Релінк жестом зупинив Бульдога.
— Добре, почекаємо трохи. А поки що суто теоретичне питання: може так бути, що Грант знає вас, а ви його не знаєте?
— Звичайно, може, — поспішив відповісти Григоренко. — Хіба мало хто може мене знати!
— Ви такий популярний в цьому місті?
— Я ніякого Гранта не знаю.
На знак Релінка гестапівець, що стояв позаду Григоренка, швидким вивіреним рухом скрутив йому руки назад і прив’язав їх там до спинки стільця. Потім він прикрутив мотузком до ніжок стільця і його ноги. Цей прийом допиту Релінк називав «танок із стільцем».
Перед Григоренком появився гестапівець з гумовим чотиригранним бруском у руках. Він методично і не кваплячись розстебнув усі гудзики свого кітеля.
— Для початку повільний блюз без голови, — неголосно наказав Релінк.
Перший удар — в груди. Потім, ступивши крок з поворотом, гестапівець ударив трохи нижче плеча, ще крок з поворотом — і удар по шиї. Після третього удару Григоренко обвиснув і почав падати вперед, але гестапівець притримував його за спинку стільця. Ще крок з поворотом — ще удар. Новий змах бруска…
Григоренко закричав.
— Хай дама трохи відпочине! Танок нелегкий, — сказав Релінк і, вийшовши з-за стола, став впритул перед Григоренком.
— Не треба кричати і не треба ображатись. Ти ж не знаєш, що це найновіший метод лікування туберкульозу.
Гестапівці зареготали.
Взявши собі стілець, Релінк сів лицем в лице з Григоренком і співчутливо спитав:
— Боляче? Нічого не вдієш, не всяке лікування приємне. А тепер відповідай коротко і точно на мої запитання. В якому році народився?
— В дев’ятнадцятому, — прохрипів Григоренко.
— Де?
— В Харківській області, село Федорівка.
— Значить, ти не місцевий житель?
— Ні.
— Як тут опинився?
Григоренко не відповідав. Він тільки в цю мить зрозумів, що автоматично повідомив про себе справжні дані, а в його версії, приготованій на випадок арешту, дані були зовсім інші. За спокійних обставин, не приголомшений болем, може, він і зміг би якось узгодити справжні відомості з версією, але зараз він тільки спітнів од страху.
— Я приїхав сюди… ще перед війною… Послали на роботу… Інструктором фізкультури… — затинаючись, промовив Григоренко, і це було вже з версії.
— Отак-таки, — Релінк вернувся за свій стіл. — Ось твій паспорт. Чому тут немає належного штампу про роботу в цьому місті?
Григоренко мовчав, не розуміючи, де вони взяли його паспорт, який він, ідучи до партизанів, сховав на старій квартирі.
— Ну, ну, відповідай швидше! — крикнув Релінк. — Де штамп про роботу?
— Не встиг поставити, — відповів Григоренко.
— Ах, не встиг! А чому в паспорті зовсім інше місце народження?
Григоренко мовчав. Релінк знову підійшов до нього впритул.
— Погані твої справи, дуже погані. Треба було, залишаючи попередню квартиру, заховати паспорт краще. Або не реєструватися там як постійний мешканець. І вже в усякому разі, слід пам’ятати, що сказано в твоєму фальшивому паспорті. — Релінк звернувся до гестапівців: — Швидкий фокстрот!..
Через півгодини Григоренка непритомного понесли в камеру…
Релінк викликав машину і разом з двома співробітниками виїхав на квартиру Шрагіна. Це входило в розроблений ним план операції «Олендорф проти Гранта». Він їхав цілком задоволений собою: поки що все йшло так, як він задумав.
Емма Густавівна і Ліля були дома. Двері відчинила стара. Вона здивовано і злякано дивилася на гестапівців, що вдерлися, не впізнаючи Релінка, який одного разу був її гостем.
— Еммо Густавівно, здрастуйте, — всміхнувся Релінк. — Можна до вас на хвилинку?
— Прошу, прошу, — заметушилася стара, все ще не впізнаючи гостя.
Релінк вирішив нагадати їй про себе:
— Я дуже шкодую, що з того часу, як побував у вас разом з генералом Штроммом, більше не мав можливості скористатися вашою люб’язною гостинністю.
— Я теж шкодую за цим, пане… — старуха затнулася.
— Релінк.
Вони пішли у вітальню.
— Ваша дочка дома? — запитав Релінк.
— Валяється в ліжку, — буркотливо відповіла старуха.
— Покличте її, будь ласка, нам треба поговорити всім разом.
Ліля вийшла заспана, із злим, пом’ятим обличчям. Не відповівши на привітання Релінка, сіла на диван.
— Де пан Шрагін? — запитав її Релінк.
— Мабуть, на своєму заводі, — відповіла за дочку Емма Густавівна. — А втім, хто його зна, він нам ніколи не каже, куди йде.
— Ні, Еммо Густавівно, він не на заводі, — зітхнув Релінк. — Ми його сьогодні вранці арештували.
Ліля схопилася рукою за горло і дивилась на Релінка повними жаху очима.
— А що я тобі казала! — істерично крикнула стара.
— Що вам казала мама? — швидко спитав Релінк, не зводячи очей з Лілі.
— Хай вона сама скаже, — ледве відповіла Ліля.
— Я казала їй, що він темна й жорстока людина, — майже урочисто промовила Емма Густавівна.
— Чому ви так думаєте? — повернувся до неї Релінк.
— Боже мій! — сплеснула вона долонями. — Два роки прожити в сім’ї і ні разу не показати себе людиною, в якої є серце.
— Так… Що іще? — запитав Релінк.
Але скільки він не старався, більше хазяйка нічого конкретного повідомити не могла. І тоді Релінк знову звернувся до Лілі:
— А що скажете ви?
— За що ви його арештували? — запитала Ліля.
— Про це згодом. Поки що я хочу послухати вас, ваші враження про пана Шрагіна.
— По-моєму, він хороша і чесна людина, — помовчавши, відповіла Ліля. — Те, що каже мама, — то несерйозно. Їй не подобається його характер. Мені теж його характер не до душі, але людина він хороша… Так, він хороша людина, — виклично повторила вона.
— Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, — усміхнувся Релінк.
— Боже мій, який він їй чоловік! — вигукнула Емма Густавівна. — У нього перед очима лікар Лангман відкрито залицяється до його дружини, а він і оком не моргне.
— Мамо! — обурено крикнула Ліля.
— Чому я повинна мовчати? Я все-таки твоя мати, і, якщо моє серце болить за тебе, я мовчати не можу, — старуха вихопила з рукава хусточку і притиснула її до очей.
— Ваші родинні справи мене не цікавлять, — сказав Релінк, сам у цей час вирішивши, що звідси поїде до лікаря Лангмана. Він уже бачив, що ці дві жінки нічого справжнього про Шрагіна не знають.
— Прошу пробачити, — Релінк встав. — Але ми повинні зробити обшук у кімнаті пана Шрагіна.
Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.
Релінк відкланявся і поїхав…
На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:
— Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?
— Ні, — твердо відповів Релінк.
— Тоді що вам від мене треба?
— Коротко — ваші враження про цю людину.
— Ми прийшли до того, з чого почали, — поморщився Лангман. — Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.
— Я чув щось… — Релінк змусив себе усміхнутись, — про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.
— Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, — холодно зауважив Лангман. — І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою — моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.
— Нема в неї більше чоловіка.
Лангман усміхнувся:
— Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, — спокійно сказав Лангман і раптом спитав: — Сподіваюсь, її ви не арештували?
— Поки що ні, — сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. — Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік — наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.
— Це підозра чи встановлений факт? — запитав Лангман.
— На жаль, факт. Вірніше — на щастя, оскільки він уже в наших руках.
— Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?
— Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, — відповів Релінк.
— Можу сказати одне, — ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, — для неї цей шлюб не був щасливий.
— А для нього? — швидко спитав Релінк.
— За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.
— А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?
— Не думаю… не думаю… — повільно відповів Лангман.
— В такому разі, як ви розумієте, вона — його спільниця і її мати — теж, і тоді арешт обох неминучий, — сказав Релінк.
— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.
— Чому? — здивувався Релінк.
— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.
— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…
Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.
— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.
— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.
— Він ще не прочумався.
— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!
Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.
Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.
— Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, — неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: — Ей, Григоренко! Увага!
Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.
— Ти чуєш мене?
Григоренко кивнув.
— Тоді все гаразд. Повернімося до твого знайомства з Грантом. Не пригадав ти його?
Григоренко заперечливо повів головою.
— Ти що, говорити розучився? — закричав Релінк. — Відповідай, як належить людині, язиком. Не пригадав Гранта?
— Н-ні, — Григоренко ледве розірвав злиплі губи.
— Отепер ясно — не пригадав. А може, ти знаєш його під іншим прізвищем? Увага, Григоренко! Я зараз назву тобі інше прізвище Гранта. Слухай! Його звуть Шрагін! Ігор Миколайович Шрагін!
Хоч як був зайнятий біллю мозок Григоренка, все-таки прізвище керівника групи приголомшило його, і він зрозумів, де перебуває. Релінк, звичайно, бачив, яке враження справило прізвище, яке він назвав, і вже не сумнівався, що Шрагін і Григоренко знають один одного. Тепер треба кувати залізо, поки не загасло і спробувати з’ясувати прізвища всіх учасників зграї.
Релінк підійшов до Григоренка:
— Ну, ти переконався, що ми все знаємо. І справді ж, даремно ти натерпівся від цього… — Релінк показав на гумовий брусок. — Даремно, тому що Грант, він же Шрагін, уже давно сказав нам, що знає тебе.
— Цього не може бути! — раптом твердо і ясно промовив Григоренко.
Релінк розгадав природу цієї впевненості Григоренка і сказав майже задушевно, починаючи нову, заздалегідь продуману атаку:
— Запам’ятай на майбутнє: я ніколи не кажу неправди. У мене просто нема часу вигадувати брехню. Отже, Шрагін сказав нам, що добре знає тебе. Знову не віриш? Тоді слухай, яку він дає тобі характеристику: нерозумний, самовпевнений, недисциплінований. І що вже зовсім прикро — боягузливий. Тільки боягузтво, сказав він, могло примусити Григоренка тікати в лікарню, де він і напоровся на гестапо.
Григоренко мовчав. Його хворий мозок кольнула підозра: щось дуже схоже на правду те, що він зараз почув.
Релінк подав сигнал Бульдогу, той — своїм підручним: коло, описане кулаком у повітрі, — це славнозвісна бульдожа «м’ясорубка».
Катування було придумане з фанатично точним розрахунком. Людину били, кололи фінками, виламували руки і в цей час уважно стежили, щоб вона не втратила свідомості зовсім. Коли жертва доходила майже до такого стану, катування припинялось, і Релінк ставив жертві запитання. «Заглушити свідомість, розкрити підсвідомість» — так науково він визначив завдання цих тортур.
— Ну, Григоренко, відповідай! — кричав Релінк. — Ти знаєш Шрагіна? Знаєш?
Григоренко дивився на нього кривавими очима і мовчав.
— Добавити, — тихо промовив Релінк і знову уважно стежив за очима Григоренка. І коли їх почало застеляти покривало, підняв руку: — Стоп! Відповідай, Григоренко, ти знаєш Шрагіна?
— Знаю, — ледве чутно відповів Григоренко.
— Укол, — наказав Релінк.
Поки лікар робив укол, Релінк нервово курив, дивлячись крізь вікно на вулицю.
Після «м’ясорубки» і уколу свідомість Григоренка наче відділилась од нього і стала існувати сама по собі. Йому підкорялася тільки малюсінька часточка свідомості, яка керувала усім, що було зв’язано з болем, котрий розплавленим свинцем наповнював його тіло, і тим ще не звіданим, який таївся в гумовому бруску. Коли Релінк знову підійшов до Григоренка, а гумовий брусок опинився в руках Бульдога, ця малюсінька, часточка свідомості напружилася до краю.
— Останнє запитання, Григоренко, і ти підеш спати, — голосно сказав Релінк. — Ти повинен назвати нам усіх учасників вашої банди. Ти розумієш мене?
Григоренко мовчав, не зводячи очей з гумового бруска в руках Бульдога…
Розділ 53
«Треба підводити риску», — так сказав собі Шрагін, обдумавши все в кам’яній тиші одиночки. Він не втішав себе безгрунтовними надіями. Звичайно, він боротиметься за життя до кінця. Насамперед треба з’ясувати, що їм відомо, але й це йому потрібно знати головним чином для того, Щоб установити причину провалу і які можуть бути його наслідки для справи. Дуже важливо, якою їхньою помилкою скористалася СД. Найімовірніше, провал міг початися з Григоренка. Проте Шрагін не вважав його зрадником. Він розумів, що Григоренко просто не міг стати справжнім розвідником, це не його покликання. Гонористий, самозакоханий, а в таких людей завжди не твердий характер. На хвилинному натхненні, на пориві вони можуть навіть вчинити подвиг, та, опинившись у становищі приречених, вони, як правило, втрачають мужність, а від людини, котра втратила мужність, можна ждати чого завгодно. Григоренко — людина саме така, і, якщо провал іде від нього, то винний у цьому не тільки і навіть не стільки він, Григоренко. Не можна від людини вимагати того, на що вона не здатна. Шрагін передусім звинувачував себе. Зрештою, може бути, що Григоренко і не винний у провалі. Так чи інакше, сподіватися на чудо безглуздо і треба підводити риску… Зроблено все-таки немало. А втім, як можна це підрахувати, з чим порівняти? Краще сказати так: ми зробили все, що змогли, а те, що зроблено, не пропало марно…
На війні час смерті не вибирають. І поки війна не закінчилась, її закон непорушний: на місце загиблих стають інші…
Шрагін був готовий до всього і добре знав, що його жде. Він бажав собі тільки одного — вмерти так, щоб навіть його смерть була його перемогою над ворогом…