Настала моя черга дивуватися:
– Як ти… А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!
– Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.
Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.
– Тоді ходімо, – сказав він, задоволений моєю реакцією.
– Просто зараз?
– Навіщо відкладати?
– Музей зачинений!
Він урочисто показав мені в’язку ключів:
– Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, – там Сцілла, тут Харібда… Але ти ж не боягузка, правда?
* * *Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого вони досліджували.
Сем спробував ключ до балконних дверей – не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.
Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави – несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:
– Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.
Я вийшла під небо – та так і зупинилася.
Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…
– Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.
Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?
Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.
– Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.
– Ні.
– І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.
– Знатиму.
Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…
– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.
– Правда?!
– Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.
– Жах який.
– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…
У його голосі мені почулася заздрість.
– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…
Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.
– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.
– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.
– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…
– Що?
Я прикусила язика:
– Це метафора.
– А-а, – сказав він замислено.
І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…
І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.
– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.
– Привіт, ти чого не дзвониш?
– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…
– Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…
– Зроблю, мамо. Як у тебе?
– Усе добре… На добраніч!
– На добраніч.
Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.
– Ти не злися на неї, – сказав Сем.
– Чого ти вирішив, що я злюся?
– Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.
– Я не злюся.
– І правильно.
Щось у його голосі змусило мене насторожитися:
– А твоя мама…
– Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.
Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.
– А батько?
– Батько… в Лондоні. Здається, що він завжди там був…
– Що значить «здається»?!
– Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?
Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого… він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?
– Забудь, – він відвернувся. – Я сказав зайве.
З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.
– Сем, послухай, я теж… Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, – кулон…
Я потягнулася до амулета – і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:
– Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє…
Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, – страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця…
У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.
На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.
– Алло.
– Це Дар’я Лебедєва? – запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.
– Так…
– Я Міша. Ви мені залишили свій номер…
Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.
Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.
– Зі мною, – хрипко говорив Міша, – я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я…
– Зрозуміла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приїду негайно.
Розділ сьомий
Міша
На останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:
– Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш – Тінь заникалась і вийде тільки завтра.
– А якщо не вийде?
– Та де вона дінеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва – то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.
У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:
– Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…
– Недарма, – я твердо подивилася йому в очі. – Відбувається щось дивне, так?
Він вагався.
– Скажи мені! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобі свій номер! Значить, можу допомогти!
Він нарешті наважився:
– Ходімо…
Я мовчки піднялася за ним сходами. Квартира, як і сказав Піпл, була під номером сорок один.
– Лера спить, – сказав Міша, причинивши кухонні двері. Це означало: «Вибач, мені дуже ніяково, але ми не повинні шуміти. Мене мучить невідомий кошмар, але я не стану будити свою дівчину, її не можна турбувати. Я на своїй кухні поводитимусь, як злодій, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось міняти».
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.