщо ви пригадуєте, я спитав учора ввечері Луїзу Ченчі, чому, виходячи з кімнати свого дядька, вона пішла не до швейцара, який відімкнув би їй двері, а прямо до службового входу? Хіба їй було заздалегідь відомо, що двері відімкнені? Ви пригадуєте: на це моє запитання вона не могла відповісти задовільно.
Отже, синьйори, з погляду логіки сумніви схиляються зараз найбільше до пари: Луїза Ченчі — Маріо Чіветта. Але ви скажете: а Лівіо Перетті? Перший свідок? Цей синьйор не бажає повідомити органи влади, де він провів ніч проти четверга, саме ту ніч, коли вкрадено вашу «Данаю». Ні, синьйоре, я не забув про Лівіо Перетті і визнаю, що не маю пі охоти, ні наміру забувати його. Більше того! Зараз я розіграю з ним таку сцену, що ви умліватимете від задоволення, хай йому біс! Терпіння. Я ще не зібрав досить фактів, щоб викрити злочинця, але що поробиш! За день усього не з'ясуєш!
Неначе хмара пробігла по обличчю Чіголи. Він помовчав і махнув рукою.
— На все свій час. Головне, що початок уже є. Це важливо, синьйоре! Як бачите, і в мене є свої труднощі, га?
— О так! — пробурмотів Роберто Тоцці. Він так збентежився, аж голос його було ледве чути.
— А тепер,— сказав Чігола,— щоб закінчити перший тур, треба послухати ще двох — Федеріго і того... Карло Колону. Потім ви побачите сцену, про яку я вам казав!
— Федеріго, з якого часу ти служиш у Боргезе?
— Та цього року в червні мине десять!
— Чи був ти солдатом?
— Обійшлося, синьйоре інспектор!
— Чи зауважували тобі за порушення службових обов'язків?
— Було таке двічі.
— Чергував ти вночі проти четверга?
— Чергував, синьйоре інспектор!
— Коли заступив на чергування?
— О дванадцятій годині, після Монтано.
— Разом з Лоренцо, чи не так? — Достеменно так!
— Сидів на своєму стільці й роздивлявся навколо?
— Така моя робота, синьйоре інспектор!
— Ну, якщо це твоя робота, то що ти помітив десь о першій годині? Що справило на тебе найбільше враження?
— Ніщо не справило на мене враження, синьйоре інспектор!
—Ану, пригадай!
— Признаюсь, синьйоре інспектор: до першої години я почував себе не зовсім добре.
— Що ти хочеш сказати, Федеріго?
— Хочу сказати, у мене дуже боліла голова й хилило на сон, от я й попросив Лоренцо посторожити, доки очуняю! Так погано я почувався вперше, синьйоре!
— Ти диви... А чому, Федеріго? Що з тобою сталося?
— Скажу, синьйоре. Вино, яке ми пили з синьйором Колоною, трохи мені зашкодило.
— Де ви пили з синьйором Колоною, Федеріго?
— Є одна маленька таверна па віа Аренул, над річкою... Та ви не подумайте хтозна-чого, синьйоре! Яке там пиття... Синьйор Колона пригостив мене склянкою домашнього вина, та й край! Хіба я міг перед чергуванням пити?! Та хіба синьйор Колона і дозволить мені? Синьйор Колона запросив і Лоренцо, але він не прийшов, бо йому ліньки.
— Отож, до першої години тобі було погано, так?
— Боліла голова, але потім минулося.
— І в цей час Лоренцо пильнував?
— Пильнував, синьйоре... Та що там можна було побачити?!
— Нічого особливого, Федеріго. Хіба тільки те, як двоє або троє осіб зайшли і вийшли через службовий вхід!
— Що ви кажете, синьйоре!
— Марш звідси, йолопе! Марші
— Розкажіть мені, пане Колона, як ви провели день у середу, з четвертої години по обіді до півночі. — З четвертої до п'ятої я був дома. З п'ятої тридцять до сьомої був у кіно «Савойя», де наше товариство «Молода Італія» організувало зустріч зі старими фронтовиками. З сьомої до дев'ятої був у ресторані «Савойя», де наше товариство давало вечерю старим фронтовикам. Потім пішов додому і там подрімав до одинадцятої. Об одинадцятій пішов перевірити чергових у Боргезе і запросив Федеріго на склянку вина. Я одержав пляшку вина від родичів і хотів випити її в товаристві. Пили на віа Аренул, а потім Федеріго пішов до Боргезе, заступаючи на чергування, а я пішов додому. Оце і все.
— Скільки вина випив Федеріго?
— Федеріго випив тільки одну склянку. Я йому стільки налив.
— Як вплинуло на вас вино?
— Вино було дуже міцне. Від двох склянок у мене зашуміло в голові. А я ж умію пити!
— Як ви п'єте, не знаю, і це не цікавить мене, але видно, що ви поганий начальник, Колона! Якщо ви ходите зі своїми підлеглими в таверну, ви поганий начальник! Я подам рапорт до управління музеями, щоб вас перевели на нижчу посаду.
— Ще вчора я зрозумів, що ви проти мене, синьйоре!
— Плюнь, щоб не наврочити, Колона! Плюнь, щоб я й справді не нагострив на тебе зуби!
— Я не з лякливих, синьйоре!
— Джованні, виведи його, а то в мене сверблять руки! Марш звідси!
— Бачите, професоре,— звернувся Чігола до Роберто Тоцці,— пригладжений, прилизаний, а в душі — негідник! Такий тип здатний на будь-яку підлоту. Якщо схоче вбити, він не стрілятиме відкрито, в обличчя, ні! Він цілитиме в потилицю! Із засідки, з якогось темного кутка, коли людина нічого не жде. Бах, і край!
— Жахливо! — зітхнув Тоцці.
Мало того, що на його світ барв і світлотіней упала темна тінь, так у той його світ пробралися злодії та вбивці, які стріляють із засідки! Боже милостивий! Що лишилося від шістдесятих років, коли всім здавалося, що над бідною Італією сходить сонце нового Відродження!
Ад'ютант Джованні привів Лівіо Перетті. Молодий чоловік не втратив ані крихти своєї гідності, він увійшов у кабінет певно і з легким роздратуванням на обличчі, як людина, в якої надокучливі гості даремно забирають час. Як і вчора, він кивнув Роберто Тоцці, а на Чіголу ледве глянув.
— Отак-то воно,— кивнув Чігола, який з досвіду знав, що кінець кіпцем візьме своє.— Якби ви були вихована людина, то привітали б нас із добрим ранком. Чи можу спитати, як ви провели ніч?
— Не можете, синьйоре. На запитання інтимного характеру не відповідаю.
— Гаразд! Тоді дайте відповідь на друге запитання. Чи пригадали ви нарешті ім'я й адресу вашої коханки, в якої були з четвертої години по обіді в середу до восьмої години вчора вранці?
— І друге ваше запитання, синьйоре, теж інтимного характеру. Вважайте, що я нічого не можу пригадати.
— Гаразд. У такому разі почнімо з учорашнього ранку. Отже, ви прокидаєтеся біля вашої коханки, бачите, що час пізній, одягаєтесь і поспіхом біжите до Боргезе, щоб продовжити свою роботу. О дев'ятій годині заходите з першими відвідувачами. Потім?
— Я вже сказав вам учора! Скільки разів розповідати все ту саму історію?
— Значить, о дев'ятій годині заходите з першими відвідувачами?
— Ну, гаразд, заходжу з першими відвідувачами!
— Джованні! — звернувся Чігола до ад'ютанта,— приведіть швейцара Августіно!
Чігола подивився на Роберто Тоцці і навіть підморгнув йому. А делікатний професор мистецтвознавства внутрішньо почервонів від цього підморгування і відчув, що йому стає гаряче. Що ж, хіба у середньовіччі кат не підморгував публіці, перш ніж повести свою жертву на плаху?
— Августіно, чи знаєш ти цю людину? — Чігола показав головою на Лівіо Перетті.
— Аякже, синьйоре! — Августіно широко всміхнувся.— Він наш постійний відвідувач!
— Що ти розумієш під постійним?
— Приходить регулярно, синьйоре! Щоранку й опівдні!
— Отже, щоранку... Ану пригадай, чи бачив ти вчора вранці, що він прийшов разом з першими відвідувачами?
— Вчора вранці... Не розумію, що ви хочете сказати, синьйоре!
— Чи бачив ти, що він о дев'ятій годині прийшов до галереї, чи бачив ти його серед відвідувачів? Чого ти придурюєшся? — вибухнув Чігола.
Августіно збентежено переводив погляд з Лівіо Перетті на Чіголу, навіть двічі облизав губи і нарешті знизав плечима.
— Здається, я не бачив його з першими... Іншим разом, коли приходить, скаже мені «Здрастуй, Августіно!» або всміхнеться, а вчора вранці наче я його й не бачив... А там — хтозна!
— Що означає хтозна, дідько б тебе вхопив? Був він серед відвідувачів чи не був?
— Не був, синьйоре. Не пригадую, щоб був.
— Оце вже відповідь. О дев'ятій годині, коли ти почав пускати відвідувачів у галерею, його не було серед них. Що ви скажете, Лівіо Перетті?
— Нічого. Що ви хочете, щоб я сказав?
— Він твердить, що не бачив вас серед відвідувачів.
— Це його особиста справа.
— А чи знаєте ви, що це означає?
— Що?
— Те, що він не бачив вас з відвідувачами, означає, що ви були в галереї, що ранок застав вас у галереї, що ви провели ніч проти четверга у галереї! Хай йому біс, це означає, що в середу, коли зачиняли галерею о четвертій годині, ви не пішли додому, а залишилися всередині!
— І залишившись усередині, я вкрав картину Корреджо «Даная», чи не так?
— Зажди! — підніс руку Чігола.— І до цього дійдемо.
— До чого? — наїжачився Лівіо.
— Насамперед з'ясуємо, що в середу після обід ви не пішли додому, а залишилися в галереї. Ви провели ніч у галереї, а ранком удаєте з себе невинне ягня, начебто щойно прийшли і, підбігши до мольберта, бачите, що картину «Даная» вкрадено! Біжите сходами прямо до дирекції і зчиняєте галас: «Шукайте злодіїв!»
— Шукайте картину! Я не ідіот, щоб думати насамперед про злодіїв.
По обличчю Чіголи пробіг нервовий дрож, але він швидко опанував себе.
— Я маю ще один факт, ласкавий молодий синьйоре, який доводить у досить цікавий спосіб ваше перебування в Боргезе. Хочете почути?
— Жду не діждуся! — сказав Лівіо Перетті.
— Ви залишили сліди своїх пальців на склянці для води в кабінеті Чезаре Савеллі, в тому кабінеті, де Луїза Ченчі під той час готувалася до занять. Що ви скажете про цей цікавий факт?
Роберто Тоцці впустив газету, що правила йому за віяло, але замість того, щоб простягти руку за нею, затулив рота, а потім став попускати вузол краватки, неначе раптом відчув, що йому душно.
— Час уже не морочити мене дурницями, а відпустити додому! — сказав Лівіо Перетті.— 3 якої склянки я п'ю воду і де проводжу свої ночі — це моя особиста справа, і вам не вільно розпитувати мене про це. Якщо я порушив правила внутрішнього розпорядку в Боргезе, то готовий сплатити відповідний штраф, та й годі!
— Знайшли час і мірце для комедій! — розсердився Чігола. Він міг усе знести терпляче, тільки глузування виводило його з рівноваги.— Приведіть Луїзу Ченчі! — грюкнув він по столу.— А ви,— звернувся він до Лівіо,— не кваптеся сміятися. Найкраще сміється...
— ...хто сміється останній! — весело перебив його Лівіо. Ввійшла Луїза Ченчі.
Вона трохи зблідла, і краса її здавалась особливою. Очі стали більшими, глибшими, в їхній глибині неначе світилося м'яке і далеке сяйво загадкового вогню. Так сяють мільйони невидимих зірок Чумацького Шляху. На відміну від Лівіо, вона привітно кивнула всім, і хоч її усмішка не була адресована ні до кого, кожен відчув, що вона всміхається саме йому.
Чіголі теж здалося, ніби вона всміхається йому, і хтозна-чому вперше з давніх часів йому стало незручно. Неначе він сів на чуже місце і його помилково вважали кимось іншим.
— Чи знаєте ви цього синьйора? — спитав її Чігола, показуючи на Лівіо.
Ті двоє перезирнулись і раптом, наче по команді, зареготали.
— Цей синьйор — мій наречений! — відказала Луїза. Запала одна з тих мовчанок, про які ніхто не знає, скільки вони триватимуть і коли скінчаться.
А дощ усе періщив по шибках, наче йому не буде ні кінця ні краю.
— Ми думали перекинутися кількома словами,— почав Лівіо,— але, глянувши на годинника, я побачив, що вже минула п'ята година. Галерея зачинена. Побалакали ще трохи, а о десятій Луїза попросила, щоб я пішов додому, аби нас не побачили й не подумали казна-чого. Щоб не викликати зайвих розмов, я вирішив постояти якийсь час у комірчині біля туалетних, а коли Луїза піде додому, знову пробратись до кабінету Савеллі й там залишитися до ранку. Але Луїза затрималась, і я задрімав на стільці. Раптом чую — Монтано влаштовує когось спати на лаві навпроти службового входу. Засвітив запальничку і побачив, що вже близько півночі. Вирішив перевірити, чи пішла додому Луїза. Не встиг вийти, як почув, що наближаються швидкі кроки. Хтось зайшов до жіночого туалету. О дванадцятій п'ятнадцять цей хтось вийшов, відімкнув двері службового входу і швидко вибіг на вулицю. Кілька хвилин перегодом вийшла і Луїза, я впізнав її по цоканню підборів. Ну й затрималася ж вона! Я плюнув на будь-яку обережність, спить той на лаві чи не спить, заскочив до кімнати Савеллі, погасив світло і ліг спати, замкнувши двері на ключ. О дев'ятій годині ранку, коли Монтано розмовляв з Августі-но, я побіг на верхній поверх і тоді побачив мою мазанину, накинуту на раму «Данаї» Корреджо. Все інше вам відомо.
Луїза сказала:
— Ви спитали вчора, синьйоре, чому я пішла зразу до службового входу, знаючи, що ключ від дверей, як правило, у когось із охоронців. Бо чула, як відчинили замок і хтось вийшов. З прочинених дверей потягло холодом. Я почувала себе винною, бо був пізній час, либонь, тому й вирішила піти непомітно, але виходячи, як сказала вам учора, добре причинила двері.
Чи повірив Чігола цим визнанням? Він просто не встиг їх обміркувати. Йому сповістили дві новини. Насамперед повідомили телефонно, що Маріо Чіветту знайшли вночі з перерізаним горлом. Труп знайдено недалеко від п'яцца На-вона. Тільки-но Чігола поклав телефонну трубку і подумав, що треба викликати Монтано, як до кабінету влетів сержант, помічник Дячованні. Він доповів інспекторові, що на горищі знайдено вбиту людину.
Чігола наказав усім залишатися на своїх місцях, а сам пішов глянути на труп. Повернувся за десять хвилин. Особу вбитого встановили відразу. То був Енріко Пінеллі, фальшивомонетник, якого поліція розшукувала вже два роки. Його вдарили кастетом у лоб, межи очі. На думку Чіголи, який розумівся на ранах, смерть настала нескоро після удару. В кишенях убитого знайшли в'язку відмикачок.
Що спільного мав цей Енріко Пінеллі з «Данаєю», як пробрався у Боргезе, і хто його вбив? Хто вбив Маріо Чіветту, і чи мали ці два вбивства якийсь зв'язок між собою?
Обмірковуючи ці питання, Чігола запитав Лівіо Перетті, хто доручив йому зняти копію «Данаї». Лівіо відповів, що доручення йому дав П'єтро Фальконе, кандидат комуністичної партії на посаду мера Рима.