— А у вас? — усміхнувся Шрагін.
— Самі бачили, прийняв вас за старим паролем, — відповів Андрій Прокопович, ніби виправдовуючись. — Втрати весь час, кожний підпільник тут у нас як золото. Важко дався нам перший рік, ох, важко! — знову зітхнув він.
Шрагін слухав свого співрозмовника і в цей час продумував текст повідомлення в Москву, який він зараз же повинен передати Андрієві Прокоповичу. На перший раз — ніяких відомостей. Він теж мусить думати про конспірацію. Кінець кінцем він написав на аркушику паперу:
«Мій радист загинув. Зв’язок втрачено. Підтвердіть можливість використання цього каналу зв’язку. Залишається гострою необхідність радиста, вибухівки. Грант».
Андрій Прокопович взяв у Шрагіна повідомлення і сховав його за підкладку в рукав піджака.
— Передам через чотири дні, — сказав він. — Раніше можливості нема.
Вони попрощались, як давні хороші друзі, і Шрагін пішов у готель…
Повернувшись з подорожі до Одеси, Шрагін, не заходячи додому, поїхав прямо на завод. З портфелем, напханим грошима, він зайшов у кабінет адмірала Бодеккера і по-військовому відрапортував про виконання завдання.
— Знаю, знаю, — адмірал вийшов із-за стола. — Нельке мені вже подзвонив і повідомив, як чудово ви впорались із своїми обов’язками. Сідайте. Ну, як там у них справи?
— Нельке, по-моєму, прекрасний організатор і добре знає свою справу.
У відповідь Бодеккер тільки хитро примружив одне око і нічого не сказав. Що могло це означати? Те, що Шрагін задумав зробити, було дуже небезпечно, але якщо станеться так, як він розрахував, це, крім усього іншого, ще більше зміцнить його становище при адміралі. І все ж він вирішив поки що не поспішати і спробувати краще з’ясувати ставлення адмірала до Нельке.
— Ви так дивитеся, наче у чомусь сумніваєтеся? — запитав Шрагін.
— Ви сказали: «Нельке — прекрасний організатор», — усміхнувся адмірал. Потім додав: — «Добре знає свою справу». Так от, я б наголосив на слові «свою». Так, свою справу він знає чудово.
Шрагін здивовано і нерозуміюче дивився на адмірала, чекаючи, що він скаже ще. Бодеккер перестав усміхатись, переклав з місця на місце на столі якісь папери і запитав сухо:
— Роботи було багато?
— Навпаки. Якщо говорити одверто, моя подорож туди була зовсім не обов’язковою.
Тепер уже адмірал здивовано дивився на Шрагіна.
— Але ж Нельке побоювався, що весь його місцевий персонал не сьогодні-завтра об’явить страйк.
— Я нічого там такого не помітив. Мені показували об’єкти, які потребують капітального ремонту, а про це навіть розмови не було.
— Он як? — підняв брови адмірал і говорив далі, неначе розмірковуючи вголос: — Надзвичайно дивно, що потреба ремонту виникла через рік після нормальної, а головне, зовсім не напруженої роботи порту. Дивно, дуже дивно…
— А може, потреба ремонту виникла через збільшення навантаження? — припустив Шрагін.
— Дурниця! Яке навантаження? В зв’язку з посиленням дій радянської авіації морські перевозки скорочуються.
— Могли збільшитись каботажні перевозки.
Адмірал гнівно подивився на нього.
— У них вже є проект ремонту?
— Я бачив кошторис на мільйон сімсот тисяч шістнадцять марок.
— Зворушливо!
— Що зворушливо?
— Зворушливі ці шістнадцять марок, — пояснив адмірал і надовго замовк. — Я не хотів би говорити про це, — порушив він, нарешті, мовчанку, ледве заставляючи себе говорити, — але змушений… саме змушений. Річ у тім, що Нельке на флоті — людина випадкова, і він… ділок, причому в гіршому розумінні цього слова… Я прошу вас відповісти мені чесно: ви бачили об’єкти, представлені до ремонту?
— Бачив.
— Вони справді зруйновані?
Шрагін мовчав.
— Відповідайте! — суворо зажадав адмірал.
— Я встановив, що моє мовчання коштує досить дорого.
— Я вас не розумію.
— Хочете знати, скільки коштує моє мовчання? Прошу. — Шрагін підняв з підлоги портфель, розстебнув його і висипав на стіл купу банкнот. — Це тільки половина ціни. Другу половину я одержу, коли доб’юся вашої підтримки планів Нельке.
— Я так і знав, — тихо промовив адмірал, важко сівши в кріслі. — Скільки тут?
— Не лічив.
— Чому ви взяли гроші?
— Я ще не користуюсь у вас таким довір’ям, щоб у подібній ситуації не думати про речові докази, — відповів Шрагін.
— Але які мерзотники! — вигукнув адмірал. — Зараз, коли Німеччині доводиться напружувати всі свої сили, коли фюрер у кожній промові закликає німців виконати до кінця свій обов’язок, ці гангстери вирішили грабувати Німеччину. Ганьба! — Адмірал з ненавистю поглянув на гроші і викликав майора Каппа.
— Хай знає, чим займаються мерзотники в мундирах!
Майор Капп з перших же слів Шрагіна зрозумів, яка ефектна і багатообіцяюча історія потрапляє йому до рук. Він з погано прихованою радістю вислухав Шрагіна і попросив зараз же докладно написати про все, що трапилось в Одесі.
— Ви, пане Шрагін, зробили величезну справу, — говорив Капп. — Ваша заслуга не забудеться.
— Я представляю його до нагороди, — сказав адмірал…
Скандальна справа про аферу в одеському порту хоч і не була широко розголошена, проте стала відома дуже багатьом. Про неї був виданий секретний наказ головного управління імперської безпеки, в якому повідомлялося, що учасники афери нещадно покарані. В цьому наказі вихвалялись заслуги майора Каппа, але про Шрагіна, і навіть про адмірала Бодеккера не було жодного слова. Ніякого ордена Шрагін не одержав, хоч адмірал дотримав свого слова і послав документи в Берлін. Шрагіну видали тільки грошову премію в розмірі тримісячного окладу. А як тільки він дістав канал зв’язку з Москвою через Одесу, він передав повідомлення про цю історію, і вона миттю стала надбанням радянської, а потім і іноземної преси. Ця сенсація була тим більше скандальною, що вона збіглася з публічною заявою Гітлера про те, що тепер усі німці — від керівників держави до останнього селянина — з невимовним ентузіазмом віддають все, що мають, своїй армії і перемозі.
«Гітлера спростовують його ж шахраї», — такий заголовок сенсації дала англійська газета.
Зате вже зовсім не передбаченим трофеєм Шрагіна в цій історії стала група працівників головного управління СД, яких зняли з постів і відправили на фронт. Їм пред’явили обвинувачення в розголошенні одеської справи…
Розділ 43
Релінка викликали до Берліна одержувати орден. Він чудово розумів, що цей орден, як кажуть, черговий, а не за якісь конкретні заслуги, і викликають його тільки тому, що статут ордена вимагає вручення його в столиці. Незабаром після перемоги над Францією йому довелося бути присутнім на такій церемонії. Вона відбувалася в актовому залі управління імперської безпеки в присутності офіцерського складу. Стіни з чорного дуба. Голубі офіцерські мундири. Ордени вручав Герман Герінг. Він був у білосніжному кітелі. Поздоровні промови виголошували елегантний густобровий Мартін Борман і, як завжди непроникний, Генріх Гіммлер. На закінчення всі співали «Хорст вессель», дивлячись на величезний прапор із свастикою… Тепер Релінк ставив себе на місце щасливчиків, які одержували тоді ордени, і, звичайно, хвилювався.
Релінк приготував до подорожі не тільки новий кітель, але й докладну доповідь про свою діяльність за останній рік, і те, як сприйме доповідь начальство, хвилювало його все-таки значно більше, ніж церемонія одержання ордена.
У Берліні він покаже доповідь насамперед своєму безпосередньому шефу Отто Олендорфу і, якщо дістане його схвалення, тоді передасть її в секретаріат рейхсміністра.
На всяк випадок Релінк віз з собою два варіанти доповіді: один — більш побідоносний, другий — дещо скромніший — хтозна, який там, нагорі, сьогодні настрій?
У побідоносному варіанті доповіді були такі висловлювання: «Ми зломили опір міста…», «Організовані дії підпілля уже в минулому…», «Перед нами залишилися тільки розрізнені одиночки…» В скромнішому варіанті доповіді таких категоричних тверджень уже не було, але перелічені конкретні факти діяльності СД переконливо свідчили, що за рік зроблено чимало.
І от службовим літаком штабу вісімнадцятої армії Релінк вилетів до Берліна. Коли літак наближався до Львова, його обстріляли з лісу партизани. Крупнокаліберна куля вивела з ладу один з двох моторів. Літак почав швидко втрачати висоту, і знову його обстріляли з землі. Один з льотчиків був поранений, а офіцер, фельд’єгер штабу вісімнадцятої армії, вбитий. Після першого обстрілу, обернувшись з переднього крісла, фельд’єгер сказав щось Релінку, і той згідливо кивнув, хоча через гул моторів нічого не розчув.
Після другого обстрілу вже Релінк нахилився до фельд’єгера і прокричав:
— Невже не можна навести тут порядку?!
Але той не повернувся — він був мертвий.
Релінк узнав про це тільки у Львові, коли літак незграбно приземлився і тіло офіцера впало на підлогу. Релінка налякала не тільки смерть людини, що сиділа поруч нього, але й байдужість, з якою на Львівському аеродромі поставилися до того, що трапилось, і те, як поранений в руку льотчик, дивлячись на вбитого офіцера, сказав, похмуро посміхаючись:
— Йому вже краще ніж нам, хіба не так?
Поки ремонтували літак, Релінк бродив по аеродрому, вже соромлячись свого страху і смакуючи наперед, як він розповідатиме берлінським чиновникам про цей епізод: «Він сидів поруч мене, буквально поруч…»
Але йому не довелося розказувати про це. В управлінні імперської безпеки такі історії нікого не цікавили. Більше того, Релінк зрозумів, що і він, і його доповідь теж нікого не цікавлять. Коли він увійшов до кабінету Олендорфа, той навіть не зразу впізнав його, а потім холодно попередив, що дуже зайнятий. Релінк віддав йому скромний варіант доповіді. Олендорф, не читаючи, сунув його в стіл і спитав відчужено:
— Ну, як справи?
— Різні, — розгублено почав Релінк.
— Очевидно, ви працюєте непогано, — поблажливо сказав Олендорф. — Генерал Штромм заявив, що йому там у вас нічого робити, і завдяки цьому він уже влаштувався тут.
— Мені не вистачатиме його досвіду, — лицемірно сказав Релінк, шкодуючи, що віддав не той варіант доповіді.
— Я певен, ви справитесь, — сказав Олендорф, дивлячись на годинник.
— Ви не знаєте, коли мені вручатимуть орден? — запитав Релінк. — Я не хотів би затримуватись у Берліні.
— Який орден? — здивувався Олендорф і зразу пригадав: — Ах так, один момент. — Він набрав номер телефону і сказав: — У мене зараз Релінк. Так, так, той самий. Він не хотів би затримуватись в Берліні, а йому мають вручити орден за річним наказом рейхсміністра. Гаразд, я пришлю його до вас. — Олендорф поклав трубку і підводячись сказав: — Ідіть в управління кадрів, начальник жде вас. Все-таки на вашому місці я б два дні пробув би в Берліні, подихав його повітрям… — Тримаючи Релінка за руку, він підштовхнув його до дверей. — Перед від’їздом зайдіть до мене, домовились?
Релінк вийшов у похмурий коридор і довго стояв, вражений усвідомленням своєї незначності й непотрібності.
Черговий офіцер провів Релінка в кабінет заступника начальника управління кадрів. У самого начальника тривала якась важлива нарада.
Молодий кулястий полковник зустрів Релінка з чітко виробленою шанобливістю. Він викотився з-за стола, усміхаючись всім своїм круглим набряклим обличчям:
— Здрастуйте, здрастуйте! Чудово! Чудово! Росте наша когорта славних, росте, — сипав він слова як горох високим голосом, дивлячись на Релінка сірими, байдужими очима, пронизаними кров’яними жилками. Потім він пішов до сейфа, узяв звідти коробочку, вернувся до стола і натиснув на кнопку дзвінка. В кабінет одразу зайшов молодик з білим, як у мерця, лицем, в офіцерському кітелі без знаків розрізнення. В руках у нього був фотоапарат з бліцлампою. Він став плечима до вікна і підняв апарат до очей.
— Будь ласка, сюди, — показав полковник на стоптане місце килима. Він вийняв з коробочки орден і пальцем притиснув його до грудей Релінка. Блиснула бліцлампа. Полковник засунув коробочку і орден в кишеню кітеля Релінка і подав руку: — Поздоровляю, поздоровляю, — і знову блиснула бліцлампа.
Фотограф вийшов з кабінету. Полковник сів за свій стіл. Ввійшов черговий офіцер. Він вручив Релінку пухлий конверт.
— Це встановлена до ордена грошова нагорода від рейхсміністра, — офіційно промовив він. — В готелі «Адлон» вам відведено кімнату номер тридцять дев’ять, талони на харчування одержите в портьє.
— Бажаю добре повеселитись, — сказав полковник.
Черговий офіцер елегантним жестом показав Релінку на двері…
Релінк повільно йшов коридором. Повз нього пробігали діловито заклопотані і дуже значні офіцери і зникали за численними дверима, Тут ішла робота, до якої він не мав ніякісінького відношення. І, мабуть, те, що він робив, теж нікому тут не потрібне. Він відчував себе роздавленим, втомленим.
І раптом Релінк злякався того, що вільний від усяких справ. Чим зайнятись?
Відшукав у книжечці для нотаток номери телефонів двох своїх друзів по офіцерській школі. Телефони не відповідали. І тут Релінк пригадав, що генерал Штромм, переїжджаючи в Берлін, залишив йому свій тутешній телефон. Він подзвонив йому з кімнати чергового офіцера.
— Тут Штромм, — почув він знайомий голос.
— А тут Релінк.
— О, ви в Берліні? Де зупинились?
— Готель «Адлон», кімната тридцять дев’ять. Я хотів би вас побачити.
— Вечір вільний?
— Абсолютно, і є купа грошей.
— Чекайте на мене о двадцять першій нуль-нуль.
Розділ 44
Увечері Релінк і генерал Штромм сиділи в недоладно-розкішному ресторані готелю.
— Майже як у Парижі, пригадуєте? — запитав генерал Штромм.
Релінк не відповів. Ні, це не було схоже на Париж, а головне, зовсім не схоже на те, що він бачив тут раніше.
Вони вже почали другу пляшку коньяку, але розмови, потрібної для Релінка, поки що не виходило.
— Сподіваюсь, ви задоволені моєю втечею од вас, хо-хо? — проти своєї звички гримотати басом тихо говорив Штромм. — Признайтесь, моя присутність там впливала вам на нерви.
— Аніскілечки, — відповів Релінк. — Я завжди потребував вашого досвіду і авторитету.
— Брешете, ви боялися мене, — заявив Штромм, але не категорично і наступально, як завжди, а якось байдуже. — Та ви мені давно подобаєтесь, Релінк. Я б із задоволенням перетягнув вас у Берлін. Адже я тепер не гаффеноберег, хо-хо, а начальник відділу в імперському управлінні. Це вам не жарт, хо-хо!
— Перетягніть, зробіть ласку, — жартома поканючив Релінк.
— Поки що не можу, хо-хо! Я ж утік од вас, мотивуючи, що ви там не потребуєте опіки.
Релінк силувано посміхнувся. Звичайно, після всього, що він пережив у Берліні за один цей день для нього було б щастям вирватися з далекого російського міста, а значить, і з своєї невизначеності чи навіть непотрібності. Але він не вірив Штромму і до його слів серйозно ставитись не міг. Зараз його цікавило інше. Він дуже ясно відчував, що в Берліні все змінилось; неначе за рік, поки він не був тут, трапилося щось, чого він не знає…
— Значно гірше, що у нас починають подаватись нерви, — сказав Штромм.
— Хіба є від чого?
Штромм поглянув на Релінка насмішкувато:
— А у вас не подаються?
— Поки що не помічав.
— Поздоровляю вас, — нахилив голову Штромм. Він налив собі коньяку, випив. — Берліну вкрай потрібні люди з міцними нервами. Я доповім про вас фюреру…
— Мої нерви в розпорядженні рейха, — підхопив жарт Релінк.
— Ні, Релінк, — похитав головою Штромм. — Берліну справді потрібні люди з міцними нервами, але не з такими міцними, як у вас, а то сам рейхсміністр поруч з вами виглядатиме неврастеніком… — генерал Штромм підсунувся до Релінка впритул. — Невже ви не розумієте, що добродії військові підвели нас, усіх нас: фюрера, вас, мене, всіх, хто довірив їм війну? Ми з вами — вірна гвардія фюрера — взяли на себе найважчу роботу, а ці вилощені що? Фюрер дав їм усе: катаються в «мерседесах», ад’ютанти відчиняють дверцята, з усіх боків обвішані орденами, а виявилося, що кишка в них тонка.