Сабо взяв один кінець банкноту в уста й роздирав його зубами й пальцями на дрібні кусники, котрі падали на його брудний плащ.
Під час того, як він випльовував шматки паперу, що лишилися в його устах, Добровський сміявся до нього словами:
— З тебе моторний козак, Сабо. Твій гнів і твоя роль, як найвищий трибунал, дають мені справжню душевну насолоду. Але зберігай справедливість навіть супроти найнижчих злочинців.
Тут Добровський перейшов з товарисько-глумливого тону в пародично-патетичний і сказав далі:
— З цієї причини прошу Вас, пане судде Сабо, понехати супроти своїх делінквентів Ваше високошанібне плювання...
Сабо вже тримав перед очима другу тисячкоронівку і питав насмішкувато:
— А це що знов за один, із яким тепер маю честь?
І зараз відповідав сам аристократично-носовим тоном:
— Генерал кавалерії граф X. представляється слухняно.
А, пане генерале, лицарю ордену Марії Терезії! Ви є цей, що наказав цілому моєму батальйонові брати приступом, без артилерійного підготування, сербську гору, що аж кишіла від дротяних запор і від машинових крісів. А весь огонь артилерії ви наказали звернути ззаду в плечі бідних небораків, і при помочі сербського вогню знищили ви до ноги свій власний батальйон! Лиш я сам одинокий остав на те, щоб ви, пане генерале, станули тепер тут переді мною на суд. Тремтіть переді мною, пане графе, тремти, ти, к-к-каналіє, ти, бестіє в людській подобі, ти... ти...
Зі скаженою люттю він кусав, гриз, жував банкнот і судорожно розривав, роздирав його пальцями.
З жахом позирали товариші на нього, й навіть сам Добровський, який мав охоту кепкувати, мовчав.
Сабо вхопив свіжий банкнот і кричав далі:
— По твоїм запаху зараз пізнаю, хто ти такий. Значить, представлення зайве. Ти, к. к. воєнний доставець, ти, гієно, ти, що з воєнного горя, з крові, з трупів, нужди селян і робітників, з болю вдів і сиріт згоропашив собі мільйонний маєточок. Я повинен тебе роздерти своїми зубами; на жаль, я не можу устромити тебе в мої уста, бо ти мені занадто смердиш...
Після тих слів зім'яв банкнот у маленький вузлик, обернувся й кинув його в дебру.
Тримаючи перед собою нову тисячкоронівку, Сабо говорив:
— Ви, всечесніший пане Черевайку й достойнику, належите до тих, які з очима, все зверненими до неба, просто підтюпцем у пекло чимчикують... Ви з проповідниці загрівали людей до різні брата. Що мені з вами почати, високопреподобний отче? З вами треба поводитися набожно, як слід такому православному католикові, як я.
Сабо завернув очі і глянув з великою набожністю на чорне небо.
Опісля взяв обережно банкнот кінцями пальців лівої руки, а правою рукою давав паперові кулаком удар за ударом, доки папір не розлетівся і всі кусники не впали на землю.
Обома руками взяв тепер Сабо новий банкнот і бурмотів:
— Чую якусь горяч у пальцях... Хе, хе... навинулася мені між пальці — баба... Pardon, madame... Війна зробила мене дикуном... із цієї причини я буду в вашім товаристві поводитися, може, трошки непристойно.... а може, навіть дуже грубо... Як вам на ім'я? Ви мовчите засоромлені, так якби з вас була чотирнадцятилітня дівчина... Ні, ні, тільки без облуди... Коли ваш муж серед бурі і громів, серед морозу і снігу лежав в огні гранат і в обличчі смерті тільки про вас думав, ви не мали сорому ваше подружнє ложе гріти разом із якимось лайдаком. Жіноча честь, діти, матерні гордощі — все те було безсильне супроти ваших інстинктів повії, ви, madame, ти, бруде, ти, суко...
Сабо приклав банкнот до носа, висякався, опісля відкинув його з погордою, далеко від себе, плюнув за ним і крикнув:
— Бруд до бруду!
Новий банкнот представлявся устами Саба ось як:
— Я... я... його... го... го... Ве... Величність... королівський полководець...
А, найпідданіший, найпокірніший слуга Вашої Величності... Це ви — символ оцього хліва, що ним є сучасний державний і соціальний лад. Вас треба живцем спалити.
— Дай спокій королівському Величеству,— кпив Добровський,— воно майже таке бідне, як ми всі тут. Хай його Величество зволить вселаскавіше так, як ми, гинути з голоду й морозу...
З тими словами Добровський перехопив банкнот, який уже летів в огонь і тримав його у своїй руці.
— Кинь його зараз у вогонь,— кричав Сабо,— а то я буду думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії...
— Ти дуже помиляєшся,— сміявся Добровський і кинув гроші в дебру.
Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.
Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім'яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:
— Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти — це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.
При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
— Пусти мене,— кричав Сабо,— пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
Він сидів, як бездушний.
І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, труп'ячі обличчя всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття — все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.
Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями.
Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні.
Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.
Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:
— Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.
Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:
— Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.
Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.
Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.
Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не приневолив їх шукати наново за одробинками хліба.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.
Святий вечір...
Моя дружина і мій маленький син у родичів...
В великій, теплій кімнаті ялинка...
На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…
Вся родина стоїть довкола ялинки...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину...
Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько...
Тінь задуми лягає на її чоло...
Може, вона в цій хвилі згадує мене?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:
— Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:
«Христос родився...»
Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу...
— Сину мій!..
Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Мряка з моїх очей розвівається... Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою... Боже!..
Невже вони обоє побачили й пізнають мене?
Як мене тягне до них, як тягне...
Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Але якась важка рука кладеться мені на плечі...
І чую, що я не в силі увійти всередину...
— Хто я? Я — недостойний товариства дружини, сина й родичів...
Вони всі все ж таки щасливі...
А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні, я не маю права до цих людей...
Чого я прийшов сюди?..
Це сон... це божевільна мрія хворої уяви, що я колись був людиною... що я жив родинним щастям і радів промінням сонця...
Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі... в темній ямі... між холодними плазунами... і віками там конатиму...
Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене...
Та ні...
Я сто разів умру, щоб вони були щасливі...
Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?
Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні, хай буде, що хоче...
Не можу, не смію увійти між них.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна...
Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора...
Гектор пізнає нуждаря...
Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.
Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці — моєму приятелеві...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Дійсність: сліпі очі... огонь... чорне небо... голод...
Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Дивне диво!
В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.
Млість ударила на мене.
Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.
Та коли я глянув на картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.
Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з'їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.
Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:
— Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї...
Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення... Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:
— Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті...
Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров'ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу.
Та досить.
Я бачу, що ви всі, мимо свого славетного обіду, не маєте настрою. Видно, що вся ваша духовна сила звернена занадто однобічно тільки на проблему пообіднього травлення... Чи так воно?..
Всі мовчали.
Я сказав, що ми всі дуже ослаблені, і прохав Добровського, щоб він балакав за себе й за нас.
Добровський запитав:
— Про що ж вам балакати?
Про космічну ідею у зв'язку з кусником цукру?
Чудово.
Отже, передусім спасибі тобі, товаришу, за твою гостинність. Ти своїм альтруїзмом, своїм реалізмом із домішкою філософічного скептицизму, своїм прив'язанням до життя й до його цінностей справді заслуговуєш на те, щоб мати-природа вирвала тебе з цієї безодні, бо ти твориш позитивний елемент для космічної ідеї і природа потребує таких осібняків, як ти, на розплід... Та ба! Шукай логіки, шукай ідеї у природі, а ледве чи її найдеш у неї, так само, як у жінки... Я зі своїм отруйним песимізмом становлю контраст до тебе й ношу у своїй душі зародок смерті. А ці наші чотири товариші, які творять позитивні або негативні крайності наших характерів, це заслабі тіні, щоб утриматись на поверхні життя. Але...
Перервав розмову, бо Сабо нараз почав тяжко стогнати, вхопився руками за живіт, клякнув і припав чолом до землі. Його біль подіяв, як зараза, на других, і, за винятком Штранцінгера й Добровського, незадовго голодовий корч у шлунку кидав усіма ними по землі.
Я вився разом із товаришами в судорогах. Мимоволі глянув на них, коротким поглядом, як миг ока.
Досить, досить...
Цей образ буде ятритися вічною раною в моїй душі.
Не можу повірити.
Не вірю, що ці засохлі, замерзлі, зі снігом і кров'ю змішані купки онуч — це живі істоти... це люди!..
Але до тих купок онуч причіплене щось, що судорожно кривиться й синіє з великого болю і стогне, стогне...
Але цей стогін — це нічо.
Це іскри, що погаснуть.
Це дим, який розвіється.
Одначе ці очі, що більмом божевілля заходять...
Ці очі так тиснуть... так тиснуть на чоло!
Хочуть розсадити, розірвати в чолі клітину, в котрій сидить думка...
Бо ця думка — це бич, це рана... пекло... смерть...
Якби уосіблена найкривавіша жорстокість побачила ці очі, вона — це певне, це певне,— вона заплакала б!
Та вона їх не бачить.
Вона сліпа.
Але хтось, що сховався у хмарах, їх бачить.
Бачить і каменем сидить на скам'янілому небі...
Його хвилює яблуко Єви...
Його хвилює пилинка на нозі трутня...
А не схвилює його пекло людського болю!
О Боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
А може, це справді не люди, що так судорожно в'ються з болю в поросі і в леді землі?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні, це людські істоти.
Бо тільки людина так тяжко страждає.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Коли полегшало, Ніколич почав падькати:
— Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне.
Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.
Нараз він запитав Ніколича:
— Чи хочеш дійсно жити?
— Хочу.
— Чи всі хочете жити?
— Всі.
Ніколич кинув оком на Штранцінгера й питав шепотом Добровського:
— Чи сліпий також хоче жити?
— Запитай радше, чи сліпий живе?.. — відповів потихо Добровський.— Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас... поза межами болю.
— Я не хочу жити,— сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський.
Глянули на нього із зачудуванням:
— Чому?
Відповів лиш: