Реальна загроза - Олег Авраменко

Олег Авраменко РЕАЛЬНА ЗАГРОЗА

Розділ перший Октавія

1

Повна назва посади мого співрозмовника звучала громіздко — начальник департаменту літно-навігаційного складу кадрового управління компанії „Еридані Інтерстар Інкорпорейтед“. Іншими словами, відділ, який очолював Гуго Гонсалес, займався комплектуванням екіпажів пілотами, а також їх наймом на роботу і звільненням. Щоправда, останнє мені поки не загрожувало, оскільки я лише намагався влаштуватися в „Інтерстар“ і, щиро кажучи, не тішив себе особливими надіями на успіх. Це була вже не перша космічна компанія, куди я звертався в пошуках роботи.

— Так, так, — промовив нарешті Гонсалес. — Ваш диплом справляє гарне враження, кадете Вільчинський. Ви непогано вчилися у своєму коледжі.

Я ледве стримався від того, щоб не скорчити незадоволену гримасу. Ха, „гарне враження“, „непогано вчився“!… Та я чудово вчився! Блискуче вчився — і це не вихваляння, а офіційно підтверджений факт. Я мав найвищі показники з усього цьогорічного випуску Вищої Школи Цивільної Астронавтики імені Роберта Гілрута — найстарішого і найпрестижнішого космічного коледжу на Октавії… Та от халепа — попри всі мої успіхи в навчанні, потенційні працедавці зовсім не палали бажанням залучити до себе такого перспективного молодого спеціаліста. Вони віддавали перевагу менш талановитим, зате „своїм“ — тим, чиє навчання вони оплачували і з ким ще на першому курсі уклали контракти. Я ж ніяких угод ні з ким не підписував, бо не хотів зв’язувати собі руки. Мій високий середній бал дозволяв мені навчатися безкоштовно і навіть отримувати чималу стипендію. А на крайній випадок, якби мої справи пішли кепсько, я мав заощадження, цілком достатні для того, щоб навчатися власним коштом. Проте потреби в цьому не виникало.

— Ну, що ж, — сухо сказав Гонсалес. — Можу запропонувати вам посаду молодшого пілота на ваговозі „Анталі“. Оплата за категорією W2, повний пакет соціального страхування, оплачувана двомісячна відпустка і все таке інше.

Втім, ці слова нітрохи не потішили мене. Я вже знав, що буде далі, та все ж слабкий вогник надії зажеврів у моїх грудях, і я несміливо поцікавився:

— Це міжзоряний корабель?

— Ні, каботажне судно. Доправляє на Октавію руду за копалень у метеоритному поясі.

Я гірко зітхнув. Ну от, знов те ж саме! Після п’яти років напруженого навчання на зоряного пілота мені пропонують кар’єру каботажника. А це нижчий клас; це все одно, що примушувати вченого-математика, фахівця з функціонального аналізу, займатися бухгалтерським обліком. У нашому коледжі взагалі не готували каботажників, і серед курсантів це слово часто-густо вживалося із образливим або презирливим відтінком.

— А як щодо міжзоряних рейсів?

— Для пілотів і навігаторів, на жаль, вакансій немає. Точніше, вони є — але на посади, що потребують певного досвіду. От якби ви мали пару років чи бодай один рік літного стажу, то зараз у нас була б зовсім інша розмова. Мені дуже шкода, юначе.

Я понуро кивнув і підвівся.

— Зрозуміло. Вам потрібні льотчики зі стажом, але де ж мені взяти цей бісів стаж, коли ні у вашій компанії, ні в інших немає вакансій для стажистів…

Не питаючи дозволу, я забрав з Гонсалесового стола свої документи й попрямував до виходу з кабінету. Аж тут він позвав мене, несподівано м’яко й доброзичливо:

— Стривай-но, Александе, повернися. Поговорімо неофіційно.

Першим моїм пориванням було пропустити його слова повз вуха і вийти з гордо піднятою головою. Та наступної миті я передумав. Зрештою, Гонсалес годився мені за батька, а то й за діда; крім того, йому було до снаги створити мені додаткові проблеми — наче теперішніх мало. Тому я повернувся і знову сів у крісло.

— Так, слухаю.

— Ти ж розумієш, у чому твоя біда?

Найдужче я боявся почути, що проблема в моєму батькові, проте ніщо в поведінці Гонсалеса не вказувало на це. Відомості про мою родину містилися в засекречених урядових файлах, доступ до яких для цивільних служб був закритий. Ані в інтернаті, де я жив і навчався до вісімнадцяти років, ані в коледжі ніхто не знав про моє походження.

— Схоже, починаю розуміти, — обережно відповів я. — Це все через те, що я навчався за державний кошт, а стипендію отримував з фонду Васильєва. — Я розгублено труснув головою. — Але ж це означає, що я вчився краще за багатьох інших — тих, чиє навчання оплачувала ваша компанія. А на мене ви не витратили жодної марки і, здавалося б… ну… — Я завагався, не знаючи, як далі сформулювати свою думку.

— Здавалося б, ми мали стрибати й танцювати на радощах, що ти пропонуєш нам свої послуги, — допоміг мені Гонсалес, і сказав він це без найменшого натяку на іронію. — Ще рік тому так воно б і було. Ми б змагалися за тебе з компаніями-конкурентами, пропонували максимально вигідні умови трудового контракту. Та наразі ситуація геть інша. Розумієш, синку, підготовка зоряних пілотів не закінчується в коледжі. На відміну, скажімо, від інженерів, ви не приходите до нас повноцінними спеціалістами, а потребуєте подальшого навчання. Щоб ви почали відробляти свій хліб, вам потрібен щонайменше рік чи півтора практики польотів на справжніх, а не учбових кораблях. Тому й існують у нас посади стажистів. В інших компаніях їх називають резервними пілотами, запасними, позаштатними, але суть від того не міняється — це учні, практиканти. Користі від них поки ніякої, одні лише витрати, а вони ще й отримують від нас платню. З тими випускниками, які навчалися в коледжах за наш кошт, проблем не виникає — вони ще на самому початку уклали з нами довготермінові угоди, розраховані на те, щоб компенсувати всі наші витрати як на їхнє навчання, так і на подальше стажування. Що ж до таких, як ти, то раніше ми підписувати з вами спеціальні контракти, які передбачали відшкодування наших витрат у разі, якщо ви захочете звільнитися раніше обумовленого терміну. Таким чином ми страхували себе від збитків, коли молодий пілот, щойно закінчивши у нас стажування, знаходив собі роботу десь-інде. Проте минулого року уряд ухвалив зміни до кодексу законів про працю, визнавши такі умови в угодах недійсними — бо вони, за його твердженням, дискримінаційні. В результаті найздібніші й найперспективніші наші стажисти отримали цілковиту свободу, вони мають право будь-коли піти від нас, так і не відпрацювавши затрачені на них кошти. Тепер тобі ясно, чому ти зустрів у нас такий прохолодний прийом? Та й не лише в нас, судячи з твоєї поведінки.

— Авжеж ясно, — кивнув я. — Та хіба уряд не розуміє…

— Він усе розуміє. Це було зроблено не з дурного розуму, а з практичних міркувань. Тобі, мабуть, відомо, що у нас відбувається модернізація Збройних Сил — і ти, певна річ, знаєш, з якої причини. Військові зараз у фаворі, армія зростає, ще більше флот — а кваліфікованих кадрів для нього бракує, от уряд і вирішив надолужити нестачу за рахунок цивільних космічних компаній. З часу набуття чинності змін до кодексу Міністерство оборони завербувало в „Інтерстарі“ майже півсотні молодих пілотів, які щойно закінчили стажування. Такі ж проблеми і в усіх наших конкурентів.

— А я не хочу бути військовим, — сказав я. — Якби хотів, то вступив би не в цивільний космічний коледж, а у військове училище.

Гонсалес з прикрістю похитав головою:

— Так ідеться ж не про тебе конкретно, а про принцип. Власне, ми не заперечуємо, щоб майбутні офіцери Військово-Космічних Сил стажувались у нас, але вимагаємо справедливої компенсації. А наші урядовці й чути про це не хочуть, стверджуючи, що ви навчалися за бюджетні гроші. Вони відмовляються визнавати, що ці самі бюджетні гроші — ні що інше як наші податки. — Гонсалес відсунув убік консоль свого терміналу і сперся ліктями на стіл. — Отакі справи. Навіть якщо ти справді не збираєшся йти до військових, навіть якщо даси чесне скаутське відпрацювати у нас належну кількість років…

— А якщо я внесу заставу? — Хоча було неввічливо перебивати старшого, та все ж я не стримався. — Ну, на зразок плати за стажування. Думаю, грошей у мене вистачить.

— Гм, цікава ідея. І досить неординарна. Проте законодавство не передбачає таких умов для працевлаштування. — Гонсалес пильно подивився мені в очі. — А якщо відверто, Александре, ти справді хочеш пов’язати своє життя з цивільним флотом?

Я мав велику спокусу збрехати, проте розумів, що це нічого не змінить, тому чесно відповів:

— Взагалі ні. Моя мета — служити в Астроекспедиції. Але туди не беруть новачків, тому я збирався років зо п’ять політати на пасажирських або вантажних кораблях, щоб набути необхідного досвіду. За цей час, — квапливо додав на завершення, — я б із надлишком відробив усі ваші витрати на моє стажування. Адже так.

— Безперечно, — погодився зі мною Гонсалес. — Мені подобається твоя відвертість. Гадаю, якби я взяв тебе на роботу, ти б дотримався своєї обіцянки, навіть без спеціального контракту. Проте… — Він зробив паузу і знову похитав головою. — Як я вже казав, нам ідеться про принцип. І мені дуже шкода, що ти і багато інших чудових хлопців та дівчат стали жертвами нашого конфлікту з урядом.

— То що ж мені робити? — розгублено запитав я.

— Якщо хочеш працювати за фахом, то залишається один шлях — вступити до ВКС. Оскільки ти навчався в цивільному коледжі, тебе візьмуть лише ворент-офіцером[1], але вже за кілька місяців ти зі своїми здібностями станеш мічманом, а ще через два-три роки — і суб-лейтенантом. Тоді зможеш подати рапорт про переведення в Астроекспедиційний Корпус. Повір мені: військова служба не така страшна, як ти думаєш, до того ж вона піде тобі на користь. Адже Корпус, куди ти прагнеш потрапити, напіввійськова організація. Розвідники Далекого Космосу не лише шукачі й дослідники, але також і бійці, готові у всеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку. Тож подумай про це, Александре.

Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.

— Дякую за пораду, пане Гонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.

— Чому?

Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: „Та якого біса! Однаково гірше не буде…“

— Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.

На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.

— Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера? Адмірала Шнайдера?!

Я кивнув:

— Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль…

Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.

2

Великий червоний диск нашого сонця, Епсилон Еридана, вже хилився надвечір. Завершувався черговий мій невдалий день із цілої низки таких самих невдалих днів. Я летів на флаєрі додому і подумки шпетив себе за нестриманість:

„От телепень! Йолоп, яких ще пошукати! Ну, хто тебе за язика тягнув? Тобі що, мало неприємностей?…“

З мого боку було щонайменше дурістю розповідати Гонсалесові про батька. Можливо я втомився від цієї безнадійної біганини і втратив над собою контроль. А може, підсвідомо вирішив зіграти ва-банк і остаточно з’ясувати, чи не причетне до моїх теперішніх бід моє минуле. Що ж, тепер я переконався. Судячи з реакції Гуго Гонсалеса, мій батько тут ні до чого, просто така склалася ситуація. Вельми прикра для мене ситуація…

Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі португальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами — адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.

На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед — військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі — і, відповідно, виникла необхідність у поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов’язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: „Плутократія в дії“. Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.

Загалом я погано пам’ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам’ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади — і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тикаю пальцем у зірки на його погоні — одна, дві, три, чотири, п’ять. Він якраз отримав звання грос-адмірала і був призначений начальником Генерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч із ним мама — молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п’ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного і були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, і гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя…

Я посадовив флаєр на дах висотного житлового будинку і спустився на шістнадцятий поверх, в охайну трикімнатну квартиру, яку придбав п’ять років тому, щойно лише став повнолітнім і здобув право розпоряджатися родинним спадком. Коли батько загинув під час очолюваного ним військового путчу, а мати з горя вкоротила собі віку, держава — та сама, проти якої був спрямований батьків заколот, — повелася зі мною доволі гуманно. Вона не стала відіграватися на мені, а навпаки — зробила все, щоб убезбечити від можливих переслідувань, застосувавши щодо мене програму захисту свідків. Всі наші заощадження, включно з коштами, вторгованими від продажу рухомого й нерухомого майна, було покладено на спеціальний рахунок, з якого я в дитинстві регулярно отримував невеликі суми на кишенькові витрати, а в день свого вісімнадцятиріччя став повноправним господарем усіх грошей. Чималих, до речі: адже мій батько був адміралом, а мама — відомою акторкою. Часом, замисюючись над цим, я щоразу доходжу невтішного для себе, як сина, висновку, що якби батькові вдався державний заколот, його уряд не поводився б так ліберально з дітьми „ворогів народу“.

Увійшовши до квартири, я почув на кухні шум. Сунувши свій кадетський мундир у чистильну шафу, я постарався надати обличчю більш-менш безтурботного виразу й голосно промовив:

— Увага, це поліція! Ви арештовані за незаконне вторгнення до приватного помешкання.

З кухні, жартівливо піднявши руки, вийшла приваблива дівчина мого віку з прямим чорнявим волоссям до плечей. Її карі очі весело поблискували.

— Здаюся, констеблю, здаюся, — промовила вона, невміло зображаючи переляк. — Тільки не робіть мені боляче, прошу.

— Вітаю, Елі, — сказав я вже серйозно. — Щось зарано ти повернулася. Як там твої батьки?

— Та все такі ж нестерпні. Але не турбуйся, ми не сварилися, просто мені вистачило й одного вечора з ними. Тому зранку зібрала речі — і на літак. Намагалась попередити тебе, що повертаюся, але ти не відповідав.

Я дістав з кишені штанів свій телефон і глянув на дисплей.

— Атож, він вимкнений. Даруй, геть забув про нього.

Елі взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.

— Знову поганий день?

— Гірше не буває. Я й досі нікому не потрібен.

Вона розгублено похитала головою:

— Дурня якась! Вони там усі з глузду з’їхали!

Ми з Елі разом закінчили коледж, але, на відміну від мене, її навчання оплачувала місцева філія земної компанії „Геліос“. Вона вже отримала призначення резервним пілотом на пасажирському лайнері „Іпатія“ і за три тижні мала відбути у свій перший рейс.

Елі мешкала у мене вже п’ятий рік, з середини першого курсу коледжу, однак при всьому тому ми залишалися просто друзями. Я надавав їй дах над головою — вона терпіти не могла гуртожиток, а для оренди пристойного житла в Астрополісі їй бракувало грошей. У відповідь Елі прикрашала мою самотність і вела все домашнє господарство, завдяки чому квартира мала вигляд затишного сімейного гніздечка, а не занедбаного парубоцького барлогу. Загалом ми чудово ладнали і були задоволені одне одним. Мабуть, із нас вийла б гарна пара — якби не одне „але“…