— Не питайте.— І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
— Чи хочете жити за всяку ціну? — спитав Сабо.
— За всяку ціну.
— Але як? — звучало невимовлене питання.
— Як так, то маємо спосіб... гляньте он там! — сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися — на трупі Боянія.
Громом ударила в їх мозок якась думка.
Що він думає?
Невже ж мав би труп спасати їм життя?..
Невже ж тіло товариша мало б їм служити за поживу?..
Це страшенне!
Це нечуване!
Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, стануло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Тут обридження, там розпучливий крик шлунка:
— Дай мені все можливе, а то буде смерть.
Чимраз більш і більше охоплювала їх оця думка, вверчувалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.
Не було іншого рятунку.
Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа.
Їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
Тільки уста скривилися з відрази, начеб їх судороги вхопили. Зате очі, здавалось, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.
— Чому ж ви ждете? — питав нетерпеливо Сабо.
— Бійтеся Бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич.— Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям:
— Ти, Ніколичу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет...
Невже ж ти не бачив учора, як наші товариші, прості жовніри, їли тіло свого товариша? Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самої поганої глини, що мій і кожної другої людини?
— О ти, дітваку!
Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів!
Що побачиш?
Правда? Сама шкура й кості!
А хто з'їв наше тіло?
Ну, скажи, небоже! Хто?
— Нужда,— відповів Ніколич.
— Звідкіля нужда?
Чи ж нам тут так дуже зле ведеться?
Хіба ти вже забув наш нинішній обід і папіроски?
А свіжий воздух, яким нам тут вільно дихати?..
Це нічо? Як?
Отже, я тобі скажу:
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкіряний мішок із душею і кістьми всередині...
Але це наша власна вина.
Навіщо ми, люди, вбивали людей?
Хто смів нас вести на різню брата?
Чому ми слухали волі темних сил?
Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства.
Де ж була наша душа й наша людська достойність?
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
— Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич.— Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.
Добровський закінчив тут свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси...
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя...
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню,— закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
— Значить, ти хочеш їсти заморожене м'ясо... Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах...
— Ах, ти говориш, як сатана,— затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
— Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю... чую біль... на щось тривожно чекаю...
Я живу...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину...
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
А може... може, це — не корч?..
Може, це, дійсно, мати з дитиною?..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні, це корч...
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.
Нічого більше.
Чую голоси: «Устань».
Мої товариші підносять мене й підтримують.
Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні... це корч... не корч...
Так, так... це мати з дитиною...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Небо й земля забули її так само, як нас...
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Здається мені: вона побачила нас...
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили...
Вона з дитиною замерзає...
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас...
Цить!.. Слухай!..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.
Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
— Не журіться, товариші!
Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби поконати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.
І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.
Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.
Та ні.
Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров'ю.
Дух руїни показує своє сонне обличчя.
Воно, здається, ось-ось ізбудиться.
І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю і розіб'ють у порох увесь світ.
Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.
І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості.
І здається мені.
Які це гарні слова: темрява несвідомості...
Щасливий цей, що його свідомість спить.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
І вогонь уже не шипить більше.
Супокійно тліє.
Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть.
І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив.
…
Хтось нараз тихесенько зітхнув.
Хто це?
Сліпий товариш.
Давно ніхто не чув його зітхання.
Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.
І плаче над могилами, що вже ждуть на когось…
Де ті могили?
Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?
Чи над синім морем на чужині?
Чи, може, у хмарах, снігах, льодах... тут?..
Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.
Шукав своїх очей — своєї скрипки.
Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.
Чи це чудо — чи смерть?
Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.
Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.
І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.
І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.
Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.
І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.
Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:
У безкраїм темнім царстві
Зачарованої тиші
Дух таємний гомін чує:
Море вічності пливе.
…
…
…
В сяйві сонця в синій далі
Срібний голос лине-лине:
Райська пісенька дитини —
Навесні предавніх літ.
….
Дзвони дзвонять... гомін ходить...
В горах, долах гомін родить...
Як сон-мрія тихо-тихо
Стелиться на сонця шлях.
Великодні дзвони дзвонять...
О, зійди, блакитне небо,
На зелену землю нашу,
Квітами умаєну.
Небо землю обнімає.
Золоті свої проміння
На людей, на всі створіння
І в блакить безкраю шле.
Моляться, як діти, люди
З усміхом любові й щастя,
Мов вінком весняних квітів,
Кругом церкви всі стають.
Світло з пітьми виринає
І в далекий світ безкраїй
Велична, могутня пісня
Враз дзвенить: «Христос воскрес!»
…
…
Чайка над очеретами
Сумно, жалко квилить-плаче:
Мати сина виряджає
У чужий, далекий світ.
І рідня його цілує:
«Сину, брате, будь здоров!»
Верби, явір, срібна річка
Нишком шепчуть: «Будь здоров!»
…
Молода душа весняним
Жайворонком вгору лине
І в блакиті поринає,
І цілує небеса.
І сіда на ясне сонце,
І на ньому спочиває,
Бистрі думи посилає
В безконечності простір.
На безмежнім океані
Бачить вічності крайнебо.
Що понуро там чорніє?
Чи це брама вічності?
Чорнії могутні скелі
Духові шлях заступили,
Там, за скелями отими —
Вічне джерело буття!
І даремно дух людини
Тисячліття важко б'ється
Джерело буття добути,
Правду й щастя відслонить.
І притемнений зневір'ям,
Важко ранений безсиллям,
Горді крила опускає
І на землю вниз паде.
І сміється дико злоба,
Тьмою землю оповила,
Самолюбство і жадоба
Там на брата гострять ніж.
Стогнуть гори, стогнуть доли,
Кров і сльози морем ллються,
І не дух тьму роз'ясняє,
Лиш кривавий блиск гармат.
В крові тонуть міліони,
Міліони душ невинних,
І даремно б'є об небо
Плач, розпука вдів, сиріт.
Де ти, людський духу вічний?
Глянь, покинули боги нас