— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.
Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.
— Хто ти такий? — крикнув чоловік.
— Подорожній, додому йду, — відповів Харченко.
— А де твоя домівка?
— На Харківщині.
Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.
— Партизан! Партизан! — закричали діти.
— Дурні ви, якщо я партизан! — сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.
— Іди, — суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.
— А ти хто такий, щоб наказувати? — спокійно запитав Харченко.
— Я в поліції помічник, — не без гордощів відповів чоловік і повторив: — Іди туди, і все.
— За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? — слізно заблагав Харченко.
— Іди, а то тривогу підніму, — чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…
Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:
— Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.
— Не твого розуму діло, — цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. — Сідай там і кажи, хто такий.
Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:
— Тобі як треба знати: з усіма подробицями?
— Кажи, хто такий і що тобі тут треба?
Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.
«Помічник поліції» слухав Харченка дуже уважно і, коли він закінчив розповідати, полегшено зітхнув:
— Знаю я, випадком, те село, так що ти наче правду кажеш.
— Чого ж це зброю тобі дали таку холодну? — спитав Харченко, показуючи на палицю.
— Берданку обіцяли.
— Йому ще маєток на додачу обіцяли, — насмішкувато кинула його жінка.
— Ну, так от… — далі розповідав Харченко. — Мене з полону випустили. Є про це й документи. Пред’явити?
— Давай для порядку.
Чоловік так довго читав довідку, що Харченко почав уже турбуватись. Він помітив, що дивлячись у папірець, хазяїн повільно ворушить губами, — очевидно йому важко було читати.
Вернувши, нарешті, довідку, він промимрив:
— Документ як треба.
— В ньому тільки про одно не сказано, — чухаючи потилицю, сказав Харченко. — Що я вже дві доби нічого не їв.
— Оксано, почастуєш чим-небудь?
— А ти що, замість берданки окорок, чи що, одержав? — сварливо відізвалась жінка, але зараз же поставила перед Харченком чавунок з вареною картоплею і поклала товстий шматок хліба.
Харченко їв і розпитував хазяїна про життя. Але той, видно, не хотів вдаватися в подробиці- або найімовірніше боявся говорити у присутності дружини, з якою в нього були різні погляди на життя.
— Живемо, як усі, — сказав він, поглядаючи скоса на жінку. — Ждемо, коли стане краще.
— Ну гаразд. Як кажуть, спасибі цьому дому, віддамо шану другому… — вклонився Харченко. — Спасибі за притулок і за ласку… — Він встав і подав хазяїнові руку. — А тобі за справедливу службу…
Харченко йшов селом. До самої околиці за ним бігли діти, і, навіть коли село лишилося далеко позаду, він усе ще чув їхні вигуки:
— Партизан! Партизан!..
Нарешті Харченко добрався до міста Крюкова, що стоїть на Дніпрі. На протилежному березі річки, що розігралася повінню, розкинулося місто Кременчук. Кілька годин Харченко вивчав, як краще і безпечніше переправитися на той берег. Жодного човна на річці він не побачив, а на єдиному залізничному містку безупинно ходили вартові.
Та невдовзі Харченко уже знав, що мати човни в межах міста заборонено, але оскільки багато хто з крюківських мешканців працює в Кременчуку, то їх вранці на той бік одвозять на машинах по залізничному містку, там на рейки настелили дошки.
Рано-вранці Харченко в натовпі крюківчан, що йшли на роботу, благополучно перебрався на той берег Дніпра…
Розділ 40
Шрагін просив дозволу взяти з собою в Одесу дружину, щоб там показати її професорові, і адмірал Бодеккер поставився до цього цілком прихильно, навіть докорив йому:
— Як можна було чекати для цього службового відрядження? Відрядження — річ випадкова, а дружина у вас одна на все життя, — сказав він докірливо.
В Одесу з заводу після ремонту відпливав службовий катер, і адмірал запропонував Шрагіну скористатися ним…
Був тихий ранок. Високе ніжно-голубе небо здавалося продовженням непорушного морського простору. Десь далеко за обрієм проплив пароплав, залишивши після себе сіру смугу диму, по якій тільки й можна було вгадати лінію горизонту.
Шрагін і Ліля сиділи у відкритому кормовому відсіку, за плечима в них клубочилося розпороте гвинтами море. Команда катера, штурвальний і механік були румуни. Штурвальний, вродливий хлопчина з стрілчастими вусиками, у хвацько збитому на вухо береті, раз у раз, нахабно посміхаючись, поглядав на Лілю і всіляко манірничав перед нею. Механік тільки зрідка висовувався з гуркотливої утроби катера, щоб тривожно і швидко оглянути небо і знову зникнути. Він, видно, боявся літаків.
Катер ішов метрів за триста від берега, повторюючи всі його вигини. Мабуть, штурвальний теж пам’ятав про літаки і віддавав перевагу маршрутові під прикриттям берега.
Ліля дуже зраділа подорожі в Одесу, але вчора вона раптом повідомила, що разом з ними хоче їхати лікар Лангман, у нього теж якісь справи в Одесі. Шрагін категорично відмовився брати його з собою — подорож має службовий характер, це не розважальний пікнік.
— Я розумію, вас виводять з рівноваги наші дружні взаємини з ним, — сказала Ліля.
— Мені не хотілося б узнати, що дружба з цим німцем стала для вас дорожчою за святу справу, до якої я вважаю вас причетною, — різко відповів Шрагін, вирішивши поставити точки над «і».
Більше вони про це не розмовляли.
Зараз Ліля мовчала, кутаючись у шерстяний плед, — було досить холодно. Шрагін бачив, що настрій у неї поганий. І вигляд мала вона теж не кращий: бліде, загострене обличчя, сині кола під очима, безкровні губи. Вона справді хвора. І нерви в неї, видно, напружені до краю. Йому стало шкода її. Звичайно ж, дівчині випало дуже важке і, напевно, непосильне випробування, в усякому разі, вона до нього ніяк не була підготовлена.
Шрагін зустрів її втомлений, розгублений погляд.
— Ви все-таки молодець, Ліля, — усміхнувся він.
— Що? — ніби прокинулась вона.
— Я кажу: ви молодець, Ліля.
— Облиште, — поморщилась вона.
Шрагін поклав свою руку на холодну білу руку дівчини.
— Я чудово розумію, як вам важко, — сказав він суворо. — Мені, Ліля, теж нелегко. Всім, хто бореться з фашистами, нелегко, а багато хто уже віддав своє життя. Ви прямо з консерваторії вскочили в пекло. Але вже скоро рік, як ви гідно витримуєте це важке випробування. Це саме так, Ліля, я говорю цілком щиро.
Ліля слухала, дивлячись на нього широко розплющеними, переляканими очима.
Штурвальний оглянувся, грайливо підморгнув Шрагіну, але у відповідь наткнувся на такий зневажливий і злий погляд, що посмішка миттю злетіла з його обличчя.
Сонце підбилося досить високо, і тепер потемніле море різко відділялося од неба смугою горизонту. Праворуч пропливав жовто-бурий горбкуватий берег. Ліля, одвернувшись, дивилася в море. Раптом вона несподівано повернулась до Шрагіна і спитала, високо піднявши голову:
— А що ви скажете, якщо я вийду заміж за Лангмана?
— По-перше, він одружений, — спокійно відповів Шрагін. — По-друге…
— Я поїду в Німеччину до його матері, — не дала йому договорити Ліля. — Вона не визнає його жінки, а в неї там десь на півдні свій будиночок.
— Ви його любите?
— Боже мій! — розсміялась Ліля. — Яке це може мати значення в цьому, як ви самі сказали, пеклі? — Вона знову повернулась до моря.
Шрагін почекав, думаючи, що вона скаже щось іще, але вона мовчала.
— Це вже вирішено? — підсунувшись до неї, спитав Шрагін.
— Ні, — не обертаючись, відповіла Ліля.
— Благаю вас, не поспішайте, — сказав Шрагін. — Уявіть, в якому становищі ви опинитесь, коли наші солдати одного дня постукають у той будиночок на півдні Німеччини. Що ви їм скажете? Як усе поясните? А те, що наші солдати одного дня туди прийдуть, — це неминуче!
Вона не повернула голови.
— В усякому разі ви повинні завчасно попередити мене, — вів далі Шрагін. — Мені ж тоді потрібно буде знайти іншу квартиру. Я не хочу…
— Не турбуйтесь, — перебила вона його гнівно. — Якщо досі нічого такого не сталося, то тільки тому, що існуєте ви.
— Спасибі, Ліля.
Катер круто розвернувся і помчав до берега. З утроби катера висунувся механік. Він крикнув щось штурвальному, а той без слів показав рукою на небо. Шрагін глянув угору і побачив три літаки. Три зірочки на блякло-голубому аркуші неба. Вони летіли дуже високо і навскоси від берега до моря.
«Наші!» — серце у Шрагіна закалатало частими поштовхами. Він узяв Лілю за лікоть. Вона обернулась і її очі здивовано розширились: ніколи ще не бачила в нього такого обличчя — його сірі очі сяяли радістю, і їй здалося навіть, що вони вологі. Такої його щасливої усмішки вона теж ніколи не бачила. Шрагін тихенько стиснув її лікоть і, дивлячись на небо, туди, де летіли літаки, сказав тихо:
— Наші.
Вони разом стежили за літаками, і Шрагін бачив, що Ліля теж хвилюється.
— А може, ви помилились? — не відриваючи очей від неба, пошепки спитала Ліля.
— Наші, наші! — прошепотів він їй у саме вухо.
Катер зайшов у цей час за величезний кам’яний валун, що виступав з моря. Механік вимкнув мотор. Тепер виразно було чути далекий дзвінкий гул літаків. Вискочивши на палубу, механік, зачепивши багром за скелю, підтягнув катер до неї впритул. Він і штурвальний теж стежили за літаками.
— А де ж ваша хоробрість, моряки? — по-німецькому крикнув Шрагін.
— Ми вже мали з ними справу, — відповів штурвальний поганою німецькою мовою.
— Не витрачатимуть вони бомби на ваш «лінкор», — насмішкувато сказав Шрагін.
— Ми через них на ремонті були, — додав механік, дивлячись на літаки, що віддалялися до горизонту.
— Не стоятимемо ж ми тут, поки в росіян закінчиться весь бензин, — сказав Шрагін, подивившись на годинник…
Але тільки тоді, коли літаки зникли, немов розтанули в бездонному небі, механік відштовхнувся од скелі, зійшов в утробу катера і ввімкнув мотор. Тепер катер ішов, ще ближче притискуючись до берега.
І от уже показалося дачне передмістя Одеси. Спочатку будиночки тулилися до берега поодинці, та невдовзі вони погустішали. Берег ставав стрімкіший і вищий. Але ніде нікогісінько. Крута хвиля, відкинута катером, стелилася на пустинний пляж.
Непомітно почалося місто. Катер одірвався від берега і пішов далі в море, а коли попереду відкрилась окреслена молом одеська бухта, він узяв курс прямо на місто.
— Я висаджу вас на службовому причалі! — крикнув штурвальний.
Шрагін кивнув.
Коли до причалу лишалося кроків двісті, Шрагін побачив там натовп німців. Вони стояли біля старої шаланди, з якої на берег сходили люди. Їх обшукували і шикували в шеренгу, перед якою походжав високий гестапівець у чорному мундирі.
— Не бійтесь, тримайтеся незалежно, — шепнув Лілі Шрагін.
Катер пришвартувався поряд із шаландою, і зараз же до нього підбіг німецький офіцер.
— Хто такі? — крикнув він, витріщивши очі.
— Потерпіть хвилинку, і ми вам відрекомендуємось, — спокійно відповів Шрагін, допомагаючи Лілі зійти на берег. Він не поспішаючи вийняв з кишені документи про відрядження і мовчки подав їх гестапівцю, що підійшов. Але той читати їх не став, засунув недбало в кишеню і наказав солдатам:
— До майора Крафта!
Солдат зробив виразний рух автоматом, що висів у нього на грудях. Шрагін взяв під руку Лілю, і вони пішли попереду солдата.
— Що трапилось? Чому? — пошепки спитала Ліля; обличчя в неї стало зовсім біле як папір.
— Зараз узнаємо, не бійтесь, — сказав їй Шрагін і міцніше стиснув її лікоть.
Він зрозумів, що обурюватися й сперечатись на причалі безглуздо. Тут діє безвідмовна машина, і керує нею зовсім не той гестапівець, який взяв документи, він їх навіть не подивився. За документами Шрагін був інженер-інспектор при адміралі Бодеккері, який посилав його в Одесу із спеціальним службовим дорученням. Ще один документ свідчив, що інженера-інспектора супроводжує дружина, яка їде в Одесу на консультацію до спеціаліста з легеневих хвороб. До цього документа додавалася довідка про хворобу Лілі, яку підписав начальник медичної служби вісімнадцятої армії. Цю довідку дав лікар Лангман. Документи були дуже надійні. І все-таки Шрагін трохи непокоївся.
Їх привели до невеликого будинку з білого каменю. Біля входу стояв вартовий. Солдат завів їх у тісну кімнатку, наказав стати до стіни, а сам став коло дверей. За дверима в дальшій кімнаті чути було збуджені чоловічі голоси. Двері розчинились, і на порозі показався високий на зріст гестапівець у розстебнутому чорному кітелі. Він здивовано подивився на Шрагіна, ще здивованіше на Лілю, застебнув кітель. Потім запитливо глянув на солдата. Той виструнчився, цокнув каблуками, але не вимовив ні слова. Гестапівець повернувся назад і зачинив двері.
Минуло ще хвилин десять, і в ту ж кімнату пройшов гестапівець, який на причалі взяв у Шрагіна документи. Незабаром він виглянув із-за дверей:
— Зайдіть.
У кімнаті було чотири чоловіки. Той, що виходив у розстебнутому кітелі, сидів за столом. Очевидно, він був головний, у його руках Шрагін побачив свої документи.
— Ви розмовляєте по-німецькому? — звернувся до Шрагіна гестапівець.
— Так, але коли зі мною розмовляють, — відповів Шрагін і посміхаючись подивився на гестапівця, що відібрав у нього документи.
— В його обов’язки не входить розмовляти, — усміхнувся головний і діловито спитав: — Вам, певно, потрібний номер в готелі?
— Я сподіваюсь, що про це потурбувався начальник порту пан Нельке, — відповів Шрагін.
Головний гестапівець набрав номер телефону.
— Пан Нельке? Це Віллі Крафт. Ви ждете кого-небудь від адмірала Бодеккера?.. Ах, він десь пропав?.. — гестапівець підморгнув Шрагіну. — Так от ми потурбувались, щоб цього не сталося. Пришліть машину і відвезіть своїх гостей у готель. Поспішайте, у мене справи. — Гестапівець поклав трубку. — Все гаразд, — звернувся він до Шрагіна. — Прошу не ображатись, така вже у нас робота. Пробачте, мадам, — гестапівець уклонився Лілі.— Мушу зауважити, мадам, що з вашою чарівною зовнішністю хворіти просто нерозумно…
Ліля механічно всміхнулась.
За ними приїхав сам начальник порту Нельке. Він був зовсім молодий, мабуть, ровесник Шрагіна. Випещене красиве обличчя, ставна спортивна постать, від нього віяло благополуччям і легковажністю.
— Везу вас у дев’ятнадцяте століття, — весело говорив він по дорозі в готель. — Просто дивно, як росіянам у цьому невідомому світові місті пощастило зберегти готель з французької провінції часів Бальзака.
— Нам потрібно дві кімнати, — сказав Шрагін і, помітивши здивування Нельке, пояснив: — Дружина хвора, їй треба рано лягати спати, а в мене можуть бути пізні службові справи.
— Будуть дві кімнати! — вигукнув Нельке так радісно, наче для нього було великим щастям виконати це прохання гостей.
Їм дали дві великі суміжні кімнати. Ліля хотіла одразу піти відпочити, але Нельке гаряче запротестував.
— Це жахливо! Це нестерпно! Унизу вже накрили стіл, і на вас чекають, — казав він і так благально дивився, що Ліля пообіцяла зійти в ресторан трошки згодом.