— Чим він займається?
— Колись я вчив його свого ремесла. Загалом промишляв він, як і багато хто: щось дістати, щось продати, щось поміняти.
— Ага! — зрадів Релінк. — Торговець, спекулянт — чудово! Що ви можете нам іще сказати?
— Нічого.
— Спасибі, маленький чоловічку. Відведіть його.
— Отже, звати вас справді Михайло? — допитував далі Релінк. — А прізвище?
— Григоренко, я ж казав…
— Ну що ж, поступово все проясняється, — самовдоволено говорив Релінк, радо потираючи руки. — А в нас такий обов’язок — все з’ясувати. До вашого відома, мої люди були в лікарні зовсім з іншого приводу, а випадково напоролися на вас. Головний лікар через вас учинив моїм людям істерику, але так чи інакше, доводиться займатись і вами, і, як бачите, не даремно. Нас дуже стривожив сьогоднішній випадок на базарі. Скажіть, навіщо вам потрібно було тікати?
— Неохота, щоб у Німеччину відправили, — відповів Григоренко.
— Ну, це я розумію… — погодився Релінк і, почекавши трохи, наказав вивести Григоренка.
Залишившись сам, Релінк вискочив з-за стола і почав енергійно ходити від стінки до стінки. З того часу, як Любченко подзвонила йому з лікарні, Релінк був певен, що вийшов на слід великого звіра. Ця впевненість не залишала його й тепер. Звичайно, найкраще було б запросити в кабінет Любченко і на ставці віч-на-віч викрити Григоренка. Та, по-перше, цей доказ може лишитися єдиним, і він ще не веде по сліду далі. По-друге, на даному етапі слідства не можна було розкривати причетність Любченко до СД. Навпаки, Григоренка треба переконати, що вона до його арешту не має ніякого відношення. Релінк уже не раз переконувався, що серед арештованих безвідмовно діє свій невловний бездротовий телеграф, і Григоренко може ним повідомити на волю, що Любченко — агент СД. Тоді вся операція розвалиться на самому початку, а пастка в лікарні зовсім випаде з гри…
Релінк швидко пройшов у сусідню кімнату, де сиділа Любченко.
— Пригадали? — ще з порогу запитав Релінк.
Любченко похитала головою.
— Обов’язково треба пригадати, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч з нею. — Ви розумієте ситуацію? Коли б цей тип був від вашого підпілля, він прийшов би до вас з установленим паролем. А він пароля не знав, покликався на те, ніби ви казали самі, що можете сховати людину. Кому? Кому ви це могли казати?
— Ніяк не збагну, — відповіла Любченко. Крім того, що вона справді не могла пригадати, кому вона це казала, вона ще й боялася, що Релінк може запідозрити її в роботі на два фронти.
— Добре… — почекавши трохи, сказав Релінк. — Ідіть додому, і я просто благаю вас: завтра до вечора ви повинні, ви мусите пригадати.
— Я стараюсь… — пробурмотіла Любченко підводячись і, жалібно посміхаючись, додала: — Стареча пам’ять…
— Треба пригадати, — підвищив голос Релінк. — Завтра ввечері я пришлю машину.
Релінк повернувся до себе в кабінет і знову почав ходити від стінки до стінки.
У кабінет зайшов Бульдог. Побачивши начальника, що швидко ходив туди й сюди, він шанобливо став коло дверей.
— Ну, що скажеш? — запитав Релінк не зупиняючись.
— Та те ж саме… — пробасив Бульдог. — Дай мені його на півгодини, і він скаже все. Я ж бачу, матеріал неміцний.
— А якщо він, нічого не сказавши, здохне? — запитав Релінк. — Уже забув історію з рудим підпільником? — Він кілька разів пройшов туди й сюди кабінетом, зупинився перед Бульдогом і наказав: — У лікарні держати засідку всередині й зовні. Брати кожного підозрілого. Той, хто послав туди цього типа, може прийти сам, щоб довідатись, як справи. До того ж май на увазі: в лікарні може бути їхній агент. А цей Григоренко повинен думати, що ми його особі не надаємо значення. Запитай Цаха, куди він завтра посилає арештованих на роботу. Ми направимо туди й Григоренка. Постав на таке місце, щоб його бачили за версту навкруги. Можлива спроба його відбити, або він сам намагатиметься втекти чи вступити з ким-небудь в контакт. Все передбач. Головою відповідаєш за кожний промах.
— Непотрібний спектакль, — усміхнувся Бульдог.
— Виконуй наказ…
Вранці Григоренка знову привели на допит. Вдаючи, ніби йому ніколи, Релінк побіжно, досадно глянув на Григоренка, що стояв перед столом, і, перегортаючи на столі папери, заговорив недбало:
— Я викликав вас тільки для того, щоб пояснити ваше становище. Як ви самі розумієте, ви для нас — персона, що випадково потрапила нам під ноги. У нас є справи важливіші. Але порядок є порядок. Ми змушені навести про вас необхідні довідки. Це забере час, а в нас так заведено: ми посилаємо арештованих на роботи. Я думаю, ви не відмовитесь, тим більше, що до арешту, за вашими словами, заробляли на хліб як прийдеться. Я не маю права перетворювати СД в санаторій для безробітних, — Релінк мимохідь усміхнувся Григоренку і подав знак Бульдогу вивести його.
Чекаючи в камері відправлення на роботу, Григоренко обдумував усе, що з ним сталося.
Коли там, у лікарні, його вдарили в пах, мозок ніби виключився, і він тривалий час просто не розумів, що з ним діється. Тільки коли його привели на перший допит, мозок запрацював, і перше, що він зрозумів, вселило в нього надію. СД явно не знала, хто він. Гестапівці в лікарні опинилися випадково. Лікарка зовсім не зрадниця, інакше вона розповіла б їм, що він сказав, коли прийшов у лікарню. Григоренко став переконувати себе, що все закінчиться для нього добре. Ще більше він повірив у це після другої розмови з Релінком. В найгіршому разі його відправлять до Німеччини, а тоді він утече з ешелона. Авжеж, так і буде. Йому ж цілком ясно дали зрозуміти, що він постать для них неважлива…
Григоренка і ще трьох арештованих (усі троє були агентами СД з місцевого населення) вели на роботу через усе місто найлюднішими вулицями. Конвоювали їх тільки два поліцаї з автоматами. Один ішов попереду, другий — позаду. Але Григоренко не міг знати, що водночас по обидва боки вулиці йшли вдягнуті в цивільне шпиги СД. (Чи міг Григоренко в цей час утекти? Рискуючи життям — міг).
— Тебе за що взяли? — тихо спитав його арештований, що йшов поруч.
— Та ні за що — дурний випадок, — відповів Григоренко.
— Тоді тобі лафа. А мене взяли, коли я ніс вибухівку. Я їм тепер кажу: мені дали віднести — я й поніс, а хто дав, що дав — не знаю.
(Чи повинно було насторожити Григоренка це несподіване визнання? Звичайно. Але він поставився до цього визнання, турбуючись зовсім про інше — коли б не подумали, що він зв’язаний з цим арештованим. І він став триматись від нього осторонь).
Їх привели на залізничну станцію до товарного вагона, що стояв окремо від усіх інших, і почали вивантажувати з нього солдатські посилки. Двоє арештованих працювали в глибині вагона, передавали посилки Григоренку, що стояв на дверях вагона, а третій, стоячи біля вагона, підхоплював посилки і складав на купу. Не минуло й години, як усі посилки вивантажили. Тоді їм наказали перенести їх до пакгауза, який був кроків за п’ятдесят. Вони зробили й це. Один конвойний кудись пішов, а другий — наказавши арештованим сісти на купу шпал, став перед ними.
— Покурити нема? — звернувся до Григоренка той же надто відвертий арештований.
— Усе відібрали, — відповів Григоренко.
Інший арештований, що досі мовчав, сказав тихо:
— Завтра виходжу на волю, накурюсь до блювання.
— А тебе за що взяли? — поцікавився Григоренко.
— За насіння, — усміхнувся той. — А волоських горіхів не помітили. Пощастило, одним словом. А ти загруз міцно? Політичний?
— Дурниця, — сказав Григоренко. — Прийшов у лікарню, а там облава.
— На волю нічого передати не треба?
— Сам скоро вийду.
(Чи повинна була насторожити Григоренка і ця розмова? Звичайно).
Повернувся другий конвойний, і вони повели арештованих назад в СД, і знову через усе місто.
Задум Релінка нічого не дав. Ніхто відбивати Григоренка не намагався, і сам він про втечу не замишляв.
«Спільники можуть ще не знати про його арешт, — правильно думав Релінк. — А сам він, очевидно, повірив, ніби ми не маємо уявлення, що він за пташка. Це вже добре. Тільки заради цього варто було влаштовувати спектакль з роботою…»
Перший стривожився Димко — Григоренко не прийшов ночувати. В кінці дня Димко, виконуючи тепер обов’язки зв’язкового, використав сигнальну схему, яка вступала в дію на випадок тривоги. Але все-таки, Щоб ця схема запрацювала, потрібний був час…
У той день, коли Григоренко розвантажував вагон, на допит його не викликали. Ніч він проспав цілком спокійно. Не турбували його і весь наступний день.
Любченко подзвонила Релінку по телефону в кінці дня.
— Мені потрібно терміново побачитися з вами, — сказала вона. — Я в лікарні.
— Зараз буду.
Релінк кинув трубку і викликав до під їзду машину.
В ті хвилини, поки Любченко чекала Релінка, вона ще й ще раз пригадувала те, що змусило її подзвонити йому по телефону. Ні, ні, помилки не могло бути, та чи повірить у це Релінк?
Релінк ще не встиг сісти на стілець, коли Любченко сказала, страшенно хвилюючись:
— Я пригадала.
— Візьміть себе в руки, помилка неприпустима, — погрозливо сказав Релінк.
— Про те, що я можу ховати людей в лікарні, я казала тільки одній людині — Ігорю Миколайовичу Шрагіну, зятеві моєї давньої знайомої з місцевих німкень, — швидко, немов опускаючись у холодну воду, промовила Любченко.
— Я знаю його, — розгублено відізвався Релінк. — Не може цього бути! Помилка.
Насправді Релінка прямо розпирало від радісного передчуття, і він готовий був благати бога, щоб ніякої помилки тут не було.
— Де і коли ви це йому казали? — запитав він.
Любченко докладно і точно розповіла — минулої ночі вона раптом пригадала цю розмову і потім протягом дня встигла ще пригадати багато подробиць того вечора в домі Емми Густавівни.
Вислухавши її, Релінк уже не сумнівався, що Любченко виводить його на найбільшу ціль за всю його діяльність тут. І дуже можливо, що ота ціль не хто інший, як невловимий «Грант».
Думка Релінка летіла вперед: «Ось моя гідна відповідь на сталінградську трагедію шостої армії! Ні, ні, ця стара мізерія, сама того не знаючи, зробила велику справу, але поки що я їй і взнаки не дам, як важливо все те, що вона розказала…»
— Дуже хочу, щоб це не було помилкою, — холодно сказав Релінк. — Негайно напишіть усе, що ви розповіли. Я зачекаю. Пишіть якомога докладніше.
Поки Любченко писала, Релінк накидав план операції проти Шрагіна. Спочатку він назвав її «Відповідь на Сталінград». Закреслив. Надто крикливо і не варто зайвин раз нагадувати про траур. Він придумав ще кілька назв і зупинився на такій: «Олендорф проти Гранта». Начальник управління гідно оцінить його лестощі, йому, звичайно, буде приємно доповідати рейхсміністрові про таку велику перемогу, названу його іменем.
Потім він почав накидати схему операції.
«Перше: негайно взяти Шрагіна під невсипущий висококваліфікований нагляд.
Друге: арештувати Шрагіна не пізніше як завтра вранці…»
Релінк протелефонував Бульдогу:
— Через тридцять хвилин склич до мене всіх начальників відділів. Говоритимемо про літні відпустки… — Останнє речення призначалось для Любченко.
Рано-вранці Шрагін, як завжди, вирушив на завод. Вийшовши з дому, він по той бік вулиці помітив людину, яка підозріло різко відвернулася. Проте за ним не пішла. Переконавшись у цьому, Шрагін заспокоївся, тим більше, що з учорашнього вечора всі його думки були зайняті новиною, що повідомив Димко, — пропав Григоренко. Всю ніч він думав тільки про це, обмірковуючи версію за версією, які могли виникнути в зв’язку з його зникненням. І тепер, ідучи на завод, він не міг позбутися цієї думки. Почуття тривоги зростало…
Біля входу в заводоуправління стояли майор Капп і якийсь незнайомий в цивільному.
— Доброго ранку, пане Шрагін, — Капп приклав руку до козирка кашкета і відійшов трохи, даючи можливість Шрагіну пройти в будинок.
Шрагін зайшов у темний тамбур перед наступними дверима. І як тільки зовнішні двері зачинились, з темряви на нього кинулись кілька чоловік. Його випхнули на вулицю, де вже стояла тюремна машина. Хтось ударив по ногах, Шрагін став падати, але його підхопили, втягнули в машину, і вона шалено зірвалася з місця.
Розділ 52
Шрагін з першої ж миті зрозумів, що схопили його не випадково. Найголовніше в тому, що вони про нього знають. В усякому разі, він нічого, крім відомого їм прізвища, не скаже, хоч би там що. Це було для нього настільки ясно й непорушно, що думати про це не мало ніякого сенсу. Головна тривога полягала в іншому: чи взяли тільки його? Якщо арештували всіх — значить це результат вільної чи мимовільної зради Григоренка. Якщо ж інших не зачепили, то ще сьогодні вступить у дію спеціальна схема, за якою на його місце стає Дем’янов і робота групи триватиме, а заради цього можна пожертвувати й життям. Коли ж Григоренка змусили назвати всі імена і група уже в руках гестапо, як йому поводитись? Це слід обдумати…
Може бути, що кати зламали вже не тільки Григоренка, тоді очні ставки з ними переконають СД, що він керівник групи, і після цього його мовчання особливого значення для слідства не матиме. А що в цьому випадку мовчання може дати йому самому? Це теж слід обдумати…
От дуже важливе: довідавшись, що від групи через фронт пішов Харченко, гестапівці можуть влаштувати йому пастку, коли він і радист із спорядженням повертатимуться назад. Для цього СД потрібно тільки примусити одного із зломлених діяти за їхньою вказівкою.
В цей час Григоренка знову привели у кабінет Релінка, і він зразу відчув, що ставлення до нього змінилось. Уже по дорозі з одиночки, коли він забарився перед східцями, Бульдог, супроводжуючи його, стусонув кулаком межи плечі. А Релінк зараз дивився на нього так страшенно посміхаючись, що він мимоволі відвів очі.
— Ну, добродію Григоренко, чи не пригадали ви про себе ще що-небудь цікавого для нас? — запитав Релінк.
— Я сказав усе, — відповів Григоренко.
— Тоді в спробі обманути нас я повинен обвинуватити якогось Гранта, — підвищивши голос, сказав Релінк. Це був його перший крок, щоб з’ясувати питання про таємничого автора радіограм.
Григоренко знав про кодовану назву групи і в першу мить не зумів приховати, як це його вразило. Релінку такого безмовного визнання було цілком досить, принаймні на перший час.
— Ну що, Григоренко? — вів далі Релінк. — Покликати сюди Гранта і звинуватити його в брехні? Боюсь тільки, що це вам так не минеться. Грант — людина серйозна.
— Я не розібрав, про кого ви говорите? — наївно почав відступ Григоренко.
— Ах, не розібрали? Грант! Грант! Розібрали? — Релінк показав Бульдогу на Григоренка і сказав: — Він чогось погано чує, подивись.
Бульдог швидко підійшов до Григоренка і з розмаху вдарив його кулаком в обличчя. Григоренко відлетів у куток кімнати і впав, перекидаючи стільці. Другий гестапівець підняв його і посадив на стілець посеред кімнати.
Григоренко подивився навкруги і зупинив свій отупіло-переляканий погляд на Бульдогові, котрий вже сидів у кріслі біля стінки, наче нічого не сталося.
— Сюди, сюди дивись, червона сволота! — крикнув Релінк по-німецькому.
Григоренко слухняно повернувся до нього.
— Е, та ти, я бачу, розумієш по-німецькому. Приємна новина.
Григоренко справді останнім часом уже непогано розумів німецьку мову і сам пробував розмовляти.
З цієї хвилини Релінк допитував його по-німецькому. І хоч він часто змушений був вдаватися до послуг перекладача, щоб уточнити, що сказав арештований, все ж так йому було допитувати зручніше: повний переклад дуже уповільнював темп допиту.
— То що ж ви скажете нам, Григоренко, з приводу Гранта? — спокійно запитав Релінк.
— Не знаю я ніякого Гранта, — хитнув головою Григоренко. Він вирішив, що гестапівці звідкись узнали тільки цю кодовану назву їхньої групи і думають, що це чиєсь ім’я, і ловлять його тепер на цей голий гачок.
— Ах, не знаєте! — Релінк подав знак Бульдогу, і той, цього разу не поспішаючи, пішов до Григоренка.
— Стривайте! — закричав Григоренко.