– Я занадто стараюся, – каже вона, сідаючи поруч і намагаючись не дивитися, як він їсть, – знає, що він цього не любить. – Готувати треба легко, бавлячись, наче жонглюючи. А я зосереджена, як студентка на екзамені. Хочеш, яблучний струдель спечу?…
Роман наминає вареники зі сметаною, забув уже про їхнє існування.
Тато приходить з новинами, він боїться пропустити бодай щось важливе у потоці інформації. Це вже стало його нав’язливою потребою, нездоланною фобією.
– Їж, їж, – каже він.
Переповідає, що чув. У нього щось із оком, застудив наче: раз по разу стирає сльозу з лівої щоки. Праве око в порядку, а ліве плаче. Тато озирається і, підвівши погляд на годинник, похапцем повертається до кімнати. Там на іншому каналі починається інформаційний випуск.
…Роман витягнув із мами розповідь про те, як шукала його на сході, через волонтерів, через військових. Слухав мовчки, стискаючи зуби. Тоді підвівся, обійняв. Її волосся пахло смаженою цибулею. Узяв з мами обіцянку: хай там як, вона більше не вдаватиметься до самодіяльності. За жодних обставин. Мало що може трапитися, мало чого він може замовкнути, на те й особливі обставини. Не варто було поспішати з тими пошуками. Часом єдиний правильний шлях – це набратися терпіння і дати подіям розгортатися своїм порядком, згідно з їхньою логікою. Або з її відсутністю.
– Що ж ти не дав подіям розгортатися? – озивається мама. – Що ж ти сам у них втрутився?
Обоє розуміють, про що мова.
– Це інше, – каже Роман, згадуючи братову мармизу в одвірку і свою думку про майбутню війну. Ні! Більше ніколи. Невже на кожне покоління своя війна?
– Пересолила? – допитується мама, зазираючи йому в обличчя.
* * *Із госпіталя Роман вийшов – погляд у землю, весь у своїх думках. Самчича залишили в неврології, сказали, раніше треба було його привезти… Волонтери, до яких заїжджав перед тим, нарікали, що транспортний засіб у нього, бач, недостатньо місткий. Вони сподівалися напакувати удвічі більше вантажу, а місця у «газельці» було небагато, та ще й попросилися з ним у дорогу два хлопці з реабілітації, вони поверталися у свої підрозділи під Донецьк. Наступного разу приїжджай фурою, жартували волонтери.
На вулиці він мало не зіштовхнувся з якимсь зустрічним: мешти дорогі, напуцовані. Глянув угору. Ї-ї-їхали козаки! До нього широко усміхається колишній однокурсник, веселун Іван Карпів.
– Ромку, ти?
– Іване!
Обійнялися.
– Знаю, знаю, мені наші говорили, де ти є. Усе? Ротація?
– Ні. Завтра назад.
– Дивися… Де зараз стоїте? Слухай, пішли, посидимо. Я пригощаю.
«Я пригощаю» дряпнуло. Що він, бідний родич?
– Хіба п’ять хвилин… Ще купу усього зробити треба. Завтра назад.
– П’ять хвилин! Рівно п’ять хвилин – і я тебе підкину куди треба! – Іван вже відчиняв двері кав’ярні, вільною рукою показуючи на припарковане поруч «мазераті» асфальтного кольору. Таке саме сяюче, як черевики господаря.
– Я маю колеса, – Роман кивнув на свою обдерту «газельку» з ланцюгами під бампером. Вона була крутіша за Іванове авто. Завтра вона везтиме на передок тепловізори, броніки, кевларові каски, берці, різні смаколики та дитячі малюнки.
Не п’ять, а п’ятнадцять хвилин посиділи за кавою. Іван встиг розповісти, хто зі знайомих де й чим займається і як він особисто допомагає армії. У його голосі лунали хвалькуваті нотки.
– Я на АТО вже двічі гроші давав… На каремати і ноші. Але то таке… – скромно опустив очі.
Торкнувся губами горнятка з кавою, зробив ковток. Роман мовчав.
– А сам не піду, – повів далі Іван, наче його хтось про це запитував. – Який з мене вояка?… Я ж нічого не вмію. Це по-перше. А по-друге, – він довірливо нахилився, – мені сон наснився… на початку літа… Буцімто мені ноги відірвало. Вибухом. Аж кості вночі заболіли, віриш? Ніколи нічого подібного не снилося… Боюся, відверто кажучи. А ти хіба ні?
– А чого боятися? – Роман посунув убік порожню філіжанку. Йому неприємною стала ця розмова. Боїшся – не боїшся… Про таке хіба в окопі розмовляти, після обстрілів, а не у Львові за кавою. – Якщо доля померти – помреш. Якщо маєш жити, у будь-якому випадку виживеш.
Перед світлофором його зухвало підрізав темно-сірий «хаммер» зі столичними номерами, танк танком. Роман вивернувся, обійшов довбаня й, зупинившись на перехресті, глянув, хто там такий непоштивний. У салоні брутального дорожнього самця дерла підборіддя вгору субтильна білявка. Зверхньо глипнула на стару «газельку» поверх спущеного скла, обдала господаря автівки презирливим поглядом. Роман очей не відвів. Тоді дівчина кивнула до нього: чого витріщився? І показала у відчинене вікно середній палець. От соска! Роман нахилився до пасажирського вікна, одним різким рухом спустив скло:
– Такий БТР – на війну б, – сказав, – до наших хлопців, а не для понтів у тилу.
– А таким, як ти, розумнику, – умить парирувала білявка, – місце не під маминою спідницею, а під Зеленопіллям. На передовій.
– А я туди й рушаю, у тому приблизно керунку! – вигукнув Роман, не зло, а навіть весело.
Погляд білявки затримався на ньому, зісковзнув на рухливий щит із ланцюгів під бампером. Дівчина викинула руку вперед, махнула праворуч, довгим гострим нігтиком наказала: туди прямуй! Й зірвалася з місця, вчепившись у кермо.
Що вона хоче?
«Газелька», кахикаючи, проминула перехрестя – «хаммер» вже чекав на неї у кишеньці-заглибинці біля входу у сквер. Поблимав фарами, вимагаючи зупинитися.
Ану-ну, – усміхнувся до себе Роман, об’їжджаючи позашляховик. Із висоти водійського сидіння його вела поглядом безцеремонна водійка, вже із сигаретою у тонких пальцях. Роман заглушив мотор, затраснув дверцята і вийшов, намагаючись не накульгувати й оцінюючи обстановку. У салоні вона сама, поблизу нікого. Небезпека нульова. Дівчина не мала наміру виходити, вона мовчки спостерігала, як він наближається, вивчала некурортну засмагу на його шкірі, його спокійний, насмішкуватий погляд і те, як він вишпортує з кишені камуфляжних штанів пачку сигарет, витягає одну, запитує жестом: прикурити даси?
Вона подала йому з вікна запалену цигарку. Він мовчки притулився своєю дешевою «Примою» до білосніжної тростинки із золотим паском, попахкав, затягуючись. Зблизька дівчина виглядала по-іншому, зараз вона могла б навіть викликати симпатію. Рука її злегка тремтіла. Зламаний ніготь, червоні повіки – плакала нещодавно. Вона заговорила першою.
– Що ти там варнякав про війну? – запитала, відводячи очі від його збитих берців і повертаючи довгу цигарку у кутик рота. У її голосі вже не було пихатості. Але дивилася вона на нього згори донизу, не виходячи із салону.
Роман був готовий до претензій, до скандалу, до істерики неврівноваженої панянки або до якогось геть несподіваного повороту подій. У певних ситуаціях, коли він не розумів, що відбувається, або не міг знайти пояснення певним подіям, він подумки висував кілька можливих версій і завжди залишав додатковий пункт: несподіваний варіант. Саме він частіше за все й випадав. Те, чого аж ніяк не можна було передбачити. Щось подібне відбувалося зараз. Він почув геть неочікуване запитання від дорожньої нахаби. То що він там варнякав про війну?
– А що, може листа передати твоєму хлопцеві на передову? – відповів він. – Давай, передам.
– Серйозно, – вже зовсім іншим тоном. – Ти звідти?… Чи туди?…
– І звідти, і туди. А що?
Білявка відчинила дверцята, показала оголені до коротеньких шортиків ноги, легкі кросівки торкнулися підніжки. Зістрибнула на землю, обдавши його хмаркою парфумів.
Йому важко було згодом пояснити собі власну легковажність. Чому він відповів майже на усі її запитання, хоча ніколи не відчував довіри до мажорів, які залишають у ресторані за обід місячну зарплатню його батька, які вихваляються статками, що їх нормальна людина за десять життів заробити б не змогла, хіба би крала. А вона, ця довгонога, була саме з таких марнотратців життя. Але з дівчини чомусь злетіла її показова зверхність, її розлюченість згасла – на Романа дивилися живі очі, і в цих очах він бачив біль і ще щось, наразі маловиразне, нечітке.
– У мене однокласник загинув, – сказала вона, – під Зеленопіллям.
Зробила затяжку й, клацнувши пальцями, відправила недопалок дугою прямісінько у зарості живоплоту. Відчинила дверцята, вибралась на високе сидіння, показавши засмаглі ноги, щось вишпортала з бардачка, покидала у сумку, тоді перехилилася на заднє сидіння – він вихопив поглядом її доладні, обтягнуті шортиками сідниці – забрала звідти кофтинку, усміхнулася йому через плече, перехопивши його погляд. Вона наче збиралася десь. Він мовчки курив, спостерігаючи. Витягла ключ із замка запалення й подала його Роману разом із техпаспортом. На ключі погойдувався брелок сигналізації і металева пласка фігурка пантери з очима-камінчиками.
– Забирай!
Витріщився на цю навіжену.
– Бери, кажу! Бак повний. І… ось, – відрахувала кілька купюр, – це на фарбування. Ну там, камуфляж чи що ви робите з такими машинами. Тобі видніше. Якщо у когось виникнуть питання – ось мій телефон.
Вона витягла блокнотик зі сріблястою ручкою, швидко написала десять цифр, ім’я Ліка, віддала йому складений аркуш паперу і викликала таксі.
Роман не знав як реагувати, він геть розгубився – стояв стовпом із техпаспортом та двома ключами на долоні, від «хаммера» та від «газельки».
– Ти нормальна?
– Сподіваюсь, – відповіла Ліка. – Сподіваюсь, що ще нормальна. У мене є на те причина, второпав? Бери, не сци.
– Стоп, – отямився він. – Стоп-стоп. Напиши ще кілька слів. Сама, мовляв, за власним бажанням, при повному розумі й добрій пам’яті… Бо я на цьому звірі хіба до першого поста ДАІ заїду.
– Зараз доручення не потрібне, ти в курсі?
– Доручення чи не доручення, а зайві менінгіти мені точно не потрібні.
Вона засміялася, знову дістала блокнот, написала кілька слів – надає, мовляв, транспортний засіб на потреби армії для захисту України від іноземного загарбника. Запитала ім’я та прізвище Романа, дописала кілька слів, і, поки ставила дату й підпис, до Романа дійшло: це вона так на загибель однокласника зреагувала, ця дивачка. Ексцентрична поведінка, мабуть, її коник. Ніколи не зрозуміти тих жінок. Дівчина відірвала аркуш з рожевими сердечками – подала Романові.
– Не загуби! – попередила насмішкувато.
Різко, із вищанням, загальмувало поруч таксі, Роман здригнувся, ганебно присів, добре, що не кинувся на асфальт. Дівчина не зводила з нього очей. Вони у неї були оксамитово-карі. Із жовтою цяточкою на радужці правого ока. Його на мить затягло у цю плямку, немов у воронку, а коли він з неї вихопився, то вже знав: ця Ліка сьогодні переконалася у своїх здогадках, бо стала випадковим свідком батькової розмови із незнайомцем. Співставила фрази і факти, це було нескладно зробити, і їй замлоїло, хоч мамині заспокійливі краплі пий. Подвійну дозу. Її батько, армійський високопоставлений генерал, так виходило, продавав волонтерам військову техніку через посередників. А волонтери доправляли її на передову. Отакою була її приватна правда життя. Отаке вона сьогодні дізналася про свого дорогого татуська.
Колись йому назло вона вийшла заміж за одного мажористого дебіла і розлучилася швидко й безболісно. Але ті батьківські матримоніальні гризоти відтепер видаватимуться йому ніжними квіточками. Бо вона влаштує таке домашнє АТО, що світ йому стане немилий. Вона це вміє, це у неї років із п’яти непогано виходить.
Роман стояв приголомшений, наче йому в одну мить показали кіно.
А Ліка тим часом вже махала йому рукою, як давньому приятелю, сідаючи у таксі.
Роман застиг між «газелькою» й позашляховиком із ключами від обох машин. Завис, як перевантажений комп’ютер. Буде тепер куди ще одну партію вантажу прийняти і буде кому за кермо сісти, бо обидва поранені з госпіталя – водії. Але не так шокував його неймовірний презент, як безсумнівне знання про причину дівочого вчинку. Він знав, що це не здогад, не припущення, а чиста правда про батька Ліки. А звідки знав? Як це йому стало відомо? Він лише зазирнув їй у вічі, побачив жовту цяточку на радужці. І що з того? Що він, вперше дивиться у дівочі очі?
Ото довбануло його у степах Приазов’я! До безсоння приєднався ще один наслідок контузії – вміння читати думки?… Чи що це збіса таке?
Роман понюхав рожеві записки – від них пахло цукерками й парфумами, чимось нетутешнім… Підніс їх іще раз до носа і сховав у техпаспорт.
Промине півтори доби, і Роман витискатиме максимальну швидкість у повній темряві з вимкнутими фарами на дорозі, де обабіч можливі засідки сєпарів, вже за кілька останніх кілометрів до опорного пункту своїх. На хвості «хаммера» міцно сидітиме вперта «газелька», теж із вимкнутими фарами, захекано гнатиме на межі своїх можливостей. Водії впевнено почуватимуться за кермом, бачитимуть усе, як вдень, орієнтуватимуться заввиграшки, бо матимуть на очах новесенькі, щойно розпаковані окуляри нічного бачення.
7
Вони жодного разу не торкнулися одне одного. Бодай миттєвого дотику не сталося між ними за весь час, що вони були поруч. Довбали землю лопатами у спільній ямі, іноді це виходило дивовижно синхронно. У коробці, збитій з грубих дощок, вимішували розчин цементу з піском. Ольга подавала йому з рук у руки тарілку з їжею та хліб. Заливала перекисом водню натертості на його нозі. Він лагодив електроприлади і допомагав чистити картоплю. Між ними постійно курсували якісь предмети: ніж, викрутка, мило, рушник… Вибираючись на баргарон, вони спиралися на ті самі гілки, хапалися руками за ті самі місця, де щойно були долоні іншого. Одночасно накидали на бабу Аню ковдру з двох боків.
Часом шкіру поколювало від небезпечної близькості, іноді статична електрика потріскувала у загрозливому попередженні, раз у раз виникали ситуації, коли варто було подати руку або спертися на плече…
Але цього так і не сталося – вони не торкнулися одне одного. Навіть коли сиділи під час обстрілу у погребі, навіть тоді між ними залишалася ледь помітна відстань. Жодного разу вони не зійшлися навіть пучками пальців, не черкнулися рукавами, не зачепили одне одного ліктями.
А зараз, на відстані понад тисячу кілометрів, не могли розділитися, кожен не міг сприймати себе окремо від іншого. Не минало й години, щоб Ольга не згадувала про Романа. І Романові Ольга не йшла з голови. Засинав – вона в очах, прокидався – вона у думках.
Часто його мобілка була вимкнена. Ваш абонент поза зоною досяжності. Наче вона не знала, що він недосяжний. І був, і залишається, тепер вже у буквальному сенсі. Ще більше відтоді, як повернувся у її життя, вимовивши: «Так от, Олю, це є мій телефон». Де він зараз? Що робить? Він сам дзвонив, коли міг. Вони у цих розмовах стали близькими.
…Бо ти на війні, – говорила вона, – і тобою зараз рухає ненависть.
– Мною зараз рухає любов, – не погоджувався він.
Вона мовчала. Циганка терлася до її ноги, нявчала, нагадуючи, що голодна.
– Це хто там? Рибка?
– Тепер вже обидві, – дві кішки під ногами ходили човниками туди-сюди. – Зараз щось їм дам. Я ще двох собі забрала – з подвір’їв, де немає нікого.
– Що Дик? Приходить?
– Приходить іноді. Сумує за тобою.
– Я теж за ним скучив.
– Ти щось говорив про любов, – нагадала.
– От Дика полюбив.
– Так… Далі.
– Велосипед свій люблю, «Центуріон». Сумую тут за ним. Мені його бракує. Ми колись із ранку до ночі були разом. Сто десять кілометрів за день, такий був одного разу рекорд. Очі заплющую – бачу його до останньої подряпинки.
– Далі…
– Ноги твої подряпані бачу, веснянки на носі… Навіть очі заплющувати не треба.
– Ми тему змінили?
– Ні, ми далі про любов.
Вона мовчала, він теж. Нарешті:
– Олю, мені треба йти.
– Коли подзвониш?
– Як тільки буде нагода.
– Пам’ятаєш, ти співав коломийку?… – спохопилася. – Танцював, коли ми підлогу закінчили… «Ти згадай мене, миленька, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину»…
– Щось таке наче було, якийсь припадок, мабуть, стався…