— Пам’ятаю, — кивнула Марта.
- І ти поїдеш на батькові поминки? Подумай, Марто, — адже якщо ми хочемо встигнути на сороковини, то виїжджати повинні завтра, у крайньому разі — післязавтра. Ні про який монастир тоді й мови бути не може. А якщо все, що ти наговорила мені, - правда…
— Це правда, Яносику. Але якщо я не стану в потрібний день над могилою батька Самуїла, я прокляну себе гірше, ніж це зробить будь-який диявол. Ти віриш мені?
— Я боюся за тебе, — відповів абат.
І Марті здалося, що в очах розп’яття на стіні майнуло схвалення.
— Ну що ж, — невесело посміхнулася жінка, — оскільки злодіям пряма дорога до пекла (не супся, Яносику, ти в нас святий і тебе це не стосується!), виходить, доведеться мені ще раз побачитися зі старим Самуїлом. Може, зійдемося в пеклі на одній пательні: я, батько, Тереза, Михалек…
— У пеклі? — якось дивно запитав абат.
— А що, отче мій Яне, ти не віриш у пекло? Дуже дивно для тинецького ігумена!
— Я вірю в Бога, — дуже серйозно відгукнувся абат. — А пекло чи рай… Можливо, що вони пусті, Марто.
— Пустують?
— Я кажу — можливо. Адже тобі відомо, коли Господь судитиме душі живих і мертвих, відокремлюючи овець від козлищ?
— По-моєму, ти хочеш, Яносику, в такий спосіб відвернути мене від більш земних турбот. Звичайно, відомо. Коли настане Dies irae, День Гніву — Судний день.
— Отже, Судний день іще не настав?
— Знущаєшся, святий отче?! Звичайно ж, ні!
— Але якщо нас ще не судили, — батогом хльоснув голос абата, — якщо Господь ще не виніс нам вироку, то чому нас повинні карати чи винагороджувати?! Хто взяв на себе право судити, карати чи милувати раніше від Господа?! Відкіля взялися рай чи пекло, кара чи віддяка, якщо вироку не винесено?! Скажи, Марто!
Марта розгублено мовчала.
— Ти щось чула про єресь альбігойців, які самі себе називали «катарами», що по-грецькому означає «чисті»? Про хрестові походи в центрі Європи майже чотири століття тому, коли альбігойський Прованс спливав кров’ю, коли полягло Тулузьке графство, а підданий анафемі граф Раймунд VI Тулузський поступився своїм титулом хрестоносцю Симонові де Монфору, — хоч правда, через два роки хоробрий граф Раймунд відбив рідну Тулузу в загарбника, а ще через два роки хрестоносця де Монфора було вбито під час повстання місцевого населення! Що ти знаєш про маленьку фортецю Монсегюр у Піренеях, що полягла останньою?!
Абат Ян перевів подих, якийсь час помовчав, тоді винувато подивився на Марту.
— Вибач, Марто… Ти й не повинна знатися на цих питаннях. Просто єресь катарів уже давно не дає мені, абату Янові Івоничу, злодієві Яносику із Шафляр, спати по ночах. Так, «чисті» спотворили чимало католицьких догматів; так, вони ввели в християнство зороастрійських Ормузда й Аримана, як символи добра і зла; вони вважали, що сповідаючи, ми допомагаємо Господові, а не навпаки, але не в цьому річ. Не гоже мені засуджувати вчинки святого Домініка Гусмана, засновника ордена домініканців, але я б не вдавався, як він, до спалення «чистих» на багаттях. Я взагалі не люблю багать, Марто…
— Ти щось не договорюєш, Яносику, — зронила Марта й пильно подивилася на схвильованого абата. — Я могла б украсти в тебе це «щось», але злодій не повинен красти в злодія, а сестра в брата. Розкажи мені сам.
— Альбігойці вважали, що після смерті людина починає жити знову, що душа її втілюється в іншій живій істоті — у звірові, у людині, пташці — і минулі гріхи вкупі з колишніми заслугами тяжіють над її відродженням у новому житті. І так — до найстрашнішого Суду, людина збирає в собі добро і зло, її діймає свобода вибору, вона шукає, сперечається, погоджується, грішить… Але тоді — якщо Господь дарував таким, як ми, здатність брати чуже добро з душ людських, то чи не готував Він для нас особливу долю?! Не вищу за інших, не над людьми, але іншу, як відрізняються доля воїна та доля лікаря! Адже коли припустити хоч крихту слушності в догматах катарів — то продана дияволу душа потрапляє не на пательню — страховище для бабусь-прочанок, — а починає нове життя під сюзеренітетом Сатани! Чим це не пекло, Марто! Пекло на землі, здатне охопити своїм полум’ям навіть безневинні жертви поруч! Ти вкрала загиблу душу в Сатани… Чи немає в цьому особливого провидіння Божого?!
— Не знаю, Яносику. Не знаю. Знаю тільки, що мені тяжко жити від тієї проклятої ночі. Коли, кажеш, має приїхати Михал?
— Завтра, — відповів абат Ян.
Нитка його вервиці зненацька урвалась, агатові намистини лунко покотилися по підлозі, але він навіть не помітив цього.
— Завтра, Марто. Михал приїде разом зі своєю дружиною — вона при надії, і ми маємо відслужити молитву за щасливі пологи, — але назад Михалова дружина поїде без нього.
Марта кивнула.
2
Пан Михал Райцеж, придворний воєвода графа Висницького, був напрочуд вродливим. Це помічали палкі флорентійки, де пан Михал осягав нелегке мистецтво володіння рапірою під наглядом вимогливого Антоніо Вазарі; це обговорювали між собою досвідчені в любовних справах мешканки Тулузи, де знаменитий майстер шпаги Жан-П’єр Шарант після тривалих перемовин погодився взяти до навчання худорлявого шляхтича з далекого Погалля; краса пана Михала не давала спати пухкеньким саксоночкам Гербурта, коли Райцеж, повертаючись додому, зумів упросити барона фон Бартенштейна дати йому кілька уроків володіння важким драгунським палашем і застряг у баронському замку на три роки; жінки до самозабуття любили пана Михала, але, на жаль, — пан Михал не любив жінок.
Ні, це аж ніяк не означало, що шляхтич Райцеж був схильний до мужолозтва.
Просто пан Михал любив зброю, і ця пристрасть заповнювала його дні настільки, що ночами йому снилися випади та відбиття, внаслідок чого Михал Райцеж шепотів уві сні замість імені коханої:
— Парад ін-кварто й півкола в терцію!.. Парад ін-кварто… Ворушись! Рухайся, я тобі кажу!.. Парад ін-кварто…
Жінок, які зрідка потрапляли до його ліжка, потім довго діймав головний біль, і не раз вони найневідповіднішої миті командували законному чоловікові:
— Парад ін-кварто… Рухайся, я тобі кажу!
Чоловіки не любили пана Михала.
Вони його боялися.
Вони боялися б його ще більше, якби знали, що пан Михал Райцеж, Михалек Івонич, прийомний син Самуїла-баци із Шафляр — злодій.
Такий самий злодій, як Марта й абат Ян.
Сам же Михал не без підстав вважав себе найспритнішим злодієм із усієї родини, але й найнещасливішим. Мрію його життя не можна було просто витягти з кишені чужої душі — військовий талант, як будь-який талант узагалі, зберігався в найглибших підвалах його власника, він зрісся з фундаментом, підґрунтям сутності хазяїна.
Зустрівшися зі злодієм, що пройшов науку Самуїла-баци, скрипаль може забути, що він скрипаль, забути навіть мелодію сотні разів зіграної пісні, віддавши це знання зустрічному пройдисвіту, але пальці його змусять струни озватися швидше, ніж сам скрипаль знайде свою втрату. Знизає плечима музика — тим діло й закінчиться. Але якщо злодій спробує забратися не до кишені, де брязкають розмінні монетки, а до оселі скрипаля, туди, де зберігається його чуйний слух, здатний із першого разу запам’ятовувати будь-яку музичну фразу, де ховається суть скрипкового обдарування, де в скринях спить дане від народження золото…
Якнайсуворіше застерігав Самуїл-баца прийомних дітей від таких справ.
Лише один раз спробував відчайдух Райцеж забратися в дім душі шаленого тулузця, свого тодішнього вчителя Жан-П’єра Шаранта, коли Жан-П’єр заснув, — і до кінця днів своїх пам’ятатиме виття й крики тих жахливих Стражів, що ганяли його по нескінченному лабіринту Шарантової скарбниці та погрожували вогненними мечами, а вузлуваті корені виповзали зі стін, непомітно прагнули сплутати Михалові ноги, аби він назавжди залишився тут, у похмурих переходах…
Михалу вдалося знайти щілину й прошмигнути назовні.
У себе.
Але він знав: якби він загинув від клинків Стражів, якби пропав у лабіринті Шарантової майстерності, якби впав у Чорний Хід — за час сну Шарантова душа переварила б його, як відрізану та прожовану скибу хліба, і вранці, прокинувшись та ні про що не маючи гадки, вчитель Жан-П’єр Тулузець побачив би поруч із собою безумця.
Гірше.
Він побачив би поруч із собою рослину.
Іноді Михал дивувався з приводу свого вибору. Пробитися в церковні ієрархи, як старший брат Ян; стати зразковою дружиною щасливого краківського купця та народити йому дітей, як Тереза; жити, як тиха й сита мишка при дворі шляхетної покровительки, як Марта, — ну що, що заважало Михалеку обрати собі просту й зрозумілу дорогу, на якій для легкого існування цілком достатньо час від часу обчищати внутрішні кишені потрібних людей, вибираючи ту дещицю, що показується на поверхні?!
Нічого.
І жив би собі не гірше за інших, а то й ліпше…
Адже як легко він змусив чорштинського ректора сфабрикувати підроблені королівські грамоти зі справжніми печатками, а потім з’явитися з ними до останнього з роду Райцежів, глибокого вже здитинілого старця, і через деякий час остаточно перетворитися на пана Михала Райцежа, онучатого племінника цього самого дідуся!
Перед від’їздом до Італії це здавалося необхідним, бо інакше пробитися в учні до когось із відомих майстрів клинка було майже неможливо.
Були потрібні або гроші, або родовитість; у всякому разі, Райцеж був цього певний.
Якби Михалові сказали, що флорентієць Антоніо Вазарі, що відмовився колись навчати молодшого брата венеціанського дожа, узяв до себе в дім юного шляхтича з невідомих земель тільки тому, що побачив у ньому неабиякі здібності — Михал ніколи б у це не повірив.
Він палко прагнув добути чужий талант, страждав через неспроможність зробити це — і не помічав свого власного.
Він був злодієм.
Знання про будь-який, хай навіть найпотаємніший прийом володіння зброєю Михал міг викрасти і крав без усякого сорому. Але тільки тоді, коли це знання ставало справді знанням або хоч усвідомленим відчуттям, а не глибинними навичками та пам’яттю чужого тіла, котре не роздумує і найчастіше навіть не розуміє, що воно робить! Інакше вже будь-яка спроба вторгнутися в таємне… ні, Михал пам’ятав Стражів, що охороняють талант учителя Шаранта, і не ризикував повторити спробу. А якщо твоє власне тіло не готове сприйняти чуже знання, крадене чи отримане від учителя; якщо місяці, а то й роки виснажливих занять не відшліфували твоїх власних можливостей до гостроти толедського леза; якщо ти взяв, привласнив, але не можеш зробити по-справжньому своїм…
Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Шарант, літній барон фон Бартенштейн — кожен з них, утрачаючи якесь знання, украдене їхнім моторним учнем, відновлював утрату майже миттєво, практично не зауважуючи цього, як дерево не зауважує втрати листя чи навіть утрати молодого пагона, коли стовбур цілий. Відростуть нові, не сьогодні, то завтра. Зате Михал старанно прирощував отримані пагони до себе, і в остаточному підсумку домагався потрібного результату, навіть і не замислюючись над тим, що для такої справи потрібно щонайменше мати свій стовбур — хай і незміцнілий, може, ще дикий, але він має бути.
Не можна прищепити пагін до порожнього місця.
Помре.
А ці — приживалися.
Десять років бабуся-Європа витирала запорошені ноги об Михала Райцежа, Михалека Івонича; десять років він крав усе, до чого міг дотягтися, і не щадив себе там, де не міг украсти; злодій з родини Самуїла-баци плакав ночами від болю в суглобах і прикладав зілля до кривавих мозолів на долонях — коли він залишив Флоренцію, вимогливий Антоніо Вазарі раптом напився мов чіп; коли він пішов із Тулузи, скупий на слова Жан-П’єр Шарант похитав головою й тихо мовив: «Дурненький…»; колишній драгунський полковник барон фон Бартенштейн, який не відзначався щедрістю навіть у ставленні до своїх близьких родичів, подарував йому на прощання палаш без жодної прикраси, бо клеймо на клинку само вже було варте цілого маєтку…
Через рік Михал Райцеж став придворним воєводою графа Висницького, змінивши на цій посаді колишнього воєводу — старого рубаку, який показав захопленому Михалу, що таке справжній шабельний бій.
Ще через рік він оженився, невимовно здивувавши всіх і взявши за себе дочку колишнього воєводи, лагідну дівчину на ім’я Беата.
І, здавалося, бурлака Михал міцно осів у Висничому.
3
…Сонце світило Марті у вічі, і вона щулилася, визираючи зі схожого на бійницю монастирського вікна. Звідси, від західного крила, — якби не сліпуче проміння сонця — чудово було видно краківський шлях, і навіть крізь мимовільні сльози Марті ще здалеку вдалося розгледіти крихітного вершника, який повагом наближався до монастиря з боку Тиньця.
За вершником котилася, підстрибуючи на вибоях, запряжена вороною парою карета; обабіч карети їхали верхи двоє гайдуків.
«Михалек», — зрозуміла Марта, зробила долоню дашком і взялася розглядати брата.
Тільки тепер вона раптом гостро відчула порожнечу, що утворилася після слів абата Яна про батькову смерть. Верхівець Михал у незрозумілий спосіб перетворив відсторонену та напрочуд неймовірну смерть Самуїла-баци у довершений факт, у реальність, і Марта зізналася собі, що лукавила перед Яном, коли казала: «До кого мені ще йти? Батько старий…» Там, де зараз було порожньо й гірко, ще день тому таїлася таємна надія, що на геть крайній випадок можна буде втекти у Шафляри, упасти в ноги батькові Самуїлу, а той настовбурчить тверді сиві вуса, дасть запотиличника, але після цього все буде добре.
Не буде.
А до Шафляр справді доведеться їхати.
Якщо не на похорон, то на поминки.
Ех, батьку Самуїле, Самуїле-баца…
Сонячний промінь невдоволено розбився об Мартину долоню, ковзнув убік і дуже здивувався, коли побачив на очах у жінки сльози.
Чому? — адже промінь не знав, що люди плачуть не лише від сонця.
Вершник тим часом помітно наблизився, і Марта мимоволі замилувалася прекрасною виправкою Михала. На думку спало чомусь порівняння з конокрадом, що втікав од Жаб’ячого Джерела, циганчуком Друцом. Юний верхівець майже лежав на спині гнідого, усім тілом припавши до кінської шиї, а Михал сидів у сідлі підкреслено прямо, недбало бавився затиснутим у правиці повідком, а його ліва долоня неуважно торкалася руків’я драгунського палаша, з яким Михал, кажуть, ніколи не розлучався — брав його з собою ледь не на подружнє ложе.
П’ятеро вершників, які наздоганяли карету, що супроводжувала Михала, спочатку нітрохи не зацікавили Марту.
— Ну що? — почула Марта позаду себе.
- Їде, — не обертаючись відгукнулася жінка, відразу впізнавши голос Яна. — Майже біля воріт. Ти б сказав своєму воротареві, щоб не чіплявся з розпитуваннями, бо Михал умить укоротить його довгий ніс. Він такий, наш забіяка…
Абат Ян щойно звільнився від служби і встиг по дорозі до келії віддати всі необхідні розпорядження вітцю-келарю. Тепер він підійшов і став поруч із сестрою.
— А це що таке?! — заклопотано промовив він, і Марта, яка була відвернулася від того, що діялося внизу, знову глянула у вікно.
Вершники додали ходу й опинилися біля зупиненої карети раніше за Михала, який розглядав монастир. Перший з них, пишно вбраний вельможа, який здався Марті чимось знайомим, зістрибнув з коня і застережним жестом відчинив дверцята карети. Він поштиво уклонився, трохи зачекав і подав руку молодій жінці, яка виходила з карети. То була дружина Михала Беата Райцеж, у дівоцтві Беата Сокаль. Коли збентежена Беата ступила на землю, вельможа відійшов убік і ще раз уклонився, приклавши руку до серця.
Гайдуки Райцежа знітилися, не знаючи, що робити, оскільки нічого особливого не відбувалося, а зачіпати без потреби ввічливого шляхтича в присутності чотирьох його людей їм, з усього видно, не хотілося.
Марта не помітила, коли Михал устиг спішитися та швидким кроком підійти до дружини. Щойно придворний воєвода графа Висницького з коня милувався монастирськими стінами — і ось він уже стоїть поруч із Беатою та щось їй виказує. Марту й абата Яна здивувало Михалове поводження: якщо вже кому й слід було виказувати, то це вельможі, який прискакав казна-звідки, чия чемність і справді межувала з нахабством. Видно, Беату це теж здивувало, вона спробувала заперечити чоловікові — слів не було чутно, зате було добре видно, як пан Михал непоштиво стиснув плече дружини, силоміць повернув її обличчям до монастиря й кивнув головою на ворота.