Реальна загроза - Олег Авраменко 2 стр.


Як виявилося, Елі вже встигла приготувати вечерю. Ми разом повсідалися за стіл і я розповів їй про свою розмову з Гонсалесом — за винятком, зрозуміло, кінцівки, де йшлося про мого батька. Вона вислухала мене мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я замовк, сказала:

— Авжеж, я чула про ці поправки в законі. Та не надавала їм значення, бо мене вони не стосувались. І взагалі думала, що це лише на краще.

— Я й сам так думав. Пам’ятаю, ще радів, дурненький: гадав, що це дозволить мені швидше перейти на службу в Астроекспедицію. А виявилося…

— Отож-то й воно, — хитнула головою Елі. — Виходить, що обмеження прав працедавців не завжди на користь найманим працівникам. А ти спробуй звернутися до профспілки. Може, там чимось зарадять.

— Та мабуть звернуся, — погодився я, втім, без особливого ентузіазму.

— У найгіршому разі, — вела далі Елі, — запишешся до військового флоту. Гонсалес має рацію — в цьому немає нічого страшного.

Заперечувати я не став. А що як справді подати заяву до ВКС? Оце здійметься буча, коли дізнаються, хто я такий! Либонь до самих верхів дійде. Я уявив собі закрите засідання уряду, де розглядають питання, чи брати мене на службу, і меня стало так гірко й смішно, що я зареготав, упереміж зі схлипуваннями.

Елі дивилась на мене з жалем та співчуттям.

— У тебе стрес, Сашко. Тобі потрібна розрядка. Хочеш, запрошу Сью і Грету? Вдень я розмовляла з ними, і вони натякнули, що не проти зазирнути в гості.

Сью і Грета були подружки-бісексуалки, Еліні давні приятельки. Час від часу вони ночували в нас, і тоді ми зазвичай кидали жереб, котра з них спатиме з Елі, а котра — зі мною. Інколи я дуже шкодував, що цей жереб не передбачав третього варіанту…

— А чого? — знизав я плечима. — Нехай приходять. Тільки сьогодні обійдемося без жеребу. Я хочу Грету.

— Хочеш — матимеш, — сказала Елі, дістаючи свого телефона.

3

Через два дні я вже цілком визрів для того, щоб спробувати щастя у військовому флоті. Зрештою, чого на світі не буває, а раптом мене візьмуть. Бодай для того, щоб у черговий раз продемонструвати свої гуманні принципи й показати, що діти не відповідають за гріхи батьків. Правда, служба не буде мені медом. Доведеться ой як помучитися, щоб отримати мічманські погони. А про суб-лейтенантські й говорити нічого. Та це не біда — за два роки (якщо не почнеться війна з Альтаїром) я зможу звільнитися в запас і найнятися штатним пілотом на якийсь із цивільних кораблів. А потім — Астроекспедиційний Корпус…

Вранці того вирішального дня я від хвилювання прокинувся о пів на сьому — як звик під час навчання. Проте вольовим зусиллям змусив себе знову заснути. Ну ні, дзуськи, думав я, не побіжу туди зрання. Солідно прийду опідні, неквапно заповню всі бланки, вручу їх черговому офіцерові й не стану чекати на відповідь, а відразу повернусь додому. Хай дзвонять, коли що.

Отак я й спав, аж поки за чверть до десятої мене розторсала Елі.

— Прокидайся, сонько, — говорила вона, мало не силоміць витягаючи мене з ліжка. — Тобі надійшов лист.

Я встав і, все ще в напівсні, рушив до свого терміналу.

— Та ні ж! — нетерпляче сказала Елі. — Не тут. Це щось офіційне. Надійшло на домашній відеофон.

Рештки мого сну миттю розвіялися.

— Звідки?

— Не знаю, я не відкривала його. А в заголовку відправник не вказаний. Схоже лист не лише офіційний, а ще й конфіденційний.

Я чвалом вибіг до вітальні. Кімнату наповнював мелодійний передзвін, а на великому, вмонтованому в стіну стереоекрані, висвічувався напис: „Отримано листа високої важливості. Адресат — Александр Вільчинський.“

Кілька секунд я згаяв у нерішучості. Це не могло бути чимось банальним і нікчемним, на зразок рекламного ролика. За позначки „важливо“, „терміново“ тощо розповсюдникам реклами загрожували суворі санкції. Невже в одній із компаній, куди я звертався, передумали? Може, Гонсалес зумів переконати своїх босів зробити для мене виняток?…

Тим часом Елі розцінила моє зволікання так, що я не хочу читати листа в її присутності, і подалась була до своєї кімнати. Проте я вчасно це помітив і спинив її:

— Залишся, буль ласка. Я не маю від тебе секретів. — І віддав команду відеофону: — Відкрити листа.

На екрані з’явився текст, а з щілини принтера висковзнув аркуш з роздруківкою.

Ні, це було не від „Інтерстара“. Чи будь-якої іншої космічної компанії. Це…

Елі вражено зойкнула. Я нерозбірливо вилаявся і знов пробіг очима кілька рядків на екрані. Потім утупився в роздруківку, ніби там могло бути щось інше.

— Послухай, Елі, — промовив я схвильовано. — Я правильно розумію, що тут написано?

— Коли ти зрозумів це так, що сьогодні о другій тобі пропонують прибути до Головного Штабу Астроекспедиційного Корпусу для співбесіди, то все правильно.

— А співбесіду проводять перед прийомом на службу. Вірніше, щоб вирішити, приймати кандидата чи ні… А може, у цього слова є й інше значення, про яке я не знаю?

Елі заперечно похитала головою:

— В такому контексті всі інші значення відпадають.

— Але ж це неможливо! В Астроекспедицію беруть лише досвідчених льотчиків. І взагалі, я туди не звертався. Тут якась помилка. Може, хтось пожартував і подав від мого імені заяву з підробленим послужним списком? Може, ти… — Я вчасно зупинився, завваживши сердитий блиск в Еліних очах. — Вибач.

— Як ти міг навіть подумати, — обурено мовила вона, — що я здатна так зле пожартувати з тобою? Ніколи б собі цього не дозволила! І годі вже стовбичити з роззявленим ротом. Причепурись, поснідай — і гайда до штабу. Навіть якщо це помилка або чийсь невдалий жарт, тебе там не розстріляють. — Елі трохи помовчала. — До речі, сьогодні я не маю ніякісіньких справ. Якщо не заперечуєш, поїду з тобою. Просто так — буду тобі за групу підтримки.

— І вдягнешся відповідно? — з усмішкою запитав я.

— Не дочекаєшся, — відрізала вона.

4

Астрополіс був транспортним центром Октавії, її зоряними воротами, і довкола нього розташувались усі найбільші космопорти планети. Головна база Ериданського Астроекспедиційного Корпусу була за двісті кілометрів від міста, і ми з Елі дісталися туди на швидкісній лінії підземки. Дорога відібрала вдвічі більше часу, ніж якби ми летіли на флаєрі, зате відпадала потреба шукати місце для паркування, що на такому режимному об’єкті було серйозною проблемою.

Елі залишилася чекати мене у сквері навпроти адміністративної будівлі Головного Штабу, а я попрямував до центрального входу і показав на контрольному посту роздрукованого листа разом зі своїм посвідченням особи. Чергова з відзнаками старшого сержанта швидко знайшла моє ім’я у списку й видала мені тимчасовий пропуск.

— Кабінет „5-114“, — повідомила вона. — П’ятий поверх.

— Дякую, мем, — відповів я.

Скориставшись ліфтом, я піднявся на п’ятий поверх, де без проблем знайшов двері за номером „5-114“, на якій висіла табличка: „Капітан С. Павлов“. І більше нічого.

„Собака Павлова,“ — виринула в моїй голові тривіальна асоціація. У коледжі моєю супутною спеціальністю була біологія.

Я натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу з дверного динаміка почулося бурчання:

— Заходьте.

Я ввійшов і роззирнувся. Кабінет був не дуже великий, приблизно шість на чотири з половиною метри, скромно вмебльований — кілька крісел, дві шафи й робочий стіл з комп’ютерним терміналом. З столом сидів кремезний чоловік років за сорок п’ять, в офіцерській формі з чотирма широкими нашивками на погонах. Поза сумнівом, сам капітан С. Павлов власною персоною.

— Ну? — вимогливо мовив він.

Оговтавшись, я виструнчився і взяв під козирок.

— Сер! Кадет Вільчинський прибув.

Взагалі, до цих слів ще належало додати „за вашим розпорядженням“ або „у ваше розпорядження“, проте я не зміг вирішити, на якому з двох варіантів зупинитися. Листа, що його я отримав уранці, було надіслано від імені заступника Головного Штабу по роботі з особовим складом, контр-адмірала Бронштейна; про капітана Павлова там нічого не йшлося.

— Атож, прибув, — сказав капітан, змірявши мене прискіпливим поглядом. — На десять хвилин раніше призначеного часу. До вашого відома, кадете Вільчинський, бути пунктуальним означає не лише не спізнюватися, а й не бігти поперед батька в пекло. Зрозуміло?

— Так, сер!

— Ну то гаразд. Можете сідати.

Я влаштувався в найближчому до стола кріслі й лише тепер звернув увагу на два прапори, що висіли на стіні за спиною капітана. Один з них був прапором Корпусу — темно-синє полотнище зі стилізованим зображенням Галактики (кажуть, земні дослідники космосу волосся на собі рвали, що перші не додумалися до такої очевидної й красномовної символіки). Другий прапор більше нагадував репродукцію якоїсь картини — зграя вовків, що мчали засніженою рівниною. Найпевніше, це був бригадний штандарт.

— Отже, кадете, — заговорив Павлов діловим тоном, — вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навігаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас — кращого випускника Гілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.

Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв’язку чи спостерігача, представивши це як велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію — льотчиком!

Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене:

— Не кваптеся радіти, юначе, це рішення ще не остаточне. Мені доручили проекзаменувати вас — а я, щоб ви знали, досить скептично ставлюся до цієї забаганки нашого вищого керівництва. Так, звичайно, Земна Астроекспедиція сама виховує свої кадри, навіть має власне літно-навігаційне училище, і все це правильно. Але я вважаю, що не можна сліпо копіювати чужий досвід без урахування існуючих реалій. Наш скромний бюджет не йде ні в яке порівняння з щедрим фінансуванням земних програм дослідження Далекого Космосу. Якщо ми візьмемося робити з усіляких шмаркачів справжніх зоряних льотчиків, у нас просто не залишиться ні часу, ні коштів на спорядження експедицій. — Павлов на хвилю замовк і, примруживши одне око, подивився на мене. — Ну що, хлопче, перестав радіти?

— Аж ніяк, сер, — відповів я. — Не перестав. Я певен, що витримаю будь-який іспит.

— Упевненість, це добре, — сказав капітан, і в його голосі мені вчулися схвальні нотки. — Це вже половина успіху. Але не сподівайтеся, кадете, що я ставитиму вам запитання з учбової програми або загадуватиму задачки. Справжній іспит можна влаштувати лише одним-єдиним способом. — Він рвучко встав, і я підхопився слідом за ним. — Ходімо.

Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під’їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:

— Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.

Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:

— Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.

Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:

— Ну як?

— Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.

— Який?

— Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв’язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.

— Ти хвилюєшся?

— Ще б пак!

— Боїшся?

— Ні… А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.

— Ні пуху ні пера тобі, Сашко.

— До біса! — відповів я. — Ну все, мені пора.

Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.

— Будь молодчиною. Покажи їм усім.

— Неодмінно покажу, — пообіцяв я.

Чорний „еридані-б’юїк“ вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:

— Хвилина спливла, кадете.

— Слухаюсь, сер! — відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, просковзнув до салону.

Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п’ять кілометрів від штабу космічного порту.

— Маєш чудовий смак, кадете, — сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. — Гарну дівчину собі відхопив.

— Вона не моя дівчина, — бовкнув я цілковито бездумно. — Ми просто живемо разом.

Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.

5

Заїхавши на територію космодрому, Павлов спрямував машину вздовж шеренги зачинених ангарів до сріблястого фрегата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших габаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета — цей красень-фрегат, і тепер буквально поїдав його очима.

Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів — що належали відповідно до п’ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач — до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.

На фюзеляжі фрегата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово „Маріана“. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви географічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір’їв, в Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фрегата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.

Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.

— Ну що, кадете? — запитав капітан. — Гарна пташка?

— Чудовий корабель, сер. Дослідницький фрегат серії „Артеміда“, спроектований на базі бойового крилатого фрегату „Томагавк“ з незначними функціональними змінами. Загальна довжина — двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу — тридцять вісім, замах крила — дев’яносто один, вага — сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією „D“ — як сказано у специфікації, „на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом“. — Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачату у будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. — Фрегат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення — десять у тридцять п’ятому ступені, гранично припустима — десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні — 8200 вузлів[3]. Час розгону в звичайному режимі — від трьох до п’яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому — в межах тридцяти хвилин.

— Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?

— Ну, власне… Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.

— Проте „Маріана“ зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов’язки помічника штурмана[4]?

Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:

— Так точно, сер, готовий!

— Що ж, побачимо.

Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п’ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п’ятнадцять старший за мене з погонами командора[5].

— Шкіпере Томасон, — сказав капітан, — дозвольте представити вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.

Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт „Маріани“.

Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування — яку зазвичай називали просто містком.

У просторій рубці знаходилося зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навігаційної служби — на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика — може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.

Назад Дальше