Стіл був накритий в окремому кабінеті, і справді там, крім Нельке, ждали ще чотири чоловіки — усі в цивільному. Начальник порту відрекомендував їх Шрагіну. Двоє — інженери якоїсь румунської будівельної фірми.
— Доктор Хакус, імперський банк, — ледь уклонившись, сказав про себе третій. У нього була могутня постать борця і довгасте, коняче лице.
Четвертий буркнув своє прізвище так, що його не можна було розібрати, і почав обмацувати Шрагіна маленькими чіпкими очима.
Зараз же почався обід, причому зовсім російський обід, навіть з супом. І звичайно, ікра, горілка, тости і безладні розмови. Шрагін чудово розумів, що він зовсім не та особа, заради якої влаштовувався б такий обід. Але в чому ж тоді річ? Що за всім цим приховано? Одна страва змінювалась іншою, горілку замінило вино, проте за столом, як і раніше, ні слова про справу. А коли прийшла Ліля, всі ще більше пожвавішали. І почалися тости.
— За сім’ю!
— За дружин! — кричав Нельке, піднявши бокал з вином і, звертаючись до Лілі, урочисто проголосив: — За вас, у вашій особі ми бачимо своїх далеких і коханих дружин.
Обід закінчився, і Нельке подав Лілі руку.
— А тепер відпочинок, відпочинок… — І, повернувшись до Шрагіна: — Всі справи — завтра.
Шрагін і Ліля піднялись до себе. Ліля втомлено сіла в крісло. І зараз же задзвонив телефон. Шрагін взяв трубку і почув голос лікаря Лангмана:
— Не дивуйтесь, пане Шрагін, і не робіть непотрібних передбачень, — сказав він. — Просто у мене теж справи в Одесі, і заодно я вирішив допомогти вашій дружині скоріше потрапити на прийом до професора. У мене машина, і я можу зараз же за нею заїхати.
На подив і радість Шрагіна, Ліля покликалась на втому і, подякувавши Лангману за увагу, попросила його не турбуватись. Вона сама знайде професора. Поклавши трубку, Ліля мовчки пішла в свою кімнату.
— Я з годинку погуляю, — сказав їй услід Шрагін.
Розділ 41
Шрагін вирішив походити по місту, з’ясувати, чи ніхто за ним не стежить, і якщо ні — зараз же сходити на явочну адресу, яку йому дали ще в Москві. Це був рискований крок — іти на явочну квартиру через рік. Хіба мало що могло трапитись за цей час! Але треба було йти. Якщо з квартирою все гаразд, він матиме зв’язок з одеським підпіллям, а може й з діючою тут оперативною групою чекістів. Зрештою це, і тільки це було його головною справою в Одесі.
Спочатку він стояв біля під’їзду готелю, не без здивування спостерігаючи безтурботне життя вулиці. Смуглолиций чистильник чобіт, калатаючи щітками об ящик, сипав примовками, зазиваючи клієнтів. Тротуаром і на бульварі фланірували люди, і не тільки військові. Десь поблизу захлиналися скрипки румунського оркестру. В спокійному голубому небі сяяло сонце, що котилося до горизонту. І море під ним теж сяяло.
Шрагін пішов по алеї Приморського парку і вийшов до славнозвісних східців, увічнених у фільмі «Броненосець «Потьомкін». Сівши там на лавку, він милувався надвечірньою панорамою порту. За ним ніхто не стежив. Поки не стемніло, він перевірив це ще й ще. І тоді попрямував до явочної квартири.
Це був двоповерховий будинок, низ — кам’яний, верх — дерев’яний. Вхід з двору. Гримлячими залізними східцями Шрагін зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима з табличкою «кв. 3». Над верхнім дверним одвірком у стіні стирчав цвях з кусочком дроту — умовний знак, що з явочною квартирою все гаразд.
Він постукав у двері двічі сильно і двічі тихіше. Минуло хвилин п’ять, перш ніж двері відчинились, і Шрагін побачив оброслого сивою щетиною чоловіка в червоній майці і піжамних смугастих штанах.
— Вам кого? — хрипло спитав чоловік.
— Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? — неголосно сказав Шрагін умовну фразу.
На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.
— Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… — затинаючись, промовив він, нарешті, фразу пароля у відповідь.
Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.
— Давайте знайомитись, — усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. — Ігор Миколайович.
— Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, — пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. — А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… — він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.
— Ну, як у вас ідуть справи? — запитав Шрагін.
— Які там справи… — мляво сказав Олексій Михайлович. — Ніяких справ я не знаю. — Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. — Чи не хочете?.. Для бадьорості.
— Спасибі, від ковтка не відмовлюсь, — силувано усміхнувся Шрагін. Йому хотілося якомога скоріше встановити контакт з цією людиною, хоч усе в цій кімнаті і сама ця людина викликали в нього занепокоєння.
Вони випили за зустріч, випили по черзі з одної захватаної брудної склянки.
Олексій Михайлович одразу ж наповнив склянку горілкою і підсунув її Шрагіну.
— Я пас, — відмовився Шрагін.
— А я прийму… для бадьорості… — Олексій Михайлович зобразив щось схоже на посмішку і одним ковтком осушив склянку. Він похлинувся і, прикривши рот долонею, сказав: — Хай йому грець, усьому цьому… — і хотів знову взяти пляшку, але Шрагін відставив її.
Олексій Михайлович розгублено подивився на нього і раптом заговорив швидко, ображено:
— Про яку роботу ви питаєте? Яка робота? Мене ж як залишили тут? Я безпартійний, тихо працював коректором у багатотиражці. А мене чомусь викликають в НКВС і кажуть: «Залишитесь у місті. Постарайтеся влаштуватися до німців у газету. Це, — кажуть, — наказ Батьківщини, і відмовлятися не можна, а коли потрібно буде — до вас прийде людина». Я й залишився. У німців в газеті служу. Як і раніше, коректором. Не падлючу, звичайно, але платню від них маю, на цуйку вистачає. А людина обіцяна так і не прийшла. От вам і вся моя робота.
— А вам тоді, в НКВС, ніяких адрес не дали? — спитав Шрагін.
— Аякже, дали, дали, аж дві, — закивав він головою. — Приходжу на одну адресу, кажу пароль: «Я від Івана Івановича. У вас продається швейна машина?» А у відповідь на мене вирячили очі: «Яка машина? Який Іван Іванович? Ви, — кажуть, — щось наплутали…» Я почав сперечатися: мовляв, нічого я не наплутав. Тоді мене просто шугонули матірщиною. На другу адресу я зовсім не пішов, однієї вистачить.
— Дайте мені другу адресу.
— Ради бога: Південна вулиця, двадцять сім, квартира п’ять.
— Який пароль?
— Та той же — про машинку, тільки не від Івана Івановича, а від Івана Петровича.
— Відповідь?
— «Іван Петрович попередив вас, що машинка потребує ремонту? Подивіться її самі».
«Так, цвях з дротом на місці, а більше нічого нема…» — думав Шрагін.
— Ви не думайте, що я гад якийсь, — порушив мовчанку Олексій Михайлович. — Ви дайте мені завдання, то я з радістю. Залишався ж я наосліп, але за рік такого тут надивився… Я ж сам пробував. Вичитав якось газетну полосу, дивлюсь — фраза: «Чесний труд в ім’я великої Німеччини», і — в слові «труд» друкарська помилка: замість «д» стоїть «п». То я не виправив, газета отак і вийшла: «чесний труп в ім’я великої Німеччини». Ну й що? Ніхто цього навіть не помітив. Папір — рвань, друк сліпий… — Він помовчав і говорив далі, незрозуміло посміхаючись: — Дійсно, Ігоре Миколайовичу, не так ми все це уявляли, не так…
— Ви по собі, Олексію Михайловичу, не міряйте, — миролюбно зауважив Шрагін. — Від того, що роблять у вас люди, які сидять у катакомбах, у гітлерівців мороз поза шкірою.
Олексій Михайлович підвів голову, і в його очах Шрагін побачив образу.
— Навіщо ви так, Ігоре Миколайовичу? — тихо і сумно спитав він. — Я ж нічим себе ще не запоганив, а якщо оцю п’ю цуйку, то куди ж мені подітись? — Помовчавши, він спитав так само сумно: — То що ж, я вам справді потрібний?
— У такому стані — ні, — відповів Шрагін. — Можу вам тільки порадити: опануйте себе і зрозумійте — одного дня вам доведеться відповісти на питання, що ви робили для свого народу, коли він обливався кров’ю. Ловили друкарські помилки в погані, пили цуйку, що ще? Що ще, Олексію Михайловичу? Подумайте про це, поки не пізно…
Коли Шрагін вийшов на вулицю, було вже темно. Треба було обдумати, чи йти на явочну адресу, яку він зараз дістав. Треба йти. Найменшу можливість встановити зв’язок з місцевим підпіллям він повинен використати.
Саме повинен…
Розділ 42
Шрагін уже зрозумів, чому начальник одеського порту Нельке зустрів його так люб’язно. Його втягували в грандіозну аферу, план якої був, однак, зовсім нескладний. Нельке подасть у Берлін дані про те, що порт потребує великого ремонту. Представник німецької міської адміністрації (він був присутній на обіді) підтвердить дані Нельке. Ремонт брала на себе румунська будівельна фірма. (Два її представники теж сиділи тоді за обіднім столом). Ремонтні роботи зроблять на копійки — про людське око, а всю величезну суму, асигновану на ремонт, поділять між собою учасники афери. Шрагін теж матиме досить великий шмат. За це від нього потрібно тільки одне — домогтися, щоб після його доповіді про поїздку в Одесу адмірал Бодеккер послав у Берлін шифрування, яке підтримувало б доконечну потребу ремонту.
— Ви ж абсолютно нічим не рискуєте, — умовляв його Нельке, коли вони на другий день після огляду порту вдвох обідали в ресторані готелю. — Припустімо навіть, що наш план провалиться, тоді ви скажете, що теж були жертвою обману, як і берлінське начальство. Ми можемо обійтись і без вашої допомоги, але все-таки шифрування Бодеккера добре зцементує цю справу. Ви розумієте мене? — Нельке дивився у вічі Шрагіну своїми красивими веселими очима.
— Я все розумію, — усміхнувся Шрагін. — Але дозвольте мені подумати.
— Скільки ви думатимете?
— П’ять хвилин.
— Тоді я піду подзвоню по телефону і через п’ять хвилин повернусь.
Нельке пішов.
Шрагін миттю все вирішив. Він не вважав, що це провокація, підстроєна спеціально проти нього, але на всяк випадок визнав за потрібне передбачити і такий варіант. Він вирвав аркуш паперу з блокнота і написав:
«Іду на запропоновану Нельке аферу, щоб згодом її викрити». Записку засунув у черевик під ступню. В разі чого він її покаже на виправдання своїх дій.
Вернувся Нельке.
— Ну? — весело спитав він.
— Я з вами, — так само весело відповів Шрагін.
— Я не помилився, — ви — людина діла! — вигукнув Нельке і довго тряс руку Шрагіну. — За обід уже заплачено. Мені треба мчати в порт. Отут, біля мого стільця портфель. Візьміть його, там половина вашого гонорару, решта — після шифрування Бодеккера.
Нельке міцно потиснув руку Шрагіну, подякував йому і запитав, скільки він ще перебуватиме в Одесі. Шрагін сказав, що Бодеккер доручив йому допомогти налагодити якісь справи адміністрації з місцевими робітниками порту.
— Вважайте, що все це налагоджено! — вигукнув Нельке і весело говорив далі: — Вся річ у тім, що ми добивалися саме вашого приїзду. Бачите, як міцно у нас поставлено справу. Ми провели розвідку в таборі вашого адмірала і узнали всіх з його оточення, на чию думку він зважає. Потім ми вибрали вас і придумали посильну тільки вам проблему взаємин з місцевими робітниками. От і все. Ну як сплановано?
— Нічого не скажеш, — усміхнувся Шрагін. — Тоді я в Одесі пробуду ще два дні, для годиться, так би мовити, та й дружина за цей час влаштує свої справи.
— Чудово. За готель заплачено, а на все інше грошей у вас вистачить, — засміявся Нельке, показуючи на портфель. — Коли вирішите повертатись, подзвоніть мені відносно машини. До побачення, колего, щирий привіт вашій чарівній дружині…
Лілі в номері не було, вона ще вранці поїхала до професора. Шрагін вирішив діждатись її і по телефону замовив для неї обід.
Лілі прийшла пригнічена, розгублена. Професор підтвердив, що в неї в легенях осередок хвороби, і хоч він невеликий, але перебуває в активному стані. Необхідне посилене харчування, цілковитий спокій, а найкраще — поїхати в спеціальний санаторій. Ліля заплакала, пішла в свою кімнату і лягла там долілиць на ліжко.
— Заспокойтесь, я зроблю для вас усе, що зможу, — втішав її Шрагін. — Я напишу рапорт адміралу Бодеккеру. І лікар Лангман, адже він…
— Ні в якому разі! — обурено перервала його Ліля. — Не знаю, як ви, а я рада, що досі нічим йому не зобов’язана.
— Я теж цьому радий, — заспокоював її Шрагін. — І думаю, що адмірал для мене все зробить.
Вірна своєму характерові, Ліля незабаром заспокоїлась, а довідавшись, що Шрагіну треба пробути в Одесі ще два дні, раптом сказала:
— Я їду сьогодні з Лангманом. Мені тут дуже тужно.
— У вас на тиждень сім п’ятниць, — усміхнувся Шрагін.
— Ця послуга його невелика, — сказала Ліля.
— Ви вже бачились? — запитав Шрагін.
— Так, коли я була у професора, він туди приїхав. І, до речі, запропонував влаштувати мене в якийсь славетний санаторій у них в Німеччині. Але я категорично відмовилась…
Наприкінці дня Лангман зайшов, щоб забрати Лілю.
— Не турбуйтесь, я воджу машину чудово, — сказав він. — Крім того, зі мною їде ще мій лікар…
До настання присмерків Шрагін сходив у розвідку за тією адресою, яку йому дав Олексій Михайлович. На тихій вулиці він побачив потопаючий в акаціях маленький будиночок, що справляв враження надійності, спокою і затишку. Шрагін твердо вирішив — як тільки смеркне, він сюди прийде.
У темряві та тиха вуличка виглядала вже небезпечною: тут у будь-якому місці могла чатувати невидима засідка. Та будиночок теж не здавався поринулим у надійний спокій. Він насторожено дивився на вулицю своїми темними вікнами. Цілу годину Шрагін, сховавшись у темряві, спостерігав за ним — ні звуку, ні найменшого руху. Треба йти…
Шрагін навскоси перетнув вулицю, піднявся на ганок будиночка і уривисто постукав у двері. Довго нічого не було чути, потім щось заскрипіло за дверима, пролунав брязкіт засува і двері прочинилися.
— Вам кого? — спитала із щілини невидима людина.
Шрагін сказав парольну фразу.
У відповідь — мовчанка: секунда, друга, третя… Ціла хвилина мовчанки, але двері залишалися прочиненими. Шрагін стиснув у кишені рукоятку пістолета. В цю мить почув потрібну відповідь…
І от він сидить за столом у маленькій задушній кімнатці, ледве освітленій мерехтливим вогником каганця. Навпроти — плечистий чоловік у матроському тільнику. У нього благообразне обличчя Миколи-угодника, на носі металеві окуляри. Шрагін уже знав, що його звуть Андрій Прокопович.
— Так, кинули ви мені під ноги гранатку… — поскубуючи борідку, тихо говорив Андрій Прокопович. — Адже пароль уже півроку як змінили. Лежить під ногами граната, шипить, а що робити — не знаю. За всіма законами я повинен був послати вас під три чорти, а з другого боку… — Він вийняв з-за халяви ніж і показав його Шрагіну: — От на нього, в разі чого, і покладався. А де ж ви цей пароль дістали?
Шрагін розказав про Олексія Михайловича.
— Первинні кадри, — зітхнув Андрій Прокопович. — Ми тільки в січні дізналися, що його залишали, постежили за ним, бачимо — порожнє місце, і вирішили — від гріха далі — пароль замінити.
Шрагіну страшенно повезло. Андрій Прокопович був активним учасником підпілля і мав можливість зв'язати Шрагіна з потрібними людьми.
Два дні підряд Шрагін в умовлений час приходив до пам’ятника Рішельє, ждав визначені двадцять хвилин і йшов назад. І тільки на третій день Андрій Прокопович прийшов. Вони попрямували в Приморський парк.
— Зустрітися з вами не можуть… поки що… — сказав Андрій Прокопович. — Але якщо у вас є яке-небудь повідомлення в Москву, передайте через мене… незашифроване. Ви не ображайтесь, у них добре поставлена конспірація.