— Сльоза божа, — сумно відповів Величко.
— Брешеш!
— Дев’яносто градусів, як у аптеці.
— А якщо ми сьогодні на двох приймемо?
— І обидва завтра спатимемо на реєстрації? — все ще ображено і навіть сердито говорив Величко.
— Хіба ми діти, чи що? — наполягав «отець» Савелій. — Ну добре, ти, Петровичу, чого надувся? Катай-но за своєю сльозою, а я — додому, розпоряджуся щодо пристойної закуски. Гаразд?
Величко поопирався трохи і пішов по спирт. Все життя не переносячи спиртного, він з огидою, майже з жахом думав про майбутню випивку. Але нічого не поробиш — наказ є наказ, Шрагін вимагав прискореної розвідки всіх справ ватажків націоналістичної банди…
Все в будинку «отця» Савелія, та й сам будинок, присвоїв цей мерзотник. Навіть його коханка — моторна горласта молодичка — була домробітницею в колишніх хазяїв будинку. І Савелій був переконаний, що все це він узяв за повним правом людини, котрій Радянська влада, або як він казав, совдепи, не давали життєвого ходу.
— Ти не уявляєш, як тихесенько я жив, — розказував він Величку. — Хто Першого травня перший приходив на збірний пункт з отаким бантом на грудях? Я приходив. Хто на всіх зборах був завжди «за» і ніколи «проти»? Я був. А жити ж хотілося не так. Авжеж, не так. Одного разу спробував урвати у совдепів шматочок. Так спіймали, за грати сунули, мерзотники. Роки життя на смітник пішли. І я ждав, ждав. Було в мене передчуття. І от прийшла, так, прийшла моя часинка. В цьому будиночку жив зубний лікар. Будинок — повний келих, будь здоров. Оце все, що на столі, — ще його запасики, так, його. Ну і як тільки німці почали єврейську націю ліквідовувати, я тут як тут… І на церкву я, брат, теж зарані націлився. І тут теж усе вийшло як по писаному, так, як по писаному. Колишній піп дременув, а я тут як тут. Але, правду тобі кажучи, щодо церкви, то я помилився — доход тут мишачий, а клопоту — кінь не вивезе. Це ж прямо щастя, що ти об’явився. А головне, мені поталанило тільки тому, що за паспортом я українець. Було забув про це й думати — і раптом на тобі, пригодилося, та ще й як! Пан Савченко всім нам ве-елику дорогу відкриває. Так, ве-елику…
Після першої ж склянки спирту «отця» Савелія потягнуло на політику.
— Добре, коли б німці під себе підім’яли всю землю, — просторікував він. — Щоб навкруги куди б не глянув — одна влада, один порядок, і скрізь тобі шана і життя собі на втіху. А до того ж, Петровичу, йдеться, так, йдеться.
— Схоже на те, — погодився Величко.
— Схоже, схоже, — передражнив «отець» Савелій. — Навіть наш Савченко пластинку міняє, учув, куди вітер лозинку гне, так, учув.
— Про що це ти? — спитав Величко.
— Авжеж, міняє пластинку пан Савченко, — говорив «отець» Савелій, що до краю розійшовся від випитого спирту. — Я хто? Я всього-на-всього піп і тільки секретар-скарбник у комітеті. А й я почав тривожитися, коли наш вождь зарядив трубити про самостійну Україну. Яка, я думаю, самостійна? А куди німці подінуться? Чи вони ні до чого? Ні, думаю, не туди він мушку наводить, так, не туди. І я наче в воду дивився. Не минув і тиждень, а пан Савченко мушку крутить зовсім у інший бік. Усе — на допомогу німцям, усе. І завтрашні збори для того ж: усім — ловити червоних і рожевих. Он яке діло!
Вони випили ще, і «отець» Савелій раптом мрійно сказав:
— От коли б спіймати якогось червоного гуся, та щоб покрупнішого. Великі гроші обіцяє за це Савченко, так, великі. Везе ж людям! Завтра на зборах даватимуть премії тим, хто відзначився. Хто з євреями возився, тим по десять тисяч відвалюють.
— Карбованців? — не повірив Величко.
— Яких карбованців? — загорлав сп’янілий «отець» Савелій. — Марок! І не цих сортирних, а тих, справжніх! Легко сказати!
— Звідки у твоїй казні марки?
— Звідки, звідки… — «Отець» Савелій хитро примружився. — Дурило, німці позавчора сто тисяч відвалили комітетові, так, сто тисяч. Подумати тільки!
— І завтрашні збори тільки для роздачі грошей і скликають?
— Гроші — в різному, а головне — Савченко виголошуватиме промову, а потім голосуванням затверджуватиметься склад комітету, щоб повні права йому були…
Як тільки у пляшці не лишилося й краплі спирту, «отець» Савелій втратив будь-який інтерес до розмови і почав голосисто позіхати, поплескуючи долонею беззубий роззявлений рот. Він одразу захотів спати…
Поки інформація Величка про збори націоналістів пройшла ланцюжком зв’язку, минуло три дні, і пропозиція Величка сунути вибухівку в церкву під час зборів лишилася невиконаною. А втім, Шрагін за цим і не шкодував. Він і далі вважав, що удару треба завдати по верхівці банди.
Зразу після зборів Величко узнав, що Савченко на середу призначив перше засідання обраного комітету. Зберуться на восьму годину вечора на його квартирі. Кращої нагоди чекати не можна було. Величко негайно сповістив про це Харченка, а той за «блискавкою» викликав зв’язківця Григоренка…
Два дні і дві ночі Федорчук і Дем’янов ретельно вивчали будинок, де жив Савченко. На початку січня він переселився в центр міста. Величко попередив, що за Савченком невідступно ходить його особистий охоронник — богатирський на зріст хлопцюга, який носить морський кітель поверх української вишитої сорочки з шнурочками на шиї. Вхід у квартиру був з двору, де містився якийсь військовий склад, що цілу добу охороняли вартові.
Майже до третьої години ночі проти середи на квартирі Федорчука розробляли хід операції. За столом, осяяним тьмяним світлом коптилки, сиділи Шрагін, Федорчук, Дем’янов і Ковальов.
План, який запропонував керівник операції Дем’янов, був дуже простий, але в його простоті й ховалася головна небезпека. Якщо все мине гладко, то операція триватиме не більше п’яти хвилин. Але Шрагіна хвилювало все, що входило в це «якщо». Він бачив, що в будь-яку хвилину з тих п’яти гладенький хід операції може бути порушений, і необхідно передбачити будь-який поворот подій. Він невтомно ставив питання-загадки учасникам операції Дем’янову, Федорчуку і Ковальову.
— А якщо вартовий встигне зчинити тривогу, що тоді?
— Не встигне й пікнути, — відповідав Дем’янов, який за планом операції брав на себе вартового.
— Ну, а якщо все-таки він пікне?
Передбачалось і це.
— А якщо хтось із бандитів запізниться на засідання і ввійде у двір в момент операції?..
— А якщо не пощастить швидко зламати віконниці і бандити встигнуть схопити зброю?..
— А якщо хтось із вас постраждає від вибуху?
— А якщо в момент вибуху випадково на вулиці опиниться військовий патруль?
Після кожного «якщо» наставала мовчанка — всі думали.
На ці шрагінські «якщо» пішли години, і робота їхня схожа була на колективне розв’язання алгебраїчної задачі з безконечною кількістю невідомих. Але нікому й на думку не спало ображатися на причепливість Шрагіна, всі розуміли: він хоче одного — щоб операція пройшла успішно і без втрат.
У середу, на щастя, вечір видався хмарний, і вже на сьому годину, коли в квартиру Савченка почали приходити члени комітету, двір, з трьох боків стиснутий будинками, поринув у темряву. Ковальову стало небезпечно залишатися на вулиці: з наближенням комендантської години вона зовсім обезлюділа, і всяка самітна постать привертала увагу. Але й це «якщо» було передбачено: він сховався у темному під’їзді будинку напроти завітних воріт і звідти спостерігав.
У двір уже пройшло чотирнадцять чоловік, а повинно їх бути сімнадцять. Ковальов ждав цих, що спізнились, але й після восьмої більше ніхто не появлявся. Рівно о восьмій змінили вартового біля складу.
Ковальов вийшов з під’їзду, завернув за ріг. Тут у тихому провулку на лавочці сиділи Дем’янов і Федорчук.
— Уже чотирнадцять, — тихо сказав їм Ковальов не зупиняючись.
Федорчук підвівся і пішов до мети. Виглядав він вельми респектабельно: чорне пальто з смушковим коміром, капелюх, у руках пузатий портфель. Через хвилину за ним рушив Дем’янов. Трохи позаду — Ковальов. Тепер його завдання — коли б щось трапилося, кинутись на допомогу товаришам і прикривати їх відхід. Якщо буде потрібно вогнем — під пальтом у нього був підвішений важкий маузер.
Незалежно, упевнено Федорчук пройшов у глибину двору — вартовий повинен подумати, що це ще один гість Савченка. Але, підійшовши до дверей квартири, Федорчук метнувся за ріг будинку і присів за ящиком з сміттям. Через хвилину вартовий побачив, як зайшов у двір п’яний чоловік, явно шукаючи відлюдну місцинку. П’яний хитався з боку на бік, але йшов прямо на вартового, наче й не бачив його.
— Хальт! — неголосно крикнув вартовий.
— Що хальт, чому хальт? — бурмотів п’яний і, зупинившись за два кроки від вартового, повернувся до нього спиною і зайнявся цілком природною справою.
— Ду, русіше швайн, — вилаявся вартовий і, ступивши крок до п’яного, замахнувся прикладом автомата.
Стрімко повернувшись, Дем’янов всадив ножа в груди вартового і навалився на нього всім тілом. Одразу ж вийшов Федорчук з-за ящика з сміттям і попрямував до зачинених віконницями вікон квартири Савченка. Туди ж підбіг і Дем’янов. Він взяв у Федорчука схожу на цеглину міну. Федорчук могутніми руками вхопився за низ віконниць і з усієї сили рвонув їх на себе. Болт, що замикав, витримав, але завіси з тріском вирвалися із стіни і віконниці відлетіли вбік. Дем’янов широко розмахнувся і кинув у вікно міну.
Гуркіт вибуху наздогнав їх, коли вони вже вибігали на вулицю. Від удару вибухової хвилі вони не встояли на ногах. Вулиця була безлюдна. Тільки Ковальов стояв біля воріт. Всі вони спокійною, неквапливою ходою попрямували до перехрестя, а там у різні боки бігом…
Того ж вечора перестав існувати і метранпаж друкарні Кулешов. Він ішов додому і, коли повернув у свій провулок, то носом до носа зіткнувся з якимось перехожим — в останню хвилину свого життя запроданець побачив перед собою Григоренка…
Від вибуху міни не загинуло тільки двоє: зовсім не постраждав представник українського центру Кривенко, що приїхав на нараду зі Львова, і до ранку прожив доставлений у госпіталь «отець» Савелій, якому відірвало ноги.
Релінк прибув на місце події через годину після вибуху. Ніякого сумніву, що тут учинена нова велика диверсія, у нього не було. Не сумнівався в цьому і начальник поліції СД Цах. Це ясно було всім, хто бачив мертвого вартового і розвалену квартиру Савченка.
Порадившись із Цахом, Релінк голосно звернувся до людей, що оточили його:
— Все ясно, тікаючи з міста, червоні залишили тут міну уповільненої дії.
— Безумовно, — підтвердив Цах.
Вселивши присутнім цю версію, вони зразу поїхали.
На другий день вранці до Релінка доставили уцілілого представника українського центру Кривенка. Вигляд у нього був жахливий: обличчя в синяках і безперервно посмикувалось, нижня щелепа одвисла, франтуватий костюм весь забризканий грязюкою.
— Що це за таємна вечеря була в вас? — люто почав Релінк.
— Ми… виробляли… заходи… кращої допомоги… окупаційним властям… — затинаючись, ледве чутно відповідав Кривенко.
— Чому я нічого не знав про ваш приїзд?
— Вас… мав… інформувати… Савченко.
— Кустарі! Ідіоти! — крикнув Релінк і, зціпивши зуби, видавив: — Як це сталося?
— Ми… сиділи… за столом… Савченко доповідав обстановку… затріщали віконниці… розбили вікно… Я бачу, летить цеглина… Встиг упасти під стіл. Більше нічого… не пам’ятаю…
— Чому Савченко не організував охорону?
— Я саме… турбувався. А Савченко сказав… у дворі вартовий.
— Ідіоти! — тихо, не розтуляючи вуста, промовив Релінк.
Кривенко ледве підвівся, але наче підтятий упав на підлогу…
СД вжила всіх заходів, щоб місто не довідалося про цю подію. Але через два дні підпільники випустили листівку, в якій повідомлялося про знищення за вироком підпільного центру зграї запроданців.
Вночі Релінк і Цах поїхали в тюрму. В кишені Релінка був список на двадцять прізвищ. Цих людей вони присудили до розстрілу. Вибирали дуже просто: з кожної камери одного ув’язненого. У Релінка було таке відчуття, що, коли він не зробить цього, він просто не зможе ні працювати, ні спокійно спати. Від смакування наперед помсти він відчував майже радісне збудження. Так, він спостерігатиме розстріл кожного з цих двадцяти і сам скористається пістолетом.
От що коротко записав Релінк у щоденнику, повернувшись із тюрми:
«Яка насолода бачити, коли падає ворог! Ні, ні, вони смертні, як і всі! Смертні! І переконатися в цьому ще раз дуже приємно і корисно…»
Розділ 26
Сонячного зимового ранку, такого сонячного, що мимоволі думалось про весну, Шрагін ішов на завод у піднесеному, радісному настрої. Вночі Кирило Мочалін передав у Москву його чергове шифрування про бойові справи групи і підпілля. Повідомив про ліквідацію ватажків націоналістичної банди, передав нові й важливі розвідувальні дані. Шрагін думав про те, що оце зараз його шифрування читають у Москві. Уявити собі якого-небудь конкретного працівника з того колишнього свого життя він не міг. «Москва читає», — думав він. Москва знає, що він і його люди борються і вже домоглися перших успіхів.
«А ти хіба забув?..» — раптом спитав його незнайомий, злий голос. Шрагін навіть уповільнив ходу: «Ні, ні, я не забув! Але мені хочеться сьогодні дивитися вперед. Тільки вперед!»
І він енергійно попрямував далі.
Недалеко від заводу Шрагін побачив попереду двох хлопчиків. Ховаючись, один — за афішну тумбу, другий — за стовп, вони обстрілювали один одного сніжками. «От кому байдуже до всього», — подумав він і мимоволі всміхнувся, помітивши, як хлопчик, висунувшись з-за тумби, дістав собі сніжкою прямо в лоба. З войовничим криком він кинувся на противника врукопашну. Діти зчепились, упали й покотилися по снігу. Шрагін дивився на них і сміявся. Хлопчики схопилися, відбігли до воріт і звідти насторожено і вороже дивилися на нього.
— Війна, хлопці? — підморгнув їм Шрагін.
Вони мовчали, не зводячи з нього ворожих оченят. Але тільки-но Шрагін ступив кілька кроків, як у спину йому вдарила сніжка і він почув злісний вигук:
— Шкура продажна!
Він оглянувся, хлопців наче й не було. Шрагін знову розсміявся — і це сьогодні було його радістю. «Ну звичайно, — думав він, — по місту, що захопив ворог, іде та ще й сміється людина у добротному шкіряному пальті і білячій шапці. Ким же вона може бути, ця людина, якщо не продажною шкурою? Молодці, хлоп’ята!» І раптом він пригадав свого сина: скільки ж йому тепер? Так, цілих півроку! Мабуть, уже сидить. Сиди, мій маленький, сиди, спокійно жди свого татка…» Перед поглядом Шрагіна, як у прискореному кіно, майнули метушливі люди на московському вокзалі, тривожна штовханина жінок і дітей, що сідали у вагони. Все зупинилося. Тепер Шрагін бачив тільки обличчя Ольги, він пам’ятав його таким, яким побачив востаннє у вікні вагона поїзда, що рушив. Вона дивилася на нього якимись занімілими очима, притискуючи до грудей заснулого синочка. Серце Шрагіна сильно закалатало, але він швидко опанував себе.
І знову той злий голос: «А ти хіба забув?..» — «Та не забув я! Не забув!..» Сам того не помічаючи, Шрагін ішов усе швидше і швидше, наче хотів утекти від цього ненависного голосу…
Службовий стіл Шрагіна стояв у приймальні адмірала Бодеккера. Сидячи за столом, він бачив з вікна причали верфі, широкий просвіт гавані, а трохи праворуч і далі панораму південної частини міста. Тут же в приймальні працював і ад’ютант Бодеккера, високий, худорлявий молодик Герман Піц. Це був інженер, що недовчився через війну, він доводився далеким родичем адміралові, і той узяв його в ад’ютанти, щоб урятувати від фронту. «Адміральський шпіц» — так називали його робітники на заводі. Якось адмірал сказав, що Піц — його очі. Це було сказано точно. Поки адмірал сидів у своєму заводському кабінеті, Піц шастав по заводу. Він ні в що не втручався, тільки дивився і потім доповідав адміралу про те, що бачив. Коли Піц працював у приймальні, Шрагін був насторожі, він знав, що ад’ютант його не любить, певно, ревнує до адмірала.
Піц був уже на місці, гортав свої папери. Сухо відповівши на привітання Шрагіна, він пішов у кабінет адмірала.