Тиша нагорі тривала.
– Я подивлюся, що там, – сказав Роман, посунув сходами вгору, не чекаючи дозволу Ольги.
Рипнули дверні петлі нагорі, на долівку впав трикутник світла з прочинених дверей.
Сонячне тепло кликало до себе – кішки зістрибнули з бабиних колін, шугонули одна за одною на волю.
Баба Аня теж ворухнулась під ковдрою. Заносило димом. Ользі холодок пробіг поза плечі. І той щось там довго роздивляється. Аби не дав драла…
– Почекай, – до баби. – Я зараз. – І подріботіла вгору кам’яними вищербленими сходами.
Назовні світ перекинувся сторчголов. Ользі забило памороки, із грудей вирвався короткий схлип. За полем соняхів горить лісопосадка, старі акації палають. Ніколи такого не бачила, навіть у кіно, щоб горіла зелень живих дерев. Дим на півнеба, земля у чорних вирвах, і тихо-тихо навколо, лише вогонь потріскує і пахне згарищем.
Умить на баргароні опинилася. Звідти видно далеко: горить руйновище давно закинутої ферми, догоряє копиця сіна, земля переорана вибухами. Романа не видно ніде. Утік?…
Не втік, стояв за рогом, вражений тим, як змінилося все довкола. Хаті теж дісталося: обсипана штукатурка під глухою стіною без вікон, кілька слідів від осколків під дахом. На землі розпластана ластівка зі шматком металу у грудях – піймала осколок на льоту.
Мовчки розвернувся, дійшов до погреба – схилив голову, ступаючи на першу сходинку. За кілька хвилин виніс бабу на руках, йшов повільно, важко ступаючи, дивлячись перед себе. Ольга зістрибнула на землю, забрала йому з дороги відро, підхопила кут ковдри, що тягнувся по землі, міг заплутатися під ногами. Пішла поруч.
Розпечене небо, побита земля завмерли одне проти одного. Теж перемир’я, теж тимчасове. Що було робити людям? Хапалися за роботу, щоб не збожеволіти.
Та земля, в яку Роман вгризався, довбав заступом, розбивав ломом, не бачила світла півстоліття. Була як камінь. Але й цю сіру твердь, збиту у моноліт, прошили нитки небезпечної грибниці. Роман вперше бачив можливості руйнівного гриба.
По телебаченню про ранковий обстріл – ані слова. На жодному каналі. «Та вони усі брешуть, – сказала Ольга. – Що ті, що ті». Вона увесь вечір розмальовувала олівцями контурні карти, ніяк інакше не могла зупинити тремтіння пальців. «Ти ж бачила, звідки був обстріл», – нагадав Роман. «Бачила-то бачила… А я там знаю, хто стріляв?» – не здавалася вона. «Там ваші стоять», – нагадав він. «А може, це ваші у тил зайшли, відстрілялися – й назад!» – «А, коли так – тоді слухай… Слухай, що там у новинах пояснюватимуть на улюблених каналах».
Роман підхопив з долівки свою гирю, вийшов на подвір’я, сам до себе припнутий, брязкаючи довгим ланцюгом. Він тепер спатиме на новому місці – на тапчані під баргароном.
Звідси не видно розстріляної місцевості. Посидів, дослухаючись до звуків навколо. Наче не тут кілька годин тому стріляли. А тепер шаруділи жуки у траві, шурхотіли, осипаючись, зірки у небі. Це подвір’я з баргароном, кімната з розібраною підлогою, безпам’ятна бабця, легковірна й водночас недовірлива дівчина, два коти і вуличний пес і він разом з ними – усі вони якимсь дивом випали із загальної картини світу. Стали невидимими для інших, відірвалися окрайцем суші від моноліту материка, подрейфували у невідомому напрямку одною божевільною командою. У бурхливому морі, під мапою нічного неба, тягнучи за собою чавунну гирю, як даремний якір, не спроможний зупинити цей дивний рух.
Коли споночіло, повернувся Дик, ховався чи вештався десь. Із подивом глянув на нове місце господаря, обнюхав траву навколо. Роман спав на тапчані під баргароном, поставивши гирю поруч.
Зранку сказав: зніми з мене ланцюг. Я не втечу, сказав. Слово даю.
Ольга засміялася.
– Я слово даю, – повторив він без тіні усмішки. – Поки не виберу всю хвору землю, навіть не думатиму про це.
– Та хоч думай, хоч не думай! Я маю дещо, щоб наздогнати втікача, – пообіцяла Ольга.
На понт брала. Нічого у неї не було, окрім товкачки до картоплі.
А ланцюг зняла. Тільки попросила забрати гирю із собою в яму, на випадок, якщо хтось прийде. Увечері, коли Роман помився й перевдягнувся, гиря залишилася стояти поруч з ним на тапчані, Ольга не припнула бранця до ланцюга на ніч.
Він зрозумів. Сховав ланцюг під ковдру біля себе й уперше за всі дні неволі ліг навзнак, свобідно випроставши ноги. Покрутив ступнями ліворуч-праворуч, вгору-вниз, розвів їх, різко звів – аж стукнулися кісточки, перевернувся долілиць… Як добре! Крутився, перекидався під ковдрою, ледь помітно підносив ноги вгору. Він ледве стримував сміх, що рвався з грудей. Ніяк не міг заспокоїтися. Дик незмигно спостерігав за цією акробатичною сюїтою. Тоді й собі впав у траву, задер лапи в небо, покатулявся, чухаючи спину, перекинувся, повторив ще й ще раз.
– Слухай, що ти товчешся? – запитав його господар.
Дивні люди! Пес застиг на місці, підібгав хвоста й заліз під тапчан.
Усю ніч Ольга намагалася заснути. Крутилися у голові його слова: «Не втечу, обіцяю». Повірила, ідіотка.
Щойно очі розплющила – одразу до вікна. Й від серця відлягло: побачила його спину, з неї сповзла ковдра. У нього в ногах спала чорна Циганка. Не втік.
Що було зворушливого у його потилиці? Нічого. А Ольга чогось прикипіла до неї поглядом, подумки торкнулась темного волосся, наче відчула, яке воно на дотик – пружне, неслухняне.
12
У Ольги бзик і пунктик. Валька-Самореклама так їй в очі й каже: у тебе, подруго, бзик і пунктик. Спостерігає з порогу літньої кухні за Ольжиними маніпуляціями, головою похитує: що робиться!
І справді, є таке. Нав’язлива потреба, важливий ритуал: баргарони не мають пропасти. Ольга напихає черешню у банки, закриває з нечуваним завзяттям. Мама дивується: молодша донька – і заготовки на зиму! Непоєднуване поєднання. Ольга по телефону нюанси з’ясовує, записує, завела собі спеціальний зошит.
Нехай усі думають, що в ній прокинулася господарська жилка. Вона нікому не скаже, для чого вона це робить, бо таємниця є частиною ритуалу. Лише посвячені знають: компоти у погребі – це обіцянка світу, що все буде гаразд. Посил у майбутнє, матеріалізоване підтвердження власної віри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче й не було.
Тому так впевнено і натхненно Ольга наповнює банки, тому вони так весело булькотять на вогні у виварці, підстрибуючи на складеній удвічі шматі. За певних умов це може стати тимчасовим сенсом життя. Нехай Валька-Самореклама скільки завгодно підколює: ото, мовляв, хазяйський свербіж прокинувся! Дозріла дівка до заміжжя!
Не зрозуміти їй, що на цьому ритуалі може втриматись гармонія світу, порядок речей і основа майбутнього.
Так робила мама, а до неї баба Аня, ще й Ольгу змушували, щоправда безуспішно, а тепер вона сама узялася за цей обряд. Проведений за всіма правилами, він буде гарантією того, що світ не злетів з котушок. Компот у цьому домі буде кому пити. Нехай вони навіть не дякують, нехай лиш усі будуть вдома. І брат, і мама, і сестра з племінниками.
Баба Аня поруч. Дрімає у глибокому пошарпаному кріслі – воно стоїть під баргароном, біля тапчана. Його навіть не заносять до сарайчика. Дощів немає, а як покропить, то верховіття баргарону ті краплі затримає.
У баби на колінах смугастою хутряною подушкою влаштувалася Рибка, у ногах Циганка – післяобідня трійця у сонній млості.
– Чи то мені здається? – прокидається баба, голос тихий, проте впевнений. – У тої рябухи пір’я на шиї повисмикано?…
– Га? – від несподіванки Ольга здригається, визирає за поріг. Баба Аня показує кривим пальцем за сітку на курей:
– Ота ряба голою шиєю світить чи ні?…
Ох вже ці переходи…
Ольга вертається до плити, витягує з відра останній на сьогодні бутильок, той щойно стояв по плечики у воді, поверхня окропу дихала пухирцями, і от вже спільне творіння Барона Баргарона та Ольжиних рук опиняється на міцному табуреті. Розгойданий ключ обережно притискається до металевої кришки, навертає оберти. Головне – розрахувати силу, не перетиснути, бо скло може тріснути. Ще кілька контрольних прокручувань, і господиня вправно підхоплює гарячі боки рушником, перевертає – й до інших банок новеньку, у теплу компанію, під стару ковдру. Нехай там повільно вистигають до ранку.
Степанівна, сусідка через три хати, каже, що такий рясний врожай «нє к добру». Але у неї усі прикмети погані, навіть нечуваний врожай. До втрат, до хвороб та моровиці. А Ольга сама собі прикмети вигадує. Побачила, як ластів’ятка вилітають з гнізда під дахом, світять білими черевцями, чиркають тишу повітря гострими хвостиками й крилами – до добра, до змін на краще.
…Що тобі зробила Європа, запитав цей чудик. Що вона особисто тобі зробила поганого? Ото сказонув, та нічого вона Ользі не зробила. Ні хорошого, ні поганого. У тому й справа. Ніколи вона там не була, у тих європах. Вони самі по собі, ми самі по собі. Із села ніхто там не був. Зі звичайних людей, не з начальства. На заробітки дехто їздив, але у протилежний бік, до Росії. Минулого літа на виїзді на трасу стояв величезний щит – із цінами на продукти у нас і в Європі. Для порівняння. То хто б туди захотів після цього?… Воно нам надо?
Циклоп каже, що це маніпуляції, що там і зарплати інші і що справа не в цінах, а в можливостях та виборі. А як перевіриш? Якщо Валька-Самореклама забіжить й скаже, що у сільпо завезли недорогу гречку, то можна одразу й перевірити. А це… Ольга лише власним очам вірить. Стільки вже тих обіцяльників було, стільки дурили, не вірить вона нікому.
Пригадала про ще один рекламний щит, і теж на трасі – жіночі рожеві фігурки за ручки тримаються, а між ними серце. І чоловічі блакитні фігурки – теж за ручки. Серце між ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’єднання чи партія, попереджає про європейські звичаї… Для чого нам таке? – каже Ольга Циклопові. Той аж застогнав, почувши. «Ї-їхали козаки…» Це у нього така примовка. Хто вам так мізки зас… загидив? Що ти дивишся по телебаченню? Які програми? – А що є, те й дивлюся. Серіали, шоу різні… – Українські канали? – Ото вже вчепився! Російські переважно, а що? Що тобі знову не подобається? Сміється. Сині очі мружить. Усе йому, бач, зрозуміло.
Досить балакати! – підводить Ольга риску, робота не чекає.
Роман за лопату, Ольга з відром по воду. Кінець дебатам.
Після того як снаряд влучив у водогін, вода у селі лише у криницях, і добре, що вони ще в декого є, ті старі надійні, дідами копані криниці. Ольга спускається у балку, до старих вишень, що майже не родять. Криві, потріскані, зеленкуваті стовбури. Гілку вломиш – наче постріл.
Казала хлопцям: поремонтуйте водогін! Не час, відповідають. Ось укрів відженемо, тоді візьмемося за водогін. Страшенно усі зайняті, сидять, гигочуть, у карти грають, захиснички. Ольга до них з обідом у термосі, своє слівце вкидає: а укри тим часом на вас тут працюють… Мало не дістала за свою зухвалість. Хто ж правду хоче чути?
Зачепив її той чудик своїми розмовами. Вона вже й сама до нього з питаннями чіпляється. Якби не ваш Майдан, каже, повернувшись від криниці, і війни б не було! Він зупиняється, спирається на лопату: був би фінал-апофеоз, відповідає, повний був би… Не договорює, і так зрозуміло. Він, до речі, не матюкається. Чи то взагалі, чи то при ній. Чудик.
Ще трошки – і повний би був завал, незворотні катастрофічні зміни, каже він. А так хоч надія є, що вдасться щось змінити… Для когось життя у рабстві настільки входить у звичку, – дивиться на неї, вже обома очима, друге майже повністю відкрилося, у фіолетово-чорній обвідці тепер, наче тінями підмальоване, – настільки, каже, це входить у звичку, що людині вже жодних змін не треба, аби лиш кістку у клітку раз по раз кидали.
У них там хтось у батальйоні вивчає фауну Карпат. Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода.
Ото як заведе: свобода, справедливість, чесність… Порожні слова.
Ольга з ним поруч, у ямі. Довбають землю у чотири руки. Накидають її на старе рядно, виносять разом подалі, у зарості амброзії.
– А це, – каже Ольга, – до чого?
Випросталася, щоб спина відпочила.
– Про звіра та клітку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволі!
Він усміхається: довго ж думала.
– Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.
– Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.
– А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?
– А ти укр нещасний.
– Щасливий, – виправляє він.
– Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.
– Я теж, – каже він.
Знову тільки лопати та земля перемовляються.
– Несемо? – нагадує він.
Беруться за кінці рядна.
– Чекай, надірвешся.
Він скидає кілька лопат землі.
– Добре, – не вгаває він, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе українкою відчуваєш чи ні?
– Та яка різниця, – каже вона.
– От-от, – він струшує рядно. – Яка, справді, різниця?
– Ладно, – каже вона після вагання, – я слов’янка.
– А конкретніше?
– Не можна бути просто слов’янкою?
– Та можна. Можна взагалі себе ніяк не ідентифікувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска.
– Здрасьті. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вільна від цих комплексів. Великоросія, Малоросія, це до мене – до мене особисто! – не має жодного стосунку.
– А хто деенерівцям їсти варить?
– Я брату і його товаришам їсти варю. Тимчасово, до речі.
– Тимчасово? Усе ясно. Тоді ти хохлушка.
– А ти тоді хохол.
– Ні, це не про мене.
– Чому ж? Що тобі не подобається?
– Бо хохли – це… Як би сказати?… Ті, хто самі себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванці… Терпіли… Шукачі вигоди… Як вигідно – так і вчинятимуть. Треба буде мовчати – мовчатимуть. По писку від сильнішого дістануть – обітруться. Треба буде спостерігати – спостерігатимуть. На вчинок не здатні. І це загалом не про нас, не про вас, бо хохли є усюди. Там, звідки я є, їх теж достатньо.
– Ні, я не хохлушка, – каже тоді Ольга. – Не знаю, хто я є.
– А що ти любиш? Що ненавидиш?
Ольга замислюється. Справді, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про їжу ж мова і не про географію.
– Люблю свою землю, свій степ, – каже вона, – як пахнуть трави під сонцем. Найбільше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вітька непутящого, сестру та племінників. Оцю хату з гнилою підлогою. Тому тут з нею і мучуся, хоча усім моїм це зараз непотрібно. Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно.
Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна.
Роман не міг очей відвести.
– То що тобі сказати, українко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське.
Він мився за сарайчиком, стоячи у траві. Фиркав, наспівував щось, вилив на себе два відра води з криниці – повернувся радісний, волосся скуйовджене, рушник на плечі. Гумові капці чвакають при кожному кроці, з одягу – лише картаті сімейні труси. Ольга у магазині купила, сказала, що братові.
13
Що тут було не так?
Дитячих голосів не було чути. Ні сміху, ні плачу.
Лиш гудіння моторів, тріщання автоматів на віддалі та поодинокі вибухи за селом. Іноді до вух долітали уривки розмов, хтось проходив уздовж паркана, стишено розмовляв із кимось, може, й по мобілці. Місцеві. Гучні голоси належали господарям ситуації, ті ні від кого не ховалися, розмовляли впевнено, реготали виклично. Світ належав їм. Поміж них теж були місцеві.
Одного дня з протилежного боку паркана, наче з віття жердель, залетів на подвір’я клунок. Гепнувся у траву. Хтось, зазирнувши через щілину, знав, що Роман це побачить, що він на подвір’ї сам-один, обличчям до воріт, розвішує на мотузці свої штани й тільняшку. Він мав зрозуміти, що той пакунок для нього призначений.
Роман озирнувся на хату, на її віконця і двері, обвів поглядом подвір’я – нікого. Зачепив одяг прищіпками, рушив до пакета, поторсав його ногою… Із затисненою під пахвою знахідкою попрямував до сарайчика, там розв’язав вузол. Сюрприз. Ще й який.