— Шість, шість і…
Собача лапа з нечуваною спритністю мазнула по стільниці, зачепивши пазуром найближчий келих.
— …і шість! — переможно закінчив вусань, скосивши око на пса.
У ту ж мить ошелешений Іцко Габершляг побачив, як пес підняв сторч єдине вухо й весело підморгнув до вусаня: мовляв, ми з тобою знаємо, що показували кості до того!
«Хрін тобі, а не вісімнадцять!» — було написано на кошлатій морді.
І Габершляг зрозумів, що коли він зараз спробує вигнати собаку з корчми, то йому доведеться мати справа з вусанем.
Гра тривала. Монети мало-помалу перекочовували назад за пазуху до колишнього власника, вусань після кожного вдалого кидка цілував одноухого пса в мокрий ніс і обіцяв тому золотий ланцюг і яхонтову буду, а Рудий Базлай махнув на пса рукою й повернувся до своїх обов’язків.
Тому Іцек не бачив, як пес зістрибнув із лави, й на мить дотикнувся мордою до вусаневих чобіт. І коли одновухий перевальцем рушив до теплої грубки, де зовсім неподалік лежав зв’язаний чоловік у камзолі, то в собачих зубах був короткий ніж, який ще мить тому стирчав за халявою вусаня.
Та й ніс украденого ножика той пес хитро: повернув голову набік та заховав у густу шерсть, аби лезо не зблискувало…
Потершись коло теплої груби, одновухий повернувся до гравців, але вже без ножа.
Щоправда, по дорозі він заклопотано озирався та нюхав повітря, а потім навіщось затримався біля одного з тих, хто спав, смикнув зубами за настовбурчену полу кобеняка і виразно покосився на зв’язаного чоловіка.
Але той, схоже, спав і аж ніяк не цікавився собачими поглядами.
Гра за столом тим часом припинилася, вусаневі приятелі програлися дощенту, поклали голови на руки й долучили своє хропіння до загального; один тільки вусань, збуджений дзвінким приварком, допивав пиво та присягався всіма святими, що не дасть такому чудовому собаці здохнути під тином.
Погляд його ковзнув по сплячому бранцеві й трохи порозумнішав.
— Обшукати, чи що? — пробубонів вусань сам до себе й надсилу підвівся.
Погойдуючись, він добрів до кутка, схилився над чоловіком у камзолі, із усього видно, збирався перевірити пута, уже навіть потягся, доторкнувся до плеча…
І раптом випростався, заходився щосили терти очі, наче йому під повіки потрапили смітинки. Потім він здивовано подивився на бранця — той навіть не поворухнувся. Вусань ніби намагався зрозуміти, навіщо вставав із-за столу, навіщо волікся сюди?! І гепнувся на підлогу за два кроки, привалившися спиною до теплої грубки.
Через мить вусань уже дрімав, поклавши долоню на руків’я зарядженого пістоля.
* * *…Сни бувають усілякі, але здебільшого вони поділяються на приємні та неприємні.
Вусаневі снився неприємний: у нього намагалися вкрасти виграні гроші та ще щось… що саме, вусань точно знав: не вкрасти цього ніяк неможливо. Він посовався, поцмокав товстими губами, намагаючись вилаятися, опісля махнув раз і вдруге неслухняною рукою…
Нічого не допомагало.
До рота йому пхали щось тверде й холодне, вусань машинально спробував сьорбнути, але з жахом зрозумів, що це не вінце келиха, а гранястий ствол його власного пістоля. Пістолеві належало стриміти за поясом, а чоловікові, що його тримав, належало тихо та безпомічно валятися в кутку — але сон є сон, і він разюче відрізняється від дійсності хоча б тим, що не знає слова «належить».
— Спи собі, - тихо прошепотів чоловік, а на додачу до слів знову тицьнув дулом вусаневі до рота.
Вусань хотів сказати, що не хоче вже спати, що йому геть не подобається цей сон, але зненацька для самого себе кивнув. Йому навіть стало цікаво: що може наснитися після такого своєрідного початку?
А наснився йому вже знайомий чудовий собака, що стягнув кобеняка з одного зі сплячих, наснився колишній бранець, який забрав свого палаша, що лежав біля хропливого здорованя — власника того кобеняка… Наснилося, що рипнули двері й невдовзі почувся тупіт копит. Цей тупіт віддалявся…
— Варто, — неголосно покликав у сні вусань.
Цей поклик був слушний.
3
По дорозі йшли недовго. Сивий коротко кивнув головою, і вони знову заглибилися в ліс. Стежка під ногами в’юнилася причавленим вужем, і Марта вже втомилася дивуватись — як це Сивий умудряється безпомилково знаходити шлях крізь мереживо оманливих блискіток. Коли б іще знаходив — але ж мірошників син його навіть не шукав: просто йшов собі, не дивлячись під ноги, як добре знайомою вулицею серед білого дня.
Над головою знову оселилася метушня та ляскання крилами, тільки цього разу вовкулака послав настирливим почварам (гілки? відблиски?..) зелений спалах похмурих очей.
— Що це? — не витримала Марта. — Ну, над нами… Що там літає?
— Бухруни, — нехотячи, буркнув Сивий.
«Пояснив,» — подумалося Марті.
— А хто вони, ці бухруни? Вони живі?
— Ні.
— Примари?
— Ні.
Марту почала дратувати ця змістовна бесіда.
— То хто ж тоді?! — підвищила вона голос. — Вони безпечні?
— Для кого як. Для мене — так. І для тебе поки що теж — поки я поруч, не полізуть. А от навести можуть, — мірошників син остаточно спохмурнів і замовк, після чого Марта вирішила не допитуватися, на що здатні під час відсутності Сивого загадкові бухруни та кого й навіщо вони можуть навести.
Колись Марті не раз траплялося бувати в нічній хащі біля рідних Шафляр, із батьком або з кимось із знайомих пастухів, і це завжди було трохи моторошно, але зараз… Немов потрапила до якоїсь нетутешньої країни, якої на світі й немає, і тим часом вона є: шарудить довкіл, порипує, переливається місячним видивом, регоче совиним ухканням, випробовує скреготом, що казна-відкіля береться, шелестить сотнями маленьких лапок, ніг, крил… Ось, до прикладу: що це там, у просвітку між двома карячкуватими громадищами велетенських дубів? Стовпи жовтого, ніби світного пилку — чи справді примари, лісові духи? На мить Марті здалося, ніби вона розрізняє танцюючі в мерехтливому сяйві безтілесні гнучкі постаті з розпущеним волоссям… І ось знову — холодні промені місяця, гілки що погойдуються, трава що сріблиться, вигадлива мішанина кущів, а більше нічого.
Шерех у траві, зовсім поряд. Марта не стрималася, нахилилась… Маленький волохатий чоловічок витріщився на неї з трави, вчепившись тоненькими пальчиками у волоток дикого вівса. А Марта, майже роззявивши рота, дивилася на нього. Але тут чоловічок раптом розприндився, плюнув, погрозив Марті кулачком і пірнув у траву — тільки його й бачили.
— Ти що, загубитися хочеш? — гримнув над вухом сердитий голос Сивого.
— Я… Там… Він мені кулаком… — тільки й зуміла вичавити із себе Марта.
— Ну то й що? — не зрозумів вовкулака. — Ти що, пендзименджиків ніколи не бачила? Чи він тобі очі замилити намагався?
— Не помітила, — зізналася Марта.
— Ти ще багато чого не помітила, — «заспокоїв» її мірошників син. — І дай Боже, щоб і далі не помічала. Ходімо!
«Коли б я розповіла Джошеві про свій злодійський хист, — подумалося жінці, - але не після чуми та хижі, а до того, може, і я сама стала б для Мовчуна чимось на кшталт примхливого пендзименджика чи бухруна…»
За всіма цими чудовиськами Марта встигла забути про хвору ногу, але, спіткнувшись об корінь, що стирчав із землі, мимоволі скрикнула від болю й стала.
— Стерегтися треба, коли по лісі ходити не вмієш, — буркнув Сивий, чекаючи на Марту, але в голосі його явно чулася тривога. — Скоро вже. Потерпи трішки… Ет, для чого я тебе туди веду, на погибель же!
— Зарані ти мене хорониш, Сивий, — Марта аж ніяк не почувала в собі певності, із якою вимовила ці слова. Але на Сивого вони, а скоріше тон, яким їх було сказано, зненацька справили враження.
— Гадаєш, і на цей раз упораєшся? — із майже дитячою надією в голосі запитав він. — Один раз ти змогла, це правда; сподіваєшся, і вдруге вдасться?
— Не знаю, — чесно зізналася Марта, намагаючись не відстати, бо вовкулака прискорив ходу. — А от удвох із Яносиком…
Сивий нічого не сказав — нагадування про абата, із усього видно, було йому не до шмиги.
Попереду намітився ледь помітний просвіток, і незабаром Марта слідом за Сивим вийшла на таємниче узлісся: ліс одразу знітився й розгубив неабияку частину своєї загадковості.
Вони стояли край розлогої луки. Вдалині глухо шуміла схована від очей ріка — і тільки млин чорнів попереду (Марта здогадалася, що це і є млин, перш ніж зуміла що-небудь до пуття роздивитися), указував на місце, де саме протікає ця ріка.
Але значно ближче до них, майже біля самого узлісся, неймовірно чіткі в сяйві завислого над обрієм місяця, сріблилися та відкидали глибокі чорнильні тіні хрести. Перехняблені, старі й зовсім ще нові хрести невеликого цвинтаря. Зарослі густою травою й запалі горбочки могил, прогнила дерев’яна огорожа…
А біля огорожі стояв ношений на невідомих дорогах тарантас, запряжений одним-єдиним конем. Коняка меланхолійно жувала, час від часу засовуючи морду в рептух, що висів у неї на шиї; за конем, на передку, сидів високий чоловік з темною борідкою клинцем та рудим півнячим пером на знайомому береті, хвацько заламаному набік.
У руках Великий Здрайця тримав рівний стовбурець ліщини й захоплено черкав по ньому крихітним ножичком.
4
— Підвезти? — запитав Півняче Перо, не відриваючись від свого заняття. — Чи вже приїхали?
Марта безпорадно дивилася на роздовбаний тарантас, на запряжену в нього рябу кобилку, хребет якої настільки випирав, що здавалося, ось-ось прорве облізлу шкуру; на худого чоловіка, який кресав маленьким лезом по горішині й час від часу смикав себе за жмут волосся на підборідді.
Сивий рішуче ступнув наперед і став поміж жінкою й тарантасом.
— Поважаю, — спроквола мовив Півняче Перо, іронічно розглядаючи Гарклівського вовкулаку. — Герой… Кому скажи — не повірять. Хочеш, накажу, і ти сам її загризеш? Ну як?
Сивий ощирився і зробив ще один крок.
Півняче Перо зареготав, махнув недорізаною тростинкою — і мірошників син спіткнувся, впав на коліно… на друге… Незборима сила згинала широкоплечого коротуна, ставила навкарачки, покриваючи твердою шерстю оголені передпліччя, забиваючи болісно роззявлений рот гострими іклами, спотворюючи риси…
Півняче Перо підстрибнув на передку, коротко свиснув — усе зникло.
Стоїть собі навкарачках чоловік перед тарантасом — мало чого, може, кетшук з тютюном загубив та шукає!
Марту вразило не те, що відбувалося з вовкуном; скоряючись якомусь незбагненному пориву, вона майже відразу перевела погляд із судомного Сивого на Великого Здрайцю — й очманіла, неможлива думка палючим вихором промайнула у свідомості: Півняче Перо посміювався, щоб не закричати!
Марта добре знала цей стан. Коли украдеш у когось незрозуміло що, бо воно сподобалося полиском чи іскринкою, і тільки в собі розберешся: випадково прихопив біль через утрату матері чи страх перед шибеницею; коли крадене першої, найнебезпечної миті неусвідомлено стає своїм і засліплює, кидає в піт — але навколо люди, і ти мусиш посміхатися, плести всіляку нісенітницю, бути люб’язною та привітною!..
Саме таке обличчя було зараз у Великого Здрайці.
Усередині пожежа, а зовні — регіт.
Можливо, саме тому запеклі душогуби співають пісні або регочуть під майданною шибеницею в заховану під каптуром катову пику — біль за сміхом, як і за криком, легше приховати…
Вона простягнула руку й погладила скуйовджений мокрий чуб вовкулаки.
— Не треба, — тихо попросила Марта. — Не муч його.
— Гарненьке діло! — тонкі брови Півнячого Пера здивовано зламалися такими милими будиночками з гостроверхими черепичними дахами, яких багато у віденських передмістях. — Я, бач, кобилу до півсмерті загнав, колеса тричі на день міняв, за нею ганяючи, а вона — ось маєш! — не муч його! Сама обікрала мене, як останнього роззяву на ярмарку, втекла з чужим майном, ховається по монастирях… Мабуть, якби я щось поцупив — відразу б: ох, Лукавий, ох, Нечистий!.. Нечистий, зате чесний! Усе згідно з умовою — умова й підпис! Своїм не уступлюся, але й чужого не хапаю!
Він удавав баламута, корчив мармизу, раз-по-раз хапався за сивіючу борідку, а в глибині срібних провалів його очей повільно холов, засипався купкою попелу, кам’янів і минав біль.
Страшний біль.
Марта тільки дивувалася, чому Сивий цього не помічає.
— Ох люди! — Півняче Перо раптом здер свого замшевого берета, начепив його на маленький сухий кулак і втупився в берет, ніби бачив його вперше в житті.
— Адамове плем’я! Мене обзивають мідною пелькою, а самі — тільки загався! Одні святенники чого варті! На захист свій, на абатика тинецького хочеш помилуватися? Які він служби потай править?! Хочеш?
Марта не зрозуміла останніх слів Великого Здрайці. Просто кулак із беретом раптом повернувся до неї, і руде перо сяйнуло в очі каламутним світлом десятків свічок…
…Шарварок був невимовний. Два столи вже були перевернуті, між ними вовтузилися в п’яній бійці кілька жебраків, що пропивали на заїжджому дворі в Казимежі свій убогий заробіток. Забіяк під’южували, билися об заклад, палко сперечаючись, хто кого подужає; тілиста служниця, чиї принади неприховано хизувалися в напіврозстебнутому корсажі, щойно дала ляпася підпилому гендляреві, котрий намагався лапнути її за литку, але той не одчепився, він спритно крутонув дівулю й посадив до себе на коліна, наперед блиснувши потрібною монеткою. Усю пиху служниці як корова язиком злизала, гендлярева рука вмить опинилася в дівулі за пазухою, там була зустріта надзвичайно прихильно, а одноногий жебрак, що виповз зі смітника, мов зачарований дивився знизу на оголену повну грудь із кружалом рожевого соска…
Купець роздратовано пхнув каліку чоботом, щось беззвучно вигукнув і повернувся до нещасного лицем.
Це було обличчя Яна Івонича, тинецького абата.
Марта витерла сльози й тільки тепер зрозуміла, що плаче.
Великий Здрайця вдав, що знову поглинений своєю тростинкою, але поведінка жінки викликала скороминущу тінь сум’яття на його виразному обличчі. Він чекав чого завгодно — зневіри, обурення, здивування, — але сліз він не сподівався. Такими сльозами плачуть над лісорубом, якого привалило падаючою сосною, але аж ніяк не над абатом-гультяєм.
А Марта оплакувала Яносика — втілення відхожої ями для сотень розкаяних, священика-злодія, що відкрив свою душу для чужих гріхів і самовільно забирав сумніви та пристрасті в тих, хто шукав спокою, — старший син Самуїла-баци крав ланцюги в каторжників, неподобство у виродків, брав не питаючи, силоміць привласнював… І брудний шинок у Казимежі був його покутою, муками звільнення, після яких спустошений абат повертався до монастиря — красти.
Гарклівський вовкулака, сидячи на землі біля ніг Марти, теж дивився на жінку — і зелені свічки здивування повільно гасли у вирі його очей.
— Ще щось покажеш? — Марта востаннє схлипнула й відкинула волосся, що впало на чоло. — Чи втомився?
— Сподобалося?! — відразу заметушився Півняче Перо. — До душі, до серця?! Чого тепер зволите, ваша милість?
Метушливість його була недоречна: так поводиться паж-недоук, що бажає сподобатися пані, - і, наче відчувши це, Півняче Перо знову начепив берет на голову, заламав його звичним жестом, смикнув свою еспаньйолку раз-другий і став колишнім холодним і насмішкуватим дияволом.
- Їхня милість бажають розважитися, — роздумливо пробубонів він і крутонув лозинку в тонких, неймовірно гнучких пальцях. — Їхня милість цікавляться людьми… близькими до їхньої милості. Ну що ж, ми готові служити вірою й правдою… правдою і вірою… Знайшов! Дивися сюди! Та не на мене, а лівіше!
Марта машинально глянула у бік давно відцвілих кущів бузку, що густо оточували віддалену частину цвинтарної огорожі — і небо раптом посвітлішало, зелень кущів бризнула в обличчя, а потім виринув пагорк, на ньому — колода, а на ній — двоє чоловіків…
«Батько? — вихопилося в Марти. — Батько Самуїл?!»
Але її ніхто не чув.
…Похмурий світанок мерзлякувато огортав хвилястим серпанком людей, які сиділи на колоді. Але й крізь цей серпанок Марта безпомилково упізнала знайоме змалку зморшкувате обличчя Самуїла-баци, гордий орлиний ніс, його ніздрі гнівно ворушилися, смоляні, по-жаб’ячому витрішкуваті очі, у яких палахкотів темний вогонь, пряму спину, якої так і не змогли зігнути сім із гаком десятків років, величезні жилаві батькові долоні, що тяжко лежали на кощавих старечих колінах…