Згорнутий старий солдатський наплічник. Ніж у шкіряних піхвах. Металевий хвостовик проходить через усе дерев’яне руків’я й кріпиться на торці… Правильний ніж. Таблетки твердого палива в упаковці. Сірники у плівці, свічка. Клубок тонкої мотузки. Маленький ліхтар із запасною батарейкою.
Хтось подбав про Романа на випадок втечі.
Дівчата на базі суп розливали. Валька там уперше, уже встигла Ользі пошепки пообіцяти, що востаннє. Мовчки допомагає, без сміху, без жартів.
Буча стоїть поруч, цигарку розминає у пальцях, на Вальку оком накидає.
– А що у нас нині на десерт? – каже, обводячи поглядом своїх підлеглих. – Що б ти хотіла, Валентино?
– А що ви можете запропонувати? – вона й не дивиться на нього.
– Прогулянку удвох у тихому місці, – він закурює, випускає дим угору. Задоволений собою. Забув вже, мабуть, як Валька його відшивала…
– Я це вже Пєті обіцяла, – підводить очі Валька. – Правда, Петре? – до хирлявого, метр у кепці, чоловіка. Той мало не вдавився, очі витріщив.
Валька його такою усмішкою обдарувала, що він закляк на місці. Хлопці перезирнулися: ото вибрала собі недомірка! Хто тих бабів зрозуміє!
– Ну дивися, – Буча їй, вже без посмішки, – дивися, щоб не помилилася.
– А чого помилятися… Пєтюня у корінь пішов, а не в довжину язика.
– Дивися… – повторює Буча.
– А то що? – Вальчин сміх котиться подвір’ям, повітря від нього бринить. Вона дуже симпатична, коли ось так закидає голову, блискаючи білими зубами. – Як із Жулькою буде? Цеглою присиплеш?
У Бучі жовна ходять. Кидає під ноги цигарку, йде геть.
– Даремно ти Бучу злиш, – Ольга їй на зворотньому шляху. – Він це навряд чи забуде.
– А я до них ніколи більше й не піду!
Сміється Валька, голосно, на всю вулицю, її сміх відлунює у вухах Бучі. Він певен: це вона з нього смішки справляє.
14
Ольга:
Він не такий, як усі.
Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?
Не ворог, це точно. Просто хлопець, схожий і не схожий на інших. Більше не подібний… Кажу ж: не такий, як усі.
Зовнішність – нічого особливого. Хіба очі сині. Не одразу й роздивилася. Одне око ще трохи примружене, але це його не псує. Навпаки. Набряк вже зійшов, синець спустився до щелепи, пішов смугами навскіс. Той ще вигляд.
Від нього чоловіком пахне, це Валька-Самореклама каже. А я говорю: тхне. Суміш поту і чогось звірячого, гіркуватого. Вона своє: що ти розумієш, малявка!
У нього жили на руках виступають.
Він не говорить дурниць. Тобто майже не говорить дурниць.
Я йому вірю, він не втече, поки підлоги не зробить. Навіть брату не повірила б у подібній ситуації, бо скільки разів чула одне, а згодом бачила інше. А цьому чогось вірю, можливо, даремно.
Іноді мені навіть хочеться, щоб він порушив слово, щоб я переконалася, що саме такого й варто було від нього чекати, що він такий, як усі брехуни. Ні, я не провокую його на втечу, він мені потрібний тут. Але навіть від брата приховую, що наш полонений насправді є вільний. Знав би Вітьок, покрутив би пальцем біля скроні: дурна ти курка, сказав би. Але Вітька вже кілька днів немає. Десь вони знову зірвалися, кудись поїхали. Воюють. Добре, що пообіцяв – і цей чув – коли полонений вибере землю й усе підготує для укладання нової підлоги, його обміняють. Уже є попередні домовленості.
Мені наодинці брат сказав: дякуй Богу, що він призовник і не за власним бажанням сюди потрапив, бо в іншому випадку ми б із ним не так розмовляли. Що за діла? – сказав. Чого ти так переймаєшся? Любофф-моркофф?… Я до нього мало не з кулаками, але на півслові замовкла, опанувала себе. Перебір. Забагато емоцій. Справді подумає бозна-що. А Вітьок лише співчутливо похитав головою. Дивися, сказав, потім не бігай, не плач, бо ще трахне тебе або по макітрі дасть.
– Замовкни, – сказала йому. – Він нам підлогу робить, поки ти там невідомо чим займаєшся…
Посварилися, обізвав мене, я його. Так хряснув дверима, що шматок штукатурки впав, на порох розсипався. Козел.
* * *Роман:
Дещо в ній мене шокує.
У принципі вона називає речі своїми іменами, але іноді це занадто відверто звучить.
Часом видається мені дитиною, жорстокою й цікавою.
У неї такий погляд, що його згадуєш засинаючи. І ті дивні неправильні ямки. У людей ямки на щоках, а у неї ховаються в лініях між носом та губами. Надивишся, а потім сниться усяка чортівня.
Вона, я помітив, не вживає слова «дякую», замість «дякую» робить якісь несподівані речі. Принесла пиріжки з картоплею, «жарені на сковорідці», запах такий, що голова пішла обертом. І ще щось таке у склянці, схоже на квасне молоко, густе, із запеченим кожушком на поверхні, я обережно спробував – і язика прокусив від жадібності. Смакота. Дивилася на мене, ямочки демонструвала, спостерігала, як я їжу заковтую. Мабуть, нагадував їй голодного Дика.
– У вас пиріжки такі роблять? – От смішна. – З бульбою, смажені на пательні? – перепитую. – Мама робить. – Підштрикував її, навмисно говорив: бульба, пательня… Думав, вона знову хитатиме головою: усе у вас не так, як у нас… Але вона промовчала.
Запитав, що це, – підніс порожню склянку з кефірними патьоками на стінках, ніколи такого не їв. Вишкріб ложкою стінки і денце. Вона зробила круглі очі: це ж ар’ян. Кип’ячене молоко змішуєш зі спеціальною закваскою, тоді розливаєш по склянках – і в духовку, щоб аж пінка на поверхні зарум’янилась. Я прицмокнув: яка наша кухня багата! І повторив, запам’ятовуючи назву: ар’ян.
– Це ти ще його з бодуна не пив, – засміялася вона. – А ти п’єш взагалі?
Смішна дівчина. Я думав, вона старша. Мабуть, тому, що уся господарка на ній, і бабця, і ще ось ця підлога. Тут невідомо, що завтра буде, а вона хату рятує. Щось у цьому є. Мені це подобається.
А ще взялася за лопату – і до мене в яму. Глянув через плече, піт з очей стер, нічого не сказав. Вона з одного боку довбеться, я з іншого копаю. Не відстає, витривала. А що? Разом веселіше…
Знову в голові працює трансформаторна будка, знову рука тягнеться до паска, із зусиллям підносить свій тягар, тіло-муляж обривається, осідає в дорожню пилюку. Боляче. Ремінь різонув долоню розпеченим лезом. Та сама картина перед очима, аж вилиці стягує. Знову та сама. Він бачить її щоразу, мало не щоночі: бере Валіка під пахви і тягне. Чорний стовп диму. Вогонь. Дерево зі зрізаною верхівкою. Колесо котиться дорогою.
Шурхотить віттям нічний баргарон, під тапчаном посопує Дик, час від часу жалібно скавучить. Дику сняться свої жахи.
Увечері, щойно голова торкнеться матраца, Роман засинає. Серед ночі прокидається, бо знову бачив Валіка, говорив з ним. Або знову тягнув його тіло. Прокидався, приходив до тями, дивився перед собою на великі зорі, вони тут такі яскраві, зібрані у виразні сузір’я. Соляна доріжка Чумацького Шляху, черпаки Великого та Малого Возів, або ж Великої та Малої Ведмедиць. Круглий ліхтар місяця. Те саме зараз бачать хлопці з батальйону, хто на варті. І мама. Вона стоїть біля вікна і думає про нього. У своїй улюбленій піжамі, у флісовому халаті, у капцях із котячими мордами…
Його вулиця, його будинок, його кімната – усе опинилося в іншій реальності, куди йому заблоковано вхід. Перед відправкою на схід – усередині червня – він зателефонував батькам і легковажним тоном повідомив: у таборі починається відповідальний етап підготовки, мобілки в усіх забирають, тому не хвилюйтеся даремно й не дзвоніть, я сам виходитиму на зв’язок… Він нічого не встиг, після учебки – під Маріуполь. А ще за кілька днів – ось така халепа. Отакий у нього вийшов бойовий шлях. Мобілка загубилася ще того дня; можливо, її забрали, він не пам’ятає. У будь-якому випадку «абонент поза зоною досяжності». Та навіть якби була можливість зателефонувати батькам чи комусь із друзів, то що б він сказав? Привіт, я у полоні, як ви там?
Нема чого про це думати, ще кілька днів – і його відпустять. Мозолі як камінь, і кожен день наближає його до волі. Справа рухається. Ще трошки.
Брат Ольги двічі сказав: працюй, служивий, коли закінчиш – ми тебе виміняємо на полоненого з того боку. Останній шар цементу викладеш – тоді й поговоримо.
Удень робота, уночі думки.
Ніколи доти він так не розмірковував про себе самого: холодно й відсторонено, як тими зоряними ночами під шатром баргарона. Розбирав себе, наче зламану іграшку, розкладав на поличці, намагаючись поремонтувати.
Ось, скажімо, бійки. Їх майже не було в його житті, бо він до останнього аргументу намагався вирішити суперечки без кулаків. На відміну від молодшого брата – той раз у раз потрапляв у якісь халепи, з’ясовував стосунки до синців. Роман був інший. Бо для чого людині язик? Для чого голова? Чи не для того, щоб пояснювати, щоб знаходити порозуміння? Кулаками вимахувати – багато розуму не треба.
Він по-справжньому ніколи й не бився, так, щоб за власною ініціативою, та ще й з натхненням, і щоб у кров. Хіба якась шарпанина траплялася. Колись у шостому, може, класі, причіпливий Куско так його дістав, що він на перерві жбурнув його у траву, покотилися разом, міцно вхопившись один за другого. Романові вдалося вивільнити руку, він щосили викинув кулак вперед, в обличчя Кускові. Той охнув, розімкнув обійми. Крізь пальці з розбитого носа юшила кров. Куско заплакав, і від того в Романа одразу зникла злість, випарувалася, поступившись місцем жалю.
На війні він себе ніколи не уявляв. Комп’ютерні стрілялки, віртуальні «танчики» – це ж не війна. Час усіх правдивих воєн давно минув. А щоб якийсь збройний конфлікт спалахнув у його мирній країні, такій трохи сонній, вайлуватій і довірливій – ні, про таке він ніколи й подумати не міг. Хіба у нас є вороги, окрім внутрішніх? Окрім власної недалекоглядності та надмірної терплячості? Отакий був наївняк. Та й не він один.
В учебку до них приїжджав священик. Роман запитав його: як бути із заповіддю «не вбий»? Священик сказав: «Коли ворог прийшов у твій дім, не можна бути бездіяльним, треба захищатися». Треба захищатися, треба захищати своїх. Але він і цього не встиг. Три тижні у підготовчому таборі на полігоні і кілька днів у базовому таборі поблизу Маріуполя, тоді висунулися на північ – і ось він, полон, і раз по разу та сама картинка перед очима, варто лише стулити повіки: Валік, розірвана шматяна лялька, і голос-цвях, голос-молоток: «Давай, тягни»…
А наяву – зіпсута земля під гнилою підлогою, він довбеться з нею, стираючи руки у кров. Ще й ця дівчинка разом із ним. Відігнав від себе видиво: її обличчя, волосся, неправильні ямки від усмішки – геть! геть! Не хочу, вимучила мене.
Часом Ольга дивиться на нього теплим поглядом, щось запитує, усміхається, він від того втоми не чує, працює як заведений… А то раптом обдасть дошкульним холодом слів і погляд відводить, уникає зустрічатися із ним очима. Не звертай уваги, каже він собі, що тобі до неї, до перепадів її настрою…
Ще кілька днів – і прощавай, біла хатко із синіми дверима та шибками, прощавай і ти, баргароне. Але охоплює часом розпач, не так до думок чіпляється, як до серця, смокче, витягує соки. Що йому до цієї дівчини, такої часом далекої-далекої, чужої-чужої? Хіба дівчат у Львові бракує?
15
Валька-Самореклама вчащає. То бере пристрій для вибивання кісточок (вона, бач, теж компоти крутить), то повертає. То у неї сіль закінчилася, то лаврове листя. А сама на Романа оком накидає і сміється дзвінко, розгонисто. Гарний у Вальки сміх, заохочувальний. Наче не стріляють поруч, наче не війна, і цей Роман – наче не полонений. Якесь безглуздя, на вербі груші…
Голий по пояс, синці на тілі, на грудях – чорна гематома, Роман сидить на краєчку вибраної ним ями – вже більше як півметра углиб – спирається ногами. У лівій руці тарілка, у правій і ложка, і хліб. Їсть без поспіху, але й не розтягуючи перепочинок надовше, ніж варто. Зосереджено їсть, наче працює. Валька зістрибнула у яму, походжає, ногами долівку промацує, а то відвернеться, нахилиться, демонструючи обтягнуті лосинами стегна, щось видивляється поміж грудок землі. Пальми на сідницях похитуються. Показовий виступ. Сеанс відвертого зваблення.
Наблизилася до нього, очі в очі, пускає бісики. Верхні ґудзики кофтинки розстібнуті, і його погляд, звісно, заповзає у її викот.
– А мені, – бавиться голосом Валька, зовсім стишила його, до шурхотливого оксамиту, – а мені так треба двері вирівняти, зовсім просіли, доводиться підважувати, щоб зачинити. Дід Петро казав з петель зняти, стесати зайве і знову почепити. Прийдеш?… Зробиш?… Моя хата з того боку, через одну. З городу нічим не огороджена. Пес не кусається. Скажеш йому: Сірко, де Валентина?
– А він мені: а мені звідки знати? Повіялася десь…
Валька відповідає розкотистим сміхом:
– Не бійся, він не кидатиметься.
– Не знаю, чи втраплю, – каже Роман, – я собак боюся.
– Я помітила, – сяє зубами Валентина, – спите разом з Диком. То, може, ти жінок боїшся, а не собак?
Ольга робить вигляд, що не прислухається. Вона ледве долає роздратування. Він їй самій потрібний, тут роботи й роботи, а Валька пхається зі своєю потребою, зі своїми дверима. Зі своїм безсоромним сміхом.
– Досить прохолоджуватися, – припиняє Ольга балачки. – До роботи! Завтра випалюємо землю паяльною лампою і заливаємо солярою. Доведеться потерпіти, Валентино.
– Зараз, почекай, ще перекуримо…
Валька дістає відкриту пачку цигарок. І робітничок вже увесь її, з тельбухами.
Вони виходять удвох на подвір’я, бубонять там упівголоса, Валька сміється. Видмухують дим у спільну хмарку, вона їх огортає, відділяючи від усього світу.
– Гей! – нагадує про себе Ольга.
Роман гасить недопалок до підошви свого берця. Ставить крапку на обідній перерві.
За деякий час у вузьку щілину між дошками сортиру, а тоді, перебігши очима, – через дірку від вибитого сучка він бачить, як Ольга рішуче прямує стежкою між помідорними кущиками. Губи стиснуті в нитку, брови зсунуті – чимось стурбована. Зупинилася, видивляючись щось на сусідніх городах, руки в боки.
Роман вийшов, вона озирнулася на рипіння дверей, і вираз обличчя умить змінився: здивовано скинула брови, наче й погляд посвітлішав. На якусь секунду, дві. А тоді знову прибрала незадоволеного виразу.
Роману раптом спало на думку, чи не його вона, часом, шукала, видивляючись на Вальчиному городі. Навіть усміхнувся до Ольги, але вона наче прочитала його думки, одразу й різко присадила, чомусь іще більш сердита:
– Де ти ходиш?
Пішов за нею, зачепивши ногою помідорний кущ – від доторку різко запахло зеленим бадиллям, нагадавши про самбірську бабусю, про її город, черешню та запахи землі.
Часом Ольга така сердита, нічим їй не догодиш.
А їй у вухах свербіли слова Вальки. Ті, що шепотіла їй на кухні, підсміюючись, зблискуючи молочними білками очей: «А цей Роман гарячий хлопець…» Валька жмакала у руці пакетик чорного перцю (перець у неї, бач, закінчився), в обох лоскотало у носі від того. Обидві й пчихнули одночасно. Валька носом шморгнула, не далася збитися з теми: «Каже мені, чуєш: ти не боїшся мене до себе кликати?… А як і справді прийду? І так дивиться, примружившись, таким голодним поглядом…»
Чого ж йому не мружитись, своїм підбитим оком? Воно завжди примружене. Знову Валька вигадує, знову в’яже своє словесне плетиво, усі чоловіки у радіусі кількох кілометрів тільки про неї й думають, навіть заляканий жінкою дядя Вася, що весь час озирається, чи баба Галя, його Гала, бува, за ним не дибає. Як тільки не набридло те саме патякати?
За кілька днів Роман таки опинився у Вальчиній хаті. Заледве переступив поріг – господиня назустріч, приклала палець до губів: тихо! Рукою кличе, пішли-пішли: он туди неси мішок, туди. І на подвір’я, за хату, до сінника на невисоких дерев’яних підпорах, з дощаною підлогою, під похилим дашком, на чверть заповненого першим цьогорічним сіном. Роман застиг, не випускаючи з рук лантуха з порожніми слоїками («Олю, позич трилітрових бутильків, страх як треба, нехай твій Роман закине»). Дивився, як заголюється Вальчине стегно, коли вона у легкому короткому халатику ступає на поміст, між двома стінками сіна, у пахучий коридорчик-тупик, залишений для продування степовим вітром. Та йди вже до мене, сміється Валька. Він з глухим дзеньканням опускає мішок у траву і ступає в духмяний сховок.