— Обіцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаєш, адже я тобі допомогла тоді…
— Ні, Марто. Злодій повинен уміти самотужки відповідати за свої вчинки. А втім, до чого тут злодійство…
Минув тиждень тяжкого чекання. Обоє намагалися забути про лячну розмову, безоглядно віддавалися одне одному, але десь на споді душі кожен відчував, як над ними купчаться хмари, готові от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою!
Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тільки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так і не зважилася.
Джош примчав додому за півгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, дві пляшки вигроненого бургундського…
— Ну? — викрикнула вона прямо з порога.
— Минулося! Я живий і здоровий, ти — теж. То давай відзначимо це! — посміхнувся Джош-Мовчун задоволено.
— Тоді розповідай!
— А, потім! — відмахнувся Джош. — Давай не псувати вечір!
І вони не стали псувати цей вечір, потім не стали псувати наступний і ще один… Лист так і залишився на столику нерозкритий і неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку і, проходячи мимо, байдуже сковзала по ній поглядом.
А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечір Марта, яка вже не знаходила собі місця, одержала записку, надіслану з хлопчиськом-посланцем.
«Прощавай, Марто. Я думав, що мені пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночі мені сниться, як ти помираєш від чуми. Я більше не можу бачити тебе вранці живою, знаючи, що вночі спостерігатиму знову до найдрібніших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дійсністю і незабаром збожеволію. Борги треба сплачувати. Ми більше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його — і все зрозумієш. Якщо ж спалила… утім, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто!
Прощавай.
Твій Джош».
В очах у Марти на мить потемніло, їй здалося, що серце зараз не витримає — зупиниться. Потім вона кинулася до скриньки, де зберігався лист, тремтячими пальцями розірвала дебелий вощений папір…
…Півняче Перо дав Джозефові рівно рік. Після чого Мовчун мав повіситися опівночі в занедбаній хижі на виїзді з міста, неподалік від окраїни Гюртеля.
Слуги ледве встигли відкрити ворота, коли Марта на гарячково засідланому жеребцеві, не розбираючи дороги, промчала розкішним баронським парком, топчучи італійські троянди та голландські тюльпани; копита жеребця підривали м’яку чорну землю, розкидали навсібіч пухкі грудки, безжалісно ранили доглянуті клумби й квітники — і тільки вітер здивовано присвиснув услід вершниці, яка зникла за поворотом.
— Божевільна! — з прикрістю й захопленням пробубонів садівник Альберт і, зітхаючи, пішов виправляти завдані Мартою збитки.
9
«Надто пізно!» — немов похоронний подзвін пролунав у Марти в голові гул дзвіниці з церкви Санкт-Марія-Ам-Гештаде. Він сповіщав про північ. Буквально впавши зі спини храпливого коня, жінка кинулася через луку до ледь помітної в темряві чорної плями — до хижі. Неслухняні після шаленої гонитви ноги підгиналися, заплутувалися в густій траві. Марта двічі падала, зачепившись за вузлуваті корені, що казна-звідки й узялися на лузі — а у свідомості, дедалі наростаючи, усе ще відлунював рокітливий дзвін, і
вторило йому з темної хижі безнадійне собаче виття, відлякуючи довколишніх жалких упирів — чи, може, то Марті тільки здалося?..
Вискнули й розчинилися замшілі двері, зависли на одній іржавій петлі, свічка, що горіла в кутку хижі, жбурнула жінці в обличчя рвані відблиски — і Марта побачила: важка колода відкотилася вбік, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно підібраний Джошем у їхньому улюбленому парку біля ставка з лебедями… А над невтішним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ремені тіло людини.
Джозеф.
Вона спізнилася.
Пес почав стрибати навколо Марти з німим благанням в очах — і божевільна, не людська, скоріше, звірина надія кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона підтягла колоду, вилізла на неї, висмикнула з потайних піхов у рукаві Джоша його вузький ніж і одним рухом — лезо був гострим, як бритва, — перерізала ремінь.
Мовчун, як той лантух, упав на долівку, і Марта, утративши рівновагу, впала зверху.
Пропущений через пряжку кінець ременя защипнуло мідним язичком, петля ніяк не хотіла розпускатися, руки Марти тремтіли, Одновухий нестямно вилизував рідне посиніле обличчя з білими плямами очей — чумний кошмар обступив Марту зусібіч і задоволено щирив божевільну пащу.
Цілковита безвихідь.
Найсправжнісінька.
Марті хотілося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навіть на виття — повіситися тут-таки, на тім же ремені…
Але замість цього, ще сама не розуміючи, що робить, вона відштовхнула пса, взяла в долоні холодіюче обличчя веселого кишенькового злодія, який загинув через неї, і прикипіла поглядом до мертвих очей.
Наступної миті свіча, жалібно блимнувши, узялася кіптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос:
— Ти спізнилася, жінко. Він виконав домовленість. Тепер його душа — моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тіло. Утім, я можу запропонувати тобі доволі вигідну угоду…
Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця — лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки.
О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін…
«Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, — казав Самуїл-баца. — І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!»
Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні — і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою.
Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем ще тоді, в її маренні, в ту мить, коли Мовчун підписав кров’ю диявольський договір, чим зняв охорону власної душі, - о, тепер вона розуміла це! — навколо простяглася схожа на віспяне обличчя рівнина, вона ледь помітно мерехтіла в яскравому місячному світлі, у сивій просторіні бродили примарні тіні, а прямо перед ворітьми лежала оголена людина.
Джош-Мовчун, шалапутний злодій, який обікрав самого себе.
Одним рухом Марта стала поруч і спробувала підвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Він був важкий, невимовно важкий, але Марті якимось дивом пощастило взяти неживе тіло на руки; в очах потемніло — чи, може, навколо справді запанувала ніч?! — і Марта незграбно ступнула до відчинених воріт. Джошеві ноги волочилися по землі; кров безугаву стугоніла в скронях, але жінка закусила губу й зробила ще один крок.
І тоді пролунав голос.
Той самий.
Тільки в ньому вже не було глузування — лише подив та якась зачаєна непевність.
— Він мій, жінко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш…
Крок.
— Стій!
Ще один.
— Хто ти?!
Ніколи… ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайці!..
Прости, батьку Самуїле!
Прости…
Он вони, ворота.
Он… вони.
І тут Марта відчула, як зовсім поруч з її плечем у Джошеве горло вп’ялися чиїсь міцні пальці. Тіло на руках жінки здригнулося й захрипіло, приростаючи до неї, як нерозривно зв’язана з матір’ю дитина до пологів; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навіть не встигла злякатися. Джоша повільно, але невблаганно відривали від неї, відривали разом зі шкірою — з їхньою спільною шкірою! — і Марта закричала від болю та відчаю, зубами вчепилася в чужі пітні пальці на душі її коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звір, — і в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота.
Оглушливе ревіння потрясло Всесвіт — немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворіт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усіх боків, давив, туманив свідомість, застеляв очі кривавою завісою. Марта, оглухла та осліпла від цього крику та від своєї дивовижної ноші, уже не мала сил підвестися, тож вона поповзла, як повзе кішка з перебитим хребтом, чіпляючись за пожухлу траву, — туди, куди вів її інстинкт, виплеканий строгим батьком Самуїлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не віддала його Великому Здрайці зі скрадливим голосом та жадібними пальцями, не віддала, а отже, тепер усе буде…
Ні.
Не буде.
Тягар чужої душі все-таки був їй не до снаги. Марта вже майже добралася до власного тіла, наполовину втягшися в нього, як черепаха в панцир, несподівано відчула зовсім поруч щось живе, тепле, воно скиглило, прагло їй допомогти — але невидима пуповина між нею та Мовчуном обірвалася; непритомніючи, Марта з останніх сил потяглася до щирого живого тепла й відчула, як Мовчунова душа розриває її та йде геть, падає в цей теплий колодязь, що гостинно промениться лагідним добрим світлом…
Вона ніколи не народжувала.
Тому не знала, на що це схоже.
* * *Здається, вона отямилася майже відразу. Тіло боліло, наче Марта справді тягла на собі Джоша, у роті відчувався солонуватий присмак крові з прокушеної губи. У кутку хтось хрипко стогнав, видно, теж приходив до тями.
«Джош?!» — надія спалахнула й згасла. Тіло Джозефа Воложа лежало поряд, мертве, заклякле й порожнє. А в кутку… у кутку приходив до тями Великий Здрайця! Свічка немилосердно чадила, але морок трохи розтанув, і стало видно силует худого чоловіка: він стояв навколішках і витирав обличчя своїм беретом. Марта насилу примусила себе встати, похитнулася, непевно ступила до дверей. Щось вологе м’яко тицьнулося їй у руку, Марта ледь не скрикнула, але відразу збагнула, що то — собачий ніс. Вона машинально нагнулася, щоб попестити пса по голові, побачила, як судомно стискається горло Одновухого, як болісно клекоче його паща, ніби пес хоче заговорити, хоче, але не може… лапи його розповзалися, як у щойно народженого щеняти, — і божевільний здогад холодним лезом прохромив Мартину душу.
— Джоше, за мною! Ходімо! — коротко наказала вона й на ватяних ногах пішла-побігла до коня, що мирно пасся на луці. Треба було поспішати, поки Великий Здрайця не отямився остаточно. Схоже, ТАМ йому теж добряче дісталося.
Услід жінці та собаці летів стогін упереміш із захопленими прокльонами.
10
Вони залишили Відень на світанку, потайки, як злодії. Та вони, власне, злодіями й були. Марта не знала, куди вони вирушили, але якийсь інстинкт погнав її на північний схід, через рівнини Словаччини, угорський Ліптов і далі — уздовж лівого рукава Чорного Дунайця до Нижніх Татрів.
Думка дістатися до тинецького монастиря, де абатом був її брат Ян, з’явилася пізніше. Це давало хоч якусь примарну надію сховатися від Великого Здрайці і його прислужників — а в тому, що Здрайця налаштує погоню, Марта ні на мить не сумнівалася.
Вони ночували по заїжджих дворах та в придорожніх харчевнях (якась копійка в Марти з собою була), а коли — то й просто в копицях сіна чи в занедбаних хатинках, і, зоставшись сам на сам, Марта розповідала чотириногому Джошеві-Мовчуну, хто вона така насправді і що сталося з ним.
І Джош уважно слухав, поклавши голову на Мартині коліна та дивлячись на неї карими очима Одновухого. Іноді він лапою незграбно виводив прямо на землі одне-два слова — і Марта потім довго посміхалась уві сні, перебираючи ці слова, як жебрак перебирає свій убогий скарб. То були хвилини їхнього гіркого щастя, коли на час відступала згадка про те, що Мартине життя враз поламалося і що за ними назирці йдуть слуги Великого Здрайці, тож невідомо, чим закінчиться завтрашній день.
Вони звикали. Джош звикав швидше, і це теж породжувало певні клопоти. Причина крилася в тім, що Мовчун і раніше не був надто цнотливий, а тепер, схоже, успадкував по-справжньому пеську вдачу Одновухого, у чиїм тілі віднині перебував. Бездомні суки його не цікавили, він почував себе людиною, причому, людиною закоханою, і Марті дедалі важче ставало противитися напівжартівливим домаганням свого чотириногого коханця, усміхатися, відштовхуючи пса, що нахабно лізе під одяг… Але одного разу вона не відштовхнуло його. І — нічого, навіть більше ніж нічого. Тільки Марті ще якийсь час було ніяково, але це швидко минуло. А Джош був усе тим же веселим злодієм, і якось показав Марті украдений в одного відвідувача харчевні важкий гаманець. Як він умудрився це зробити своїми лапами, зосталося загадкою, тож Марта, не стримавшись, тільки розреготалася. Ну а гроші з краденого гаманця їм дуже навіть стали в пригоді — ті, що їх прихопила із собою Марта, ось-ось мали скінчитися.
Загалом, Джозеф Волож і в собачому тілі залишався колишнім, чого не можна було сказати про Марту. Марта надірвалася, рятуючи Джоша, і вона це знала. Тепер жінка просто боялася витягати з чужої душі щось істотне — рана всередині в неї не гоїлася, перетворюючись на сверблячий свищ, тож будь-який «щиросердний» тягар завдавав їй нестерпного болю.
Зате Марта відкрила в собі нову здатність. Тепер вона могла підкидати украдене в одних людей іншим. Воно ніби випадало крізь діру, що утворилася десь глибоко всередині — і Марта швидко навчилася користуватися випадковим цим умінням, підкидаючи зайве тим, кому хотіла. Це було нове, незвичайне, батько Самуїл ніколи не розповідав їй про щось подібне — і це відкривало можливості, про які Марта раніше навіть не здогадувалася. Вона й тепер це не достоту розуміла, що їй робити зі своїм новим даром, і вдавалася до нього лише вряди-годи…
Вони прямували до тинецького монастиря.
Слуги Великого Здрайці незримо йшли слідом за ними.
Розділ третій
1
Скорботний Христос із настінного розп’яття дивився на Марту, коли вона замокла. Жінка боялася підвести очі — їй здавалося, що в Божому погляді вона прочитає осуд і нещадний вирок.
Абат Ян підвівся, пройшовся по келії, похмуро киваючи в такт ходьбі. Обличчя його змарніло, стемніло й анітрохи не було схоже на той піднесений образ, який звикли бачити прочани тинецького монастиря. Кепсько було абатові, дуже кепсько, і не тільки тому, що тепер він розривався між святим батьком Яном та Яносиком із Шафляр, старшим із непутящих дітей Самуїла-баци.
— Учора на світанку Михал приїжджав, — не до ладу зронив абат, перебираючи агатову вервицю, що висіла в нього на поясі.
— Михалек? — мляво перепитала змучена Марта, не розуміючи, яке відношення до повіданого нею має приїзд у монастир Михала, їхнього четвертого брата, молодшого за Яна та осілої в Кракові Терези, але старшого за Марту.
От уже за кого не доводилося ніколи турбуватися, то це за Михалека, — він був здатен постояти за себе краще од будь-якого захисника…
— Батько помер, Марто, — скрушно мовив абат Ян, дивлячись кудись у куток. — Михал був на похороні.
— Батько помер, — відлунням повторила Марта. — Батько Самуїл. Помер. Помер…
І небо обрушилося їй на плечі.
Коли світ знову виринув із кричущого небуття й звузився до розмірів чернечої келії, абат Ян, як і перед цим, ходив із кутка в куток, перебираючи вервицю сухими пальцями, а Христос із розп’яття все так само дивився на бліду Марту.
— Після всього, що я почув, можу запропонувати тобі для початку поселитися в монастирі, - Ян одважував слова скупо, як чорні намистини вервиці. Пересидь якийсь час за освяченими стінами, поки вирішимо, що робити.
— У вашому монастирі?
Щось схоже на усмішку скривило тонкі абатові вуста.
— Наш монастир — чоловічий, дочко. Я б відвіз тебе до чорштинської обителі кармеліток — тамтешня ігуменя дечим зобов’язана мені… Утім, зараз це не має значення. Ти пам’ятаєш, як ми присягались, ідучи з Шафляр?