— Так, пане солтису [20], - негайно погодився молодий розбійник. — Але ж я не думав… і гадки не мав, коли на Божий Суд кликав — щоб потай, у лісі…
— Божий Суд — це правильно, — схвалив солтис Кулах. — Боженько довго терпить, однак суворо судить. І на тебе марно грішити не стану. Тільки ми з тобою все одно підемо. Слава за тобою, хлопче, дурна волочиться, гірше від щурячого хвоста: ще якби ти гроші чи худобину яку вкрав, як порядний гураль, — а то жінку при надії! Та й на людей наговорюєш, — солтис статечно вказав на Михала. — От і довелося нам із Кшиштофом від самого Чорного Дунайця до вас у Шафляри їхати, аби чого не сталося… Та не пишайся ти, дурню, не пишайся, не задля тебе одного ми тут! Ти на всі Татри, мов бугай, розкричався, цікаві цілими зграями пруть, усяке трапитися може… Добре, ходімо.
Довго дивилися шафлярці вслід тим, які пішли: дивіться, люди добрі, он вони, двоє непримиренних ворогів — Мардула-розбійник із Михалеком, сином покійного Самуїла-баци — та два старці, солтис Ясиця Кулах на прізвисько Маршалок і його брат Кшиштоф, які теж неквапливо бредуть у бік лісу…
2
Вони доволі довго блукали довколишнім незайманим лісом, у якому дерева рубали тільки поблизу селищ. Видно, лукавець Мардулаі навмисне збивався з дороги, петляв, як піднятий лисицею заєць; Михалу двічі здавалося, що вони тут уже проходили, але на стару пам’ять про Кривий ліс, де бував іще хлоп’ям, він покластися не міг. Нарешті розбійник зупинився поперек нічим не примітної стежини, однієї з багатьох, кинув косий погляд на своїх супутників і стиха свиснув.
Майже відразу кущі праворуч від стежини ворухнулися, і з них виступив хлопець приблизно того ж віку, що й Мардула, горбоносий, чорнявий, дуже схожий на цигана, у короткій сорочці навипуск і полотняних штанях, заправлених в онучі та перехоплених ремінцем; на ногах хлопця красувалися вівчарські постоли, змайстровані з одного шматка шкіри, на голові — плаский капелюх з вузькими крисами в ланцюжках. У руках лісовий бурлака тримав довгий лук, із-за плеча визирав сагайдак зі стрілами, а за поясом зручно прилаштувалася невелика замашна сокира.
— Приведи її, Галайдо, — коротко наказав Мардула, і старі Кулахи, Ясиця й Кшиштоф, непомітно перезирнули: до болю зараз був схожий юний робійник на свого батька, який згинув у Оравських Татрах вісім років тому.
Хлопець мовчки схилив голову й нечутно гулькнув у чагарник.
Мардула тим часом сів прямо на траву край стежини й приготувався чекати. Обидва діди статечно вмостилися навпроти, підстеливши прихоплене казна й навіщо рядно (ну тепер-то зрозуміло — навіщо, недаремно Кшиштоф ніс його під пахвою); Михал, щоб не стояти стовпом, подумав-подумав і влаштувався на пеньку за два кроки від Мардули.
У голові воєводи одна думка стрімко наздогнала іншу, і осередком, центром кожної було одне — Беата! Чомусь він схильний був вірити розбійникові, що з дружиною нічого не сталося, коли не брати до уваги того, що тендітна жінка, у тяжі, увесь цей час поневірялась по лісах у товаристві запеклих душогубів. Михал важко повів плечима й зненацька подумав, що ні Мардула, ні хлопець з луком аж ніяк не схожі на душогубів. Можливо, тому їм хотілося вірити. Але вірити — це одне, а на власні очі побачити Беату, перемовитися бодай слівцем, доторкнутися до м’якої коси… Авжеж, знав сучий син Мардула, як примусити його, Михала, пристати на будь-які умови. Знав, здогадувався — чи не однаково тепер. Справу вирішено, увечері їм з Мардулою вступати у вогненне коло з чупагами в руках — і покине місце Божого Суду, швидше за все, тільки один із них.
Михал почухав укушену якоюсь мошкою щоку й піймав себе на тому, що потай співчуває дурненькому Мардулі, який обстає за чужим, по суті, йому чоловіком проти прийомного сина цього самого чоловіка. Ну ким доводиться Мардулі-розбійнику, юному гультяєві, старий Самуїл-баца?! Вважай, ніким. Та ні ж! — на рожен лізе, зі шкіри пнеться, життя власного не шкодує! Цікаво, як би вчинив на місці Мардули він сам, воєвода Михал Райцеж, шафлярський приймак Михалек Івонич?! Та точно так само! Хіба що дружину чужу не крав би… А коли б йому, як Мардулі, ніхто не повірив? Отож-бо, друже воєводо. Правий розбійник, нехай і на свій розсуд — але правий. Якщо з Беатою все гаразд…
Із нею все гаразд! — суворо приструнчив себе Михал. Інакше й бути не може. Інакше не повів би його сюди Мардула. Чи розбійник хитріший та підліший, ніж здається на перший погляд? Он, навіть солтис Кулах пішов, щоб приглянути… Але ж де йому наглядати, такому старому?!
Але тут воєводині думки перебив шурхіт — кущі розсунулися. Михал підхопився й на мить завмер, дивлячись, як Беата, одягнена в довгу сукняну накидку поверх плаття («Молодці, розбійне плем’я, додумалися!»), вибирається з чагарників, шанобливо підтримувана під руку все тим же циганкуватим хлопцем.
Здається, із дружиною справді все гаразд.
Жінка відчепила колючу гілку від краю накидки, підвела голову, побачила воєводу, який стояв на стежині…
— Михалек! Живий! — і, вже не звертаючи уваги на розгубленого хлопця Мардули, Беата кинулася чоловікові в обійми.
…Михал притискав до себе дружину, яка заливалася щасливими сльозами, невлад цілував її в губи, у щоки, у ніс, заплутався в її лляних розкуйовджених косах і не зважувався вивільнитись, щоб ненароком не завдати Беаті болю, відчував крізь одяг її теплий розповнілий стан, і зазирнувши нарешті в її повні сліз очі, а вони так і променилися радістю крізь мерехтливу завісу, раптом відчув, як клинок спізнілого розуміння й каяття входить до нього в душу, розриваючи невидиму плоть.
«Михалек! Живий!..» — ці слова вагітної Беати протверезили воєводу краще, ніж цебро крижаної криничної води, вилите похмільного ранку на голову сина мамою Багантою. Адже як воно бувало: підхопишся спросонку, мокрий по саме нікуди, жижки зимовим боягузом трясуться, ноги роз’їжджаються, наче в щойно народженого теляти, у голові мов чорти ночували, язик розпух колодою — і сором, і встид морозом по тілу, коли згадаєш, що витворяв учора в п’яному чаду!
Не про себе думала Беата, коли заручницею їхала з-під Тиньця до неблизьких Шафляр, не про дитину під серцем своїм піклувалася, поки Мардулині побратими її, вагітну, по лісових барлогах тягали — про нього, про Михалека, про чоловіка непутящого, котрому накласти головою все одно, що на пальці сплюнути…
От воно й вихопилося першим, інстинктивним:
— Михалеку! Живий!..
Хапай, воєводо, ще один ляпас долі!
Який же сліпий він був увесь цей час! Отже, даремно загинув молодий князенко Янош?! Даремно викликав Михал на себе гнів старого князя Лентовського?! Даремно мучився весь цей час, їв себе, як іржа залізо?! Даремно заявився у Шафляри до батька-Самуїла й став мимовільною причиною його смерті?!
Усе — даремно?!
Розмахуй палашем, воєводо, але не лазь у чужі душі — куди тобі, криворукому…
— Я люблю тебе, — зривистим голосом прошептав Михал. — Тепер у нас усе буде гаразд.
— Чому буде? — запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози. — У нас і було все гарно… І зараз — добре…
Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:
— Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…
Їм справді було пора.
3
На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву — зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання — убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях — не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! — ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!
Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані — він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, — то спохмурнів остаточно.
Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.
— Це по мене, чи що? — розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.
— Та ні, приятелю, це по мене, — мимохіть гірко посміхнувся Михал.
Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, — і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.
Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, — не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.
— Здавайся, вбивце! — вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. — Падай князеві в ноги, чобіт цілуй — може, зглянеться їхня ясновельможність!
Сам князь навіть слова не мовив до Михала.
Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.
Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця.
— А ви беріть мене, не соромтеся! — криво посміхнувся воєвода. — Три десятки озброєних на одного беззбройного — чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!
І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.
Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл — та й по всьому, без страждань.
— Ну що, сміливці?! — під’юджував він трохи розгублених ворогів. — Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!
Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.
— Легкої смерті хочеш, пся крев? — голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. — Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!
Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.
Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.
— Наступна стріла — твоя, князю. Отож думай, — пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…»
Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.
Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.
І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.
— Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, — проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. — Може, чув, твоя ясновельможносте?
Лентовський похмуро кивнув — чув, мовляв.
Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.
— Попитати в тебе хочу, князю, — вів далі солтис. — Купиш — не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?
— Сина він мого вбив, — знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.
— Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?
— Не твоє діло, старий! — відрізав князь. — Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських — і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!
— Незнатний, кажеш? — щиро здивувався старий. — А я, дурень, думав, що честь шляхетська — на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу — трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!
— Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! — гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. — І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!
— А ти мені не погрожуй, князю! — старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. — Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал — не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою [21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?
Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський — родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь — одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість — чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.
Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько — «Маршалок»; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.
А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, — посилати кварцяное [22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій — розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший — ним буде, не мало ніякого сенсу.
І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні
його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть.
— …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, — провадив між тим старий. — Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв — не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш — рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там — як сам вирішиш.