— Зараз… — було чутно, як вона шурхотіла одягом. — Так.
— Тоді ходімо. — Він поглянув на сонце, визначаючи маршрут. — Почнеш відставати — скажи.
Перші кроки, як завжди після короткого перепочинку, давались важко, відгукувались болем та ломотою в кожному м’язі. Потім Юсіка втягнулася. Вона пригадала, як Клайперс, призначаючи її на практику до Сажина, розповідав про нього і при цьому старанно ховав очі. Вона ж, засмучена тим, що не потрапила до комплексної експедиції, нічого не запам’ятала, крім того, що Сажина перевели на Сніжану з якоїсь іншої планети всупереч його бажанню із причини, сформульованої Клайперсом дуже невиразно й розпливчасто. Їй же ставилося за обов’язок не стільки вести роботи, скільки просто бути при ньому, не давати йому залишитись наодинці із самим собою. Зарані упереджені один проти одного, вони познайомились холодно й надалі контактів не шукали.
Сажин ішов розміреним натренованим кроком, зрідка, не обертаючись, питав у Юсіки, чи не відстала вона. Було нежарко, градусів двадцять, і легкий вітерець приємно холодив оголене тіло. Проте вже через годину Сажин зрозумів, що роздяглись вони даремно. Атмосфера Сніжани висмоктувала з тіла вологу незгірш біотратового комбінезона. Втім, чи Сніжани? Чим далі вони заглиблювались у цю снігову пустелю, тим настирливішою ставала фантастична думка, що виникла у нього з перших хвилин зникнення зірок. Здавалося, що якимсь гігантським космічним катаклізмом або ж із примхи чужого розуму їх перенесено зі Сніжани на подібну їй планету і залишено тут чи то Його Величністю Випадком, чи то для проведення жорстокого експерименту на виживання та кмітливість. Окрім снігу, нічого спільного зі Сніжаною він тут не знаходив. Сонце здавалось більшим, було якесь розмите, плямисто-райдужне, сніг на обрії також райдужний, мерехтливий, як горби на Землі у спекотний полудень. Сажин хотів було зупинитися, щоб знов одягтися, але передумав. До заходу сонця залишалося зовсім небагато, а зупинка означала втрату хвилин і метрів шляху.
Коли сонце сіло, він ще деякий час ішов, тримаючи курс на дві далекі сніжні сопки, та коли стемніло і довелося до болю напружувати очі, щоб розрізнити сопки, він зупинився. Ззаду в рюкзак тицьнулась Юсіка й сповзла на сніг. Сажин скинув із себе рюкзак і теж сів.
— Повітря тут таке сухе… — хрипко мовила Юсіка. — У мене вся шкіра потріскалася.
Сажин, не озираючись, сказав:
— Вибач, але нам краще вдягтися.
Він розкрив рюкзак і спробував вибрати щось на вечерю, але не зміг. Очі почало сильно різати, вони сльозилися, ніби в них потрапив пісок, і він не міг розрізнити етикеток на пакетах.
— Візьми, — простягнув один пакет Юсіці.
Вона не відповіла. Сажин озирнувся. Так і не одягнувшись, Юсіка спала на снігу, широко розкинувши руки. Обличчя в неї почорніло, загострилося, сухі, порепані губи безгучно ворушились уві сні.
Сажин зітхнув і закинув пакети назад у рюкзак. Що ж, замість вечері буде сніданок. Так, і не забути б завтра вдягнути світлофільтри. Нечутливість до сніжної сліпоти йому прищеплювали давно, і вона, очевидно, вже закінчилася. Неспішно вдягнув на себе комбінезон, обмацав кишені. Світлофільтри були там. Він поліз у кишеню, дістав їх, і разом з ними на сніг випав невеличкий блискучий квадрат, схожий на старовинний портсигар. Сажин обережно підняв його, погладив… Все повторюється. Він поглянув на Юсіку, на портсигар, знову на Юсіку. Ну чому, чому? Невже і цій дівчинці судилось умерти в нього на руках?
Сажин підійшов до Юсіки, став перед нею на коліна.
Навіть у темряві було видно, яка вона виснажена. Різко окреслились вилиці, ключиці, ребра, під маленькою гострою груддю помітно пульсувало серце. Сажин затулив очі долонями. Йому здалося, що час змістився назад і він знову стоїть на колінах на промерзлій, укритій кригою землі, прикриває долонями почорнілу квітку й намагається відігріти її своїм диханням…
День чотирнадцятий
Інформаційне зведення:
На сьогоднішній день тисяча вісімсот сорок чотири чоловіки пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.
Продовжуються пошуки гляціологічної партії. На даний момент жодних її слідів не виявлено…
10Зал був величезний. Якби не архаїчні підвісні ліжка, що були в три яруси розміщені по всьому залу й приховували його величину, він здавався б іще більшим. Зовсім недавно в цьому залі виступав Косташен зі своєю трупою, а тепер зал став своєрідним перехідним містком між людиною і акватрансформантом.
Косташен лежаз на одному з ліжок третього ярусу в найдальшому кутку. Протилежний куток залу був вільний, і велика група людей грала там в якусь рухливу гру з м’ячем. Косташен намагався не дивитись туди. Активному зневодненню він протиставляв пасивне, ніби висловлюючи протест проти тієї сваволі, яку, з його точки зору, чинили над особою тут. Втім, була й інша причина його пасивного протесту, в якій не хотів зізнатись навіть самому собі: в такий спосіб він продовжував необхідний період зневоднення і тим самим віддаляв акватрансформацію, що так його страхала.
До цього залу Косташен потрапив проти своєї волі. Саме завдяки тим самим невідворотним обставинам, яких так не любив і боявся. Наступного ранку після тієї пам’ятної розмови він пішов із готелю й дві доби бродив у снігах по околицях міста. Тут зовсім випадково натрапив на Шкільне. Дитяче містечко з просторими навчальними залами, житловими котеджами й великим стадіоном із льодовим полем було мертве й порожнє. Ця занедбаність справила на Косташена таке моторошне враження, що він негайно залишив містечко. Здавалося, що люди відвернулись від нього і він залишився сам на сам з цим сніговим кошмаром. Страх самотності виявився сильнішим, ніж страх перед акватрансформацією, і він повернувся в місто. Готель уже повністю переобладнали для акватрансформантів, і Косташенові хоч-не-хоч довелося прийти сюди, на підготовчий пункт. І він прийшов. Мовчки. Проти своєї волі. Як на страту.
Унизу, прямо під ним, на ліжках згуртувалася невелика компанія, яка щось жваво обговорювала, та Косташен намагався не звертати на них уваги. Спершу це вдавалося, але зрештою розмова все ж зацікавила Одама. Йшлося про контакти з позаземними цивілізаціями, говорила в основному молодь, що горою стояла за інтенсифікацію контактів, і лише літній щупленький чоловік із швидкими веселими очима та слідами недавньої регенерації волосся на круглій, як куля, голові іронічно всіх присаджував. Спершу мова велася взагалі про принципи контактів як із гуманоїдними, так і з негуманоїдними цивілізаціями, потім перейшли до конкретних прикладів. Довго обговорювали якісь сумні події на Казковому Королівстві, лихим словом згадуючи при цьому Картографічну службу. Тоді хтось згадав про заборонений сектор у зоряному скупченні Кронідів, та цю тему не підтримали через відсутність інформації і якось одразу перейшли до обговорення ефекту очеретяного радіошепоту на Лапіді. Думки з цього приводу розділилися, і круглоголовий з іронією констатував: як і п’ятдесят років тому при відкритті радіошепоту. Після цього згадали про останнє розпорядження Комітету з питань позаземних цивілізацій про згортання робіт та евакуацію бази глаціологів на Сніговій Королеві, в зв’язку із виявленням там форм псевдогуманоїдного життя. Рудий сусід Косташена по ліжку, дебелий, не в міру енергійний коротун, був завзятим прихильником радикальних способів втручання. Безапеляційно він громив усі служби Комітету ППЦ за їхню надмірну м’якотілість та невживання рішучих заходів у критичних ситуаціях.
— Рано чи пізно контакт буде встановлено, — карбував він слова. — І після його встановлення потік інформації від цивілізації високорозвиненої переверне світогляд менш розвиненої цивілізації догори ногами. Так навіщо ж ми топчемося на місці і гайнуємо час, обмежуючись лише безстороннім спостереженням та збиранням фактів? Нехай нам це щось дає, але що мають вони? Чи не пора вже переходити до рішучих дій — хай контакт буде болісним, хай похитне всі підвалини цивілізації до самісіньких основ, хай його навіть доведеться нав’язувати силоміць…
— Вогнем і мечем, — ущипливо вставив круглоголовий. — Крістін пропонує відродити єзуїтський орден під егідою Комітету ППЦ — мета виправдовує засоби!
— Не утрируйте, Юліс, — скривився Крістін, — між іншим, у цьому девізі є раціональне зерно.
— Один такий самовільний емісар уже намагався застосувати це гасло на практиці, — суворо мовив Юліс. — Тими радикальними засобами, які ти так палко обстоюєш, він хотів посунути прогрес на Казковому Королівстві семимильними кроками і мало не перетворив планету на кладовище. З чого ти взяв, що слідом за контактом хлине потік інформації і що цей потік кому-небудь потрібний? Приміром, про який обмін інформацією може бути мова між нами й мурахами? Або між нами і бджолами?
— Це вже несерйозно, — відмахнувся Крістін. — До чого тут мурахи та бджоли?
— До того, що їхні досить високорозвинені спільності повністю підходять під визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу.
— Та-ак, аргумент! — саркастично мугикнув Крістін. — Між іншим, Платон колись давав визначення людини як двоногої істоти без пір’я. Та коли Діоген показав йому обскубаного півня, мусив доповнити це визначення, нагородивши своє двоноге голе створіння нігтями. Чи не час і Комітету ППЦ показати живу мураху, щоб вони доповнили своє визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу?
— Хлопці, — втрутилась у розмову повновида дівчина, що сиділа прямо на підлозі, по-турецьки підібгавши під себе ноги. — Нудно!
— Іди пограй у м’яч, — роздратовано відмахнувся Крістін.
— Мені завжди стає нудно, — продовжила дівчина, — коли хтось починає проповідувати свої наївно-максималістські ідеї, вважаючи при цьому, що всі повинні слухати його із широко розкритими ротами.
— Браво, Інгрід! — засміявся Юліс. — Умиротворення сперечальників завжди було привілеєм жінок. Вважайте, що я підняв келих на вашу честь.
— Ловлю на слові, — лукаво примружилась дівчина. — Відразу ж після акватрансформації.
— Перш ніж лізти до когось із контактами, — сухо мовив хлопець з великим носом, — нам потрібно розібратися в собі.
— Перш ніж летіти до зірок, — передражнила його кучерява дівчина, що сиділа спиною до Косташена, — нам потрібно добре розібратись із самою Землею.
Усі засміялися.
— І взагалі, — вела далі дівчина, — коли мене намагаються переконати в доцільності пошуків істини буття, у повітрі вже витає теологічний туман і запах сірки.
— Або коли тобі починають розповідати про іноваріантів, — ще сухіше сказав володар великого носа.
Це справило враження. Усмішки згасли, усі замовкли, посерйознішали.
— Ми й досі не можемо встановити з ними контакт, — зітхнув хлопець. — Ми не знаємо їхньої мети, способу життя, ми навіть не бачили, як вони виглядають. Єдине, що нам поки що відоме, — їхнє місцезнаходження. Та й це, я вважаю, ненадовго. Вони просто не хочуть мати з нами нічого спільного, незважаючи на те, що їхні предки були такими ж людьми, як і ми.
— Чому ж;— заперечив Юліс, — основну їхню мету ми знаємо. Вони вважають, що з виходом у космос людина повинна еволюціонувати. І взагалі-то мають рацію. Адже наші предки теж колись були мавпами, рептиліями, рибами… Біологічна еволюція завжди зумовлює новий якісний стрибок прогресу, і я не знаю, чи правильно ми чинимо, зупиняючи свою еволюцію законом про статус людини.
— Ви що ж, пропонуєте нам усім стати монстрами?
— Нічого я не пропоную, — скривився Юліс— До речі, після акватрансформації ми теж будемо свого роду іноваріантами…
Далі розмова перейшла на анархію, що панувала в Картографічній службі, і Косташен уже не слухав. Значить, усе-таки він правий. Монстрами, ось ким вони стануть. Його кинуло в жар. Він скочив з ліжка і почав спускатись униз.
При виході із залу він насилу протиснувся через натовп збуджених людей. Це була чергова партія, але виклик її чомусь затримувався. Хтось міцно схопив його за лікоть, і він здригнувся, як хлопчик, спійманий на шкоді.
— Здрастуй, Косташен!
Обличчя того, хто говорив, було знайомим, але Косташен навіть не схотів згадувати, звідки він його знає.
— Куди ти зараз?
— На прогулянку, — Косташен, випручавшись, вийшов у коридор.
— Не затримуйся! Через дві години наша черга!
“Чорта пухлого, — зі злом подумав Косташен, виходячи на вулицю. — Через дві години мене в місті не буде”.
Він швидко знайшов їдальню. В. залі нікого не було. Він замовив комплексний обід на п’ять персон, та їсти нічого не став. Лише випив увесь сік. Порції так і залишив на столі — що йому тепер до того, як про нього подумають?
На вулиці він востаннє озирнувся на місто, плюнув собі під ноги і твердим кроком рушив у пустелю.
11— Ти ба, хто завітав! — весело вигукнув Кратов, мерзлякувато вгортаючись у шубу. — Могли б, любі мої друзі, навідати мене й раніше. У моєму кабінеті поки ще плюс двадцять.
Кронс дивився на нього серйозно, не посміхаючись. Зліва від нього, боком до Кратова, похнюпившись, сидів Шренінг. Його великі руки, що безвільно лежали на колінах, ледь помітно здригалися.
— Здрастуй, Алеку, — привітався Кронс. — Як ти себе почуваєш?
— Дякую, не скаржуся. Втім, про моє здоров’я найкраще питати в Шренінга. До речі, Ред’ярде, а ти чому тут? У лабораторії щось сталося?
Шренінг навіть голови не підвів, ніби не чув.
— Я припинив усі роботи з акватрансформації, — мовив Кронс.
Кратов здивовано звів брови. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.
— А до чого тут ти?
— ….а також усі роботи, пов’язані з нею, — вів далі Кронс, — як повноважний представник Комітету статусу людини на Сніжані.
— Навіть так… — Кратов відкинувся в кріслі. — Я завжди чомусь вважав, що цією організацією заправляють медики… Отже, я помилявся. Але чому ти не зробив цього раніше?
— Раніше я не бачив іншого виходу.
— А зараз?
Кронс зітхнув.
— Кокон розгортається, Алеку.
Кратов здригнувся.
— Коли група дослідження фізики макропростору висунула припущення про виникнення на Сніжані тепличного ефекту, Друа провів деякі розрахунки. Виявилося, що енергія, випромінювана Каріатидою, порушить ентропійний фактор між самим Коконом і оточуючим його простором, а це примусить Кокон рано чи пізно розгорнутися.
— І коли ж це все станеться? — рівним голосом запитав Кратов.
— Зміну деяких параметрів згорнутого простору відзначено вже зараз. І вона продовжує наростати.
— Коли? — знову повторив питання Кратов.
— Із дня на день, — обізвався нарешті Шренінг.
Голови він так і не підняв.
Кратов перевів запитальний погляд на Кронса.
— Так, — підтвердив Кронс.
— Усе на краще, — тихо вимовив Кратов. Він покрутив головою, втягаючи її поглибше під комір шуби, і заплющив очі. — Камінь з плечей…
— Тобі… недобре? — насторожено запитав Кронс.
— Ну що ти, — слабко всміхнувся Кратов, не розплющуючи очей. — Просто я дуже стомився.
— Тобі нема в чому себе звинувачувати, — із притиском проказав Кронс. — Усе, що ти робив, ти робив для людей. В ім’я життя…
Усе не те він каже, не те! Скільки знав Кратова, а знав його давно, вони дружили ще зі студентської лави, його дії ніколи не суперечили його совісті, ніколи не потребували виправдання і, тим більше, співчуття.
— …Ніхто не може звинуватити тебе в поспішності вжитих заходів. Дані, які були в твоєму розпорядженні, не дозволяли тобі гаяти час. Будь-хто на твоєму місці вчинив би так само. І я теж…
— Кратов! — раптом голосно покликав Шренінг.
Кратов, як і раніше, сидів, відкинувшись у кріслі, руки його лежали на бильцях. Але голова неприродно схилилась на груди.
— Алек?! — іще нічого не розуміючи, покликав Кронс…
12Павло Сажин не долетів до станції гляціологів на Сніговій Королеві. При вході в атмосферу відмовило управління, і його астробот по вузькій спіралі ввійшов у піке. Катапульта відкинула Сажина далеко вбік, і йому довелося близько години добиратися до місця катастрофи. Мороз був градусів п’ятнадцять, мела слабенька поземка, і Павло пошкодував, що, готуючись до посадки, не накинув на себе доху. Втім, наст був твердий, ступати було легко, і він швидко зігрівся. Коротка шестигодинна ніч Снігової Королеви видалася світлою, зоряною й тихою, якщо не зважати на шерех поземки, що довгими язиками зміїлася по рівнині.