Коли Храпаль вийшла з кабінету, Ляшенко співчутливо подивився на Женю:
— Голова не запаморочилась? Ну, тоді відпочинь. Піднімись на третій поверх і допоможи Галині розговорити покоївку і чергову на поверсі. Треба з'ясувати, хто приходив у 341-й номер, коли його займала Світлана.
Поки Розалії Яківни не було, Ляшенко встиг ознайомитися з графіком відпусток працівників готелю «Народний», переглянув таблицю ігор футбольного чемпіонату, що лежала під склом на столі адміністратора.
— Вибачайте, це справді з облплану, — входячи і щільно причиняючи за собою двері, сказала Розалія Яківна — А де ваш товариш? Розумію. То ми не чекатимем? Я казала про Світланку чи про Надю?.. Ага! Трохи більше, як рік тому, Надя вийшла за Миколу Кравця. А до того — тільки це строго між нами — Микола залицявся до Світлани. Він скульптор, а Світлана позувала йому. Ні, ні, по-моєму, між ними нічого не було. Світлана — дочка художника, на такі речі дивилась просто. Ви, звісно, бачили в парку Шевченка фонтан «Купальниця»? Так ото Світланка. Миколина робота. За той фонтан його спочатку лаяли, а потім почали хвалити і навіть якусь премію дали. Знаєте, як воно буває в світі мистецтв: сьогодні ти нездара, завтра — геній. Словом, із скульптурою у нього вийшло, а з Світланою, здається, ні. Ви його знаєте? Зовні вельми статечний мужчина: високий, дебелий, з бородою, говорить басом. Але ніякого характеру: може розплакатись, мов дитина, вередує, подібно до своєї тещі — і те йому не так, і се… Його тільки Надя, якій до всього байдуже, окрім альпінізму, може терпіти. А Світланці не такий — справжній мужчина потрібен… Господи, кажу про неї як про живу. Просто не віриться, що її вже немає. На днях зайшла я до Віолети Максимівни. Посиділи, поплакали. Вона не може собі простити, що саме на той час поїхала з чоловіком у Кисловодськ. У неї другий чоловік — підполковник у відставці. Торік розписались, і вона зразу переїхала до нього. Дуже порядний чоловік, не п'є, тільки що хворий на шлунок…
— Розаліє Яківно, — Ляшенко спробував перевести розмову в потрібне русло, — я хотів би…
— Розумію: ви хочете знати про відносини Світлани з Валерієм, — перебила його Храпаль. — Вам відомо, що вона була вагітна від нього? То що ж більше говорити? Я все можу зрозуміти: полюбив — розлюбив. Але нащо ж убивати? Коли вона приїздила минулого разу — це було десь на початку літа, — я поцікавилась її сердечними справами. Не просто так — Надя попросила мене побалакати з нею. Вона вважала, що Світлана тільки марнує час, бо кінозірки з неї не вийде. Надя хотіла, щоб Світлана вийшла за Валерія, тоді все владналося б само собою. Щиро кажучи, Валерій спочатку мені теж подобався: гарний, моторний, самостійний. Хто ж знав, що у нього на думці! Правда, я й раніше помічала, що він кидав оком на гарненьких жінок. А як він дивився на мою Аллочку! Та нащо мені говорити щось погане, гірше про нього вже не скажеш. Словом, почала я тоді розмовляти із Світланою, але вона зразу перебила мене. «Тьотю Розо, — каже, — я заручена з мистецтвом». Я намагалась переконати її, що одне одному не заважає, та все марно. Вона сказала, що коли й одружиться, то тільки з чоловіком, геть схожим на її покійного батька. Я розумію, вона жартувала — таких чоловіків уже немає.
Женя і Галина ждали Ляшенка в кафе-кондитерській…
— Покоївка запам'ятала двох, що в різний час приходили в 341-й номер, — підсовуючи Ляшенкові чашечку з кавою, почав доповідати Глушицький. — Один — літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень, розмовляє з польським акцентом. У Світлани пробув десь близько години. Покоївка вважає, що то був діловий візит. Незадовго до того вона бачила, що Світлана перебирала якісь малюнки на аркушах цупкого паперу. Малюнки були у Світлани в темно-зеленій коленкоровій папці з кнопочними застібками. Коли сивий вийшов з номера, в руках у нього була та папка. Це перший відвідувач. Другий був бородатий. Але про нього краще розповість Галина — вона розмовляла і з покоївкою, і з черговою, зібрала більше відомостей.
— То був Микола Кравець, чоловік Світланиної сестри, — впевнено сказала Галина. — Чергова його знає — торік він реставрував барельєф у вестибюлі готелю, вона розмовляла з ним. Чергова твердить, що Кравець був у номері хвилини дві-три і вийшов звідти дуже схвильований, збуджений.
Відрядження в Київ було дуже доречне: Білякевич сподівався, залагодивши всі справи в міністерстві, з'їздити на кіностудію, розшукати Любарського і поговорити з ним. Сергій Любарський був режисером-постановником фільмів, у яких знімалася Світлана. На перший погляд здавалося, що особливої потреби в такій розмові нема — Любарський виклав свою думку про Світлану в підписаній ним характеристиці, яка була в слідчій справі. Але, ознайомившись із показаннями Літинської, Білякевич дійшов висновку, що київський період життя Світлани в характеристиці висвітлено однобоко. Певна річ, режисер міг не знати, чим, як то кажуть, дихає актриса, зайнята на другорядних ролях. Однак, якщо вірити тій же Літинській, Світлана була в близьких стосунках з якимось режисером, що, власне, й призвело до конфлікту з Назаровим. Судячи з усього, Наталя казала про Любарського. Якщо це справді так, то сподіватися на відвертість Любарського не доводилось: кому хочеться признаватися в причетності — хай навіть мимовільній — до трагедії, до смерті людини! І все-таки підполковник вважав, що розмова з Любарський не зашкодить.
Білякевичу не пощастило: Любарського в Києві не було — поїхав у відрядження. Полковник Тупчій із штабу МВС республіки, про якого Вікторові Михайловичу сказали, що він консультант фільмів про міліцію і на кіностудії «своя людина», з'ясував це по телефону, зі свого кабінету.
— Що ж вам порадити? — дивлячись на Білякевича, мовив Тупчій. — Може, варто поговорити з кимось із найближчих помічників Любарського? Ну хоча б з оператором-постановником або директором картини. Як правило, в кінознімальних групах усе знають одне про одного.
Полковник знову зв'язався з кіностудією, поговорив з одним, з другим. Причому в розмові з тим другим назвав Світлану Мелещук, а також прізвище, посаду і знання Білякевича.
— Так ось, — поклавши телефонну трубку, звернувся він до Віктора Михайловича, — найкраще було б вам зустрітися з Ігорем Павляком, другим режисером. Павляк — товариш Любарського, отже, ваша розмова не дійде до сторонніх вух, а в даному разі це має неабияке значення. Крім того, Мелещук деякий час жила у Павляків. Вона була якоюсь родичкою дружини Павляка, котра, до речі, теж працює на кіностудії — чи то асистент, чи лаборант. Звати її Марина. Так ось ця Марина зустріне вас біля прохідної і проведе до чоловіка — без провідника ви його не знайдете.
Тупчій дав Білякевичу машину, і за двадцять хвилин той був на місці.
Марина — жінка років двадцяти п'яти, невисока, крижаста, з чорними бровами, що сходилися на переніссі, надаючи її обличчю якоїсь суворості, вже чекала. Діловито потисла йому руку і так само діловито, мовчки повела за собою по алеях і переходах кіномістечка. За всю дорогу тільки й промовила:
— Ігор на зйомці у павільйоні.
Зовні павільйон скидався на заводський цех. Довгий, тьмяно освітлений, без вікон. Коридор, по стінах якого в'юнились електрокабелі, а внизу поблискували прокладені в бетонованій підлозі рейки, був схожий на тунель, по якому от-от мав пройти поїзд. Сам павільйон, куди невпевнено ступаючи за Мариною, увійшов Білякевич, вразив його величезними розмірами. Високо в сутінках видніли незрозумілі йому конструкції, на підлозі лежали складені штабелями дошки, витягнувся розрізаний фюзеляж літака, стояли якісь триноги, ящики, помости. Освітлювалось приміщення нерівномірно: в глибині прямо перед ним горіло з півдесятка прожекторів, спрямувавши своє проміння на невеликий брукований майданчик біля паркану, а решта павільйону тонула в півтемряві. На помостах стукотіли молотки, вищала пилка. На майданчику парубок у розхристаній сорочці витанцьовував чечітку. Хтось хрипко гукав йому:
— Толю, більше злості! Тобі намилили шию, і ти танцюєш від злості й на зло своїм кривдникам.
— Почекайте тут, — кинула Марина і зникла, мовби розтанула.
Білякевич тупцяв між фюзеляжем літака і металевою триногою, мало не попав під електрокар, який несподівано виринув з півтемряви. Потім хтось гучним голосом сказав у мегафон:
— Припиніть роботи! Увага! Зйомка.
В павільйоні стихло. Парубок, який танцював чечітку, пішов з майданчика. Знову пролунав хрипкий голос:
— Мотор!
Застрекотав апарат. Парубок у розхристаній сорочці головою вперед вилетів із-за паркану, впав на бруківку, застогнав, а потім засміявся і враз схопився, почав вибивати чечітку. Танцював, доки той самий хрипкий голос не зупинив його:
— Досить. Цей дубль більш вдалий. Спасибі, Толю. Все. Перерва.
Невисокий, кремезний, якраз до пари Марині, тільки проворніший, Ігор Павляк сподобався Білякевичу своєю невдаваною простотою — трудно було й подумати, що цій людині у щоденній роботі доводиться вживатися в образи різних персонажів.
— Ходімо на вулицю, тут протяги, — запропонував він.
Вони вийшли з павільйону, сіли на лавочці під деревами, з яких уже опало листя. Білякевич сказав, що його цікавить.
— Давайте говорити примо, Вікторе Михайловичу, по-мужському. Про те, як і чого загинула Світлана, я знаю.
— Хотів би і я це знати, — зітхнув Білякевич.
Павляк зацікавлено глянув на нього, всміхнувся:
— І ви вважаєте, що Сергій Любарський…
— Ні, не вважаю, — перебив його Віктор Михайлович. — Формальних претензій до Любарського я не маю: того дня, коли загинула Світлана, він був у Києві, це нам відомо. Але є ряд обставин, які я хотів би уточнити.
— Вона не була його коханкою! — запально сказав Павляк і знову закашлявся.
— А чому ви вважаєте, що я так думаю? — почекавши, поки він відкашляється, запитав Білякевич.
— Ну як же! Вродлива молода жінка, яка прагне стати кінозіркою, і всемогутній режисер-постановник, який знімає її, непрофесійну актрису, у своїх фільмах. Ясно, що тут до чого, правда ж? Кожен обиватель скаже!
— Та я начебто не обиватель — офіцер міліції.
— Даруйте. Але ви не перший, хто заводить зі мною розмову про відносини Сергія і Світлани. Після її смерті на студії тільки й теревенять про це. Одначе, повірте, нічого інтимного між ними не було. У Сергія є свої принципи. Не скажу, що він святий. Проте він надто любить свою роботу, щоб ставити її в залежність під будь-чиїх домагань. Сергій вірив, що Світлана буде справжньою актрисою, вважав, що талант її ще не розкрився і що до нього треба знайти ключ.
— Ви теж такої думки?
— Про талант Світлани Мелещук? Що ж, вона була по-своєму талановита.
— А успіху не добилась?
— Що таке успіх? Справжній успіх — це робота, тривала, наполеглива робота. У актора — глибока вдумлива робота над ролями, над собою. В цьому Світлана успіху не добилась. Та, правду кажучи, не дуже й добивалася.
— Кажуть, в останньому фільмі вона вдало зіграла?
— Вона грала саму себе, а це кожен зможе, для цього не треба бути актором. Можливо, я був надто суворий до неї. Свого часу я порекомендував її Сергієві на роль, для якої ми довго не могли знайти актриси. Роль була епізодична, майже без слів, але важлива для фільму. Молода жінка, дружина моряка, проводжає чоловіка в плавання, передчуваючи, що він не повернеться. Вона старається приховати від нього це передчуття, не показує своєї тривоги. Тут усе всередині, все стиснуто до краю. А лице спокійне. Та це тільки здається, що воно спокійне — десь у глибині очей, у кутиках губів прозирає відчай… Так от, у Світлани це не вийшло. Скільки ми билися з нею, а нічого не могли вдіяти. Розумієте, є такі ролі, де людина — саме людина, а не актор! — має звернути погляд всередину, заглянути в саму себе. Світлані це не вдавалося. Ні тоді, ні згодом. Вона не могла не думати про інші погляди — звернені в дану мить до неї. Грубо кажучи, вона працювала не на роль, а на глядача, на публіку.
— Це що — самомилування?
— Не те слово! Вона робила ставку на ефект, на емоції без осмислення того, що їх породжує. Словом, не вийшло. Довелося давати інше трактування епізоду, бо шукати заміну було вже ніколи.
— Чому ж тоді ви взяли саме її? Адже, наскільки я знаю, актори проходять попередні проби?
— На пробах перевіряють фотогенічність, фактуру, вміння триматися перед камерою. Творчих можливостей кандидата проба не розкриє. А тут іще так трапилось, просто як в анекдоті. Світлана і її сестра Надя — двоюрідні сестри моєї жінки. Доти я бачив їх тільки раз, вони ще в школу ходили. І ось торік весною приїхав я у ваше місто у відрядження. Зайшов до Мелещуків — родичі все-таки. Ввійшов до кімнати й отетерів: біля вікна, кутаючись у шаль, стояла та сама жінка моряка, яку ми кілька місяців шукали по всіх театрах республіки.
— Світлана?
— Тож-бо, що ні! Надя. Вона була чимось схвильована, але старалася не показувати цього. Словом, те що треба! Знаю, звучить дивно: у людини якісь прикрощі, а я радію. Та, думаю, ви розумієте. Надя відмовилася зніматись. Категорично! Певно, тому, що накульгує. Запропонувала взяти Світлану, вони близнючки. От і взяли. А потім з'ясувалося, що у Світлани дуже своєрідний погляд на акторську гру… Не те що наївний, ні, скоріше наче звихнёний, як і її малюнки.
— Що за малюнки?
— Та це не має значення, — зам'явся Павляк, але одразу ж додав: — не думайте, я не вважав, що Світлана безперспективна, вона мала чудову фактуру, непогану пластику, талант наслідування — могла скопіювати кого завгодно. Підкреслюю — скопіювати, не зіграти! В ній було щось від Мерилін Монро, і, хоч амплуа Монро не для нашого екрана, на цій базі можна було б дещо зробити.
— Любарський не поділяв вашої думки?
— Він, як я вже казав, вважав, що Світлана здатна па більше. Хоч останнім часом остерігався її.
— Чому?
— Можу тільки догадуватись. Наші погляди на можливості Світлани розбігались, і він не хотів про це говорити. Правда, одного разу сказав: «Знаєш, я боюся Світлани, вона ні перед чим не зупиняється. З нею можна гори перевернути, а можна й брязнути так, що потім кісток не позбираєш». Це було після того, як вона умовила Сергія змінити обсяг і трактування її останньої ролі. Роль вийшла, тільки Сергій багато пережив: на худраді його мало не з'їли, і тоді у них відбулася серйозна розмова, мало приємна для Світлани.
— Любарський відмовився далі працювати з нею?
— Так питання не стояло. Сергій не втрачав надії, що вона зміниться. Але тоді він говорив з нею досить гостро.
Мить помовчали, потім Білякевич запитав:
— Ви знаєте Назарова?
— Знаю. Він приїжджав кілька разів, коли Світлана у нас жила, заходив.
— Що ви думаєте про нього?
— Хороший чолов'яга, симпатичний, добрий. Одначе не тютя! Такому на ногу не наступай. Мені здається, Вікторе Михайловичу, що він просто вибухнув. Звісно, це не виправдання, але, по щирості, вибухнути може будь-хто. Тим більше, що Світлана була дівчина з перцем: якщо заведеться — тікай з дороги! А він не захотів. І в цьому його помилка. Посварилися, він ударив її.
— Стривайте, а чому ви думаєте, що вдарив?
— Я ж знаю його. Є такі люди: здається, нічим не дошкулиш їм, і раптом вони вибухають, неначе фугас. Така риса є в багатьох спортсменів, і зокрема у борців.
— Назаров — спортсмен? Борець?
— А ви не знали? Борець, і непоганий. Я теж колись боровся, та куди мені до нього! Якось було, жартуючи, помірялися силами, так що я відчув.
— І тому ви вважаєте, що він ударив Світлану?
— Не тому. Це Микола приїжджав по Світланині речі і розповідав, як у Валерія все вийшло.
— Який Микола?
— Микола Кравець, Надин чоловік.
— А що саме він розповідав?
— Ну, що Валерій і Світлана поїхали до якогось озера, посварилися там. Вона подряпала йому обличчя, тоді він ударив її, Світлана впала у воду і втопилась.
Для Білякевича це була несподіванка. Далебі, дивно: Кравець мав знати, як загинула Світлана — висновки судовомедичної експертизи слідчий Вигула не тримав у секреті…