— Здрастуйте, Косташен, — сказав хлопець.
Дівчина доброзичливо кивнула.
Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:
— Чим зобов’язаний?
Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.
— Ода… Вислухай нас, — спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.
— Чим зобов’язаний? — підвищив голос Косташен.
— Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, — просто сказав хлопець.
— Розібратись? — жовчно перепитав Косташен. — І це через тиждень після того, як ми опинились у Чорному Коконі? Довгенько ж ви збиралися!
Хлопець почервонів, але очі не опустив.
— Тут ми винні, — прямо відказав він. — Останнім часом було дуже багато клопотів… Але зараз ми готові відповісти на всі ваші запитання.
— На всі? Тоді скажіть, коли я зможу нарешті повернутися на Землю?
— Боюся, що ніколи, — холодно мовив хлопець.
Ніколи… Косташен зблід. Ось і вимовлено це слово.
Він відвернувся й підійшов до розблокованої віконної стіни. У густих сутінках містечко здавалося чужим, безлюдним, байдужим…
Косташен заблокував вікно і рвучко повернувся.
— Я вже сам у всьому розібрався. Ви іще щось хотіли?
Брітта безпомічно подивилася на Косташена.
— Ода, — мовила вона, — нас переселяють із готелю, його зараз почали готувати для…
— …іноваріантів! — вигукнув Косташен.
Брітта здивовано звела брови. Вона не зрозуміла. Зате ті двоє зрозуміли. Обличчя в них стали чужими, щока у хлопця смикнулася, ніби його вдарили.
— Не за цим вони прийшли! — крикнув Одам Брітті. — Точніше, не тільки за цим! Вони хочуть, щоб ми теж стали іноваріантами! А молоді люди знають, що їхні дії суперечать законові?
— Якому законові? — тихо спитав хлопець.
Він пильно дивився на Косташена.
— Не робіть із мене дурня, — аж засичав Косташен. — Ви що, гадаєте, я не знаю, для чого існує Комітет статусу людини? І що ця ваша акватрансформація є злочином проти цього статусу?
— Яким злочином? — іще тихіше спитав хлопець.
Він, як і раніше, не зводив пильного погляду з Косташена.
— Проти людства! Вам не ріжуть слух такі пишномовні фрази?
— Ода! — простогнала Брітта. — Як ти можеш! Це ж робиться заради дітей!
— Заради дітей?! Але чому заради такої високої мети люди повинні ставати каліками? А ці руки… — він подивився на свої випещені руки крелофоніста. — Хто мені дасть гарантію, що ці руки, не мої руки, а надбання всього людства, руки, якими захоплюється світ, залишаться цілими й неушкодженими?
Брітта здригнулась.
— І не кажіть мені про регенерацію! — зірвався на крик Косташен. — Кому буду я потрібний із регенерованими руками, якщо їх спершу доведеться вчити тримати ложку й виделку?
— Ходімо звідси! — сказала хлопцеві дівчина, не дивлячись на Косташена.
На обличчі в неї з’явилась огида.
— Ходімо, — кивнув хлопець.
Біля виходу він пропустив дівчину вперед і озирнувся.
— Скажу вам на прощання. Ви багато тут говорили про людство, про закони і злочини. Так от, мені б хотілося, щоб ви усвідомили для себе: на все життя, що вам лишилося, людство для вас буде зосереджене на Сніжані. Іншого людства нема й не буде. І закони, і злочини визначатимуться тут. Як і цінність ваших рук.
Косташен заскреготав зубами.
— Тиждень тому всі були в захопленні від моїх рук! — сказав він Брітті, коли вони залишилися самі. — А сьогодні вони потрібні їм на пласі!
— Припини! — закричала Брітта, затуляючи вуха. — І сядь! Мені треба з тобою поговорити.
Косташен приголомшено впав у крісло. Такою збудженою він іще ніколи її не бачив.
— Руки на плаху, кажеш! — Брітта ходила по кімнаті, обхопивши себе руками, наче їй було холодно. — Такі, як вони, ладні голови на плаху покласти, аби лиш діти не пройшли крізь усе це. А ти… — Вона зупинилась і подивилась на Косташена з ненавистю. — Раніше я намагалась не помічати подібних сплесків твого надмірного самолюбства. Раніше воно нікому не заважало, тому усі й ставились до нього поблажливо. Куди ж там, світова знаменитість! Ти підніс себе й крелофонію на непохитний п’єдестал, вище за який, як тобі здається, нічого нема й не буде. Не перебивай! — обірвала вона Косташена, який намагався щось заперечити. — Я завжди тебе вислуховувала, вислухай хоч раз і ти мене. Так, ти маєш рацію, мистецтво вічне, і цінність його безмежна. Але воно не варте й однієї дитячої сльозинки. Подумай! Подумай і приходь до нас.
— До кого це — до нас? — із викликом запитав Косташен.
— До мене, до Байроя. До людей.
— Отже, ти зараз ідеш до Байроя?
— Так, до Байроя.
Косташен іронічно гмукнув.
— А я вам не буду заважати?
— Дурень, — без злості відказала вона. — Байрой сьогодні вранці пройшов акватрансформацію.
Вона повернулась і пішла геть.
День десятий
Інформаційне зведення:
На сьогоднішній день триста двадцять сім чоловік пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.
Закінчено переобладнання готелю для прийому перших акватрансформантів. Оптимальна температура житлових приміщень становить шістдесят п’ять — сімдесят градусів по Цельсію.
Стала до ладу перша черга оранжерей.
Продовжується переобладнання баз та орбітального супутника для розміщення шкіл-інтернатів. З базами через орбітальний супутник установлено зв’язок. шляхом світлової сигналізації.
До цього часу не виявлено одну гляціологічну партію. Пошуки продовжуються.
За повідомленням групи дослідження фізики макропростору, в зв’язку з повною ізоляцією зоряної системи, на Сніжані очікується виявлення тепличного ефекту. За попередніми даними, в наступні два роки середньодобова температура на планеті підвищиться на п’ятнадцять — двадцять градусів…
8— Поглянь, — сказала Анна Шренінгу і кивнула в бік вікна. — Вона вже другу годину тут крутиться.
Шренінг визирнув на вулицю. На снігу перед ґанком нерішуче тупцялося тонконоге дівчисько років дванадцяти-тринадцяти в сандалях на босу ногу і коротенькому платтячку. Побачивши, що на неї нарешті звернули увагу, дівчина швидко піднялася по східцях, але, ввійшовши в лабораторію, нерішуче зупинилась коло дверей.
— Здрастуйте, я до вас, — мовила вона і з неприхованою цікавістю почала роздивлятись лабораторію.
— Бачу, що до нас, — втомлено мовив Шренінг. Сірі очі дівчинки поглянули на нього не по-дитячому насторожено. — Що ти хотіла?
Вона похилила голову, пряме волосся впало на очі.
— У мене тут батько, — тихо вимовила.
Руки її м’яли нетанучий сніг.
Шренінг важко зітхнув.
— Як тебе звати? — лагідно спитала Анна.
— Ларінда, — дівчинка підвела голову. — Ларінда Бронт.
Іржі Бронт, подумав Шренінг. Гляціолог. Нерівномірна акватрансформація. Набряки кінцівок, легенів. У зв’язку з частковою акватрансформацією праву руку ампутовано по ліктьовий суглоб.
Анна підійшла до дівчинки й поклала їй руку на голову.
— Твій тато живий і здоровий. Але зараз його бачити не можна. Він проходить період адаптації. Через тиждень, я гадаю, ти зможеш його навідати.
“Свята лікарська брехня, — подумав Шренінг. — Через тиждень ти вже будеш на базі. Або на “Шпігелі”.
Дівчинка труснула головою, і Анна квапливо прибрала руку.
— Я не до тата. Я сама. Я теж хочу пройти акватрансформацію.
— Скільки тобі років? — глухо запитав Шренінг.
— Шістнадцять, — сміливо збрехала дівчинка.
— Ах, тобі шістнадцять! — грізно мовив хтось за її спиною.
Ларінда злякано озирнулась. У дверях стояв Алек Кратов.
Анна швидко відійшла до вікна.
— Ну, якщо тобі шістнадцять, то ти повинна добре знати історію. Зокрема, історію середніх віків. Правильно?
Ларінда кивнула.
— Тоді скажи мені, будь ласка, що робили в ті неспокійні похмурі часи з учнями, які безсоромно брехали?
Ларінда недовірливо блимнула на Кратова.
— Викликали батьків… — несміливо припустила вона.
— Двійка! Їх нещадно шмагали різками! По одному місцю. — Він підійшов до неї, взяв за плечі й повів до дверей. — Так що моя тобі порада, — він легенько ляснув її по тому самому місцю, — тікай звідси, поки я не почав застосовувати до тебе цей середньовічний, застарілий, але, на думку очевидців, вельми дійовий метод. І не заважай людям працювати! — гукнув він їй услід.
Кратов провів її поглядом, важко зітхнув і сказав:
— Здрастуйте, друзі.
Шренінг щось пробурмотів, Анна, ніби не чуючи, продовжувала дивитись у вікно.
— Багато у вас таких паломників?
Шренінг непевно знизав плечима.
— Ху, жарко тут у вас, — Кратов підійшов до Анни, обійняв її за плечі. — Важко?
Анна вивільнилась і мовчки відійшла на середину кімнати.
— Знаю, що не солодко, — зітхнув Кратов. Нараз примружився і звернувся до Шренінга. — Здійснилась твоя мрія, Ред.
Шренінг поглянув запитально.
— Пам’ятаєш, ти колись нарікав — які з нас лікарі? От, мовляв, раніше лікарі мали справу з людьми, а зараз із людьми мають справу автомати. Лікарі ж займаються теоретичними дослідженнями. Тепер у тебе як-не-як тисяч десять пацієнтів. Навіть більше.
— Тижнів через чотири в містечку не залишиться жодної нормальної людини.
— Через чотири тижні? — сторопів Кратов. — Та ти що?
— Те що чуєш! — вдарив кулаком по столу Шренінг. — Не можу я займатись усім одразу: людьми, біомеханізмами, посівним насінням, синтетичним м’ясом…
— Від сьогоднішнього дня в тебе залишаться тільки люди, — твердо пообіцяв Кратов. — Хлопці із санлабораторії вже освоїли твою методику й переключаються на все інше.
— Спасибі. От за це — спасибі.
— То як тепер із термінами?
— Тепер, можливо, вкладусь у два тижні, — знову спохмурнів Шренінг.
— Знаю, що тобі зараз хочеться, — усміхнувся Кратов. — Прогнати мене, як оте дівча, щоб не заважав людям працювати. До речі, я прийшов до вас з того ж приводу…
— Ні! — враз відрізала Анна.
— Що ні?
— Із вашим серцем…
— А що накажеш робити? Лікуватися? Ти ж сама чудово знаєш, що Центр серцево-судинної хірургії знаходиться не тут.
— Тим більше вам не можна.
— А що ж мені лишається? З дітьми на базу або на “Шпігель”? — Кратов зітхнув. — Ні, друзі. Якби я дарував людям безсмертя, я пішов би останнім. А так… Мене вчора вже звинуватили, що я створюю на Сніжані колонію іноваріантів.
Шренінг похолов. Те, чого він найбільше боявся…
— Хто це? — насупившись, спитав він. — Із КСЛ?
— Та ні, Комітет статусу людини поки що не втручався… Знайшовся тут один… — Кратов гірко посміхнувся. — А представник КСЛ щось не виявляє себе. Мовчить. Я навіть не знаю, хто він. Хтось же, мабуть, із вашої братії. Може, ти?
— Я? — щиро здивувався Шренінг. — Невже ти вважаєш, що представник КСЛ міг би взятись за таку справу?
— А чом би й ні? Зрештою, він теж людина… До речі, — похопився Кратов, — ми не забалакались?
— Та ні, — заспокоїв його Шренінг. — У нас є ще двадцять хилин до прийому наступної партії. Втім, час уже й скафандри одягати.
— А це навіщо? — Кратов із подивом оглянув лабораторію.
— У реанімаційному залі температура шістдесят п’ять градусів, — посміхнувся Шренінг. — Ти, мабуть, подумав, що ми тут працюємо? Тут ми відпочиваємо.
— Я піду з наступною партією, — рішуче мовив Кратов.
— Ні. Дві доби доведеться почекати, — заперечила Анна.
— Що, навіть по старій дружбі не можна без черги? — підморгнув Кратов.
— Не в тім річ. Просто дві доби вам доведеться нічого не пити. Зневоднений організм краще переносить акватрансформацію.
— Люба дівчино, — всміхнувся Кратов, — можеш мені повірити, що протягом двох діб я не лише нічого не пив, але й не їв. І статусграми за три роки у мене з собою.
— А як же ваша робота? — безнадійно запитала Анна, яка вже зрозуміла, що вмовити Кратова їй не вдасться.
— Робота? А до чого тут робота? Не бачу різниці, хто буде керівником робіт: Алек Кратов чи акватрансформант Алек Кратов.
9Сажин у черговий раз озирнувся на свою змучену супутницю. Юсіку хитало, ноги в неї підгиналися, вона щохвилини перечіпалася через вивітрені борозни застиглого снігу.
— Все, — сказав Сажин. — Привал.
— Вибач, не можу більше… — Юсіка впала долілиць і зарилась обличчям у теплу вату снігу.
Сажин сів поряд, намагаючись, щоб його тінь прикривала її голову. Навколо, до самого обрію, простиралася снігова рівнина. Раніше, коли вони йшли по горбах, він уявляв собі, ніби вони йдуть пустелею по барханах склянисто-білого кристалічного піску, і це приносило певне полегшення. Тепер же він обманювати себе не міг: вони — на крижаному щиті, такому ж, як на Сніжній Королеві і на багатьох інших крижаних планетах, де йому довелося побувати. Якби ж хоч не спека…
На третій день після загадкового зникнення зірок з небосхилу та зв’язку з академмістечком вони вирішили повертатися. Але тут з’ясувалося, що повертатись їм нема на чому, адже енергетичний баланс їхнього “стрибунця” на нулі, і це була його, Сажина, провина. Йому так хотілося пошвидше вирушити в поле, подалі від міста, від людей, крім того, він добряче посварився з Клайперсом, розпорядником польових робіт, бо той не хотів відпускати його самого і нав’язав йому в напарники практикантку (очевидно, Клайперсу повідомили про причини його переводу зі Снігової Королеви на Сніжану), і Сажин навіть не спромігся перевірити енергетичний запас “стрибунця”. Друга його помилка: зробив малий запас води. На планетах, де йому доводилось працювати, такої проблеми ніколи не виникало, там вода знаходилася відразу ж за бортом машини у вигляді льоду чи снігу. Тут теж були лід і сніг. Та краще було б, якби це був пісок, — не так образливо.
Два дні “стрибунець” повз по крижаному щиту, живлячись від сонячних батарей, його перегрітий організм жадібно поглинав і без того обмежений запас води. Сажин уже почав думати про те, щоб залишити його й пересуватися пішки, але поки що не наважувався. Непередбачений випадок розвіяв його вагання: проходячи по крижаному схилу, “стрибунець” важко впав у сніжницю — величезну каверну, припорошену легким пухнастим снігом, — і зламав собі траки. Удвох із Юсікою вони законсервували “стрибунець”, залишили йому на час сну літрів зо два води і пішли, захопивши з собою запас харчів та решту води. Учора ввечері вони випили по останньому ковтку. Та не це було найстрашнішим. Навіть при відсутності води, вкрай знесилені, виснажені, вони через два-три дні мали вийти до міста, а ось у правильному виборі маршруту Сажин, який орієнтувався лише по сонцю, вже ие був упевнений.
Сажин стягнув із себе рюкзак, розкрив його і почав перебирати продукти. Вкотре він пошкодував, що не прихопив зі “стрибунця” всі туби із соком. Дістав пакет з консервованим м’ясом і простягнув Юсіці.
— Візьми поїж.
Юсіка подивилась на нього втомленим, порожнім поглядом.
— Їж! — наказав Сажин і силоміць увіпхнув їй у руку пакет.
Потім витяг з рюкзака інший, зубами розірвав обгортку і зі злістю почав жувати. М’ясо було теплим та соковитим, але в роті відразу ж пересихало, і він насилу міг ковтати. Так і хотілося набрати повні пригорщі снігу й заїсти ними сухий обід.
Сажин поглянув на Юсіку, яка повільно пережовувала м’ясо, обсмоктувала його, а потім випльовувала на сніг рештки. Відвернувся. Нарешті позаду зашаруділа порожня обгортка і зіжмаканою лушпайкою відлетіла вбік.
— Легше? — запитав він, скоса кинувши на свою супутницю погляд.
Вона похмуро кивнула.
— Роздягайся, — наказав він. — Біотрат, звичайно, чудова річ, але не зараз. Таке враження, що він висмоктує з тебе вологу, як насос.
— Я… — вона раптом почервоніла. — У мене нема купальника.
— А жити хочеш? — гаркнув Сажин їй в обличчя, відвернувся і почав стягати з себе комбінезон. — Я йтиму попереду і не обертатимусь. До речі, можеш пов’язати собі комбінезон на стегна. — Він запхав свій комбінезон у рюкзак, підвівся і закинув його за плечі. — Готова?