— Святий отче! — голосно заревів квестор і кинувся до абата, намагаючись поцілувати край його сутани. — Ой щастя яке! А я вже думав: кінець, пропали ми з вами, осиротів монастир Тинецький без пастиря!.. Бач, он ви де, слава Господові нашому повік!..
Один із вершників пильніше придивився до вітця Яна, насунув кущуваті брови, пришпорив коня. За мить він опинився поряд із розгубленим вусанем, нахилився до нього й зашептав йому щось у самісіньке у вухо, поросле білястим волоссям.
— Кривдиш, святий отче! — через хвилину заговорив вусань зовсім іншим тоном. — Кажеш, розбій чинимо, а того не бачиш, що не розбійники перед тобою, а чесні люди!
- І чиї ж ви такі чесні люди, що з самого досвіту за воєводою графа Висницького по полях ганяєтеся й безневинних селян кіньми топчете? — глумливо спитав абат Ян.
— У першу руку — Божі, - смиренно, хоч це було йому нелегко, відповідав вусань, — а в другу — їхньої ясновельможної милості князя Лентовського. Сам розуміти маєш, святий отче: ти у своєму монастирі хазяїн, хоч що накажеш, ченці виконають; а нам князь велить, тож і ми виконуємо, і не тобі перебаранчати князівську волю!
— Лентовський? — абат був безмежно здивований. — А я думав…
Утім, отець Ян одразу отямився.
- І навіщо ж вашому князеві знадобився пан Райцеж?
— А навіщо батькові може знадобитися убивця його сина? — у свою чергу запитав вусань. Відчувалося, що розмова з абатом починала йому набридати і він ледь стримується, щоб не відштовхнути тинецького настоятеля вбік та завершити полювання на втікача, котрий стояв, притулившись до огорожі.
Сан і слава абата Яна боролися в душі вусаня з наказом князя — і князь перемагав.
Батько Ян непомітно скосив оком спершу на Михала, потім на Марту — і сестра кивнула братові: мовляв, правда, було таке, але чому Михалек не повідав тобі про двобій над річкою Тихою, — того я не знаю.
— Якщо так, — трохи поміркувавши, сказав ксьондз, — тоді зрозуміло… Послухай, вірний слуга Лентовського: я, настоятель тинецького монастиря, даю тобі слово, що незабаром прибуду в маєток твого пана й привезу з собою воєводу Райцежа. Тоді й розсудимо, чесний був двобій чи ні, і чи одна на всіх честь шляхетська! А зараз дозволь нам рушати у свою дорогу. Чи ти не віриш моєму слову?
Образливий регіт був йому відповіддю.
— Вірю, — нареготавшись, заявив вусань, а троє його супутників взялися знімати з сідел волосяні аркани. — Приїдеш ти, святий отче, із паном воєводою в маєток Лентовських через місяць-третій, а я на той час давно вже на гакові криком зійду. Коли їхня князівська милість вогнем гніву палає, йому цупалки зараз підкидати треба, а не завтра, і вже, тим більше, не через місяць. Не гнівайся, отче, але мені ліпше сьогодні через твоє слово переступити, ніж завтра пояснювати князю, чому відпустив убивцю князенка Яноша! Ієзус-Марія, своя пазуха ближча!
І Марта, що досі непорушно стояла між Джошем та байдужим Сивим, не витримала.
— Звісно, ближча! — істерично вигукнула вона, вибігла наперед, відчуваючи, як хміль божевільної ночі паморочить голову та вихоплюється назовні хрипким реготом. — Знав би старий Лентовський, як синочок його, покійний Янош, на батька рідного лихе замислював — мабуть, винагородив би пана Михала по-князівському! Золотом від голови до ніг обсипав би! Мене, мене із собою везіть — я все розповім князю, все!..
Із присутніх, мабуть, тільки Джош-Мовчун розумів, про що йдеться: хто-хто, а він добре пам’ятав корчму Йошки Мозеля та молодого князенка, у якого Марта на ходу прихопила клаптик ненависті до батька й відразу скинула ту капость на кішку Бирку. Але Джош мовчав, і не тільки тому, що людська мова була для нього відтепер недоступна, а решта здивовано витріщилися на жінку біля тарантаса; єдину жінку серед чоловіків, чиї справи та задуми сплелися в тугий вузол, який би годилося хіба що рубонути ножем…
Утім, і до погляду вусаня, котрий судомно лапав руків’я кривої карабелі [16], на диво ні з того ні з сього долучилися темна звірина лють і страх, майже дитячий страх, як буває, коли перехожий застане хлопчиська за якимось неподобством і пригрозить розповісти батькові чи матері.
— Гаразд, — нарешті зважився вусань, збиваючи на потилицю високу смушкову шапку, — сама напросилася… Агов, хлопці, беріть воєводу, а я за жінкою наглядатиму! Якщо справді щось знає, нехай князеві й доповість… стерво язикате!
Останні два слова були вимовлені ледь чутно, не для «хлопців», які пильно позирали на Михала й не дуже прагнули наражатися на його заряджений пістоль.
Нарешті один із них дав коню шенкеля, тварина голосно заіржала, гримнув постріл, але абат Ян не дав воєводі Райцежу як слід прицілитися, і куля втрапила не у вершника, а у вухо тому ж нещасному коневі й убила його наповал. Майже відразу просвистіли два аркани, Михалів палаш спритно розітнув ближню волосяну мотузку, від другої петлі Райцеж ухилився, пожбуривши розрядженим пістолем у голову пахолка, що кинув аркан. Вусань, який на той час уже стояв поруч із Мартою, похапцем огледівся, переконався: всі поглинуті тим, що діється навколо воєводи-втікача — і нишком потягнув із-за халяви ножа.
Того самого, на який накинув оком Джош, — після втечі Михала вусань підібрав захалявник на корчемній підлозі, поряд із розрізаними путами.
Дуже гострий ніж… Пан Михал міг би це підтвердити, якби не був зараз настільки зайнятий.
Вусань був дядьком при князенкові Яноші. Сухорлявий щляхтич із Богом забутого Зебжида, що біля Павкової гори, він жив винятково милостями Лентовських; тільки в останні роки щедрот старого князя різко поменшало. Забулося все: що саме вусань навчив спадкоємця сидіти верхи на коні й рубати шаблею, стріляти з пістоля і цькувати лисиць у навколишніх лісах… Усе забулося й пішло прахом. Мати князенка Яноша раптово померла, старий князь, міцний як дуб, оженився вдруге, через рік уже мав сина, і світські всерйоз подейкували, нібито норовистого та надміру впертого князенка Яноша буде незабаром позбавлено права на успадкування родового маєтку на користь дитини. Тим більше, що жити старий Лентовський збирався щонайменше до повноліття малого сина, а чи й до весілля його.
Звідси й виникла ворожнеча між князем та молодим Яношем, із яким вони сварилися через день, а старий Леонтовський не прихильно ставився також до світских шляхтичів князенка.
Тому, коли Янош Лентовський звірився своєму дядькові-однодумцю, якого знав, як-то кажуть, із пелюшок, про бажання прискорити кончину самодура-батька — вусань одразу втямив, що це його єдиний шанс вибитися в люди. Якщо поталанить, то тут буде не просто подаровано маєток чи гаман-другий золотеньких. Тут відкривалася можливість до кінця днів своїх доїти княжича Яноша, коли той стане зрештою князем Яношем Лентовським.
І раптом, коли вже все було домовлено і старому Лентовському залишалося жити тижнів два, не більше, — до найближчого полювання… Спершу від руки гордого Райцежа гине князенко Янош, а потім — о, пся крев, відкіля на нашу голову взялася ця проклята баба?! Що вона знає?! Як пронюхала?!
І що скаже князеві, коли добереться до нього?!
…Дуже гострий був ніж.
Ось зараз пахолки зв’яжуть непокірливого воєводу, і ніхто не почує задушливого схлипу, який завжди буває від дотику до живого тріпотливого серця невідворотного холодного леза. Потім можна буде сказати, що жінка намагалася втекти чи хотіла вихопити ножа або ще щось таке… Там видно буде.
Вусань присів. На нього дивилися тільки одні очі.
Кольору старого срібла.
Дуже старого.
І обличчя Великого Здрайці схвильовано засмикалося, як у скнари, змушеного вкинути до миски випадкового жебрачка цілий талер.
…Дуже гострий був ніж.
Завбачливий вусань не встиг навіть здивуватися, коли на сяйливому клинку захалявника раптом зімкнулися пальці, що казна-звідки й узялися — немов із землі виповз суглобистий паросток — і з хрускотом розтинаючи власну плоть, потяг ножа на себе. Крові не було, крику не було — нічого не було, тільки страшні пальці, що відбирали зброю, та слизький хрускіт; і засовався на росянистій траві розчавлений підмайстер мірошника Стаха, розтулив захололі повіки й утелющився просто в посіріле обличчя вусаня млистими більмами.
Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак.
І лише потім звівся на рівні.
2
Тим чотирьом, котрі зараз рубалися з шаленим Райцежем, було не до ожилого підмайстра та заколотого вусаня. Тут би самим уціліти… Агов, хто там, стріляйте в пана воєводу!.. Ну, стріляйте вже, жаб’ячі холопи!.. Найрозсудливіший із верхівців, який усе ще не квапився спішуватися та встрявати в сутичку, рвонув через плече стару рушницю, звів курок, приклався до дубового ложа — гримнуло, запахло димом, кулею відірвало мочку вуха в пахолка-невдахи, який щойно нарядився боком на Михалів нещадний палаш, і на друзки розтрощила дошку від цвинтарної огорожі.
Мрець порівнявся зі стрільцем — ішов підмайстер по-пташиному, підстрибом і навіщось тримав за зап’ясток вусаня та волочив обм’якле тіло по траві, - а вільною рукою зачепив його за чобіт. Пахолок Лентовського, не дивлячись, відмахнувся, приклад ковзнув по обличчю мертвого, здер клапоть сірої шкіри; але хватка не послабшала — і ось ривок, ще один… Пахолок нестямно закричав, побачивши, ХТО його тягне, важкий приклад устиг ще раз-другй вдарити байдужого мерця, після чого стрілець мов лантух упав на землю, заборсався, зайшовся криком, мірошників підмайстер гепнувся зверху — він так і не відпустив вусаня…
Два мертвих тіла так і лежали непорушно — вусань із ножем у горлі та стрілець зі зламаним карком, — а третє знову почало підводитися.
Світські дали Михалові спокій, і тепер усі (крім тяжкопораненого з розпоротим боком) із жахом дивилися на те, що діється. Утім, Марта теж ледве стримувалася, аби не дати підступаючому божевіллю опанувати розум, а ксьондз Ян закляк, не встигнувши навіть почати хресного знамення. Тільки мірошник не виказував особливого переляку — старий Стах дрібненько тупцював, похрюкував собі під ніс, лисина його вмить заблищала намистинками поту, носик потішно зморщився… І з цвинтаря долинув глухий багатоголосий стогін.
Ворушилися запалі могили, хнябилися хрести, кощаві руки страшними погонами проростали з пухкої землі, пальці, немов дощові хробаки, безглуздо ворушилися й хапали сире повітря, от уже й оброслі цвілим волоссям черепи виткнулися назовні, блискаючи вогненними проваллями очниць; стогін підсилювався, відлунням метався в тумані, до нього долучалися гучні скрикування, як буває на похороні, коли добровільні плачниці страдно побиваються над відкритою домовиною…
Як вони тікали! Як помчали геть, як терзали знавіснілих коней — оті, що не вірять ні в Бога, ні в чорта — вірні пахолки грізного князя Лентовського, кожний з яких здатен був насадити на рожен живе ягня й реготати, слухаючи дитячий вереск нещасного, підвішеного над палаючим багаттям! Як летіли вони, боячись навіть озирнутися, побачити ще раз, відчути на собі мертву хватку неможливого — о небо, як же вони тікали від Сокириного цвинтаря!
Геть!
Мерщій звідси!
Мерщій!..
— Господи, змилуйся! — нарешті зміг прошепотіти отець Ян. Здавалося, він геть-чисто забув усіляку латину і вкарбував у себе хресне знамення з такою ревністю, немов збирався навіки затямити його власною плоттю.
«Амінь», — відгукнулася тиша.
Мовчить цвинтар, непорушні могильні горбки, стоять, як і колись, старі й нові хрести, а позаду Михаля, який знову притулився спиною до огорожі, не відбувається анічогісінько.
Привиділося?!
Лежить горілиць, розкинувши важкі руки, Стахів підмайстер, грузько навалившись на стрільця з вусанем; трохи віддалік валяється пахолок, чиє життя щойно спливло до останньої
краплі з розсіченого боку — ні, виходить, не привиділося, виходить, було…
Мірошник Стах, незграбно ступаючи, підійшов до трупів, довго дивився на них, потім нахилився і з моторошною ніжністю погладив пелехату чуприну посмертного вбивці.
— Не знав я, Стасе, — прошептав чаклун. — Не знав, що ти потай від мене душу Півнячому Перу продав… Не я тебе підводив, а він!.. Що ж ти раніше мовчав, Стасе?!
— Базікало! — страшенно заверещали від тарантаса, і ніхто, у тому числі й мірошник, не збагнув одразу, що верещить Півняче Перо. — Сокира щербатий! Яку душу?! Кому продав?! Що ти мелеш, пень старий?! Чи ж тобі не знати, що впродовж першої дев’ятиденки після смерті покійних добром не підводять?! Не знав він, валах, тварюка вихолощена! Не знав!
Великий Здрайця був зараз жахливий і жалюгідний водночас. Нічого не зосталося від колишнього насмішника й чепуруна, знаменитого берета було безжалісно зім’ято й кинуто під ноги, еспаньйолка настовбурчилася та намокла від слини, що бризкала навсібіч, обличчя спотворила гримаса нестями, ніби Півняче Перо тепер шалено шкодував за чимось і розумів, що втраченого не повернути, — не повернути нізащо у світі…
— Глянь-но на нього, чаклуне паршивий! На його мармизу!
Марта зненацька для себе самої відхилилася від тарантаса й рушила до мірошника, який завмер над мертвими. Коли підійшла, то змусила себе опустити погляд і покліпала, аби струсити сльози, бо вони застеляли зір, і тільки тепер зрозуміла, що мав на увазі Великий Здрайця, коли казав про мармизи.
У підмайстра було два обличчя. Марта не знала, яке з них справжнє, оскільки не дуже й добре придивилася до Стаса за його життя — де там було, за ті лічені хвилини! — але їх було саме два, і крізь перше, заклякле в смертельних муках, непевно проступало друге: спустошено-щасливе, із тонкими, майже прозорими рисами, немов спливало з річкової глибини, пробиваючись крізь відображення берега та покручених верб на кручі.
Такі обличчя бувають у померлих каторжників. Усе, скінчилася непосильна праця, що здавалася нескінченною, і тепер твердо відомо, що гірше вже не буде ніколи.
Великий Здрайця на цю мить похапцем кидав у тарантас скатерку, горщики, фляги; кобила квапливо доїдала з рептуха обрік, розуміючи, що найближчим часом, із усього видно, жувати їй не доведеться.
— Душу змарнував, — бурмотав Півняче Перо собі під ніс, похлинаючись жадібністю і слиною. — Душу, душеньку, викуп мій, калиточку!.. ох і дурень, дурень пекельний… Не піймаєш тепер — дудки, визволилася, обірвала повідець, на друге коло пішла, шукай вітра в полі! Ох дурень… Будь ти проклята, бабо, на віки вічні! Обікрала, геть чисто обікрала, спершу силоміць поцупила, потім жалістю взяла, зламала калиточку — а я, чи ж я не знав, що муки визволяють, що небезпечно незахололих мертв’яків силоміць підводити?! Знав?! Знав… Ох дурень, баран безтямний…
Ліщинова тростина дивовижно подовжилася й уперіщила конячину по кощавій спині.
3
Тарантас Великого Здрайці вихилясами котився через луг, і вже давно мав би щезнути в тумані, але чомусь ніяк не щезав: тремтлива габа злякано розступалася перед тим, чиє ім’я ліпше зайвий раз не згадувати, але не квапилася зімкнутись за ним. Тарантас немов би йшов у довгий і вузький коридор із примарними мрячними стінами, що веде, здавалося, у саме Пекло…
Але до Пекла було все-таки далеченько. Та й не збирався туди Півняче Перо, отож тарантас нарешті подаленів, мрячний коридор помалу сховався за пеленою, а люди, які дивилися вслід тарантасові, здригнулися й скинули пута заціпеніння.
— Ет, знав же, що не можна зі Здрайцею зв’язуватися! — гірко зітхнув мірошник. — Тепер, передчуваю, недовго нам усім ряст топтати залишилося…
— Це чому ж? — ледь звів брову абат Ян.
— Та не вам! — огризнувся мірошник. — Вам-то що?! Поїдете, та й тільки вас бачили! А нам куди з млина податися? Приїдуть, невдовзі приїдуть… Попалять, порубають, і знахарство моє не допоможе!
— Я не маю на тебе серця, старий, — напрочуд лагідно промовив настоятель.
— Ви, може, й не маєте, святий отче, — пробурчав Стах. — І на тому спасибі, коли не дурите. Бог дасть, не нашлете сюди нікого. А от Лентовські — вони не пробачать! Коли б то весь їхній зміїний рід… — Сокира не договорив, люто сплюнув та повернувся до вцілілого підмайстра. — Піди-но, Мешку, до млина по заступ! Стаса поховати треба. Щоб усе по-людськи було…