Шрагін сів за стіл і підсунув до себе «Журнал розпоряджень». Але дивився він у вікно. І, як завжди, насамперед побачив, як стримить з води плече затопленого ним восени крана. Йому завжди було приємно бачити це мертве плече, воно здавалось йому символом безсилля окупантів примусити радянський завод жити й працювати для них. Так, безсилля, незважаючи ні на що! Чого ж ти мовчиш, злий голосе?..
Коли Піц вернувся, Шрагін розгорнув журнал і прочитав розпорядження, яке написав сам Бодеккер: «Перевірити, чи правильно оплачується праця робітників, зайнятих на ремонті військових суден. Є скарги, що головний обліковець штучно занижує оплату і робить це з якихось корисливих мотивів», — писав адмірал.
Шрагін підвів очі і зустрівся із злорадним поглядом Піца. Захоплений зненацька, ад’ютант скривився в посмішці і сказав:
— Там у вас запис про оплату робітників. Зниження оплати виявив я. І я просив адмірала доручити перевірку саме вам. Обліковець — ваш… радянський…
Головним обліковцем був той самий Хомич, який, очікуючи приходу німців, верховодив серед співробітників заводоуправління, що зосталися. Ще тоді Шрагін подумав: чи не залишили його для підпільної роботи? Коли зв’язок з підпільниками був налагоджений, з’ясувалося, що його ніхто в місті не залишав.
Якось Шрагін чув розмову робітників про те, що Хомич — поза очі вони звали його «Шакалом» — завів знайомство з німецькими інтендантами і скуповує у них консерви. Але особливу зненависть робітників викликала поведінка Хомича на заводі. Перед німцями він плазував, а з своїми розмовляв, як хазяйчик з наймитами. «Ей, бидло, повертайся скоріше», — був улюблений його вираз. Майже місяць тому робітники заманили Хомича в старий пакгауз і хотіли там розправитися з ним, накинувши йому на голову мішок. Він вирвався, але потім нікому нічого не сказав. Шрагін узнав про це випадково…
І ось тепер Хомича звинувачували в штучному заниженні оплати праці робітників. Було, проте, не ясно, що змушує його так робити, — адже він не міг присвоїти різницю в оплаті. Може, у такий спосіб зганяв на робітниках свою злість? Так чи інакше, а це треба було з’ясувати, і Шрагін пішов до Хомича, який працював у маленькій кімнатці біля бухгалтерії. Там його не було. В бухгалтерії сказали, що він пішов приймати якусь роботу.
Шрагін подався на верф, але Хомича не було й там. Він зупинився на хвилинку біля стапеля з мертвим громаддям недобудованого корабля, потім пройшов до носа корабля й сів там на купу дощок. У тиші, що обступила його, було чути тужне завивання вітру в риштованнях стапеля. І раптом його огорнула тривога. Він навіть оглянувся довкола. Хоч уже знав — нічого озиратися, тривога народилася в ньому самому, знову звучав всередині злий голос: а ти пам’ятаєш? У тривоги було ім’я — Олекса Ястребов, і вона дивилася на нього очима Ястребова — сірими, з коричневими крапочками навколо зіниць. І Шрагін чув його голос: «На цю роботу без любові навряд чи так просто підеш…»
Страшну звістку про цю першу втрату приніс Григоренко на чергову зустріч, що відбувалася на кладовищі.
— Ястребов погорів, — сказав він. — Позавчора його взяли прямо з друкарні. Його і складача, який шрифт добував.
— Це точно?
— На жаль…
— Чому ви сповіщаєте мене тільки сьогодні? — спитав Шрагін, сильно збліднувши.
— У мене ж учора не було з вами зустрічі, — трохи ображено відповів Григоренко. — Я дисциплінований і підкоряюся схемі.
— Але ви могли самі подати сигнал, — тихо мовив Шрагін.
Григоренко мовчав, тривожно поглядаючи на Шрагіна, — таким він його ніколи не бачив.
— Оголосіть по всій групі стан тривоги, — після довгої паузи сказав Шрагін. — Припинити все на два тижні.
— Ви думаєте, він не вистоїть?
— Такі, як він, не здаються, — тихо промовив Шрагін. — Ідіть і виконуйте мій наказ. Зв’язок зі мною через десять днів…
Григоренко пішов, і Шрагін одразу пошкодував, що відправив його. Зараз йому, як ніколи, потрібна була поруч своя людина. А навкруги стирчали мовчазні могильні хрести, і прямо перед Шрагіним на горбку лежала мармурова плита з написом: «Чоловікові і другу, вічно любляча дружина». Майнула думка: чи була у Олекси Ястребова дружина? Шрагін цього не знав. Адже до ладу йому так і не довелося поговорити про життя з своїми товаришами. Шрагін пригадав свою першу розмову з Ястребовим, і йому стало соромно, що його занепокоїла тоді похмура мовчазність хлопця.
Потім вони бачилися тільки двічі. Зустрічі були короткі, розмовляли тільки про справи — як швидше добути шрифт, де краще його сховати, як з житлом, з документами. Ястребов був завжди однаковий: говорив обдумано, жодного зайвого слова. Під час останньої зустрічі, коли Шрагін спитав, чи не варто йому залишити друкарню, він сказав:
— Не варто. Шрифт може бути потрібний ще.
…Думки Шрагіна обірвав глухуватий чоловічий голос, що звучав звідкілясь знизу. Шрагін виглянув з-за дощок і побачив двох чоловіків, що стояли прямо під ним на нижній площадці стапеля. Вони, мабуть, вийшли з трюма корабля. В одному з них Шрагін одразу впізнав Хомича, а другого він бачив уперше.
— Ти ж мені все життя покалічив, — сказав незнайомий Шрагіну чоловік. — Я міг спокійно виїхати, а ти наплів: «Давай залишимося, будемо німцям хребти ламати…» Як ти ламаєш перед ними свій хребет, це я бачу. Але ти хоч переді мною не крути, скажи прямо, що вирішив піти іншою стежкою, тоді я свою стежку сам знайду.
— Ніякої іншої стежки, Костю, в мене нема, — відповів Хомич. — Я сам як у вовчу яму вскочив. Обіцяли, що прийде до мене для зв’язку людина. От і чекаю… А поки що вирішив заручитися в німчури довірою… — Він довго й кучеряво вилаявся. — Мені самому гидко, коли я збоку на себе дивлюся.
— Давай придумаємо що-небудь, — запропонував незнайомий. — Адже головне — не сидіти склавши руки.
— Що ми, Костю, з тобою можемо придумати? — тужно спитав Хомич. — Я вже додумався. Вб’ю адмірала, а там хай буде, що буде…
— Ходімо, я тобі дещо покажу, — сказав незнайомець, і кроки їхні скоро затихли.
Вражений несподіваним відкриттям, Шрагін почекав трохи і пішов до заводоуправління. Ще вранці він хотів розправитися з шакалом Хомичем руками німецької адміністрації, а що робити тепер, просто не знав…
Хомич, мабуть, ще перебував під враженням розмови з приятелем і на запитання Шрагіна відповідав дуже необережно.
— Є скарги, що ви без будь-яких підстав зменшуєте заробітки робітників, — сказав Шрагін, наголосивши на словах «без будь-яких підстав», ніби підказував йому необхідність придумати підставу.
Обличчя Хомича вкрилося червоними плямами, він з ненавистю дивився на Шрагіна і відповідати не поспішав.
— Я економлю не свої гроші, а німецькі, — мовив він нарешті.
Відзначивши про себе, що Хомич висунув непоганий аргумент, який можна буде використати в рапорті начальству, Шрагін сказав:
— Але озлоблені робітники гірше працюють, і це завдає збитків, які можуть бути значно дорожчі за вашу економію. Крім того, це завдає збитків німецькій армії.
— А я в їх армію не наймався, — відрізав Хомич і вів далі тим же тоном: — І робітники теж. Якщо хто з них сподівався, що дістане тут киселеві береги і молочні ріки, то хай знає, що для цього їм треба було йти в поліцію.
— Принаймні дивна заява, — сказав Шрагін. — За такі думки ви можете бути серйозно покарані.
— Я ще тоді, в перші дні, зрозумів, що ви далеко підете, і просив вас — не топіть, пригадуєте? Вважаєте, що настав час топити?
— Слухайте, я не можу так дивно розмовляти з вами далі, — сказав Шрагін. — Мені доручено з’ясувати, чому штучно занижувалася оплата праці робітників. Якщо ви кажете — економія коштів, це я розумію. Але водночас ви не розумієте своєї помилки. — Шрагін підказував Хомичу можливість послатися на те, що він чогось не збагнув. Тоді все могло закінчитися без особливого скандалу. Ну, не втямив обліковець, що його економія нерозумна, а тепер збагнув і цього більше не робитиме. В крайньому разі, можна запропонувати перевести Хомича на іншу роботу…
— Може, наших робітників збираються безкоштовно в санаторій посилати? — задирливо спитав Хомич. — А я розумію так: добровільно залишився, значить здався в полон, а в полоні коржиками не годують.
— А ви самі хіба не в такому ж полоні? — тихо спитав Шрагін.
Хомич мовчав.
— А якщо ви теж перебуваєте в полоні, — вів далі Шрагін, — чому ж, на відміну від робітників, одержуючи пристойний оклад, ще займаєтесь аферами з німецькими інтендантами?
Хомич знову промовчав. Шрагін обдумував, що він скаже адміралові з приводу цієї історії.
— Загалом я бачу, що ви просто не зрозуміли, що ваша економія німецьких грошей нерозумна, — примирливо сказав Шрагін.
— Припустимо, — погодився Хомич. — І що з цього?
— Раз ви, нарешті, зрозуміли — значить, треба від цієї позиції відмовитись, от і все.
Хомич мовчки похитав головою.
— Словом, якщо хочете, щоб я виконав ваше прохання — не топити вас, — сказав Шрагін, — я повинен почути ваше визнання того, що ви не зрозуміли шкідливості економії, яку придумали. Кінець кінцем мені не хочеться, щоб вас дуже тяжко покарали. Як-не-як ми з вами в однаковому становищі.
— Припустимо, але я в лакеях при адміралі не перебуваю, — відрізав Хомич.
— Лакеї бувають різних рангів, і вам цього звання теж не зректися, — усміхнувся Шрагін.
— Може й так, може й так, — пробурмотів Хомич, здивовано глянувши на нього.
— Отже, домовились?
— Про що?
— Давайте кінчати цю казку про білого бичка, — розсердився Шрагін, розраховуючи приголомшити Хомича логікою ситуації. — Якщо ви справді хочете, щоб я допоміг вам уникнути тюрми, то я можу це зробити тільки при одній умові: ви повинні щиро визнати, що не розуміли абсурдності своєї економії, інакше ви просто свідомо здійснювали політичну диверсію. І саме так керівництво заводу схильне розцінювати ваші дії.
— Кажіть, що хочете, — втомлено мовив Хомич.
— Те, що я скажу, це моє діло, — Шрагін підвівся і підійшов до дверей. — Але якщо вас викличуть і ви не скажете самі, що визнаєте свою помилку, тоді ремствуйте на себе…
Того ж дня Хомича за розпорядженням адмірала Бодеккера перевели на посаду комірника. Шрагін терміново повідомив про всю цю історію підпільників, і незабаром учасник підпілля, що діяв на заводі, встановив зв’язок з Хомичем.
Розділ 27
Те, що Емма Густавівна буквально розчинилася в новому своєму житті і тепер тремтячи ждала приїзду в гості з Німеччини свого родича, можна було якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти. Так уже вийшло, що все її життя в радянський час пройшло осторонь од тривог і радощів країни, а початок її життя минув в атмосфері типово німецького міщанства. Зараз перед нею наче воскресло все з дитинства і юності.
Шрагін не міг зрозуміти Лілю, і це хвилювало його дедалі більше. Між ними відбулася розмова, якої він, по правді кажучи, сподівався, бо помічав дещо у взаєминах Лілі з ним, але не міг уявити, що розмова ця приведе до таких неприємних наслідків.
Якось увечері Ліля почала спершу жартівливу розмову про їхні, як вона сказала, гумористичні особисті взаємини.
— Я не бачу в цьому гумору, — серйозно відповів Шрагін. — Те, що нас з вами вважають чоловіком і жінкою, в даному становищі корисно для нас обох.
— А мені смішно, — вперто повторила Ліля. — Доводжу до вашого відома, дружинонько, що позавчора генерал Штромм майже освідчився мені в коханні. Але я не змогла витримати ролі і розреготалась, а потім сказала йому, щоб він спочатку це питання погодив з моїм чоловіком. Проте генерал заявив, що мій чоловік мене не вартий і що, за його спостереженнями, ви мене не любите. Я, звичайно, заперечувала, доводила, що ми дуже любимо одне одного, і ще нагадала йому церковну заповідь: да убоїться жона мужа свого. — Ліля засміялась і раптом знітившись, тихо сказала: — А все це разом узяте дається нелегко.
Шрагін мовчав, збираючись з думками. Те, чого він дуже боявся, настало. Він уже давно підозрював, але вельми сподівався, що помиляється. Треба було об’яснитися.
— Лілю, люба, — сказав він, підійшовши до неї зовсім близько. Він побачив, як вона здригнулась і повернулася до нього з широко розплющеними очима. — Зрозумійте мене, люба Лілю, ми з вами в цьому не належимо собі, — мовив він дуже тихо. — І те, що ви називаєте «все разом узяте», — це ж не що інше, як наша з вами боротьба.
— Наша… Наша з вами… Ми, — сказала Ліля, затуляючи обличчя руками, її голос став глухий, уривчастий. — Коли б ви тільки знали, яка я самітна серед усіх цих «нас», «ми» і так далі!.. Адже в мене навіть матері не стало… Ви ж самі бачите, яка вона тепер.
— Треба намагатися її хоча б зрозуміти, — лагідно сказав Шрагін.
Ліля відкрила обличчя, випросталась.
— Вам лишається тільки додати, що вона в цьому своєму стані сприяє нашій з вами боротьбі! — тихо мовила вона, дивлячись ненавидячими очима на Шрагіна.
— Справді, це так і є, — знову лагідно відповів Шрагін. — Вона створює обстановку, в якій ми з вами дістаємо дуже цінну інформацію, не забувайте цього.
— Можливо… можливо, — наче відразу знесилівшись, ледве чутно сказала Ліля і спитала жалібно, немов уже знаючи відповідь: — Ви любите свою дружину?
— Так.
Вона пройшлась по кімнаті, потім зупинилась перед Шрагіним. її обличчя було нерухоме. Дивлячись йому в очі, сказала:
— Мабуть, усе склалося б інакше, якби її не було.
— Ні, все було б так само, — витримуючи погляд Лілі, лагідно й сумно сказав Шрагін.
Ліля заплющила очі, з яких от-от мали бризнути сльози. Але пересиливши їх, постояла трохи біля Шрагіна і відійшла до вікна.
— Це останній у моєму житті випадок, коли я послухала маму, — сказала вона не обертаючись. — Це вона порадила мені поговорити з вами. Пробачте мені.
Шрагін встав, підійшов до неї, взяв її руку й поцілував.
— Лілю, ви ще знайдете собі достойного друга, повірте мені. Треба тільки пережити цей чорний час.
Не віднімаючи руки, Ліля сказала ледве чутно:
— Видно, я переграла свою роль в спектаклі.
— Я не можу, Лілю, казати неправду ні вам, ні собі. Не можу.
Ліля тихенько вивільнила руку й рішуче промовила:
— А я більше не можу грати неправду. Я гратиму тепер правду, і моя нова роль: жінка, яку не любить чоловік, і вона його теж. Як кажуть, сім’ї не вийшло…
— Навіщо це вам?
— Я повинна зробити це в ваших же інтересах, — уже спокійно говорила вона, але скільки прихованої іронії і гіркоти було в кожному її слові! — Я боюсь, що наші такі корисні вам гості почнуть підозрювати недобре самі.
— Наші родинні справи нікого не стосуються, — почав Шрагін, але Ліля ніби й не чула його.
— А чи не стануть вони зі мною балакучіші, коли я гратиму іншу роль? — перебила вона і поквапно додала: — Ви не хвилюйтеся, бруду я не торкнусь, але мені буде так легше, слово честі. В старій ролі я можу зрадити себе. А діло лишається ділом, можете мені повірити.
— Можу вам сказати одно: мені буде неприємно бачити вас… — Шрагін затнувся і сердито закінчив: —Бачити вас в іншій ролі.
Ліля пішла до себе в кімнату. На другий день вона поводилась як і раніше, наче й не було цієї розмови. Минуло тижнів зо два, і Шрагін заспокоївся, вирішивши, що дівчина, мабуть, передумала міняти свою роль.
Так тривало доти, доки в домі не з’явився полковник медичної служби з вісімнадцятої армії Бертольд Лангман. Першого разу його привів у гості генерал Штромм, а потім він став приходити і без генерала. Йому було років тридцять п’ять, і він зовсім не скидався на німця, тим більше військового. Чорний кучерявий чуб, великі сумні карі очі, вузьке обличчя, тонкий горбкуватий ніс робили його схожим на єврея. Саме це подумала Емма Густавівна ще в прихожій, коли він прийшов уперше, і втупилася очима в гостя з неввічливим переляканим здивуванням.
— Не хвилюйтеся, мадам, — зареготав генерал Штромм, — він німець, але з домішкою союзницької угорської крові. Пробачте йому це і знайомтесь: Бертольд Лангман, полковник. Воює з ножем у руках, він — головний хірург армії.