Косташен потягнувся всім тілом. Потрібно розслабитися, відволіктися… Він викликав інформатор, і зі стіни випливла маленька фіолетова куля й застигла посеред кімнати.
“Що будемо дивитися?.. — мляво подумав Косташен. — Ну хоча б куди ми потрапили”.
— Зоряний атлас, — мовив він. — Каріатида.
Кімнату заполонила темрява. Поступово з неї виникло жовтогаряче сонце.
— Каріатида, — залунав безбарвний голос. — Зірка спектрального класу СЗ, стійка, маса 2,14 1033 /1,068 Сонячної, лінійний діаметр — 1 390 000 км, густина — 1,36 г/см3, температура на поверхні — 5300°К. Координати за шкалою Ройзмана на сьогоднішній день — 341, 148; 218, 046, 49, 670 (дані вказано в парсеках по відстанях від пульсарів із частотою 0,241; 0,013; 1,430 відповідно). Відстань до Землі…
— Годі! — перервав Косташен. — Планетна система!
— Планетна система, — слухняно відгукнувся голос.
Каріатида почала зменшуватись і віддалятися, а з простору повільно випливла ідеально біла планета із сяючою атмосферою.
— Сніжана, — продовжував голос, — єдина планета зірки Каріатиди… Склад атмосфери: азот — 76,4 %, кисень — 20,2 %, аргон — 3,39 %, інші гази — 0,02 %… Коливання середньодобової температури ±10–15 °C…Флора — відсутня… Фауна — відсутня… Сніжану занесено до Червоної книги планет, що відповідають стандарту Грейєра — Мойсеева… Наукові центри, бази, орбітальні станції і міста: академмістечко Центру космічних досліджень (філія).
Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.
— Населення на сьогоднішній день — 12 436 чоловік… Орбітальна станція класу “Шпігель”, — зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. — Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети — 418,6 км, мінімальне — 398,2 км, період обертання — 1 година 31 хвилина. Змінний персонал — 36 чоловік. Стандартна база “Північний полюс” — 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н20 кристалічна — температура плавлення +44,63 °C/. Висота снігового покриву від 100 до 200 метрів. Аномально висока температура плавлення снігового покриву не з’ясована. Висунуто гіпотези…
І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.
— Заходьте!
До кімнати увійшла Брітта.
— Можна? Ти не крелофонуєш?
— Можна, — Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. — Невже концерт тільки-но закінчився?
— Так, — вона чомусь зніяковіла. — Нас довго не відпускали…
— А хто був на крелофоиіці? Байрой? — ущипливо запитав він. — Та ти сідай, — похопився і швидко створив для неї крісло.
Брітта обережно сіла.
— Ода…
— Нездара… — процідив крізь зуби Косташен. — Слави йому схотілося!
Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.
— Ода, — тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. — Чому тебе сьогодні не було з нами?
— Тому що я дав тут уже всі свої концерти! — Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. — А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?
Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.
— Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги…
Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.
— Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице…
— Ода, — раптом ледь чутно запитала вона, — ти боїшся?..
Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.
— Ні! — Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. — Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі — як його там? — і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, — що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.
— Не треба так, Ода, — боязко почала Брітта. — Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен…
— А як треба? — Косташен не на жарт розлютився. — Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?
Брітта підвелася.
— Ні, ти посидь!
— Вибач, — вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, — але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду…
Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.
— Відчини, — сказала твердо.
Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.
— Ти… Ти не залишишся?
— Ні. Сьогодні. — ні, — і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: — Не треба. Випусти мене.
— Іди, — ледь чутно вимовив він і розблокував двері.
Брітта мовчки вийшла з кімнати.
Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася — і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.
Її почало тіпати.
“Мені страшно. Усім нам страшно, — подумала вона, охопивши себе руками. — І кожен — зі страхом наодинці”. Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю… Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує… Ода, Ода!..
Брітта вийшла на середину кімнати і опустилась у крісло, що послужливо виросло біля неї.
— Треба перевдягтись, — вголос подумала вона.
Стіна слухняно розсунулась, відкриваючи шафу, але Брітта навіть не зробила спроби підвестися: якась неймовірна апатія скувала її, не хотілось нічого робити, навіть ворушитися. І голова була порожньою, важкою, без жодної думки. І не виникало жодних бажань…
Брітта не змогла б сказати, скільки часу просиділа так — хвилину, годину чи більше. Час повністю зник для неї. Та коли врешті-решт опам’яталась і розблокувала вікно, вже світало.
Страх знову повернувся до неї, вона підвелася з крісла і повільно підійшла до вікна. Над академмістечком розгорявся сірий, неживий світанок.
Брітта вперлася в холодний пластик долонями і чолом. Містечко іще спало. Слабка поземка мела по його вулицях нетанучий сніг. Було порожньо, тихо, зверху тисло сіре, важке, неначе пластилінове небо. Раптом із-за обрію вистрибнула велика мерехтлива зірка і поволі почала підніматись по небосхилу. Брітта стрепенулася було, але швидко зрозуміла, що це таке, і відразу знітилася: орбітальна станція “Шпігель”.
— Як же довго це буде тривати?.. — з тугою прошепотіла вона.
2Із третьої спроби Кратов прорвав заблоковані двері й просто-таки вдерся в лабораторію.
— Усе працюєш, затворнику, — мовив він, розстібаючи комір і витираючи піт із чола. — Ху, жарко!
У лабораторії було темно, миготіли далекі зорі, бубонів голос інформатора, а посередині висіло вугільно-чорне веретено.
— Здрастуй, Алеку, — стомлено відказали з темряви. — Проходь, якщо вже зміг прорватися.
Кратов з побоюванням ступнув уперед і відразу ж боляче забив коліно об величезну конструкцію, силует якої вималювався в темряві.
— Чорт! — лайнувся він. — Зараз я вам улаштую маленький розгардіяш!
— Добре вже, — в голосі пролунав жаль. — Якщо ти зламав двері, щоб мене побачити, то про яку роботу може йти мова?
Величезне чорне веретено зникло, повільно почало світлішати.
— Проходь.
У заставленій приладами лабораторії Кратов насилу відшукав очима Кронса. Той сидів за якоюсь установкою — визирала лише його голова — і дивився на Кратова втомленими запаленими очима.
— Мотлоху тут у тебе, як у Плюшкіна, — невдоволело пробурмотів Кратов і обережно обійшов схожу на готового до стрибка багатоногого хемопандра установку, що стояла в нього на шляху.
— Здаси новий корпус, буде ще більше, — бадьоро запевнив Кронс. — Проходь, сідай.
Кратов добрався до нього і сів у запропоноване крісло.
— Не спав? — Чи то запитав, чи то констатував Кронс. — Знову засідали до самого ранку… Ну і що ви там нового надумали в Раді?
Кратов розстебнув куртку і почав масирувати ділянку серця.
— Пригостив би кавою, чи що, — попрохав він. Кронс невесело мугикнув.
— Навіть якби Рада не наклала вето на воду, ти в мене міг би тільки мріяти про каву. Коли вже ти всерйоз зацікавишся власним серцем?
Кратов слабо відмахнувся, поліз у кишеню, дістав пігулку поліклетаміну і ковтнув її. Кронс похитав головою.
— Ну, а тепер давай викладай, навіщо прийшов. Адже ти останнім часом до мене просто так і не зазирнеш.
— Ти ж мене кавою не пригощаєш, — відказав невесело Кратов, застібаючи куртку. Біль у серці поступово стихав. — Будемо вважати, що цього разу я прийшов до тебе як до спеціаліста в галузі фізики макропростору. Мені потрібен максимум інформації про Чорні Кокони.
Якусь мить Кронс пильно дивився на Кротова і тільки мовчки жував губами.
— Ти вже… звертався по довідку до інформатора? — нарешті спитав він.
— Авжеж, — кивнув Кратов. — Але там практично нічого немає.
Інформація справді була мізерною: історія відкриття трьох відомих людству Чорних Коконів та куценькі дані спостережень за ними. Перший Чорний Кокон із розміром по осі більше двох парсеків було вікрито п’ятдесят шість років тому в системі Друянова. Другий, за розмірами приблизно такий самий, знайшли в двадцять шостому секторі і, нарешті, третій, найменший із них, усього в дві сотих парсека, виявили років п’ятнадцять тому недалеко від системи Джонатан. Проіснувавши вісім років, він несподівано розкрився, розтягнувши свої дві сотих парсека у півтора парсека вільного простору. Біля Коконів було створено стаціонарні станції спостереження, однак інформація про них була надзвичайно бідна. Чорні Кокони поглинали всі види випромінень, самі при цьому нічого не випромінювали, не мали жодних відомих людству полів і в той же час не пропускали всередину матеріальних тіл. Але найменше подобалась Кратову не відсутність інформації про Чорні Кокони, а тривалість їхнього існування, що не обмежувалась ані століттями, ні навіть тисячоліттями. Кронс знову пожував губами.
— Боюся, що знаю не більше…
— Та що я — мушу обценьками все з тебе витягати? — спересердя ляснув себе по коліні Кратов. — Невже за п’ятдесят років ніхто з вас не вигадав хоч поганенької теорії?!
— Якщо це, звісно, можна вважати теорією… — знизав плечима Кронс. — Років через десять після відкриття першого Кокона Фредіссон висунув одне припущення, засноване на його ж моделі пульсуючих галактик. Ядра галактик, згідно з його моделлю, періодично викидають матерію-простір, за рахунок чого і відбувається розширення нашого Всесвіту. Простір, тривіально висловлюючись, зморщується і жолобиться, в той час як галактики являють собою субстанції, які безперервно пухнуть і розштовхують одна одну. Природно, що в суміжних із іншими галактиками зонах цілком можливе утворення своєрідних згустків, а точніше — згортків простору. Втім, це не виключає утворення подібних згортків простору і в самих галактиках. На жаль, у суміжні зони ми поки що не проникли і не можемо стверджувати, що Чорні Кокони — це і є згортки Фредіссона. Так що можна сказати, Алеку, — Кронс іронічно посміхнувся, — нам казково пощастило, що Чорний Кокон утворився саме навколо Каріатиди і ми нарешті зможемо помацати його ізсередини.
— Еге ж, пощастило… Друа зі своїми хлопцями просто на сьомому небі від щастя…
— Так чого ж ти усе-таки прийшов? — різко запитав Кронс. — Гадаєш, я повірив у цю казочку про відсутність інформації? Адже про все, що я тобі зараз розповів, ти давно вже дізнався на Раді від самого Друа.
Кратов здивовано підняв брови і з цікавістю поглянув на Кронса, точніше, на його лису, блискучу голову, що визирала з-за установки.
— Своєрідна в тебе манера приймати гостей, — відзначив він. — Виставив голову, як лялька, з-за ширми… Слухай-но, може, ти там голий сидиш, га?
— Ти б краще не відбрикувався, — усміхнувся Кронс.
— Що ж, припустимо, я до тебе прийшов як до давнього приятеля…
— …котрого ти останнім часом відвідуєш лише в разі крайньої потреби, — докинув Кронс.
— Повторюю: як до свого давнього приятеля, щоб почути твою відверту думку про всі кроки, що їх здійснює Рада в становищі, що склалося на сьогодні.
Кронс ізнов пожував губами.
— Ну припустимо… Припустимо, що ти справді прийшов до мене саме з цього приводу… Так би мовити, взнати думку збоку, або ж ходіння Гарун-аль-Рашида в народ. Що ж, моя думка принаймні безстороння. Дозволь тебе запитати, навіщо ви заборонили роботу всіх наукових груп?.. Щоб посилити стан пригніченості, дати людям відчути їхню непотрібність, показати марність наших зусиль? Сидіть, мовляв, і чекайте, доки дядечки з Ради придумають що-небудь. А дядечки тільки те й знають, що засідають вдень і вночі, деруть горлянки, приймають ідіотські рішення, — вибач, але я справді вважаю, що твоя поведінка, м’яко кажучи, нерозумна — ковтати замість кави транквілізатори і сподіватись на чудо.
— А що ти запропонував би?
— Пропонувати в цьому випадку має Рада, а наша справа — приймати або ж відкидати ваші пропозиції. Та, на жаль, демократичні рішення зараз стали неможливими, оскільки Рада перейшла до прямої диктатури.
— У тебе все?
— Можу продовжити в тому ж дусі. Тебе це влаштує?
— Дякую, не треба, — Кратов похитав головою. — А слова які: рішення, демократія, диктатура… У складі Ради двадцять чоловік, які представляють не лише ведучі наукові групи академмістечка, а й такі, що відають будівництвом, постачанням, харчуванням тощо, — і це ти називаєш диктатурою? Так, ми не виносимо своїх рішень на загальне обговорення, але хіба ти не вважаєш, що зараз становище на Сніжані надзвичайне? Саме тому всі наші рішення обговоренню не підлягають. Далі. Ти скаржишся, що ми не даємо вам працювати, законсервували діяльність усіх наукових груп і тим самим кинули людей у депресію, так?
Кратов очікувально глянув на Кронса.
— Ну так, — погодився той.
— Взагалі-то це правильна думка, але занадто вже однобічна. Ну, а якщо вже відверто, то мене завжди вражала і продовжує вражати якась аномальна обмеженість більшості вчених у життєвих питаннях. Ви просто до такої міри закопались у науку, що повернути вас до дійсності можна, лише відібравши цю цяцьку. Але й тоді ви продовжуєте кричати тільки про одне: чому вам заважають працювати? Ми всередині Чорного Кокона? Прекрасно, про це можна тільки мріяти! Шкода, звісно, що нема всієї необхідної апаратури, але ми і з допомогою тієї, що є, знімемо такі дані, що всі охнуть! Життєві ресурси? Які ще там життєві ресурси? А-а, так кажуть же, що продукції оранжерей вистачить на всіх із лишком! Тільки чому в нас відключили енергію? На якій підставі? — Кратов перевів подих. — Ну, а вода, запасів якої навіть при урізаному розподілі вистачить максимум на півтора місяця? Що ви про це думаєте? Сподіваюсь, ви не збираєтесь вгамовувати спрагу за рахунок місцевих ресурсів, тим більше що за п’ятнадцять років вивчення цієї проблеми нікому не вдалося здійснити перехід зі снігу-44 до води-0?
— Не треба, — скривився Кронс. — Адже ми з тобою давно вже не хлопчаки, навіщо так згущувати барви? І вихід у нас все ж таки є, ти це чудово знаєш. Щоправда, вихід не дуже приємний… Та не марно ж їв свій хліб Шренінг?