Беата покірно рушила до воріт, гайдуки, отямившись, поїхали слідом, а в компанії ввічливого шляхтича голосно розреготалися — сміх цей долинув навіть до тих, хто стояв біля вікна. Сам вельможа наблизився до пана Михала, узявся в боки й кинув кілька коротких різких фраз.
Далі Марта не дивилася. Скоряючись незбагненому пориву, вона вибігла з келії — абат Ян негайно пішов за нею — і сходами кинулася вниз. Спустившись, Марта покликала Джоша, який дрімав у холодочку, проминула Беату, яка щойно зайшла в монастирський двір (її вагітність лише тепер впала Марті в очі), і вискочила за відчинені ворота. Карета все ще стояла неподалік, сонні візниці дрімали на передках, забувши випрягти коней, але більше нікого поряд з монастирем не було.
Лише курява клубочіла по дорозі, що тяглася ліворуч, і в долину, до берега річки Тихої.
Марта мерщій рушила за тим пилом.
Джош трюхикав поряд. Він час від часу підводив голову й заглядав жінці в очі.
На морді собаки застиг той хворобливий вираз, який іноді буває в німих, коли їм конче треба щось сказати, а мертвий язик ледь повертається й народжує тільки звірине рикання.
4
Дзенькіт зброї — перше, що почула Марта, коли вибігла на кручу. Звідси добре проглядалося піщане плесо річки, прямо під Мартою біля плакучої верби стояли четверо супутників увічливого шляхтича й двоє гайдуків Райцежа. Вони збуджено сперечалися. За двадцять кроків від них один проти одного завмерли Михал і його супротивник — хвилину тому вони обмінялися першими ударами.
«Господи, та що ж це таке!» — з відчаєм подумала Марта. Вона ніколи не могла зрозуміти, як через дурницю, через мізерну дрібницю, що не варта й ламаного шеляга, двоє молодих, здорових чоловіків ладні всадити в груди один одному півтора ліктя холодної криці.
Утім, чоловік її покровительки Вільгельм фон Айсендорф теж не був миротворцем, і Марті двічі доводилося бачити двобої барона з черговим забіякою, що відбувалися просто в маєтку Айсендорфів; а скільки разів педантичний у питаннях честі барон Вільгельм бився не в присутності компаньйонки своєї дружини?!
Шляхтич зненацька стрибнув уперед, і кривий клинок його шаблі люто брязнув об важкий Михалів палаш. Полетіли іскри, шляхтич відскочив, знову наблизився й спробував дістати Райцежа з іншого боку. Михал не рушив з місця, лише рука його зрушилася на п’ядь лівіше, та лезо кривої шаблі знову наткнулося замість живої плоті на драгунський палаш.
Удар.
Ще один.
«Він же вб’є цього чепуруна!» — раптом зрозуміла Марта, дивлячись на вузьке Михалове обличчя, що перетворилося на алебастрову маску. Перед нею був не злодій, а воїн, не Михалек Івонич, а воєвода Михал Райцеж, і першими, хто після Марти зметикував це, були супутники шляхтича. Вони загомоніли й рушили до тих, котрі билися; вони мали намір розборонити їх, але не встигли, — Михал, який до того нерухомо стояв на місці, коротко ступнув уперед, драгунський палаш завертів криву шаблю в миттєвому страшному танку, прорвався крізь блискучий заслін і до половини пірнув у живіт увічливого шляхтича.
Потім Михал підвів голову, побачив бліду як полотно Марту на кручі, привітно помахав їй рукою і взявся жменею зернистого піску відчищати кров з палаша.
Біля ніг Михала помирав увічливий шляхтич.
Судячи з рани, помирати він мав довго та болісно.
Коли Марта зверху вниз дивилася на спокійну братову поставу, Михал навіть не повернувся до своєї жертви, біля якої розгублено товклися четверо його супутників, — вона подумала, що Михал свідомо вибрав для цієї людини таку смерть.
Ні хвилини не вагаючись.
І Марті зробилося холодно.
5
Усю відправу за здоров’я Беати Райцеж та за її благополучні пологи Марта простояла мов на голках. Перед очима весь час поставав молодик, убитий лише тому, що допоміг вийти Беаті з карети. Щоб хоч якось відволіктися, Марта переводила погляд на відповідне до події вбрання абата Яна на Михала — воєвода Райцеж стояв на колінах поруч із дружиною та час від часу хрестився — і мимоволі відзначала, що брати настільки ж різні, наскільки й схожі. Чернець і воїн, сповідник і вбивця… злодій і злодій. Обидва стрункі, сухорляві, з тонкими одухотвореними рисами обличчя — і Марті раптом спало на думку, що вираз обличчя абата Яна, коли він слухав
її сповідь і потім натхненно розповідав їй про єресь катарів, був багато в чому схожий на вираз обличчя Михала, коли той бавився лискучою крицею й коли витирав піском закривавлений клинок.
«А я? — жахнулася Марта. — А яка я?..»
Після богослужіння вона підійшла до Михалової дружини, їх познайомили, й Марта не відходила від Беати до того моменту, коли Райцеж посадив дружину в карету й відіслав у Тинець у супроводі гайдуків, які приїхали з ним. На прощання Марта не втрималася й похапцем обшукала Беатину свідомість. Було важко визначити навпомацки, що саме трапляється під руку, але Марта мала дуже гарний вишкіл, щоб не плутати можливу здобич із дрібним мотлохом, що завжди захаращує чужі засіки. Занепокоєння з приводу наступних пологів лежало в молодої жінки на самісінькій поверхні й не мало глибинних коренів — здорова й міцна Беата носила вагітність без особливих ускладнень, отож Марта могла б легко украсти необґрунтоване хвилювання в пані Райцеж, але робити цього не стала, лише здивувалася: чому Михал досі не полегшив життя коханій дружині?
Молебень молебнем, а злодійство злодійством…
Видно, за цей час батько Ян уже встиг нашвидку переказати воєводі Мартину історію, бо Михал після від’їзду дружини підійшов до Марти і без жодного слова пригорнув сестру та поцілував у чоло. Одновухий Джош ревниво загарчав, Михал повернувся до ощиреного пса, пильно подивився йому в очі й ледь помітно вклонився.
Джош сів — ні, швидше, впав на задні лапи, закинув лобату голову догори, опуклі собачі очі волого зблиснули, пес ледь не завив, але стримався й вихором вилетів за ворота монастиря.
Марта вирішила не кликати Мовчуна.
Розуміла — він повернеться.
Коли почало смеркатися, а Джоша все ще не було, Марта захвилювалася. Вона вийшла з монастиря — воротар був із нею ввічливий до нудоти, — побродила туди-сюди по дорозі, хотіла пройтися до близького узлісся, але роздумала й рушила на берег річки Тихої, де відбувся недавній двобій.
Спустилася з кручі, постояла під плакучою вербою, неголосно покликала пса, почекала й зібралася іти геть. Відламала від верби тонку лозину, кілька разів змахнула нею, наче шаблею, відкинула від себе лозину — і дивне хвилювання змусило її обернутися.
Там, де впала вербова лозина, танцювала неясна тінь.
Від річки тягло мерзлякуватою прохолодою, роздивитися щось у сутінах, що непомітно настали, було майже неможливо, але Марта до болю в очах вдивлялася в напрочуд знайомий танок тіні, і раптовий здогад обпік її гірше за жменю приску, узяту з багаття.
Перед нею була тінь убитого Михалом шляхтича.
Примара невтомно, раз за разом повторювала рухи того страшного танцю, що привів її до загибелі, ноги шляхтича одноманітно переступали по піску — вперед, убік, уперед, назад, убік, — руки виплітали багато разів повторюване плетиво жестів, аж допоки опадали зламаними крильми, змушуючи мерця схопитися за живіт і в мить припасти до сирого вечірнього піску… але тінь підводилася, і все починалося спочатку.
Можливо, з боку це було красиво й зовсім не лячно — надвечір’я, ріка, зламана тінь та жінка, яка притулилася до стовбура верби, — але Марта не могла подивитися на себе збоку.
Вона не встигла навіть зміркувати, коли, якої невловимої хвилі тінь обірвала смертний танок і повернула до неї безоку пляму обличчя.
Не слухом, а якимось далеким від людини чуттям Марта збагнула, що мертвий шляхтич регоче — тут вона пригадала, де й коли зустрічала вбитого Михалом у двобої молодика.
У корчмі Йошки Мозеля, коли мимохідь доторкнулася до молодого пана, вихопивши з нього жменю ненависті до рідного батька, що спливла на поверхню, а потім ледь устигла скинути це пекуче зілля в корчмарську кішку Бирку!
Як звали молодого пана?!
Князенко… князенко Янош Лентовський!
Забувши про все на світі, Марта несподівано для самої себе потяглася до примари, як тоді, у корчмі, як тяглася безліч разів до наміченої жертви, бажаючи понишпорити в невидимих для інших кишенях; «Не смій!.. Ніколи не смій красти у мертвих!..» — луною озвався в ній дзвінкий голос Самуїла-баци, голос спочилого в бозі батька Самуїла… Не смій…
У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу — але зараз усе було не так, як колись.
Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом — він чіпко обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її — жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна.
Примара реготала.
Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку.
Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм.
«Убивця! — майнуло в голові. — Михал — убивця!..»
Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка!
— Ну і що?! — істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала. — Ну і що?! Звичайно, убивця! — адже він убив тебе… Згинь, пропади!..
Примара реготала.
«Михал — убивця!» — реготала вона, і в її реготі чаїлося нелюдське глузування, неначе тінь щось замовчувала, і це «щось» давало мертвому невимовне задоволення.
Убивця-я-я…
Затинаючись, Марта кинулася нагору по кручі.
…Коли вона вбігла в монастирський двір, навіть не встигнувши здивуватися з того, що ворота й досі незамкнені, юрба ченців, які схвильовано перемовлялися, поспішно розступилася й пропустила Марту до кола.
Абат Ян, воєвода Михал і одновухий Джош стояли над пораненим чоловіком.
Марта вже бачила цю людину.
То був один з Михалових гайдуків.
- Їх було п’ятеро? — гнівно запитував воєвода. — ВСЬОГО п’ятеро?!
Гайдук мовчки сидів на землі та тримався за похапки замотане коліно.
— На Беатину карету напали, — отець Ян повернувся до Марти, однією рукою заспокійливо торкнувши розлюченого брата за лікоть. — Розбійники, на півдорозі від нас до Тиньця. Беату повели до лісу, одного гайдука зарубали, а цього… цього відправили сюди.
— Розбійники? — Марта нічого не розуміла. — Вони вимагають викуп?
— Ні. Їхній отаман велів переказати, що його звуть Мардула, син Мардули, і що полоненій жінці до пори до часу нічого не загрожує. Просто він хоче впевнитися, що вбивця Самуїла-баци з’явиться у Шафляри — не на сороковини, то по дружину — і там заплатить Мардулі все, що належить.
«Убивця!» — глузував біля річки танцюючий мрець…
— Я не вбивав батька, — воєвода Райцеж дивився на Марту спідлоба, болісно зсунувши брови над переніссям. — Я не вбивав батька, Марто! Це неправда!
І знову повернувся до пораненого:
- Їх було п’ятеро! П’ятеро проти вас двох!
— Прости, пане воєводо, — глухо шепотів гайдук, дивлячись у землю. — Прости… Але той, що стояв поруч з отаманом… Худий такий, весь у чорному… На голові берет із півнячим пером…
Гайдук зібрався на силі й закінчив:
— Він не людина, пане воєводо! Святий отче, скажіть йому: то не людина! Повірте мені, я кажу правду!
Марта схилилася над пораненим і поклала долоню йому на плече.
— Я вірю тобі, - сказала вона. — То справді не людина.
Джош задер морду до байдужого місячного серпика й безнадійно завив.
Немов у відповідь йому від недалекого лісу почулося переможне вовче виття.
Великий здрайця
Я не пам’ятаю, ким я був — я знаю, ким я став.
Іноді скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою, я чіпляю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, що дивлюся сам на себе.
Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.
Я це роблю рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути собою я теж не можу.
Люди називають мене дияволом.
«Геть, Сатано!» — кажуть мені люди, і я регочу, зникаючи: по-перше, я не Сатана й ніколи ним не буду; по-друге, я не можу піти назавжди, навіть якщо мене проганяють.
Я лише зникаю.
На якийсь час.
І подумки дякую тим, хто мене прогнав, — бо мить небуття для того, ким я став, стократ блаженніша за існування.
Люди називають мене Князем Тьми.
Я не князь.
Я — закріпачений Тьмою.
Я споживаю Пекельний хліб в поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись настараю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.
Дозволять не бути.
Мені хочеться вірити, що надія вмирає останньою.
Іноді я дивлюся на ще одного дурня, котрий метушливо вмочає перо у власну кров і підписує зі мною угоду, — у цю мить я чую його жалюгідні думки.
Насправді, звичайно, я не чую їх, але все це таке одноманітне…
«Зараз я одержу те, що хотів, — ковтаючи липку слину, мріє цей хробак — я насолоджуся бажаним, а потім я служитиму моєму хазяїну вірою й правдою, я доведу йому свою відданість і старанність — а після смерті він зробить мене схожим на себе, щоб у пеклі ми разом мучили дурних грішників, які не спромоглися вчасно продати душу кому слід. О, яким я буду великим!..»
Я глузую, а він думає, що я тішуся, здобувши його миршавеньку душу.
Він має рацію.
Я тішуся.
Якщо він досягне бажаного й стане схожий на мене — він теж радітиме, коли кубушка з його викупом із пекельної фортеці стане хоч на йоту повнішою.
Адже він не знає, що ніколи не потрапить до пекла.
Пекло потрапить у нього.
Погодьтеся, що це не одне й те ж саме.
Утім, можете не погоджуватися — мені байдуже.
Люди називають мене Нечистим.
Це правда.
Я нечистий.
Але ніхто з таких, як я, ніколи не був і не буде Володарем Геєни — не тому, що ми дрібні, а тому, що з таким самим успіхом варнака можна вважати Володарем копалень. І справді: він ударяє по нещасному камінню кайлом, він возить його у візку, скидаючи в кар’єр, він може мучити копальні як завгодно… Він лише не може перестати це робити.
І перестати мучитися самому.
Питання: що роблять у пеклі?
Відповідь: зазнають мук.
Питання: хто мучиться в пеклі?
Відповідь: усі.
Усі.
Коли ви страждаєте, це вже пекло.
Воно у вас, усередині.
Пекло у вас, дорогі мої, воно сичить і піниться, як недогране вино, воно вдаряє в голову лагідними підступними молоточками; пекло у вас, люб’язні добродії, але в мені його більше. Я — закріпачений Тьмою, я Геєнин вілан, я — пуста рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечі Пекла й заздрю тому злочинцеві на ешафоті, у черево якого в цю мить занурюється гострий кіл.
Йому, катованому, легше.
Я ніколи не бачив справжнього Князя Тьми; а втім, їх багато: Суперечних, Повсталих, Переможених — оце і є пекло.
Річ у собі, мудрагелі-схоласти!.. Пекло в пеклі.
Я не пам’ятаю, ким я був — я знаю, ким я став.
Їм стократ гірше — вони пам’ятають, ким були. І вічність перед Ними заповнена болісною бездіяльністю, наприкінці якої жевріє приречення, нещадна тінь Армагеддона й Судного дня.
Dies irae, День Гніву.
Кожного разу, коли я почуваю в собі пальці Князів Тьми, що дають мені муку й силу, я захоплююся їхньою завзятістю, їхньою неприборканою спрагою діяльності, здатною видобутися з неможливого й змусити таких, як я, ставати дияволами та перекроювати дітей Адама і Єви за своїм образом і подобою.