— Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей — чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!
— Чаклунство, кажеш? — спокійно перепитав абат. — Що ж, може, й так…
Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.
Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.
— Амінь, — посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. — Не допоможе, мій отче. Хрещений я, — і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. — Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати — поговоримо.
— Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! — не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок — саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. — Якщо ти молитви не розумієш, то оце — якраз для тебе буде!
Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях — чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири — і перевальцем рушили до сторопілого квестора.
— Випряжи коня, брате Ігнатію, — торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.
Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.
* * *Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці — міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.
Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.
— Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?
— Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.
— Це яка ж? — недобре посміхнувся абат Ян. — Підсобити тобі у ворожінні?
— З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.
- Із Нечистим змагатися? — здивовано перепитав ігумен. — Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?
— Не поділили, — кивнув мірошник, уникаючи подробиць.
- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив — каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!
— Можна й по-доброму, — посміхнувся Сокира. — А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!
— Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?
— Погодитеся, святий отче, — тихо, але впевнено зронив Сокира. — Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?
— Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!
— Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця — сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!
— Марта?! — стрепенувся Ян. — Що з нею?
— Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.
— Ти… — бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. — Ти і її сюди заманити вирішив?!
— Вирішив — не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?
Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.
— Тобі це дорого коштуватиме, старий, — вимовив він нарешті. — Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.
— Не жду, — кивнув мірошник. — І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…
Абат Ян не відповідав, понурившись.
— Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром — їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте — чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, — додав мірошник зовсім тихо.
Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, — тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.
Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.
— Учасно ти стражу покликав, діду, — абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка — на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру — і тебе разом з нею! — від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи!
— Це моя справа, святий отче, — приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта — як любите казати ви, служителі церкви, — решта — в руках Господніх.
Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир.
* * *…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі.
«Підслуховує! — оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря — і така халепа!»
У цю мить пес, який, видно, почув усе, що хотів, повернувся й глянув пильно в очі братові Ігнатію. Тільки тоді до квестора нарешті дійшло, що то ніякий не пес, а заматерілий сивий вовчище.
Звір ощирився і зник за рогом.
4
Їхали мовчки, із незбагненним побоюванням намагалися триматись ближче одне до одного. Глухо стукали копита об сутінкову глинисту дорогу, по якій лише опівдні, та й то недовго, стрибали веселі сонячні зайчик; тепер — який там полудень! — вечоріло, і добре було б устигнути дістатися до корчми Габершляга, перш ніж остаточно споночіє.
Коні теж щось ніби чули, ступали тихо й сторожко, навіть не форкали, як звичайно.
— Півдороги проїхали, — кинув через якийсь час похмурий Михал. — Дасть Бог, ночуватимемо під…
Закінчити він не встиг.
Стрімко й невідворотно вихопилися з хащ обабіч дороги сірі тіні. Кинулися без виття, без гарчання, мовчки, розпластуючись по-зміїному над самою землею, наче сам ліс довго вичікував, примірявся — щоб напевне — і нарешті зважився, кинув своїх сірих пахолків [10] на незваних гостей та ще й підхльоснув зграю для острашки заздалегідь припасеним батогом.
Світ захитався, вищирив слиняву пащу, здибив тверду шерсть на карку, дорога злякано випнулася, звернула вбік і нагору, несамовите іржання на мить оглушило — і ось уже Марта лежить на землі, незручно підібгавши придавлену кінською тушею ногу, а зовсім поруч з її обличчям розтікається темно-багряна, майже чорна в сутеніючому надвечір’ї калюжа, і дебелий звір нестямно рве горло агонізуючого коня.
Позаду троє вовків люто гризуть щось волаюче, а воно сіпається та плює багряним — Михалів гайдук навіть не встиг схопитися за зброю; хрипке рикання зливалося з оглушливим тріском кущів на правому узбіччі — якимось шостим чуттям Марта зрозуміла, що це Джош зчепився в чагарнику з котримись із лісових убивць; а сам воєвода Райцеж біля старого в’яза…
Звір залишив роздерте кінське горло й усім тілом повернувся до жінки, сухо клацнули закривавлені ікла — Марта скрикнула, відчайдушним ривком визволила ногу, та хрускала, однак Марта кинулася в ліс, навпростець, куди очі дивляться. Тваринний жах гнав її вперед, змушував бігти, не розбираючи дороги, забувши про Михала та Мовчуна, не помічаючи болю, що смикав вивихнуту ступню; її серце билося вже не в грудях, а десь у горлі, але Марта неспроможна була зупинитися, виграючи в смерті рвані миті страху, шаленого бігу, важкого подиху — миті життя!
Сірі тіні миготіли то правобіч, то лівобіч, але чомусь не доганяли, і якби Марта не була така перелякана, вона зрозуміла б, що її кудись направляють, ведуть, як умілий вівчарський пес веде вівцю, що відбилася від отари, бо, якби хотіли загризти, то вже давно це зробили б…
Земля раптово пішла з-під ніг, і жінка скотилася кудись униз, спиною проїхавши по глинистому схилу, що випнув назовні мокре шишкувате коріння; ось зараз вовчі ікла зімкнуться на тріпотливому горлі, життя похлинеться кров’ю, відкриються ворота до Пекла, і перед Мартою потане сам Великий Здрайца!..
Тиша.
Липка, жалюгідна, неможлива…
Тиша.
Марта лежала майже непритомна, але нічого не відбувалося, і жінка почала потроху приходити до тями; обережно відкрила очі, сіла, огляділася… Вона була на дні глибокого лісового яру; поряд дзюрчав маленький струмочок, примхливою змійкою збігаючи геть, а біля забрудненої Мартиної долоні ображено погойдувалися кілька розпростаних травинок.
Марта насилу звелася на ноги і мимоволі зойкнула — щиколотку прохромив різкий біль.
«А де ж вовки?» — запізніло похопилася жінка.
Виявилося, що вовки нікуди не поділися. Три темні силуети бовваніли над урвищем і, як видно, нікуди не збиралися. Утім, спускатися в негостинний яр вовки теж не квапилися.
«Схили слизькі, круті — бояться, що назад не виберуться», — вирішила жінка.
Треба було щось робити, кудись іти, але де тепер дорога, Марта не знала, а хоч би й знала — чи далеко зайдеш по таких кручах та ще з вивихнутою ногою й сірим «ескортом» нагорі?
Але стояти на місці й чекати, як казав батько Самуїл, «від Бога дулі», теж було нерозумно.
Марта через силу ступила кілька кроків і підняла палицю з рогулькою на кінці. Тепер, спираючись на імпровізовану милицю, рухатися було не так боляче; та й від вовків, у разі чого… Марта не мала ілюзій щодо своїх здібностей «у разі чого», але відчуття ціпка в руках відразу додало їй дещицю впевненості. «Якщо досі не загризли, може, і далі обійдеться», — подумалося їй.
І жінка зашкутильгала по дну яру за течією струмка — навмання, просто тому, що йти донизу було легше.
Вона не встигла дійти навіть до найближчого повороту.
Сірі силуети невідступно пливли за нею по краях урвища, аж раптом усі зникли, немов їх здуло поривом вогкого вітру; у лісі на мить зависла напружена тиша — і відразу її розшматував надвоє лютий рик, шум боротьби, тріск ламких гілок… Ревучий темний клубок стрімголов скотився в яр за кілька кроків од Марти й заметався, спінюючи воду, здіймаючи пригорщі бруду, сплітаючи в смертельних обіймах гнучкі сухорляві тіла. Зопалу Марті навіть здалося, ніби один із двох вовків, що билися, — не сірий зовсім, а майже білий…
Сивий — спало на думку.
«Вони що, не поділили мене?» — оторопіло подумала жінка, зручніше взяла свій ціпок і перенесла вагу тіла на здорову ногу. Один удар у неї буде — решта вовків, схоже, дали дьору, коли їхній ватажок та цей сивий прибулець заповзялися з’ясувати свої стосунки, зчепившись не на життя, а на смерть; отже, якщо поталанить добити того, що виживе…
Гарчання несподівано перетворилося на булькаюче хрипіння, клубок тіл іще раз смикнувся й розпався. Сивий вовк звівся, гидливо обтрусився й кинув переможний погляд на свого мертвого супротивника.
Марта здійняла над головою ціпок.
І саме в цю мить до яру скотився ще хтось, тут-таки підхопився на всі чотири лапи й кинувся на сивого вовка, що трохи загаявся.
Єдине вухо несподіваного захисника напружено стирчало, наче розуміло, що невдовзі його власник може залишитися без жодного вуха.
— Джоше! — видихнула Марта й відразу збагнула, що її дрючок тепер ні до чого. Перед нею знову качався зі скаженим гарчанням клубок, і зоставалося тільки із завмираючим серцем чекати наслідків та кусати губи від безпорадності.
Цей двобій закінчився набагато швидше, ніж перший. Не минуло й хвилини, як Марта побачила притиснутого до землі Джоша, якого сивий вовк буквально взяв за горло. Але вовк барився стискати страшні ікла, гарчав і допитливо позирав на Марту, на замашний дрючок у її руці; потім звір обережно відпустив Джоша й повагом ступив назад.
Вовк не повинен, вовк просто не може поводитися так! — це Марта розуміла, але не вірити очам своїм вона теж не могла. Сивий вовк, який щойно без жалю загриз ватажка зграї, що напала на них, пощадив собаку! І, судячи з усього, аж ніяк не збирався нападати на неї, Марту.
Джошеві вдалося встати тільки з третьої
спроби. Похитуючись, він дошкандибав до Марти й безсило впав біля з неї у грязь, сторожко зизуючи на сивого вовка, який їх розглядав.
— Він нас не зачепить, — вичавила із себе Марта. — Він… захищав мене… як і ти.
Марті здалося, що сивий вовк ледь помітно кивнув і ощирився, посміхаючись, але, швидше за все, це їй тільки привиділося.
Наступної миті звір повернувся й одним довгим стрибком зник у сутінках.
Джош провів його здивованим поглядом і протяжно заскиглив.
— Дорога далеко? — спитала жінка.
Пес ствердно кивнув і незграбно махнув лапою у бік схилу, із якого недавно скотився у двобої з сивим вовком. Видно, саме там була дорога, із якої вони звернули.
— Не дійду, — поскаржилася Марта кошлатому Мовчану. — Нога в мене… Пошукай-но краще місце, де б ми могли пересидіти ніч — за дня, напевно, виберемося!..
Джош знову кивнув і хитким підтюпцем побіг уздовж дзюркотливого струмка по дну урвища. Спираючись на ціпок, Марта повільно рушила слідом.