Вони йшли з півгодини. Під ногами хлюпотіло, чвакало, Марта послизалася на розмоклій глині, а далі яр круто звернув правобіч — і, добрівши за поворот, жінка й собака відразу побачили вогонь.
У цьому місці з яру був доволі положистий вихід, щоправда, поперек нього лежав напівзогнилий порохнявий стовбур. За тридцять кроків, зовсім недалеко, горіло чиєсь багаття.
5
…Полум’я наполегливо лизало сирі гілки, і ті тріскотіли від задоволення, спливаючи густим сизим димом. Запах живиці просочував усе довкіл, на самотній галявині світла й тепла, що казна-як утворилася в нічному лісі, панував тихий затишок — і Марті, а вона стояла, прихилившись до шорсткої кори бука-велетня на межі освітленого кола, усе це видалося страшенно потішним. Жінка ледь не розреготалася, тому Джош, який лежав поруч, перестав зализувати рани й заклопотано глянув на неї.
Поміркуйте самі: після всього, що скоїлося, після розтерзаних коней та забитого гайдука, після хрипіння, гарчання та божевільної гонитви по дну яру, після руки Кощавої на самім плечі й вискаленої пащі Сивого на Джошевому горлі… Після всього цього стояти, намагаючись не спиратися на розпухлу ногу, і думати: небезпечна та людина біля багаття чи ні?
І шкодувати, що надірвавшись у сутичці з Великим Здрайцею, ти не можеш залізти до кишені чужої душі без дотику до тіла хазяїна.
Хоча вона й раніше знала: відчутно не зачепиш — багато не винесеш…
— Ходи сюди, — не обертаючись, сказала людина.
Ще коли Марта стояла під буком, їй здався знайомим цей силует: широченні плечі, кремезний, збитий тулуб, кошлата нечесана голова; а коли вона слухняно підступила збоку та помітила зелені вогники, що на мить спалахнули в глибоко посаджених очицях, коли чоловік побачив, як шкутильгає Мовчун, — для сумніву не зосталося місця.
— Доброї ночі, сину мірошника, — тихо сказала Марта, незграбно вмощуючись біля багаття та простягаючи до вогню руки; а помовчавши, додала:
— Доброї ночі, Сивий…
Низькорослий мірошників син скуйовдив п’ятерицею копицю свого русявого волосся, і при відблисках багаття відразу стало помітно те, що вдень приховувало яскраве сонячне світло: срібні нитки пронизували густі пасма.
— Дай сюди… ногу, дай, кажу! Не тремти, не вкушу…
Судомно здригнувшись від останніх слів, Марта витягла вперед ногу — і дужі зашкарублі пальці щільно обхопили щиколотку. Жінка охнула, Мовчун, який лежав неподалік, стривожено підвів голову, але біль майже відразу вщух, швидкі дотики розганяли пухлину, Марта розслабилася, їй раптом захотілося спати… Але в цю саму хвилину мірошників син перестав розминати постраждалу ногу, і помітно послаблений біль усе-таки повернувся.
— Дні зо три покульгаєш, — заспокійливо буркнув Сивий, розім’яв із хрускотом пальці й кілька разів струснув своїми лаписьками, немов скидаючи краплі води. — Ціле все…
— Навіщо ти це робиш? — слова вихопилися самі собою, несамохіть.
— Що?
«А справді, що? — подумала Марта. — Навіщо врятував од вовків? Навіщо відпустив Джоша? Навіщо розпалив багаття?»
— Дурна ти, жінко, — Сивий підкинув оберемок дров у вогонь і в задумі втупився перед собою. — Ох і дурна… Тобі радіти треба, плакати від щастя, а ти з питаннями чіпляєшся! Чи тобі не однаково, чому живою залишилася?! Доживеш до ранку — вже щастя, до корчми Габершлягової доберешся — радість, зовсім із наших країв зникнеш — до кінця днів святкуватимеш… Біля нічного багаття правди не шукають, біля нього або сплять, або казки до ранку розповідають! Зрозуміла?
Марта нічого не зрозуміла. Найменше їй хотілося зараз розповідати чи слухати казки. А мірошників син, схоже, не жартував: він примружив свої зелені очі, відкашлявся, немов пробуючи голос…
— Жив собі в тутешніх місцях мірошник, — глухо проказав Сивий.
* * *Жив собі в тутешніх місцях мірошник, із рядових млинарів. Стахом звався, Стахом Сокирою. Прислів’я в їхній родині побутувало: «У нас що не Сокира, то сокира!» Млин у них був старий, ще прадідівський, але роботящий — народ звідусіль хмарою сунув. Хто зерно віз, хто по борошенце, а хто й просто так — із Гарклівськими Сокирами розумним словом перемовитися. Знали люди: дощі другий місяць не йдуть, корова розтелитися не може, чоловік чи хто там ще любити не хоче, усе в гречку стрибнути намагається, дитя нерозумне гнилим грибом отруїлося — йди до млина. Та не так собі йди, а з проханням, із горщиком пряженого маслечка, із козлиною спинкою вудженою, із монеткою срібною… гмикне старший Сокира в бороду, почухає потилицю та й піде мовчки до комори. Тоді чекай: кивне Сокира, повернувшись — твоє щастя, почне чоло морщити та відмовчуватися — йди додому та чекай дулі від долі!
Якось мужики в Сухих Садах відьму палили та зопалу й до млина припхалися. Гори, мовляв, чаклунське гніздо! Так Сокири — за сокири, підмайстри — за жердини, аж тут сухосадці бачать: із трьох навколишніх сіл народ хмарою суне. Хто з чим, але все по голові дістати намагаються. Своїх, мовляв, паліть, скільки влізе, а наших не чіпайте! Сухосадці вже й мандрівного ченця наперед виставили, той хреститься на млин, а старший Сокира ширше від ченцевих хрест кладе та ірже, мов кінь: благослови, отче, бо грішний я! Стенув чернець плічми: а хто не грішний, сину мій?! — та й чкурнув од гріха подалі.
На тому діло й скінчилося.
Минав час, лягали Сокири в землю рідного цвинтаря, що неподалік од їхнього млина був, і залишився мірошник Стах за старшого. Усе як у людей: дружина, троє дівок-помічниць, хлопець тринадцяти років підростає, спадкоємець, значить, знову ж таки — господарство!.. На додачу то олії принесуть, то меду, то ще чого, а Стах Сокира піде до комори, посидить там, потім повертається — кивати чи відмовчуватися…
Ну, та про це вже мовлено!
Полював якось у місцевих лісах князь Лентовський, старший брат нинішнього старого князя. Давно це трапилося, понад три десятки років минуло, у ті часи князьочок хвацький був, крутий, слова поперек не скажи… Розбудили єгері ведмедя, звір на князя, князь на звіра, всадив у волохаті груди рогатину, наліг — а ратище візьми та й зламайся! Як хворостиночка. Підім’яв дебелий ведмедик Лентовського, і вже сталося б лихо, та тут мірошникова дружина неподалік гриби збирала. Бачить: жива душа без покаяння гине; схопила жменю землі, подолом хрест-навхрест обмахнула, рикнула по-ведмежому та звірові межи очі кинула. Скотився клишоногий із князя та в ліс! Немов чорти за ним гналися. Підвівся князь із землі, утерся, а Стахова жінка зроду веселунка була, не втрималася та й пирснула, на пожмакану князівську пику дивлячись! Змовчав Лентовський — єгері аж очі витріщили — і каже:
— Як же ти життя моє цінуєш, холопко [11]? Кажи, не соромся — ми, Лентовські, караємо страшно, але й винагороджуємо щедро!
— Нехай холопи життя людське грошима оцінюють, — відповідає дружина мірошника Стаха. — А мені, вільній, і того досить, що всі живі: і я, і ти, і хазяїн лісовий, під яким ти, наче баба під мужиком, стогнав та боки вилежував…
Що взяти з дурної… язик без кісток!
Удруге змовчав князь, лише вуса настовбурчив і питає:
— То, може, ляжеш під мене, вільна? Я під ведмедя, ти під князя і всі живі: і князь, і ти, і князівський байстрюк у твоєму череві! Що скажеш?
І за цицьку мельникову дружину схопив п’ятірнею.
Ох і дзвінкий же ляпас пролунав! Лісом відлуння пішло, єгері за голови схопилися, а Лентовський реготом зайшовся.
Довго реготав, по-князівському, а потім віддав мірошникову дружину єгерям на потіху. Сам дивився, як ті потішалися, люльку курив, потім постояв над розтерзаною жінкою і наказав єгерям їй руки рубати. Праву, що князя била, по лікоть; ліву, не таку винувату, — тільки пальці. Не посміли єгері відмовитися, зробили жінку безрукою, припекли смолоскипом рани, а Лентовський особисто їй на шию гаман із грубими грішми почепив і велів із пошаною додому провести.
Провели.
Із пошаною.
Тиждень після того млин мертвяком стояв, підмайстри та молодші Сокири в корчмі Іцека Габершляга сидьма сиділи, гірку пили — додому йти боялися. Вив мірошник Стах над дружиною по-дикому, із того світу витягав — і витяг. Тільки що з того?! Грошима проклятими розбитого життя не склеїти, рук нових не купити, а до князя Сокирі ні сокирою не дотягтися, ні словом не дістати. Не боїться Лентовський ні Бога, ні чорта — на таких ні причину не наслати, ні сухим деревом у лісі придавити, бо ж для цього поруч бути треба, щоб бачити-чути… Де там мірошникові з князем рівнятися?!
На тринадцяту ніч, коли серпик молодика вдався жати верхівки сосон, під’їхав до млина тарантас. Зістрибнув із передка худий візник у багатому камзолі, яких не носить тутешня шляхта, й у зеленому береті з півнячим пером. Не пускав раніше мірошник Стах гостей супроти ночі, та ще й незнайомих, а цього пустив. До ранку розмовляли. А за годину перед світанком вийшов Півняче Перо з млина, до тарантаса свого попрямував.
— Не порозуміємося ми з тобою, — наздогін непроханому гостю мірошник Стах. — Сам знаєш: я не куплений-проданий, я родовитий Сокира, тож навіть заради помсти… Ні, не порозуміємося.
Повернувся Стах до хати, дверима хряпнув, а Півняче Перо усе стоїть біля тарантаса, не їде, немов чекає чогось.
І дочекався.
Мірошників син, тринадцятилітній Сокирка, із-за рогу в’юном викрутився і рукою гостеві махає: сюди йди, мовляв! Стали обоє в комірці, слово за словом… молоде — гаряче, от уже й ножик по руці сяйнув, і перо гусяче в крові скупалося, креслить по жовтому пергаменті, квапиться!..
Спізнився ти, мірошнику Сташе!
Пізно прибіг.
Засріблилися нитки в русявій чуприні сина твого, зміями поповзли в різні боки, а за тарантасом уже й слід прохолов.
Хоч бий дурня, хоч не бий, хоч кричи, хоч не кричи — нічого не допоможе.
Сам хлопець долю собі вибрав.
Рівно через півроку в родовому маєтку Лентовських розлягалися плачі, а той князь, котрий тепер уже став називатися старим князем, під час панахиди тайкома вдоволено підкручував вус: не було б щастя, та нещастя допомогло! Із останнього полювання, із зимового веселого цькування привезли єгері в санях труп старшого брата. Казали: вовк горлянку роздер. Але от що дивно: з-під ведмедя живим вибрався, на вепра-самітника ходив, рись-матку брав, а тут вовк…
Промовчали єгері, що вовк той сивим був.
Новий князь ще лютіший за старого: невчасно встрянеш — нарікай на себе!
А в Гарклівських лісах відтоді часто бачили сивого вовка — наче борошном обсипали звіра з голови до ніг…
* * *— Ну що, жінко, гарна моя казка? — помовчавши, вишкірився Сивий, і дико було бачити вовчу посмішку на людському обличчі.
Суха глиця повільно осипалася в багаття, спалахувала тендітними вогняними павутинками, і тіні бродили по галявині, наражалися одна на одну, зливалися, метушливо сплескували рукавами, мазнувши то по тихому Джошеві, то по плечистому синові мірошника, то по жінці…
— Бідний ти, бідний… — Марта так і не збагнула, вимовила вона це вголос чи тільки подумала.
Принаймні, Сивий усе зрозумів.
— Не жалій мене, жінко, ні до чого! Не привчений я до ніжності. Сам долю обирав, самому й спокутувати. Мені кров князівська, знаєш, якою солодкою була?! Як мамчин поцілунок… коли матері мертвих синів у чоло цілують. Стояв я над катом-Лентовським, паща багряна, у серці солов’ї співають, а сам відчуваю: життя закінчилося. І його, і моє. Далі вже не життя буде. У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше — хіба ж це життя?! Повіриш — ані на гріш шкоди не відчув. Ні тоді, ні опісля. Навіть коли купця волоського рвав, котрий чимось Хазяїнові не догодив; навіть коли дівчинку-трьохлітку з Бугайців викрав… Згорів дурень-Сокирка, тільки Гарклівський вовкулака зостався!
— Кого хочеш обдурити, Сивий? — Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці — пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. — Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів?
Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях.
— Батько велів, — нарешті розтулив він губи. — Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати…
— А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?!
— Обдурить Півняче Перо чи силоміць захоче тебе відібрати — священик молитвою та хрестом прикриє, оборонить! Кажу тобі: хитрий мірошник Стах! Тебе на мене, як мірку борошна на горщик олії, ченця проти Нечистого, як частокіл проти ведмедя, а сам збоку притулиться та накази віддавати стане!
Сивий ударив кулаком по коліну й сплюнув у багаття.
— Коли до млина підемо? — тихо запитала жінка. — Вранці чи вже зараз?
— Уранці. Тільки не до млина, а до Габершлягової корчми. Туди проведу, а далі самотужки, як зумієш. Тікай звідси, жінко, не буде тобі тут спокою! Ти тепер, як золотий талер, — багатьом підібрати захочеться…
— Чому ж ти заважаєш батькові підібрати? Нехай викупить мною тебе, адже сила за вами, я не втечу!
Вилицювате обличчя Сивого закам’яніло, і тільки зелені спалахи яскравіше світилися в глибоких очницях.
Не очі — вікна занедбаної хати на забутих Богом роздоріжжях… Стережися, перехожий, біжи щодуху геть!
- І втретє дурна ти, жінко. Батько мене смертною любов’ю любить, його зрозуміти можна! А я як почув, що знайшлася у світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла та куплений товар із рук його поганих вирвала, — віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя, що таке буває; від горя, що не мені дісталося!.. Коротше, на світанку бери за гриву свого чотирилапого нареченого та тікай, куди можеш!
— Звідки? — задихнулася Марта й перевела погляд із Джоша на Сивого. — Звідки ти знаєш?! Півняче Перо розповів?!
Мірошників син раптом схопився з колін, метнувся до собаки, падаючи на всі чотири, і обіруч учепився в густу шерсть на горлі Одновухого, аж щелепа в Джоша смикнулася.
— Не Перо, — прохрипів він у вискалену собачу пащу, тримаючи Мовчуна мертвою нелюдською хваткою, як недавно вже тримав один раз. — Сам здогадався. Щоб я, Гарклівський вовкулака, людини під шкірою не відчув?! Ех, жінко, жінко, чого ж ми раніше з тобою не зустрілися?.. Гляди мені, псюро: скривдиш її — із пекла прийду, зубами загризу…
Марта дивилася на них — на Сивого й на Джоша, на двох людей-нелюдів, що застигли очі в очі — і десь глибоко в ній самій серпневими падаючими зірками спалахували й згасали слова Гарклівського вовкулаки, який продав душу за материні руки та за князівську кров:
«У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше… і того гірше…»
Сили небесні, від чого ж вона рятувала Мовчуна в занедбаній хижі?!
6
Ніколи доти Михал не бився за життя своє з тваринами — тільки з людьми.
Коли під ним упав кінь, він ще не встиг нічого осягнути розумом, але тіло його, вимуштруване роками жорстокої військової праці, було спритніше та мудріше за будь-який розум — кінь ще тільки падав на бік, клекочучи роздертим горлом, а Михал уже висмикнув ногу зі стремена й відскочив до товстелезного карачкуватого в’яза, втиснувся в дерево спиною. Одразу вихопити палаш йому не пощастило — вовчі ікла з розгону рвонули рейтузи на правому стегні, вище халяви чобота, раптовий біль накинувся, ударив, одпустив, злякано забившись у закуток свідомості воєводи; сіра тінь злетіла перед ним, занадто близько, щоб намагатися кинути їй назустріч пряму блискавку палаша, і ліва рука Райцежа змією сковзнула назад, між в’язом та спиною, сховалася під коротку опанчу, туди, де за широким ремінним поясом…