— Я пішла додому о дванадцятій п'ятнадцять. Ніхто мені не відмикав, бо двері службового входу були відімкнені.
У вухах Чіголи немовби задзвонили врочисті дзвони. Він переможно подивився на присутніх і задоволено потер руки. «Чи не казав я вам, що той тип, Маріо, мав ключ від дверей службового входу? Схопив картину (яку його співучасник заздалегідь зняв), відімкнув двері службового входу і вийшов собі на вулицю!»
Чігола вирішив, що тримає нитки злочину в своїх руках. Сповнений радості, він насилу стримався, щоб не ляснути себе долонею по лобі. Маріо, звичайно! Це справа його банди!
— Розкажіть нам докладніше, як ви вийшли! — сказав Чігола. Він хотів пити насолоду маленькими ковтками.— Чи не спало вам на думку пошукати охоронця Федеріго? Чи не промайнув хоча б раз швейцар Лоренцо?
Хіба міг припустити Чігола в цю мить, що вся чудова будова його гіпотези раптом завалиться?
— Я не бачила ні Федеріго, ні Лоренцо,— відповіла Луїза.— Та якщо вас цікавить, чи не справило на мене враження щось особливе, я скажу. На лаві, що навпроти службового входу, на цій лаві,— вона подивилася співчутливо на Монтано,— спав його племінник Маріо. Він лежав на спині з роззявленим ротом і страшенно хропів. Я злякалась і швидко побігла до дверей. Вони були прочинені, хтось щойно вийшов, не зачинивши за собою. Не бачила я у замку ніякого ключа. Вийшла і я, але щільно причинила двері.
У кабінеті запанувала мовчанка. Дощ посилився, краплини тихо й тужливо стукотіли в шибки.
Хто ж вийшов з приміщення перед Луїзою? Чому залишив двері прочиненими? Яка роль Маріо в цьому випадку і чи справді він спав, чи тільки вдавав і навмисно «страшенно» хропів? І чи скоро він вибіг слідом за Луїзою непомічений, скориставшися тим, що двері незамкнені?
Раптом Чігола пожвавішав.
— Луїзо Ченчі,— звернувся він до дівчини,— коли ви залишили кімнату свого дядька, чому пішли до виходу, а не до швейцара Лоренцо? Ви ж знаєте, що ключ від службового входу у швейцара?
Луїза трохи подумала, потім знизала плечима.
— Не знаю! — відказала вона збентежено.— Просто не можу й сама собі пояснити.
— Дарма,— сказав Чігола.— Я дам вам час подумати. Я терплячий.— Він помовчав, запалив сигарету, випустив кілька розірваних кілець диму і раптом спитав, неначе кинувся на свою жертву: — Може, хтось приходив до вас? Може, ви розмовляли з кимось?
Луїза мовчала. Мабуть, запитання Чіголи ображали її, тому й не хотіла відповідати.
— Завтра мені скажете,— похитав головою Чігола.— Видно, сьогодні вам не хочеться розмовляти.— Він повернувся до Роберто Тоцці й великодушно всміхнувся.— Закінчимо сьогоднішній допит, професоре? — І оскільки Роберто Тоцці невиразно кивнув, він додав: — Завтра продовжимо!
Коли Луїза вийшла і з вулиці почулося, як ляснули дверцята поліційного джипа, Авакум запалив люльку, пройшовся за звичкою кілька разів туди-сюди по кімнаті. Щось муляло йому душу. Збентежений цим, він схопив демісезонне пальто і прожогом вискочив на вулицю.
У найближчому кіоску Авакум купив екстрені випуски столичних газет. Усі вони на перших сторінках жирними заголовками повідомляли про крадіжку в Боргезе. Та коли урядові офіціози замовчували партійну приналежність Лівіо Перетті, то видання правих екстремістів підкреслювали цю обставину неухильно і з великою люттю. Ба, пророкували, що слідство принесе, мабуть, досить «неприємні несподіванки для червоних» і що «нитка слідства може привести й до більш відомої особи, представника червоної еліти».
Був час обіду, але Авакум не пішов на п'яцца Навона, до ресторану «Лавароне». В першій кав'ярні, що трапилася йому дорогою, він випив велику чашку кави і швидко повернувся до свого помешкання. Як завжди, коли малося розв'язувати важку задачу, він став під душ і кілька разів пускав то нестерпно гарячу воду, то крижану. Потім нап'яв халат, другу річ, з якою не розлучався (перша була люлька), сперся ліктем на стіл і на газеті «Іль секоло д'Італіа», речникові найправіших, накреслив логічну схему, яка, на його думку, відбивала видимі й невидимі чинники крадіжки в Боргезе.
«Італійський соціальний рух» — Боргезе — «Даная» (Лівіо Перетті — Луїза Ченчі) — X — (вибори) — ІКП.
Авакум виходив з засновку, що крадіжка в Боргезе — політичний злочин, організований правими екстремістами і (мабуть) здійснений провокатором (Лівіо Перетті). Далі. Думати, що екстремісти організували цю скандальну крадіжку, щоб дискредитувати партію напередодні виборів,— помилка. Вони чудово знають, що народ ні в якому разі не ототожнить молодика на ім'я Лівіо Перетті з мільйонною ІКП! Народ з досвіду знає, що в будь-якій партії і в будь-якому русі, навіть найідеальнішому, є якась паршива вівця. Але ж одна така вівця не споганить усієї отари.
Далі. Під час наступних виборів обиратимуть не уряд, а мера, тобто одну конкретну особу. Отже, дискредитація має бути спрямована на особу, найненависнішу для екстремістів, особу, якої в даний момент вони найбільше бояться. Хто може бути цією особою напередодні виборів?
Звичайно, кандидат від червоних.
Навіть без прозорих натяків екстремістського органу, що нитка приведе до якоїсь особи, приналежної до червоної «еліти», Авакум виснував би, що X — це П'єтро Фальконе.
Щоб здогадатися про це, не треба мати геніальної інтуїції — кожна політично грамотна людина могла дійти такого висновку. Авакум знав дуже добре, що його логічне «рівняння» — тільки засновок, що вказує, в якому напрямку слід шукати справжніх злочинців. Хто організатори, чи брав Лівіо Перетті участь у цій афері, де в даний момент переховують «Данаю», і передусім як буде використано крадіжку картини для досягнення головної мети — скомпрометувати П'єтро Фальконе. Це були невідомі, ті «X», «V» і «2», які він мусив розкрити, щоб урятувати честь П'єтро Фальконе і не дати змоги екстремістам досягти своєї мети.
Авакум навіть не замислився, чи варто братися йому до цього діла, чи не вскочить він у халепу. Він знав, що під загрозою опинилися і люди, і свята для нього справа, знав, що його чекає складна й напружена гра — цього було досить, щоб відчути кожною клітиною душі: він не може і не повинен стояти осторонь. У нього було задосить причин кинутися в погоню за сарною, зображеною на його старогрецькому келиху, за тим символом істини, яка «вічно біжить поперед людини» і за якою «людина вічно женеться».
Але не забуваймо: він жив у чужій країні і не мав ні потрібних для такої справи засобів, ні помічників. Він приїхав як археолог збирати матеріали для своєї книги. Коротко кажучи, в нього були зв'язані руки. А як може людина із зв'язаними руками боротися?
Та й часу було обмаль. На те, щоб викрити організаторів, злодія (або злодіїв), знайти картину, розкрити змову проти П'єтро Фальконе, він мав усього лише півтора дні.
Звичайно, з погляду логіки йому краще було б не втручатися в цю справу. Але є люди, які думають якнайлогічніше, а роблять навпаки. Ця дивна особливість відрізняє людину від машини. Від людини завжди можна чекати чогось несподіваного, якихось непередбачених, ризикованих постанов — на відміну від машини, і це, здається мені, найлюдяніша її риса.
Отак Авакум вирішив узятися до справи.
Я не хотів би говорити багато про те, що муляло йому душу. Пригадуєте, це сталося одразу після того, як Луїза вийшла і він почув, як ляснули дверцята поліційного джипа? Нехай читач сам здогадується, що то було. В одному тільки я хотів би запевнити його: які б почуття не воскрешала Луїза в Авакумовій душі, він ніколи й ні за яких обставин не дозволяв собі думати про неї, як чоловік про жінку. На відміну від багатьох людей він умів замикати свої почуття, тримати за дев'ятьма дверима і за дев'ятьма замками. Фігурально висловлюючись, він був володарем багатьох підземель і камер, а ключів мав більше, ніж будь-який тюремник. Брязкав ними, але не випускав жодного в'язня на світ божий.
Вітторія повернулась осяйна і жагуча, як липневий день, і Авакум сказав собі, що те почуття до Луїзи з'явилося в його душі тільки тому, що вона страшенно схожа на свою матір і нагадувала, мабуть, про її весну. Це пояснення йому сподобалося, і він сказав собі, що у світі почуттів немає нічого неприступного для дослідження. Потім розповів Вітторії про події в Боргезе і про те, що Луїзу затримано.
Вітторія, як кожна італійка з народу, зустріла звістку про затримання дочки з гідністю і навіть гордістю. Але при тому заплакала гіркими слізьми. А коли Авакум нагадав їй, що біля Луїзи перебуває її дядько, він не залишить її без захисту і що, зрештою, все це непорозуміння з'ясується, вона витерла сльози, і крізь вологу, яка сповнювала її очі, блиснули злі вогники.
— Прошу тебе, не говори про Чезаре! — вигукнула вона.— І взагалі не згадуй його імені!
— Не згадувати твого брата? — здивувався Авакум.
— Ніякий він мені не брат!
— Прошу тебе, не говори про Чезаре! — вигукнула вона.— І взагалі не згадуй його імені!
— Не згадувати твого брата? — здивувався Авакум.
— Ніякий він мені не брат!
— Не розумію! — сказав Авакум.
— Це легко пояснити! — зітхнула Вітторія.— Чезаре — зведений син мого батька від другої дружини! — пояснила вона з нотками огиди в голосі.— Він мені такий чужий, що коли б помер завтра, я не пролила б жодної сльозини! Він не тільки спільник тих виродків, які вбили мого чоловіка, він один з їхніх верховодів. Недолюдок! Через три місяці після того, як я поховала чоловіка, він хотів був зайняти його місце в моєму ліжку... Луїзин дядько! — Вона задихнулася від хвилювання, потім знову вибухнула плачем.
Було сумно, але Авакум лишився задоволений.
Цього вечора Вітторія і Авакум запросили на вечерю Роберто Тоцці з дружиною в ресторан «Лавароне», поблизу п'яцца Навона. Маємо відзначити, що між двома родинами існувала давня дружба, яку смерть Енріко Ченчі не тільки не порушила, але, здається, ще більше зміцнила. Хоч Інеса була легковажна, а Вітторію вважали інтелектуалкою, вони поважали одна одну, і пояснити це, можливо, слід саме різницею в їхніх темпераментах. Кожна знаходила в іншій те, чого їй самій бракувало.
Авакум, як друг обох Ченчі, швидко ввійшов у їхнє коло. З Роберто Тоцці він проводив багато годин у розмовах про мистецтво доби Ренесансу, галузь, у якій Роберто був король, а Авакум — скромний аматор. З Інесою, з якою в нього не було спільної теми для розмов, він здебільшого танцював.
Оскільки Роберто Тоцці був зморений після напруженого дня, Авакум узяв таксі і сам поїхав з Інесою Тоцці. Роберто Тоцці і Вітторія пішли віднести Луїзі шоколад і нейлоновий спальний мішок. Шоколад і спальний мішок мав передати Роберто Тоцці, бо тільки він зберіг право заходити до Боргезе в будь-який час.
Чекаючи їх, Авакум з Інесою пили джин, а потім пішли на терасу, де грав естрадний оркестр. Танцювали довго. Коли Вітторія повернулася і зупинила свій погляд на розпашілих щоках Інеси, її знов охопив сумний настрій, і щоб позбутися його, вона замовила собі великий келих віскі з льодом.
Після вечері Авакум попросив Роберто Тоцці розповісти йому докладно про перший допит — що саме питав інспектор Фелікс Чігола і як йому відповідали запідозрені. Авакум сказав Роберто Тоцці:
— Є в мене, професоре, один приятель, знаменитий криміналіст. З десяти заплутаних випадків дев'ять розплутує непомильно. З десяти вбивць тільки один вислизне, решта дев'ять потраплять йому до рук. Такий фахівець! Від нього я навчився деяких тонкощів у ремеслі детектива.
— Навіщо це вам? — скептично усміхнувся Роберто Тоцці.
— Якщо ви, професоре, інформуватимете мене вчасно і точно про хід слідства, як ви це зробили цього вечора, я спробую знайти викрадену «Данаю», і ви одержите свою новорічну премію.
— Господи! — розвів руками Роберто Тоцці.— Хто сказав вам про премію?
— Хіба це має значення? — усміхнувся Авакум. Про премію розповіла йому Інеса.
Роберто Тоцці зітхнув.
— Викрадення «Данаї» — то втрата для нації,— сказав він.— А про мої особисті неприємності не варто згадувати.
Після того як генеральний директор пообіцяв його не звільняти, він знову відчув смак до гучних слів.
— Якщо я знайду «Данаю», ви і пані Тоцці відзначите різдвяні свята набагато веселіше! — тримався своєї прозаїчної лінії Авакум.
— Але, друже мій, як ви знайдете «Данаю», коли не маєте співробітників і діятимете без помічників?
— Зате Чігола має. Ви інформуватимете мене про роботу фахівців, і я використовуватиму їхні висновки.
— А хіба так можна?
— Чому ж не можна? Адже газети теж повідомлятимуть публіку про ці наслідки, тільки із запізненням. Роберто Тоцці якийсь час мовчав.
— Пробачте,— сказав він,— але це нагадує дитячу гру!
— Дарма,— знизав плечима Авакум і весело всміхнувся,— Адже і в євангелії сказано приблизно так: «Будьте як діти, й ви ввійдете в царство небесне!»
— Не маю настрою жартувати! — зітхнув Роберто Тоцці. Подали каву та коньяк. Треба було розплачуватись, і Роберто Тоцці спохмурнів, нечемно, щоб іноземець виймав гроші! Він кивнув офіціантові, як, мабуть, кивнув би самому ангелові смерті, але офіціант зробив заперечливий жест і показав головою на Авакума. Роберто Тоцці правильно зрозумів цей жест, і йому здалося, що важкий тягар спадає з його спини, але ж треба було зберігати гідність, і він мовив, хоч і не дуже категорично:
— Тоді дозвольте мені, синьйоре, заплатити за себе та дружину!
— Не турбуйтеся! — махнув рукою Авакум.— У мене тут поточний рахунок, і на моєму столі ніколи не беруть готівкою!
— Шкода!— заперечив Роберто Тоцці, але тоном людини, яка вирвалася з пастки.
Вони підвелися.
Коли вийшли на вулицю, Авакум тихо сказав Роберто Тоцці:
— Телефон-автомат за десять кроків від галереї. Прошу вас подзвонити мені завтра о десятій годині. А якщо за ходом слідства виявиться щось нове й важливе, дзвоніть мені абиколи.
— Ви дивна людина! — мовив Роберто Тоцці, роззирнувшись довкола.— Бачу, ви схильні улягати ілюзіям. А втім, усі ви... гм, маєте цю рису! — Він помовчав, потім сказав твердо: — Гаразд, якщо наполягаєте, подзвоню.
Авакум дружньо потис йому руку і зараз же додав:
— До речі, ви не могли б мені дати архітектурні та інженерні плани галереї?
— Це куди легше! — сказав Роберто Тоцці, і вперше цього дня в його голосі прозвучали гордовиті нотки.— У мене є ці плани! Торік мали зробити деякі зміни в інтер'єрі та опалювальній системі, от я і взяв для ознайомлення додому всю теку з архітектурно-інженерними планами. Вам пощастило: я їх досі не повернув! Ходімо до мене на каву, і ви одержите плани.
Перш ніж залишити галерею, Фелікс Чігола попередив свого ад'ютанта Джованні: той відповідає за Луїзу головою, а спробує в'язнути до неї — його понизять у чин сержанта. Знавши, що шеф не говорить на вітер і ніколи не погрожує даремно, а також потерпаючи за свою офіцерську кар'єру, Джованні вирішив ужити заходів, щоб перешкодити будь-яким зальотам навіть з власного боку, якщо, боронь боже, він втратить розум. Він витурив Карло Колону, помічника Савеллі, до швейцарів Августіно і Лоренцо. Охоронців Монтано і Федеріго відпровадив у кімнату Карло Колони, поруч із кабінетом Савеллі. Луїзу залишив у кабінеті її дядька, а Лівіо Перетті надав лаву навпроти службового входу. Лівіо Перетті нахабно заявив, що він і сам обрав би собі саме це місце, навпроти кімнати Луїзи, бо не довіряє поліції і тому мусить пильнувати.
Біля парадного та службового входів ад'ютант поставив пости. В холі сам розмістив обох охоронців — навпроти сходів, які вели у верхні зали, і навпроти кабінету Роберто Тоцці, де влаштував собі спальню і командний пуйкт. Призначив сержанта своїм заступником і начальником караулу й лише тоді дозволив собі піти повечеряти.
Він повернувся через годину, вислухав рапорт сержанта і задоволений подався спати у свій «апартамент». Витончене рококо в кабінеті Роберто Тоцці неначе оніміло перед двома начищеними до блиску чобітьми, що самовдоволено виставили свої халяви під кришталевою люстрою.
До півночі все йшло нормально. З кімнати швейцарів долинало хропіння, дуже схоже на те, що лунало з кімнати охоронців. Але невдовзі після півночі вартовий біля сходів у верхні зали раптом стенувся і відчув, як по спині й плечах пробіг дрож. Йому здалося, ніби нагорі хтось гатить кулаками у віддалені двері й виє хрипким голосом. Потім усе враз стихло. Вартовий подумав був, що йому причулося, але шум повторився. Вартовий вихопив свисток і шалено засюрчав.
Йому здалося, ніби засюрчав він з усієї сили, й дуже здивувався, коли його напарник, що стояв біля кабінету Роберто Тоцці, повільно наблизився до нього і спитав сонним голосом:
— Джакомо, що тобі спало на думку? Навіщо бавишся з цим свистком?
— Як то бавлюсь, я засюрчав по-справжньому!
— Не мороч голови! — сказав Анджело.
— Нехай допоможе тобі свята Марія! — похитав головою Джакомо.— Я сюрчав щосили, а ти кажеш, бавлюсь!
Поки вопи так розмовляли, до них підійшов сержант.
— Хто дозволив вам сходитися і розмовляти? — спитав він.— Якщо лейтенант прокинеться, знаєте, що буде?
— Синьйоре сержант! — виструнчився Джакомо.— Я засюрчав, бо згори було чути, як хтось гатить кулаками і виє!
— Та невже?! — здивувався сержант. Він не чув свистка і збентежився. І щоб не подумали, ніби він глухий, поспитав: — Через що ти зчинив тривогу?
— Він каже,— озвався Анджело,— що нагорі хтось гатить кулаками.
— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!
Сержант недовірливо подивився вгору.
В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.