— Та не можу я чекати, батьку! — рвонув Михал комір камзола, немов той душив його. — Над силу мені це терпіти й вдавати, ніби нічого не помічаю! Дай мені нюху, щоб Злодіїв відшукувати — я всіх сам підготую! Хіба ж я не розумію, що задумав?! У самого душа не на місці, а по-іншому все одно не зможу! Нічого в Беатиних засіках не чіпатиму, тільки пирій цей проклятий вирву! І помічникам суворо накажу, щоб навіть Стражів не калічили, тільки притримали! Хіба ж я не розумію… Люблю я її, люблю смертно! Допоможи, батьку!..
— Замовкни! — жаб’ячі Самуїлові очі спалахнули гнівом. — Воєводою став, а тями ні на гріш не додалося! Порозумнішаєш — збагнеш сам; а мене на гріх не підбивай! Мабуть, не дуже жінку свою любиш, якщо на капость таку зважився!
Уже не тямлячи, що робить, захлинувшись від обурення, Михал схопив батька за барки, ривком підняв, шалено блисув очима — і, немов на шпагу, наразився на такий же скажений, лютий погляд батькових очей; дві не менш міцні руки вчепилися в нього, і в цю мить ніхто не зміг би назвати Михала ПРИЙОМНИМ сином Самуїла-баци — такі схожі були їхні спотворені гнівом обличчя, старе й молоде…
А потім страшно захрипів старий Самуїл, ще міцніше вчепилися у Михалів камзол зведені смертною судомою пальці — стислися, здригнулися, ослабли, і — осів на землю, безпомічно щось шукаючи на грудях, батько-Самуїл, смикнувся раз-другий і закляк, утупивши в небо зупинений погляд.
Ще не ймучи віри тому, що скоїлося, Михал присів над батьком і взяв у долоні холодне лице.
…Це було жахливо — те, що він зробив. Помираючому, вважай, уже мертвому Самуїлові несила було відгородитися, захиститися від Михала, котрий увірвався в його остигаючу душу. Син відштовхнув безпорадних у смертну годину Стражів, удерся в схованки батькової душі, безпомилково знайшов те, що шукав, і втік назовні — у себе, як тікають геть із палаючого будинку, обпаленими невидимими руками притискаючи до себе здобич — ні до чого той дар мертвому, а от йому, воєводі…
Далі все відбувалося, як у тумані: крики «Убивця! Батька вбив!», і люди, які намагаються заспокоїти несамовитого хлопчину перед Михалом — люди встигли відібрати в нього і ніж, і кремінну рушницю — подалі від гріха; видно, затьмарення найшло на молодого Мардулу — хто ж не знає Михала, Самуїлового сина; ось несе ж на руках батька — помер старий, шкода, та тільки років йому вже під вісімдесят було, от і помер, ніхто його не вбивав, ти охолонь, хлопче… І обпікав спину воєводі ненависний, чіпкий, пам’яткий погляд молодого Мардули.
* * *— Он воно як, — спроквола мовив абат Ян, намагаючись отямитися від почутого. — Бог тобі суддя, Михалеку, а я не візьмуся вирок виголошувати. Шкода, що відразу не сказав… Тільки відчуваю: так, як ти сам себе краєш, жоден кат тебе покарати вже не зможе.
Михал мовчки відвернувся.
— Ти їдеш із нами? — Марта ледь доторкнулася до братового плеча — здригалося.
- Їду. Сама знаєш — до сороковин часу майже не залишилося, та й Мардула на мене там чекає. А в нього — моя дружина.
— Отже, що має бути, того не минути, — кивнув Ян.
Через дві години, коли сонце вже позолотило верхівки столітніх дубів Гарклівського лісу, абатський візок, двоє верхівців і собака покинули млин.
Вони поспішали до Шафляр, і похмурими були думки кожного з них.
Можливо, це називається передчуттям?
5
…За два з половиною тижні страшна звістка пролетіла над Опіллям, і довго по тому плескали язиком холопи в панських маєтках та чорштинські бровари [17], перемовлялися між собою працівники Хохоловської гути [18] й купці з Тиньця, а в корчмі Рудого Базлая вже відверто патякали про те без угаву — із ранку і до вечора.
Гайдуки Лентовського дощенту спалили Сокириного млина!
Сам старий князь прибув на чолі трьох дюжин своїх людей і дивився єдиним оком, налитим дурною кров’ю, на бурхливе полум’я, у якому сипав прокльони помираючий мірошник Стах та мовчки гинула безрука мірошничиха, яка навіть не спробувала вибігти надвір; та що там князь — провінціал [19] Гембицький у фіолетовій мантії особисто супроводжував розлюченого Лентовського, і нещадна слава борця з єрессю бігла попереду суворого домініканця, змушуючи здригатися уві сні навіть тих бабусь, кого сусідка з дурного розуму при свідках обізвала відьмою!
Тільки один син мірошника Стаха, сивий коротун, помер гідно, зустрівши гайдуків дерев’яними вилами, — уже смертельно поранений, він прорвався крізь стрій, перехопив зубами горлянку того, хто намагався його зв’язати, і гайнув у ліс.
Перешіптувалися гайдуки — як вовк пішов, проклятий, через те й не дістали кулею… такого сріблом треба!..
Три дні й три ночі вила з тієї години Гарклівська хаща, де конав у гнилому барлозі сивий вовкулака; і двоє ченців із супроводу провінціала Гембицького пропали невідь-де — той, котрий першим кинувся зі смолоскипом до Сокириного млина, і той, який реготав голосніше за інших на прокльони палаючого старого та гукав йому: «Туди тобі й дорога, клятий чаклуне!»
Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину — вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари.
Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем.
Великий здрайця
Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.
Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе.
Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.
Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути я теж не можу.
Люди називають мене дияволом.
Це правильно.
«Це правильно, — як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника-місяця, — це правильно, правильно… правильно це!»
Вони не вірять.
Від певного часу — не вірять.
Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.
Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.
Не знав, що таке можливо.
Не знав…
Люди називають мене Князь Тьми.
Я не князь.
Я — невільник Тьми.
Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.
Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ — колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!
По суті, це те саме.
Для мене.
Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.
Я вмію тільки брати й складати.
Ще я вмію сміятися.
Хочете реготати так, як я, ваші милості?
Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки — тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!
Брати й складати, ваші милості, брати й складати!
Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде — другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче — сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший!
Для вас воля починається зі слова «ні», бо, вимовляючи «так», ви підписуєте угоду, а потім — яка потім може бути воля?! Я ж говорю «ні», і це — моє рабство, оскільки «так» відкриває двері всередині мене, відкриває ворота до пекла: це «так» навпаки, бо коли воно дарує вам волю ввійти… Тоді й пекло одержує змогу вільно вийти!
Згинь, вільне слово «так»!
Я не вмію віддавати!
Я не вмію… Я не вмів віддавати.
Я — невільник Тьми, я — вілан Геєни, я — порожня рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечу Пекла, і заздрю тому злочинцю на ешафоті, чиє черево пронизує зараз гострий накіл.
Що взяти з порожньої рукавички?
Виявляється, є що…
Виявляється, я можу навіть добровільно дарувати, і це нове й дивовижне, як розмаїтість обридлого болю.
Я більше не самотній.
Хіба не так, злодієчко?!
Якщо ти зуміла ввійти й вийти, якщо я зумів на мить зупинитися і, пританцьовуючи босими п’ятами на пекельній пательні, зробити неможливе, отже, я не самотній, навіть коли знаю, що такі, як я, ніколи не зустрічаються один з одним у цьому світі. Самотність палаючого всередині диявола серед людей, які вважають, що це вони страждають, як ніхто; самотність пекла в чистилищі — невже ти не назавжди?!
Риплять колеса тарантаса, форкає натомлена кобила… Куди я їду?
Люди називають мене Нечистим.
Називайте як завгодно — тільки зовіть!
Книга третя Єресь катарів
Розділ сьомий
1
— …Ой люди добрі, ви ж тільки погляньте, хто до нас приїхав! А ми вже й заждалися, думали, не встигнете! А мамка, мамка геть очі виплакала… стара вона геть, мамка наша, із печі вже майже не злазить!
Звісно, першою, кого побачили подорожні при в’їзді до Шафляр, була розповніла за ці роки рум’яна Тереза — старша з прийомних дочок Самуїла-баци. Щаслива дружина благополучного краківського купця дісталася до рідного села три дні тому без будь-яких пригод, від душі виплакала своє над батьківською могилою й тепер щиро тішилася зустрічі.
Такою Тереза була завжди — щирою і в горі, і в радості.
А позаду Терези, котра негайно кинулася обнімати Марту, яка вже спішилася, виходили з сусідніх хат шафлярці, на ходу поправляючи одяг та витираючи руки, — на скотарні чи біля грубки важко дотримуватися охайності. Деякі обличчя були знайомі, хіба що гусячих лапок у кутиках очей та зими у волоссі додалося; інших упізнаєш не одразу — спробуй упізнай у ставній господині, яка стоїть руки в боки, тим часом як за її поділ чіпляються двоє замурзаних малюків, оте худюще веснянкувате дівчисько, з котрим у дитинстві грав у піжмурки, а пізніше намагався пригорнути в кущах, як навчав старший брат, і дістав од недоторки такого ляпаса, що потім півдня у вусі дзвеніло!
Схвально кивали, підводячись із колод, відполірованих за роки сидіння до матового блиску, білобороді старі (начебто, коли їхали звідси, вони були такі ж… Чи це вже інші?), лунко відчинялися віконниці, виходили, посміхалися, віталися краяни, і від загальної неквапливої привітності, від статечного поплескування по плечу та скупого доброго слова, від того, що нарешті приїхали ДОДОМУ, легшало, яснішало на душі, і світ раптом починав здаватися не таким похмурим та безрадісним, а туга, що стискала серце, потроху відступала, згорталася в клубок…
Марта, Ян і Михал вертіли головами навсібіч, щохвилини віталися й чимраз більше переконувалися, що Шафляри залишилися такі ж, як і десять, двадцять, тридцять років тому. Міцні брусовані хати, мукання корів і блекання овець по оборах, городи, де росло все що завгодно, аби тільки годилося до холодника, до кухля доброї слив’янки; викладені вздовж єдиної вулиці товсті колоди для вечірніх посиденьок, суто символічна огорожа околиці, постарілі паркани, до лагодження яких ніколи не доходять руки… Навіть вибоїни на дорозі були ті ж самі, знайомі, і повітря, свіже гірське повітря кожним глибоким вдихом нагадувало: «Ти вдома!»
Удома…
Величезні вівчарські пси, які не знали прив’язі, мовчки зизували на Джоша; зрідка порикували молодші з них, але бійки не зчиняли — бачили, відчували досвідчені вівчарі в одновухому прибульці щось чуже, не собаче, а тому поклали собі не зв’язуватися.
Повагом пройшовши-проїхавши майже через усе село, подорожани вже добиралися до Самуїлової хати на іншому кутку Шафляр, коли перед ними постав молодий хлопець у широких шкіряних штанях, заправлених у невисокі стоптані чоботи, у вишиванці, підперезаній квітчастим поясом, за яким стирчав короткий ніж. Хлопець упевнено загородив подорожнім шлях і, міцно стиснувши вузькі губи, уп’явся поглядом у Михала, ігноруючи обурені вигуки квестора Ігнатія, який правив абатським візком.
«Мардула», — відразу здогадалася Марта. Притримуючи коня, вона спостерігала за тим, як Михал з навмисною неквапливістю злазить з коня, перевальцем підходить до юного розбійника, причепуреного з нагоди такої очікуваної зустрічі, і різко, не розмахуючись дає йому дзвінкого ляпаса, від якого Мардулі ледве вдається встояти на ногах.
На загальний подив, хлопець не схопився за ніж, не спробував відповісти Михалові ударом, навіть сваритися не став — криво посміхнувся, доторкнувся до щоки, яка швидко червоніла, і сплюнув кров’ю під ноги воєводі.
— Бий, — спокійно заявив Мардула. — Бий, поки дозволяю. Батька вбив, сволоцюго, то що для тебе якийсь там Мардула! Мене липтовці поранили, ледве утік через Гронь, то дядько Самуїл мене виходив, ночами наді мною сидів, травами випоював; дядько Самуїл мене… — розбійник раптом затнувся, немов зопалу ледь не наплів зайвого, не призначеного для Михалового вуха, та й для інших вух.
— А ти його прикінчив, мерзото, і пішов геть! — після тривалої мовчанки договорив Мардула і знову сплюнув. — Ех ти, гадюко потайна…
Кривава слина тяжко шльопнулася Райцежу на чобіт.
— Це неправда, Мардуло, — тихо промовив Михал, білий як крейда. — Я не винен у батьковій смерті. Так… так Богом судилося.
— Це ти іншим розкажи, — люто вищирився хлопець, і Марті на мить згадалася вовча усмішка Сивого. — Бабі своїй, родичам, — а я все на власні очі бачив! Богом судилося… Бог ще не судив, не настала годинка!
— Ну, і чого ж ти хочеш? — як і перше ледь чутно спитав Михал, і Марта зрозуміла, яких зусиль коштує її братові цей спокійний, тихий голос. Хлопець, який стоїть перед Михалом, із потомственного розбійницького роду. Він тримав заручницею вагітну дружину Райцежа, через яку відчаюга Михал… Тримав. У лісі. Заручницею. І тільки тому Мардула ще й досі живий.
У всякому разі, так думалося Марті.
— Двобій, — вилицювате обличчя Мардули стверділо. Він більше не посміхався. — Божий Суд. У вогненному колі, як у гуралів здавна заведено.
— Гаразд, — повагом кивнув Михал. — І тоді ти відпустиш мою дружину?
— Відпущу. Хоч би чим закінчився Божий Суд, я чи мої люди її відпустять.
— Гаразд, — знову кивнув Михал. — Коли і де?
— Біля підніжжя Криваня, над Грончеським озером, де сходки відбуваються. Сьогодні ж увечері.
— Згоден. Але спочатку я мушу побачити свою дружину.
— Побачиш, — кивнув у свою чергу Мардула. — Ціла твоя баба, не сумнівайся… Іди за мною. Тільки зброю тут залиш. Не вірю я тобі, ні на от стілечки не вірю.
Михал мовчки відчепив від пояса палаш із піхвами, вийняв повернуту Сивим дагу, витяг через халяву ніж і передав усе це Марті, яка підійшла ззаду.
- Їдьте до батькової хати, я туди повернуся, — махнув він рукою абату.
Абат Ян пильно поглянув на Мардулу.
— Він повинен повернутися, — строго сказав абат, і трапилося неймовірне: Мардула, який не схилив голови перед грізним воєводою, раптом понурився й опустився долу.
— Повернеться, — лагідно заспокоїв абата, непомітно підступившись до них, ставний дідуган із широкою сивою бородою й хитрими очима, — вони сяяли пронизливою блакиттю весняного неба. — А щоб напевне повернувся, ми з Кшиштофом, — він кивнув на ще одного, як дві краплі води схожого на першого старця, який підійшов слідом і, напевно, доводився йому рідним братом, — із ними підемо. При братах Кулахах жоден розбійник, хоч сам розбійницький атаман, непотребства робити не стане. Так я кажу, Мардула?