– Мені той спів увесь час у голові.
– А ти пам’ятаєш, як я подивився на твої зап’ястя, а ти помітила мій погляд і знизала плечима?
– Ні, не пам’ятаю.
Їй чути, як там, де зараз він, щось віддалено гупає. Йому чути, як її кличе баба Аня.
– Я дзвонитиму, – каже він.
– Я чекатиму, – каже вона.
Він згортав її голос, її сміх, усе це мерехтливе видіння з веснянками, насмішкуватим поглядом, ямочками над губами, подряпинками на загорілих литках, – скручував у згорток, ховав у надійний тайник, який завжди був при ньому. Спокійної хвилини його розгортав – і починав перебирати свої коштовності, неспішно й проникливо…
«Чого усміхаєшся?» – міг запитати хтось поруч, але він не давав висмикнути себе із тих думок та мрій. Відчепись, проказував.
…Ось вона стоїть у променях призахідного сонця. Крізь тканину – обриси тіла. Над головою сяйво.
Ось жбурляє йому ніж, той встромлюється у землю. Вираз обличчя рішучий й водночас розгублений. Боїться його.
Показує йому – обоє на дереві – он там Кам’яні Могили, бачиш? Він дивиться на неї. Вона повертає голову. У неї зблизька очі коричнево-зелені, як стиглий аґрус.
Її зап’ясток з внутрішнього боку. Під тонкою шкірою блакитні жилки. Йому губи пече від запаху і смаку цієї місцинки на її тілі. У нього паморочиться в голові від того, що він знає напевно цей смак і цей запах. Наче торкався не раз.
Чому одні миттєвості минають непомітно, а деякі вкарбовуються у пам’ять? Яка логіка вибору?
Повітря пахтить прив’яленими на сонці травами – цим ароматом заносило на подвір’я Ольги на початку липня. Духмяний букет. Вирізнити з нього можна лише запах степового полину. Кому усе це розкажеш? Хіба собі зізнаєшся. А хлопцям – ні, бо тоді твоя таємниця вийде на поверхню, і ти станеш слабким, душа – безборонною, під повіками пектиме. Ні, усе сховати, відкласти на потім. Мовчи, тримай у собі, не розм’якшуй душу, бо ще не час.
8
– Міхалич – Морпєху.
– Морпєх на зв’язку.
– Чую двигун.
– Де?
– На північному сході, наближається.
– Хто за звуком?
(Тріск, перешкоди, крізь які вловлюється уривок армійського міцного слівця.)
– Ясно! Який імєнно? Великий залізний чи звичайний?
– Звичайний.
– А-а… ну тоді спостерігайте. Не смикайтеся.
– Прийнято.
Рації спецзв’язку. Теж від волонтерів. Нарешті замість мобілок – рації, а з ними ж зовсім інша картина, зовсім інші можливості. Хоча й слухають одні одних: ті – цих, а ці – тих. Сєпари радісно перемовляються, обговорюють, як влучили у той чи той квадрат, як вони фігачать з мінометів та утьосів, і залишається лиш сидіти неподалік, знаючи, що там, куди вони стріляють, є хлопці, і вони теж отримали наказ від найвищого керівництва: вогонь у відповідь не відкривати.
Міхалич влітає до Баті, засапавшись. Лице таке, що зрозуміло: щось сталося.
– Треба відходити! – видає Міхалич. – Негайно. Он в той бік, тільки тихо, нікому не доповідаючи. За годину повернемося. Але вже, – вимагає, – вже! негайно!
Батя: що за дурня? яка причина? Однак послухався, цикнувши язиком. Зрозумів, що діло серйозне, не до балачок. Довіряє Міхаличу. Нікому нічого не кажучи, просто піднялися, похапавши найнеобхідніше. По машинах – і на кілька кілометрів убік.
А табір тим часом накрило вогняним смерчем.
– Звідки знав? – усі до Міхалича.
– Товариш попередив. Колишній…
А було так. Затримався Міхалич у зеленці, не добіг до сортиру, вимушено під кущиком присів. Хоч сам усіх попереджав: по корчах не лазити, всюди можна напоротися на диверсійну групу, бо й самі не раз ходили у розвідку, іноді просто чорту в зуби. А тут сам попався. Тільки-но підтягнув штани, як збоку: «Лєший, ти?…» Йоханий бабай, так це ж Сохатий! Старий друзяка, теж афганець, разом служили в Кандагарі, а тоді порозкидало. Міхалич, тобто по-старому Лєший, тут залишився. Сохатий у Росію подався, потім наче на чеченську війну його занесло… От і зустрілися. Лише поглядами перетнулися, навіть не наблизились один до одного. Усе було зрозуміло без слів.
– Я тепер не Лєший, – тільки й сказав Міхалич.
– Знаю, – той йому, – я теж не Сохатий. Я твій голос упізнав, у рації почув.
– І що скажеш?
– Валіть звідси, скажу. Тут через двадцять хвилин нічого не залишиться, усе артилерія випрасує… І щоб ми з тобою ніколи більше не бачились!
Виходить, врятував їх той Сохатий.
На Міхалича страшно було дивитися. Як навіжений, узявся після обстрілу відновлювати стіни бліндажу, кріпити настил, рубати, складати, пиляти, тягати, поки не впав, вимотаний, вичавлений, чорний від утоми. А із самого ранку: підйом! Фіззарядка! Аніж нудьгою марудитися та рахувати залпи, аніж гадати, що ще надумає противник, краще вже зайнятися тренуванням. Усі на вихід!
Побачите, підохочує, після перемир’я почнемо активно тіснити противника, підведуть нам важку артилерію, будемо бити ворога по усіх напрямках. Гайда усі на фізпідготовку!
9
Баба Аня копирсається у коробці з-під цукерок, розгойдані окуляри на кінчику носа ледь тримаються. На запитання: що шукаєш? – не реагує.
Жовта коробка овальної форми, таких давно не випускають. Маріупольська кондитерська фабрика. Цукерки «Курочка Ряба». Замість шоколадних яєць – старі листи, листівки, рецепти, записи…
– Осьо, – нарешті з полегшею зітхає баба Аня, – знайшла!
Кидає погляд поверх скелець. Складає усе назад, перев’язує атласною стрічкою. Простягає Ользі пожовклий аркуш паперу. На ньому бабин почерк, тільки ще молодий, акуратний. Угорі написано:
Молитва за воїнів, які йдуть на битву,а в дужках —
із «Требника» свт. Петра Могили 1646 року.– Господи Боже наш… – шепочуть бабині сухі вуста…
– Господи Боже наш… – повторює ввечері Ольга, зачинивши двері до своєї кімнати, тепер своєї: цементна підлога, килимок та ліжко. Більше наразі нічого. – …молимось Тобі за воїнів цих, які зібрались на битву, благослови, і укріпи їх, і подай їм серце мужнє на супротивників та ворогів.
Ангела світлого пошли їм, а ворогам – страшного і жахливого, щоб зупиняв їх і проганяв, і серця їх розслабляв, і сміливість їх на втечу перетворив.
Відніми від рабів Твоїх, що на битву нині вирушають, і від усіх нас будь-яке лихо, голод і пагубу, визволи нас від вогню, і меча, від нашестя ворогів, і від усякого нападу та повстання супротивників.
Подорожуй разом з ними і подай їм усе для спасіння необхідне, навчи їх і врозуми, спаси, захисти, збережи, очисти, і радістю духовною наповни; душам і тілам їх будь заступником і захисником, і як Благий, і Милосердний, і Чоловіколюбець прощення гріхів подай їм, а в день Судний помилуй їх і нас усіх, та благослови в усі дні життя нашого, щоб, від Тебе допомогу, і заступництво, і визволення прийнявши, славу і вдячність без жодної перешкоди завжди ми Тобі возсилали.
Бо Ти єси кріпость і утвердження людям Твоїм, і Тобі славу возсилаємо з Єдинородним Сином і Пресвятим, і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Гілки вишні постукують у шибу, відбивають підслуханий ритм:
Ангела світлого пошли їм…
визволи нас від вогню і меча…
врозуми, спаси, захисти…
і нині, і повсякчас, і на віки вічні…
10Якби Роман уперше побачив хлопців зі свого підрозділу, якби він ще нікого не знав, то міг би вирішити, що Корнет є снайпером. Хоча, можливо, й ні, бо той занадто імпульсивний та нетерплячий. Можливо, Хома. Цей у кожному бачить якщо не потенційного ворога, то співчуваючого, приглядається та веде спостереження. І око добре має. Та хто завгодно міг би бути снайпером, хоч Міхалич, хоч Лом… Тільки не Лектор. Він про свій набутий фах воліє не розповідати, а якщо й говорить, то сухо й лише за необхідності. Одного разу стримано розповів, як сиділи у травні дві доби під кордоном у ямах, замасковані, аж поки нарешті побачили тих, кого так терпляче вичікували. Зняти їх могли за дві секунди. Доповів по рації, а почув: спостерігайте. Не втямив – перепитав. Спостерігай, була відповідь, без самодіяльності там!
Із протилежного боку тим часом не спостерігали, валили по повній за найменшої нагоди. Але й звідси вже нарешті відгиркувалися без затримки, із чого було – з того й гатили у відповідь, аби там знали, що тут не просто живі мішені стоять.
А Лектор що? Він оживав, набирався піднесення в інших обставинах, не бойових, а тоді, коли заходило на улюблені теми. Тоді у нього очі спалахували, годі було його зупинити. Понад усе маріупольця цікавило навіть не полювання, у якому він був асом (якимсь дивом це поєднувалося з любов’ю до природи), а два його палких захоплення: краєзнавство і давньослов’янські боги… Достатньо було його ледь зачепити, як годі було відірватися від промовця щонайменше з півгодини. Але зазвичай і чіпляти було зайвим – він сам заводився.
– Собакоптах… – почув Роман. І зупинився.
Лектор походжав туди-сюди, наче вчитель перед класом, його слухали, повертаючи за ним голови, як соняхи за сонцем. Особливо уважно дослухався Лом. Він любив цю годину, коли готував вечерю, а Лектор поруч розводився про цікаві речі.
– Напівсобака-напівптах… – натхненно вів далі Лектор. – Симаргл-Переплут, давньослов’янське божество. Він є охоронцем Світового дерева.
– Є питання! – втрутився Корнет. – Як називається це світове дерево? Що воно таке? Клен, дуб, береза, вишня?… Що саме?
– Просто дерево. Дерево життя і смерті. На тому дереві – насіння усіх дерев, усіх рослин. Універсальне дерево. А Симаргл, цей пес із крилами – символ озброєного добра. До речі, дуже важлива деталь. Озброєного! Бо який ти охоронець без зброї?… Без потреби когось захищати?… Цей собакоптах є посередником між небом і землею.
Хлопці ще трохи погомоніли, обговорюючи почуте, посперечалися, а тоді й Роман втрутився.
Мав на ногах гумові капці, трохи жорсткуваті, але й за них велике спасибі волонтерам. Майже усі хлопці були у таких капцях, поскидали берці й кросівки, бо година була спокійна, погода тепла – давали ногам відпочити. Тож Роман заходився розчищати рифленою підошвою землю з піском, вигладжувати поверхню, готуючи плацдарм для дій. У руці патичок, ногою шурх-шурх, обличчя зосереджене. Глядачі спостерігають, перезираючись: що то зараз буде? Підбирають ноги під себе, ближче до ящиків з-під снарядів, вони тут правлять за стільці.
А Роман їм: дивіться! Веде уламком гілки вихлясту лінію, креслить не надто впевнено, але доволі вправно. Замкнув, дотягнувши до висхідної точки. Ну що? – запитує. – Що я вам тут намалював? Чекайте! – зупиняє можливі відповіді й береться розставляти крапки. Якби не ідея Ольги («Україна – це пес із крилами») і не її контурні карти, він зараз не зміг би так близько до оригіналу, так подібно зобразити контур мапи.
– Ось так, – каже. – Тепер пізнаєте? Дивіться. Ось тут ми… – ще одна крапка на землі. – Приблизно тут.
Робить крок вбік, щоб усім було видно.
Хлопці вдивляються у креслення. Карта України оживає – сіпнулася на сході, здригнулася на заході, ворухнулася на півночі, затріпотіла на півдні. Щеня ворушить лапами та випинає спину – надимається горбочок, згорнутий між лопатками, готовий будь-якої миті перетворитися на два крила. Голова опущена. Нетерпляче песеня, наче стиснута пружина. Схоже чомусь на французького бульдога. Чому на француза? Парадокс. Усього лише один із багатьох парадоксів.
Львів – очі.
Ужгород, Мукачеве – ніс.
Луцьк та Рівне – вуха.
Франківськ-Тернопіль – горло, голосові зв’язки.
Житомир – потилиця.
Вінниця – плечі.
Чернігів, Суми, Харків, Луганськ – хребет.
Херсон, Миколаїв – живіт.
Одеса, Ізмаїл – передні лапи.
Крим – задні.
Київ – серце.
– А мій Кіровоград – печінка! Дай намалюю – ось тут він.
– Ні, Черкаси – печінка, а Кіровоград – шлунок. Одне слово – внутрішні органи.
– То що, тоді Дніпропетровськ і Запоріжжя… – дві цяточки камінчиком, – це нирки, нє?
– Вінниця, Черкаси – легені!
– Чернівці – язик.
– Мій Рахів – писок! Він на карті, я знаю, у такій западинці розташований, ось тут. Хіба не писок? Дивіться!
– А моє Павлопілля – підшлункова. Чого регочете? Ось тут воно приблизно, де Кривий Ріг. Познач окремо. Або дай я…
– А Маріуполь… за цією логікою… – спроквола починає Корнет, готовий висунути свою версію. – Маріуполь у нас настовбурчений, як той…
– Ломе, що там з обідом? – гукають звіддаля.
Хлопці гигочуть.
– Цей песик – улюбленець бога, тому він над ним так знущається, – додає Корнет. – То що ти кажеш, Лекторе, пес із крилами – це озброєний охоронець?…
Не знати до чого б договорилися, до яких би ще міст, сіл та містечок дійшли, якби Сєпар не вдерся на територію, обведену патичком – почав рити там, де Донецьк. Земля полетіла фонтаном з-під його міцних жовтих пазурів. Сєпар мав особливий талант, у безпомильності якого не раз мали можливість переконатися. Він заздалегідь відчував початок обстрілу – й давав знати про близьку небезпеку своїм ледь чутним, майже безголосим, хрипким скавучанням. І риттям землі.
Вчасно попередив, бо майже одразу й сигнал: «Тривога!» – а усі вже мчать в укриття. Сєпар ховається разом з усіма, тицяється головою Романові збоку у коліно, очі мружить, тремтить усім тілом. Від гуркоту, що розриває повітря, закладає вуха і людям, і псові. Зблизька загуло, земля задвигтіла – артилерія відповіла. «Наша арта», – ворухнув губами Корнет.
Така війна, обмін люб’язностями на відстані. Вірний Сєпар тулиться, облизує руки рапатим язиком, втішає, заспокоює по-своєму.
Снаряд влучив у бліндаж другого взводу…
Восьмеро загиблих, четверо поранених…
У відповідь вистрелили увесь боєзапас, що мали.
Наступного дня прочитали в Інтернеті офіційне повідомлення: у зоні антитерористичної операції за добу загинули п’ятеро українських бійців. «А ми тоді кого вантажили у санітарні машини? – запитує Корнет. – Троє з них, виходить, ожили дорогою?…»
Загинути може кожен будь-якої миті. Тут усі це знають. Але шкода ось так віддати своє життя, чекаючи чергового артобстрілу або ховаючись в укритті, відчуваючи, як смердить немите, облите липким потом тіло. А наказ – триматися. Триматися! Найгірше ось так – сидіти, чекати. Чого? Краще вже вперед. А наказу такого немає, і зброї надійної – теж.
Робота є. Возили на першу лінію людей, боєприпаси, продукти, ліки, колоди для бліндажів. «Хаммер» працював із повним навантаженням. Щоб убезпечитись від зазіхань на «Ліку», остерігаючись, що позашляховик у них можуть забрати, Роман одразу, повернувшись, доповів, що машину подарувала його сестра. Яка сестра? У нього не було сестри, але чутки про Француза та «хаммер» із жіночим іменем «Ліка» вже пішли по підрозділах. «Шерше ля фам, по ходу», – пояснював усім, хто цікавився, Корнет. Цього аргументу було досить, він видавався переконливим. А свої хлопці знали правду, хоча й не надто вірили.
Під час затишшя Роман набрав номер мами. Вона скоромовкою питання ставить, прислухається, чи у нього там не пострілюють. Я при кухні, каже він. І справді, сьогодні допомагав Лому, дрова носив. Мама намагається говорити спокійно, навіть жартує. Тоді спохоплюється: а у нас тут твій однокурсник розбився, але живий, слава Богу. – Який однокурсник? – Іван, прізвища не пам’ятаю… – Іван?…
Зустріч біля госпіталя, «мазераті» біля бровки, коротке кавування. Іван, виявляється, під ранок гнав на швидкості, з двома пасажирами у салоні, автомобіль знесло з дороги, він боком врізався у стовп. Хлопці живі, Івана забрала «швидка» з травматичною ампутацією обох гомілок.
Роман згадав про сон Івана, про його нічні уявні болі в здорових ногах за кілька місяців до аварії. Тільки ж він думав, що ця біда має на фронті статися, а не вдома, за один поворот від свого помешкання, майже у центрі мирного Львова.
11
Подвір’я згори виглядає зовсім маленьким. Таким його бачать ластівки – вони шугають у небі на рівні баргарона, на рівні даху. Із висоти улюбленої гілки навіть баба Аня виглядає маленькою дівчинкою, сумною глухою дівчинкою, яка не чує Ольгу, не помічає її. Брат теж. Вона не раз перевіряла, ще у дитинстві. Якщо не рухатися й не подавати голосу – Вітьок нічого й не зауважить, бо не дивитиметься вгору. Одного разу навіть запустила у нього черешневою кісточкою. А той лише озирнувся, покрутив головою і навіть очей не підвів. Дивовижно, як людина звикає дивитися лише на рівні очей та собі під ноги і ніколи не намагається змінити кут зору. Або, скажімо, зробити кілька кроків задом наперед і побачити, як світ перелаштовується іншим трибом, вишиковується іншим порядком. Або повиснути, зачепившися за гілку ногами, головою донизу, роздивляючись на всі боки. Зовсім інша картина постає в очах.