Вирішили виходити завтра на світанку. Вода, хліб, сало є.
– Ця жінка, мабуть, симпатизує нам… – озвався нарешті мовчазний Валентин. – Вона за нас.
– Вона ні за кого, – заперечив Роман. – Вона своїх доньок береже.
– Говорила тобі щось?
– Ні, просто знаю.
– Як знаєш?
– Просто знаю, і все.
І Роман розповів їм про генерала, батька тієї дівчини з позашляховиком, що вони його називають «Ліка», та про трьох доньок цієї жінки з пиріжками – вона труситься за своїх дівчат. Це, сказав, після контузії зі мною таке сталося. От запитайте у цієї жінки, як звуть її дітей, переконаєтеся, що їх справді три й усі дівчата. Перевірте, якщо думаєте, що брешу.
– Я по-іншому перевірю, – підхопився Корнет. – На собі перевірю. Чому я тут, скажи. Чому я пішов добровольцем, яка причина?
– Хіба не одна й та ж в усіх? – подав голос Лом.
– Може, й одна. Принаймні зараз – так. Але спочатку, чому я пішов на фронт спочатку? Зараз нам Француз усе пояснить. Як там треба – в очі подивитися? Давай, дивись.
Він став проти Романа, іронічно й насмішкувато розтягнув губи у посмішці.
Роман підвівся.
– Яке питання?… – очі в очі. – Чому ти записався добровольцем, так?
– Саме так!
Кілька секунд тривала мовчанка. Вони наче грали у гру «хто кого передивиться, не змигнувши».
– Але ж у тебе й мордяка! – зробив зауваження Корнет. – Цей шрам на все життя залишиться, щоб ти знав.
Роман торкнувся розсіченої брови, провів пальцями вгору-вниз через усе обличчя, наче інспектуючи довжину порізу.
– Ти тікав від боргів, і ти заплутався між двома жінками, – видихнув і сів. Він не відчував жодного тріумфу. Лише був певен, що сказав правду, і йому було тоскно від свого обтяжливого дару заглядати людям в душу.
Корнет залишився стовбичити посеред кімнати. Його посмішка затремтіла й сповзла з обличчя.
– Слухай, – сказав він.
Тоді напився з відра, обтер краплі з підборіддя.
– Слухай… Ми після війни заживемо, точно тобі кажу! Я буду твоїм імпресаріо. Ми щось придумаємо. Кабінет психологічної допомоги там… Нишпорки за невірними дружинами – а чого? Виступи у цирку… Не знаю, що саме. Треба подумати. Це ж подарунок долі! Війна в тобі відкрила прихований талант, по ходу! Треба ним вміло скористатися. Ти сам не зможеш! Без мене ти не зможеш реалізувати свої можливості й поставити свій дар на службу людству, а особливо друзям і собі. Чуєш?
– А як поставите… на службу людству – одразу до мене, на гастролі. До Луцька, – підохочує Лом. Корнет на нього витріщається: які ще гастролі? – У мене, – пояснює Лом, – у моєму ресторанчику «Батальйон». Я зі своєю Оксаною готую їжу, ви виступаєте. Відвідувачі заздалегідь резервують столики…
Лом знову ремонтує свої кросівки, намотує на них останні метри скотчу. Якщо, каже, ми за два найближчі дні не вийдемо до своїх, доведеться чалапати босим.
11
Вони вийшли удосвіта, у передранковий туман, що лежав пасмами в улоговинах, допомагаючи триматися непомітними. Біля благенького гайочка Роман озирнувся на крайню хату, що була їм прихистком. Село ще спало. Ніхто у ньому, окрім матері трьох доньок, не знав про тимчасових гостей у закинутій хаті.
Йшли, уважно дивлячись собі під ноги, щоб не нарватися на розтяжки, тримаючись подалі від доріг; повзли, обминаючи блокпости з ворожими прапорами, ховалися у ярах. У безпечному місці Роман набрав номер Ольги. Усе добре, сказав, як ти? А вона: я до Львова їду, мене мама твоя запросила. Може, й тобі дадуть відпустку?…
Мамі подзвонив. Дуже коротко. Буквально два речення.
Мама вела заняття. Побачила його ім’я, що висвітилося на екрані мобілки, – звук вона вимкнула. Схопила, вигукнула: алло!.. Усе добре у нього, а більше наразі нічого й не треба. А тоді спробувала повернутися до теми лекції.
– Отже! – Ганна Андріївна кидає погляд в аудиторію. – Отже… – повторює, намагаючись згадати, на чому щойно зупинилася, але вирішує, що зараз варто перш за все подзвонити чоловікові. – Шановні колеги, завдання! Десятихвилинне практичне завдання. Візьміть аркуш паперу й стисло, компактно дайте відповідь на запитання, чому…
Вона виходить у коридор, притуливши за собою двері. «Чуєш, Петре! – говорить стиха, голос зривається від хвилювання. – Ромчик дався чути! У нього все гаразд. Усе добре. Усіх цілує…» – додає від себе. Вона стоїть біля підвіконня, вкритого грубим шаром білої фарби, їй видно, як за вікном, на тротуарі, заставленому автівками, сваряться двоє чоловіків. Один надто близько припаркував свою машину біля другої. Чоловіки розмахують руками, бризкають слиною.
Буча через онучу. Які дрібниці виводять людей зі себе… На які дурниці вони часом розмінюються…
Нарвалися на замаскований пост, коли були певні, що виходять за лінію розмежування, а за гайочком на горбку – вже територія, яку контролюють свої. Так воно й було. Бо свої й прийшли на допомогу, вчасно розібравшись, де свої, де чужі, одним влучним пострілом із гранатомета змусивши замовкнути розлогий кущ, що плювався вогнем, а йому якась підозріла група у камуфляжах відповідала автоматними чергами. Це могли бути тільки ті, хто виходив з оточення. Усе було правильно. Ще й побачили в оптику нашивки й шеврони.
Кущ вибухнув, злетів угору яскравим феєрверком. Але для Лома вже було запізно.
Він затуляв своїм великим тілом невелику заглибину, у яку перекотилися троє, відстрілюючись, намагаючись стягнути до себе й четвертого, пораненого, проте Лом застряг нагорі, збитий новими пострілами. Кулі входили у його спину та плечі, вибивали на камуфляжі дрібні червоні фонтанчики. Тіло сприймало рій смертельних бджіл вже цілковито байдуже. Поглинало, затримувало, приймало у себе гарячий метал на шляху до своїх.
Валентина і Корнета врятували целокс, знеболююче та джгути, накладені на поранене стегно – одному й на перебиту руку – другому. Роман зробив усе швидко, наче не вперше. Допомагав їм сідати у санітарну машину, допомагав вантажити Лома в іншу.
Усе було скінчено. Поруч були незнайомі люди, Ольга їхала до Львова, до його батьків. Усе відбувалося на іншій планеті. А йому в грудях випалило діру, яку ніхто не бачив, а він відчував. Там зяяла порожнеча, наче крізь нього пролетів снаряд і не вбив, тепер можна було запхати собі руку в груди й відчути, як рука проходить наскрізь. Нитка з брови, зав’язана Ломом, стирчала антенкою, чіпляючись за все. І це була єдина точка болю на його знечуленому тілі. Здається, він помер разом зі своїми хлопцями.
У кишені свого наплічника він знайшов якийсь папір, він знав, що там щось є; думав, розписка Ліки про дарування «хаммера», а виявилось – лист. Рукою написаний. На звороті контурної карти.
«Любий мій, я з тобою зараз. Чуєш? Зліва, де серце.
Тут тепло, тут завжди тепло, навіть коли ти мерзнеш. Тут чути живі поштовхи твоєї гарячої крові. Наче кроки. Наче ти йдеш лунким коридором – тук, тук, тук, тук… Зупинився на мить. Знову – тук, тук, тук, тук… Йди, мій любий, роби своє. Я чекатиму. Ти відчуваєш це, правда? Живу із цими думками, лягаю з ними і прокидаюся з ними. Чуєш, Ром?
Ти – вісь мого світу. Світ обертається навколо тебе, навколо того місця, де ти зараз є. Ти колись думав, що ти звичайний, ти часто був незадоволений собою, а виявилося, що ти тримаєш небо на своїх плечах. Не усміхайся і не хитай головою – це так. Я знаю це краще за тебе. Не сперечайся зі мною. У цьому – не сперечайся.
Мрію побачити тебе якнайшвидше. І щоб ти лежав у гарячій воді, у запашній піні, поклавши руки на краї ванни, заплющивши очі, і знав, що все нарешті закінчилося. Я зайду до тебе, митиму тебе, як дитину, – спину, живіт, ноги…
А зараз я цілую твої чорні руки, торкаюся пальцями твого потемнілого, обвітреного обличчя, твого присипаного порохом волосся. Я нікуди не йду. Я залишаюся з тобою, мій любий.
Ангела світлого пошли йому, Господи! Почуй мене, збережи цього чоловіка! Поможи йому, Господи!»
12
Четверте місце у купе потягу «Маріуполь-Львів» було вільним. Щойно поїзд рушив, чоловіки-сусіди запропонували: располагайтєсь, дєвушка, вибирайте будь-яку нижню полицю, яка подобається. Добре, що не погодилася, бо вночі на котрійсь із зупинок постукав у двері купе пасажир – Ольга зранку глянула вниз, побачила ще одного чоловіка, цей дивак спав, не знімаючи окулярів.
Але тоді, на початку подорожі, вона відмовилася від пропозиції: люблю, мовляв, горішні полиці. Наче мало не щомісяця їздить потягом, наче вона є досвідченим подорожнім, а не новачком, який боязко приглядається до всього у вагоні. Прагнула сховатися, мовчки спостерігати за тим, як змінюються за вікном краєвиди, слухати постукування коліс, думати про своє.
Сивий грубасик допоміг, відкинув драбинку – ось воно як нагору потрапити; усе просто. Ольга – білкою на горішню полицю, і вже її не видно й не чути. Стишилася, відчула себе вивіркою у дуплі на дереві. На своїй території.
А чоловіки внизу наче й забули про неї. Завзято розбалакалися, замовивши чай. Доводилося слухати.
– …немає жодного співчуття! – Лисий горизонтальними рухами пиляв долонею повітря, наче відмовлявся від чогось. – Жод-но-го! Це як відкрити вбивці двері до своєї хати: заходь, чужинцю, господарюй! Ось тобі сестра моя, ґвалтуй-знущайся, слова не скажу. Ось мати – вбивай, твоя воля. Це брат мій, а це мої діти… Розвали мій світ! Що, ні?… Що, скажете, ні? До таких людей я втратив співчуття, – він різко змахнув розкритою долонею. – Наче відрізало!
Грубасик, може, й хотів вступити у бесіду, але голомозий не давав, глушив своїм басом будь-які спроби відповісти:
– Воно фактично так і було! Приймали злодія, називали братом, а брата свого оббріхували, катували, вбивали. Та ж клепку треба мати в голові! Позвикали ковтати будь-яку інформацію, не прожувавши! Та подумай, чим тебе годують з телеекрану, до чого підштовхують! Свою голову на плечах маєш, ні? – Голомозий глянув у вікно, наче звертався до когось уявного. – Подумай, йолопе!.. От і догралися. Покликали війну на свою землю, пустили її до хати. Такі речі так просто не минають! Накликали кару на свою голову! Кликали, кликали, та й накликали. Читайте Біблію, там все написано.
Терплячий слухач не робив вже жодних спроб щось сказати. У цей експресивний потік слів неможливо було втиснутися бодай короткою реплікою. Грубасик посьорбував чай зі склянки у металевому підстаканнику, дивився у вікно, на небо, помережане далекими димовими хвостами із заводських труб, кивав головою. Лисий напосідав, затискаючи в кулаці надірваний блочок з двома кісточками цукру, вибивав ними азбуку Морзе до столу. Забув про свій чай.
– У Біблії, – стук-стук-стук, і білі крихти навсібіч, – у Біблії знайшов усі відповіді. Наче вперше читав. До речі, справді вперше! Щоб так уважно – вперше, – цукор нарешті розсипався у його пальцях, він глянув на свої руки, обережно витрусив залишки з розірваного паперу у склянку, заходився колотити ложкою: дзень-дзень-дзень. Він створював навколо себе забагато шуму, цей чоловік. – Про Содом і Гоморру, знаєте?… читали? Згрішили усі, усі й кару понесли за спільний гріх.
– Та ж не усі на сході винні, – упівголоса обізвався нарешті грубасик, кинувши промовистий погляд на горішню полицю: заважаємо, мовляв. Ще тихіше додав: – Не усі винні. З ними як? Із тими, іншими? Для них Донецьк та Луганськ теж рідний дім. За що їм така кара?
Лисий стишився, вирішив, що дівчина нагорі заснула.
– Читайте Біблію, – свистячим шепотом, однак із супроводжувальним шумом (натуру не зміниш), бо не одразу вишпортав із хрусткого целофанового пакета ванільну сушку, із сухим тріском розламав її у долоні й закинув до рота. – Пригощайтеся! – до співрозмовника, з повним ротом, голосно працюючи щелепами: – Господь готовий був заради кількох праведників врятувати усіх. Але ж не побачив тих праведників. Бо жителі тих міст були злі та грішні. Ніхто з них не побажав вхопитися за спасіння, а прагнули й далі чинити гріх, аж поки не перейшли межу. Нічого не залишилося, як знищити, знищити усіх, – ще одне хлібне кілечко захрумтіло на міцних зубах. – Окрім, щоправда, Лота та його сім’ї.
– Ні, – м’яко не погодився огрядний, – так не можна. Там лише частина за зброю хапалася, і ще певна частина – чимала, погоджуюсь, чимала! – хотіла в Росію, а точніше у Радянський Союз. Як сліпі кошенята. Вони прозріють колись і очманіють від свого відкриття: як ми так жили, люди добрі? Що ж це за експеримент над нами проводили, так довго і так успішно? Згадаєте мої слова, так і буде. Але вже зараз багато східняків воюють за Україну, це всім відомо. Не за чужу державу, за свою. Мій зять он, у батальйоні «Азов»…
– … а мій сусід добровольцем у «Донбасі», – голос лисого знову пішов угору. – Я сам із Донецька.
– І зараз там?
– Я?… Зараз із сім’єю у Луцьку… тимчасово… Мій брат живе на Волині. Одружений із волинянкою… А ви звідки?
Сивий грубасик:
– Я з Маріуполя… Зараз до Хмельницького у справах. Але ж воно й не порівняти тепер – що у Донецьку робиться і як у нас зараз у Маріуполі… На початку травня у Маріуполі у більшості в головах була каша… На городі бузина, у Києві хунта. Дурні наробили… Хоча й мітинги за єдність України теж були, не буду брехати, були. Але ж я говорю про загальні настрої. Я сам до міськради ходив подивитися, після підпалу, що там робиться. А там в той день хто були? На той момент, може, троє мужиків у камуфляжі і купка баб, активні, горлаті, одна одну перекрикували. Порадники підтягнулися, усі розуміються на військовій справі: так треба робити; ні, не так треба робити. Потріпалися, як оборонятися від фашистів – і розійшлися. Неподалік військова частина, та, яку штурмували, пам’ятаєте? Пішов подивитися, а там ворота нарозхрист і народ звідти тягне, що може, бо усе покинуте, нікого немає. Нацгвардія забралася. Якийсь дідок волоче лопату з пожежного щита. На плацу речі розкидані, то бабці у них шпортаються, щось по сумках никають. Пішов я додому. А у місті – сарафанне радіо, чутки та розмови, усі одне одному щось переповідають, усі щось чули. А джерела які?… «Кум мого знайомого» та російське телебачення. Автобус із людьми розстріляли! Людей танками подавили! В озері сотню трупів знайшли! Усі наче показилися, одне одному переповідаючи різні страшилки…
Грубасик-маріуполець впевнено перехопив ініціативу. Не давав донеччанину оговтатись, той лише слухав мовчки, навіть не шурхотів і не жував.
– Від травня до 13 червня Маріуполь був під владою ДНР, і що було доброго? – запитував маріуполець. – Банкомати розбивали, бізнес грабували… У кабінеті Хотлубея, це мер міста, знаєте? У його кабінеті сидів ФСБ-шник. Хотлубей зараз каже, що саме цей ФСБ-шник керував процесами у місті. Тоді ще не було бойовиків та озброєних людей, а були якісь люди, більшість не наші. Називали себе громадськістю. Місто тримали у напруженні, у дезорієнтації. Що цікаво: у Маріуполі не було сепаратистських настроїв. Ось таких виразних, щоб «хочемо відділитися»! Такого не було. А тоді почали сепаратизм використовувати як технологію дестабілізації. Дуже грамотно попрацювали з людьми, я вам скажу.
– Мені здається, ви зараз себе виправдовуєте…
– Чим? Тим, що кажу, як було? Проросійські настрої добре підігрівали матеріально. А решта тупо на дурняка велися. Тепер, коли вже дещо розумієш, що до чого, то скажу вам так: тон у місті у травні і півчервня задавав криміналітет, і наш, і завезений. А рулили усім російські спецслужби. Ось так усе було. Такий мій особистий погляд на ті події.
– У вас там особливих боїв за місто не було…
– Коли армія прийшла? Не було. Чечен награбоване прихопив і основний свій загін вивів через блокпости. У місті залишилася невеличка групка – їх вранці вибили усіх, решта розчинилися у місті… Ось так звільнили Маріуполь. «Азов» звільнив. До нас перевели адміністрацію Донецької області. Від вас до нас. Патріоти з’явилися, волонтери, маріупольська дружина. Прапори, патріотичні білборди… перила, пофарбовані жовто-синім… Диверсійні групи зараз теж працюють – дай дорогу, але й служба безпеки не спить. Одні весь час у балачках: здадуть місто чи не здадуть? А інші будують захисні споруди. Екскаватори навколо міста риють рови. Симпатиків ДНР стало менше, бачать, що на тій території робиться… І армія вже інша. Ті, перші, автомат у руках тримати не вміли, а ці – вже зовсім інша справа. Зараз місто захищене тетраподами, блокпостами…