Поруч із Самуїлом-бацою сидів Михалек. Сидів — та все ніяк не міг усидіти на місці. Воєвода Райцеж щось запально доводив названому батькові, щомиті підхоплювався й розмахував руками (навіть це Михал робив так, ніби в кожній руці в нього було затиснуто по клинку); минала хвилина-друга, Самуїл-баца заперечно хитав кудлатою головою, і все починалося спочатку.
Нарешті Михалека прорвало. Він підхопився іще раз, схопив батька за барки, могутнім ривком зірвав з колоди й притяг до себе, щось беззвучно виказуючи у вискалене обличчя старого. Вік не позбавив Самуїла-турка неабиякої частки його колишньої сили, руки шафлярского злодія мертвою хваткою вчепилися в камзол непоштивого вихованця, на мить вони так і заклякли: величезний старий із ликом древнього ідола та молодий воєвода, що бавився крицею та чужим життям, як дитина — саморобною лялькою… Вечір відсахнувся перелякано, рвані смуги сутінок захиталися з боку на бік — і немов овечим молоком хлюпнули на Самуїла-бацу! Страшно сполотнівши, він облишив Михалека, вхопився за груди, закашлявся й зігнувся в три погибелі; майже впавши на колоду, він ще якийсь час здригався, намагаючись випростатися, а потім сповз на землю, скорчився біля ніг сина; тіло Самуїлове вигнулося в останній судомі й завмерло.
Воєвода Райцеж нерухомо стояв над трупом батька.
Не розуміючи, що робить, Марта ступнула вперед, наразившись на невидиму перешкоду, — і побачила зовсім поруч із собою русявочубого юнака, майже хлопчика, одягненого по-гуральськи: порятунок від дощу — прокип’ячена в олії сорочка з такими широкими в зап’ястку рукавами, що вони звисали майже до колін, полотняні штани із синіми зав’язками, широкий пояс із темної шкіри, поцяткований мідними та срібними бляшками, висока бараняча шапка…
Юнак невідривно дивився на Михалека та на мертвого Самуїла, пальці його стискали руків’я засунутого за пояс ножа — і воєвода немов щось відчув: різко озирнувся, наполовину оголюючи палаш, відступив на крок-другий, а потім швидко пішов, майже побіг геть.
Починався дощ, його краплі впали на тіло Самуїла-турка, перешкода перед Мартою дедалі більше заважала їй кинутися до батька, у відчаї вона спробувала обминути перешкоду, налетіла на юнака-гураля, пройшла крізь нього, усім тілом зопалу врізавшись у живе, тепле, що хропнуло при зіткненні; і Марта впізнала юнака, впізнала за мить до того, як перестала бачити.
Усі Шафляри знали, що в Янтосі Новобильської, молодої удови Яцека Новобильского, буває ночами Самуїлів побратим, Мардула-розбійник. Не сказати б що вночі, а так — коли крутиться в довколишніх місцях та коли не ганяються за ним чиїсь гайдуки чи обікрадені липтовські чабани, швидкі на розправу. Видно, міцно кохала Янтосева вдова безстрашного Мардулу, хоч і немолодий, дуже немолодий був розбійник: і заміж її сватали — не йшла, і липтівці погрожували помститися за гріхи Мардули — сміялася та жарти жартувала, і хлоп’я від розбійника прижила — сама витягнула, виходила, не побоялася батьковим ім’ям наректи… Коли Марта Івонич у вісімнадцять років залишала Шафляри, синові Мардули і Янтосі Новобильської було років вісім-дев’ять, не більше, і бавився він собі з іншими хлопцями в цурки, і тільки погляд його спалахував, коли чув вигадки про темну славу батька свого.
Оце той самий Мардула, син Мардули-розбійника та й онук теж, здається, Мардули-розбійника (краківський каштелян [14], слухаючи доповіді про невловимого гураля, потай вважав його безсмертним) — саме він і стояв зараз поруч із Мартою. Він подорослішав на ті майже дев’ять років, упродовж яких Марти не було в Шафлярах.
Стояв, покусував губи та хапався за ніж.
5
Запряжена в тарантас кобила форкала й добродушно тицялася в Марту м’якими губами.
— Брешеш! — видихнула жінка, відганяючи коня та повертаючись до Великого Здрайці.
— Може, і брешу, — легко погодився той. — Всяко буває: можу збрехати, можу сам ошукатися, а можу й правду сказати! Що, красуне, отруїв я тебе?! Вір не вір, а забути не зможеш! Сама бачила, як пан воєвода над річкою Тихою молодого шляхтича заколов! Міг би пощадити, міг би покарати легким пораненням за зухвалість, а він раз — і лікоть криці у череві! Щоб не відразу помер, щоб помучився, довгенько… Що такому батько рідний, а тим більше — нерідний?! Менше ніж нічого!
— Замовкни!
Мартин голос зірвався на хрипкий дренькіт, і в горлі миттєво забігали колючі мурашки, розтягуючи ненароджені слова в різні боки.
— Оце вже ні! — зареготав Півняче Перо й випнув підборіддя. — Не тобі тут наказувати, злодієчко моя! Та й чула ж, мабуть: розбійне Мардулине щеня Михальову дружину не за викуп віддає — за Вищий суд, що розсудить його та вбивцю Самуїла! А я до їхньої зграї випадково пристав, по дорозі, а тут дивлюся — розвага! Поспішай до батька на сороковини, поспішай!.. Ох і гарне поминання буде!
— Чого ти хочеш? — стомлено запитала Марта.
І відповідь Великого Здрайці вразила її дошкульніше від щойно баченої батькової смерті.
— Нічого, — не менш зморено відказав диявол.
Навіть Сивий здивовано підвів голову і, як зачаклований, утупився на розплавлене срібло, що хлюпотіло в очницях Великого Здрайці.
— Нічого, — ще раз промовив диявол. — Поїду я зараз. Сяду в тарантас, стьобну кобилу — тільки мене й бачили! Не віриш, злодієчко? Гадаєш, брешу! Може, й так… От уже попомучать сумніви, коли я й справді поїду! Душу коханчика свого собачого забрати хочеш? — забирай! Шкода, але все одно забирай! За себе боїшся — не бійся, не зачеплю… Поквапся у Шафляри, абатика з млина витягуй, воєводу визволяй — це твої справи, твій клопіт! Про одне тільки прошу… та не смикайся ти! На обличчі так написано: «Якщо ЦЕЙ про щось просить, отже, чекай підступу!», а взагалі, правильно написано… Отож, про одне прошу: коли наступного разу наші стежки перетнуться, або якщо я сам тебе відшукаю та поперек дороги стану — не погидуй на згадку про стару крадіжку й тиху бесіду біля Топорового цвинтаря затриматися на хвилинку, перемовитися з Півнячим Пером слівцем! Мовчи, не відповідай! І не намагайся зрозуміти, за що така милість?! Просто затям, про що я просив…
І справді нічого не розуміючи, Марта стежила за тим, як Великий Здрайця сідає у свій тарантас, дістає якісь згортки, торбинки, вузлики, потім розстеляє на траві стареньку скатерочку й починає розкладати всіляку їжу — те, що було у згортках, торбинах та вузликах. Чорний житній хліб, свіже з рожевинкою сало, горщечки з тушкованим м’ясом, шматки щуки в тісті; дві місткі фляги…
— Ось зараз, — буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!..
Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, — і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування — незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів.
Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря.
Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.
— Найдобрішого ранку, ваші милості! — першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.
— Оце і є диявол, святий отче! — шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.
— Котрий з них? — недовірливо перепитав абат. — Отой, кошлатий?
— Та ні! — прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. — Кошлатий — то мій син! А Нечистий…
— …А Нечистий — це він про мене! — Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. — Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…
Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15]!», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.
— Здоров був, Сташе! — як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. — Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!
Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.
— Тобі потрібна ця жінка, — нарешті набрався відваги мірошник.
— Потрібна, — погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:
— Ет, перемелеться — борошно буде!
— А мені потрібна душа мого сина, — відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.
— Потрібна, — знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. — Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?
— А тому, що інакше… — старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує — як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…
— А інакше… — тупо повторив мірошник і знову замовк.
— А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!
Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.
— Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? — з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. — Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть — як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири — огнь палаючий, вічна гроза над головою!
Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.
— Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, — зробив висновок Великий Здрайця. — Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?
І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.
Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити — сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!
Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку — Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.
Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.
Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю.
— Михале! — скрикнула Марта.
І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком.
— Джоше!
— За нами женуться! — сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм.
Розділ шостий
1
Туман.
Квола мерехтлива завіса крихітними крапельками осідає на одежі, обличчях, руках; досвітня каламуть…
«Ой, туман, туман по долині, тиша навкруги, — зненацька згадалася Марті напівзабута вівчарська пісня, — хльоскає-цвьохкає старий баца довгим батогом…»
І вмить, як розпечене тавро в живе тіло: батько Самуїл, який непритомніє на руках Михала, на руках свого прийомного сина, а Кощава стоїть за плечем і регоче, падло!..
Барабанний дріб безлічі копит гримнув нізвідки. Він наростав, оглушав, огортав пульсуючим покривалом; усі, крім воєводи Райцежа, інстинктивно позадкували до тарантаса Півнячого Пера, немов шукали там захисту, один підмайстер загаявся, злякано озираючись, — і, бідолаха, майже відразу був на смерть стоптаний верхівцями, які вихопилися з туману.
— Дике Полювання! — скрикнув мірошник Стах і затис долонею рота.
Михал уже стояв за огорожею цвинтаря, тримаючи в лівій руці крадений пістоль, а права подовжилася на два з половиною лікті крицевого драгунського палаша, що колись став у пригоді славному баронові фон Бартенштейну.
Троє вершників миттєво спішилися, решта й далі гарцювали неподалік од воєводи та збуджено перемовлялися. Купка людей біля тарантаса, так само як і мертвий підмайстер на траві, їх анітрошки не цікавили. Мало кого чорти витягли такої ранньої пори снідати біля цвинтаря та й кинули під копита…
— Стійте! — Вигукнув абат Ян.
Він рвонув уперед і вужем прослизнув між верхівців, став між Михалом та переслідувачами. Намокла від роси сутана тяжко звисала з вузьких пліч, молитовник здійнятий до сірого неба, і якщо очі людини справді здатні вергати іскри, то це був саме той випадок.
— За яким правом розбій чините?!
Першим спішився вусань — колишній власник спрямованого на нього пістоля — він нетерпляче махнув вітцеві Яну.
— Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку — полисієш! Геть, кому сказано!
Ян Івонич не рушив з місця.
Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто в діжі. Умудрившись години півтори тому виламати одну з нещільно прибитих дощок у причілковій стіні сарая — туди його замкнули підмайстри від гріха подалі — тож доблесний квестор увесь цей час блукав у проклятому тумані, ледь не плачучи від безсилля та марно намагаючись вибратися хоч куди-небудь. Кінський тупіт він сприймав, як витівки нечистого. Він навіть не знав, що ходить колами біля цвинтаря, аж поки вигук вітця Яна не стьобнув Ігнатія дужче од ремінного батога, підказавши правильну дорогу до порятунку душі й тіла.