Релінк поспішав. Не давати тим, хто перебуває під слідством, отямитись, не давати їм часу на обдумування ходу слідства. Щодо Григоренка, то це допомогло..
Перший допит Шрагіна Релінк призначив на ранок. Хотів після доброго сну мати свіжу голову. Але спати спокійно він не зміг. Ще звечора Релінк відчув, що хвилюється і навіть нервує. От що він записав у щоденнику цієї ночі:
«Завтра вранці перша атака на персона грата. Хай йому чорт, я ж досить добре його знав, і він знав мене. Ми розмовляли. Я ж міг взяти його на рік раніше. Перестріляти сотні горобців, видаючи кожного за двоюрідного брата орла, і знати при цьому, що сам орел недосяжно грізно ширяє над тобою, — хіба це не ганьба для мисливця? І от орел у клітці. Завтра перший допит. Хвилююсь, як, бувало, у військовому училищі перед іспитом. А він, кажуть, спокійний. Не вірю. Він хвилюється і нервує більше за мене. Він знає, що його чекає. Під час допитів смерть стоятиме за його плечима, а не за моїми. І ця особа — моя надійна помічниця».
Рівно о восьмій годині ранку Шрагіна ввели до кабінету Релінка. Коли він сів на стілець, що стояв посеред кабінету, Релінк випровадив усіх, крім двох солдатів, які стали біля дверей, та солдата-протоколіста, що сів за стіл коло друкарської машинки.
Шрагін уважно розглядав Релінка і бачив, що він намагається приховати хвилювання.
— Доброго ранку, пане Шрагін, — ледь помітно посміхнувся Релінк.
Шрагін, не відповідаючи, пильно розглядав його.
— Ну от… — сказав Релінк, уже не посміхаючись, а суворо і трохи завчено. — Під час нашої останньої розмови на заводі ви самі висловили побажання: якщо в мене є підстави вважати, що совість у вас нечиста, продовжити нашу розмову в моєму кабінеті. У мене є ця підстава, і я виконую ваше побажання. Будь ласка, назвіть ваше справжнє прізвище і службову належність.
— Вимагаю зараз же запротоколювати мою заяву, — виразно і ясно промовив Шрагін.
— Прошу, — Релінк подав знак протоколісту записувати.
— Мене звуть Ігор Миколайович Шрагін, — неквапно мовив Шрагін. — Більше нічого про себе я не скажу, можете не витрачати на це часу й зусиль. На запитання, які не стосуються мене, відповідатиму охоче. Так я твердо вирішив. Усе.
— Ні до чого доброго така поведінка не приведе, — зауважив Релінк.
— Чому? І дивлячись кого, — відповів на це Шрагін. — Ви позбавляєтесь можливості оперувати моїми показаннями. Для вас це неприємність суто юридичного характеру, та оскільки юрисдикція і гестапо — поняття до останнього часу незнайомі одне одному, то неприємності ваші не такі вже й великі. А мені не розповідати про себе приємно, бо я пристрасний поклонник скромності. Щодо всіх інших тем, то залюбки поговорю з розумною людиною, якою я вас щиро вважаю.
— Дякую за комплімент, — усміхнувся Релінк, здивовано відзначаючи про себе, що Шрагін сказав те саме, що казав йому учора ввечері Олендорф, — про дотримання у цій справі юридичних норм.
— Та біда, пане Шрагін, у тому, що ви арештовані СД, ви, а не хтось інший. А оскільки у нас не клуб філателістів, то тут провадиться слідство, а не триває загальна розмова, а слідство стосується вас, тільки вас.
— Оскільки ви вжили вираз «арештований», то не завадило б вам повідомити мене, за що я арештований.
— Допитую все-таки я, а не ви.
— Якщо підійти до нашої ситуації по-філософському, — зовсім спокійно мовив Шрагін, — то ще можна посперечатися, хто кого арештував і хто має більше прав на пред’явлення обвинувачення. Однак цікаво, за що я арештований?
Релінк, багатозначно помовчавши, чітко сказав:
— Ви арештовані як небезпечний ворог Німеччини.
— В такому разі я вважаю, що ви арештовані як небезпечний ворог моєї країни, — в тон Релінку відповів Шрагін і додав: — І я можу зараз же конкретизувати своє обвинувачення. Хочете?
— Допитую я.
— Тоді ви й потрудіться конкретизувати своє обвинувачення.
Релінк відхилився на спинку крісла, склав руки на грудях і довго дивився на Шрагіна мовчки й іронічно, а Шрагін точнісінько так само дивився на нього.
— Отже, ви не знаєте, за що арештовані? — не змінюючи пози, спитав Релінк.
— Не маю уявлення.
— А чим, дозвольте узнати, викликана ваша заява про те, що ви не даватимете показань? Де логіка? Адже арештований, що не відчуває провини, навпаки, не повинен боятися розповідати про себе.
— А я й не боюсь, — підхопив Шрагін. — Я просто ображений самою необхідністю доводити, що я не верблюд, тим більше що моя робота і мої вчинки вам добре відомі.
— Йдеться саме про ту вашу діяльність, яка до недавнього часу була нам невідома.
— Була невідома? Отже, тепер відома. Ну, а мені це невідомо, і цілком природне моє бажання узнати, про що йде мова.
— Мова йде про вашу ворожу Німеччині діяльність, — заговорив Релінк. — І навіть цією стандартною тактикою саботажу слідства ви доводите свою належність до діяльності, яку я назвав. Ми це вже не раз бачили, але закінчувалося це однаково: язики розв’язувались. Ми вміємо цього добиватись, запевняю вас, пане Шрагін.
— О, це зрозуміло, — кивнув головою Шрагін, — вам слід було б врахувати, що в Берліні мене знають. Знають там і про мій арешт. Для початку я вимагаю, щоб по відношенню до мене додержувалися відповідні закони німецької юрисдикції. Прошу це запротоколювати, — сказав Шрагін солдатові, і той, як слухняний механізм, заклацав на машинці.
— Стоп! — загорлав на нього Релінк.
— В чому річ? — спитав Шрагін. — Чому ви позбавляєте мене елементарного юридичного права вимагати внесення до протоколу моїх заяв?
— Я вам покажу юридичне право! — закричав Релінк.
— Соромно впадати в істерику, пане Релінк, — мовив Шрагін насмішкувато.
— Ну от що, — сказав Релінк підводячись. — Мені набридла ця гра в кота й мишку. Я вам даю годину на те, щоб ви опам’ятались, усвідомили, де перебуваєте і що вам загрожує.
— Постарайтесь розумно використати цю годину і ви, — спокійно відповів Шрагін, встаючи…
Релінк готовий був з кулаками кинутися на стілець, на якому тільки що сидів Шрагін. «Негідник! Невже він серйозно не розуміє, що ми за п’ять хвилин виб’ємо з нього ідіотську фанаберію?» — розлютовував себе Релінк. І раптом він пригадав слова Шрагіна про те, що в Берліні знають про його арешт: «Що він мав на увазі? Що Берлін матиме інформацію про його арешт не з рук СД? Може, це робота Лангмана?»
Релінк швидко набрав номер телефону лікаря.
— Здрастуйте, доктор Лангман. Це Релінк. Повідомляю, що я ваше прохання виконав. Чи не хочете, до речі, взнати, що за пташка чоловік тієї дами, якою ви цікавитесь?
— Ні, не хочу, це мене зовсім не цікавить, — швидко сказав Лангман.
— Тоді в мене до вас усе. До побачення.
Не почувши відповіді, Релінк шпурнув трубку і брутально вилаявся.
«Адмірал Бодеккер! От на кого розраховує Шрагін, — сяйнула думка Релінку. — Тільки на нього. Не випадково адмірал учора ввечері подзвонив і висловив своє здивування й нерозуміння з приводу арешту Шрагіна і навіть не захотів нічого у відповідь вислухати».
Обміркувавши, як краще повести розмову з адміралом, Релінк набрав номер його телефону і зараз же почув глухий голос:
— Адмірал Бодеккер слухає.
— Це Релінк. Зараз ви можете говорити спокійно?
— Мені нема про що з вами розмовляти, — рівним глухим голосом заявив адмірал. — Все, що я вважав за потрібне, я вже сказав вашому начальству в Берліні. Прошу пробачити, в мене нарада.
«Так… Це дуже цікаво, — думав Релінк, ще тримаючи в руці замовклу трубку. — І об’єктивно виходить, що Шрагін і адмірал перебувають у якійсь змові. Невже нитка потягнеться до цієї надутої жаби з адміральським званням?»
Релінку дуже хотілося зараз повірити в це, і він одразу ж подзвонив майору Каппу. Але телефон майора не відповідав. З’єднавшись з ад’ютантом Бодеккера, Релінк довідався, що Капп у кабінеті адмірала на нараді.
— Викличте його, — наказав Релінк.
Почувши голос Каппа, він запитав:
— Втішаєтеся базіканням адмірала? Більше у вас немає ніяких справ?
— Обговорюється дуже важливе питання, — відповів Капп.
— Прошу вас негайно прибути до мене, — Релінк кинув трубку.
До приїзду Каппа Релінк обійшов кабінети, в яких співробітники допитували людей, що вважалися спільниками Шрагіна. У всіх кабінетах відбувався «танок із стільцем», і ця картина трохи заспокоїла Релінка: все йшло правильно, так, як слід.
— Двоє підготовлені, — доповів Бульдог. — Третій безнадійний.
— Не пізніше як через годину проведемо очні ставки, — сказав Релінк і повернувся до свого кабінету. Там його уже ждав Капп.
— Які це там надважливі питання ви обговорюєте з вашим адміралом? — насмішкувато спитав Релінк.
— Справді, дуже важливі, — відповів Капп. — Виробляються заходи по знищенню заводу на випадок, якщо ми залишимо це місто.
— Що, що? — не повірив своїм вухам Релінк. — Очевидно у вашого адмірала прокиснув мозок.
— Такий наказ штабу угрупування «Південь». Мотивується це ходом воєнних подій на Кавказі.
— Мені все це відомо, але чому про це йде балаканина на якихось напівцивільних нарадах? — Релінк вирішив не показувати перед майором своєї непоінформованості.
— Нараду скликав адмірал, вона досить вузька, — пояснив Капп.
— Гаразд, я з цим розберусь, — заявив погрозливо Релінк. — Вам відомо, що адмірал бере під захист арештованого у вас небезпечного ворога Німеччини?
— Мені відоме тільки його здивування з цього приводу, але мушу зауважити, що в своєму здивуванні адмірал далеко не самітний.
— Ви теж здивовані? — запитав Релінк.
— Я певен у вашій обізнаності. — Капп явно ухилився від прямої відповіді.
— Але ж ви, а не я — очі партії на цьому заводі, — єхидно зауважив Релінк.
— З боку партії до мене претензій немає, — з гідністю відповів Капп.
— А ви, майоре, самі подивіться на себе збоку, — запропонував Релінк. — Я ж пам’ятаю, як ви прибігли до мене з листівкою, яку насправді зірвав на заводі цей мерзотник, котрого ми арештували, а не ви. Тоді вам чомусь треба було знати про себе мою думку. А зараз ви посилаєтесь на те, що вами задоволена партія. Що ж сталося між цими нашими зустрічами? Не розумієте? А я розумію і тому можу побажати вам одного — швидше зрозумійте це самі. А тепер, переборовши здивування, чи не можете ви пригадати щось про цього мерзотника, що свідчило б про те, що очі партії на заводі ще не зовсім осліпли?
— Хіба тільки одно, — подумавши, відповів Капп. — Він надто правильно і безпомилково поводився, як людина, що цілком віддала себе інтересам Німеччини. Якщо бути щирим і говорити те, що є насправді, то я більше нічого сказати вам не можу.
— Спасибі, майоре, спасибі, — іронічно вклонився Релінк. — Можете повертатись до балаканини про евакуацію заводу. До побачення.
Капп залишив СД немало стривожений…
Година вже давно минула, а Релінк усе ще не починав очної ставки… Шрагін у цей час напружено обдумував свою першу сутичку з Релінком. Гра в кота й мишку, яка так розлютила Релінка, давала йому підстави думати, що СД прямих доказів проти нього не має або, в усякому разі, знає про нього небагато.
«Що буде тепер? Невже година ще не минула? — думав Шрагін. — Якщо зараз гестапівці вдадуться до фізичного впливу, це ще раз підтвердить, що вони про мене знають мало і розраховують вирвати визнання. Ну що ж, спробуйте, панове, у мене є заради чого все витримати, і цього вам не одібрати…»
Ввійшовши в камеру, гестапівці скрутили Шрагіну назад руки, стягнули їх до болю шнуром, і він зрозумів, що на нього чекає. Гри більше не буде.
А Релінк в цю хвилину вирішував: віддати Шрагіна на обробку до очної ставки чи після? Вирішив — після. На його партнерів по очній ставці може вплинути, коли вони, знівечені, побачать його здорового і цілком благополучного.
Шрагіна посадили в глибоке м’яке крісло, що стояло трохи віддалік од стола, і за наказом Релінка розв’язали йому руки. Так він матиме не тільки пристойний вигляд, але й видасться ніби наближений до Релінка і, вже в усякому разі, зовсім вільний.
До кабінету втягли Григоренка і посадили в центрі кімнати на стілець. Його важко було впізнати. На розпухлому темно-синьому обличчі мертво поблискували байдужі, наче невидющі очі. Його безвольне тіло обвисло на стільці.
— Григоренко, дивись! Хто цей добродій у кріслі поруч зі мною? — прокричав Релінк.
В очах Григоренка, спрямованих на Шрагіна, виникло напруження. Він упізнав Шрагіна і зробив рух, ніби хотів випростатись.
Шрагін дивився на нього з спокійною і навіть байдужою цікавістю, але серце його боляче занило від жалю до зв’язкового. Треба було бути Шрагіним, щоб і в цю хвилину відчути себе винним за те, що довелося пережити цьому юнакові.
— Ну, Григоренко, ти знаєш цю людину? — крикнув Релінк.
У цей час Бульдог став біля Григоренка, який зразу опустив очі і не зводив їх тепер з чобіт свого ката.
— Ну, Григоренко, це наше останнє до тебе запитання — знаєш ти цю людину?
Григоренко заперечливо повів головою, все ще дивлячись на чоботи Бульдога.
— А ви знаєте цю неговірку людину? — підкреслено ввічливо звернувся Релінк до Шрагіна.
— Вперше бачу.
— Чуєш, Григоренко? Він тебе вперше бачить, він не знає тебе, а це ж Ігор Миколайович Шрагін.
Григоренко підвів голову і втупился на Шрагіна запаленими очима.
— Ігор Миколайович, — глухо і сумно, немов скаржачись, промовив Григоренко.
— Чудово! — підхопив Релінк. — Значить, ти знаєш цю людину. Його прізвище Шрагін? Так?
Григоренко ствердно кивнув головою.
— Ви подивіться краще, — раптом різко сказав Шрагін. — Ви помиляєтесь.
Григоренко довго дивився на нього і потім досить ясно сказав:
— Не треба, Ігоре Миколайовичу…
— Виведіть його, — наказав Релінк. І коли двері за Григоренком зачинилися, звернувся до Шрагіна:
— Все ясно. Григоренко знає вас, а ви знаєте його, і ми це фіксуємо.
За наказом Релінка до кабінету ввели Димка. Він мав кращий вигляд, ніж Григоренко, сам тримався на ногах, але обличчя його перекосили криваві синяки.
— Ти знаєш цю людину? — звернувся до нього Релінк.
— Цю? — по-дитячому перепитав Димко, пальцем показуючи на Шрагіна. — Ні, цю не знаю.
— Як? — скипів Релінк. — Ти ж казав, що знаєш Шрагіна, що тобі про нього розповідав твій знайомий Федорчук, а тепер уже відступаєшся?
— Чому відступаюся? — здивувався Димко. — Про Шрагіна мені справді розповідав Федорчук, але цей громадянин, може, зовсім і не Шрагін, я ж його не бачив.
Такого повороту Релінк явно не ждав і на мить розгубився. І від розгубленості він навіть пропустив можливість скористатись із слів Димка і прив’язати до Шрагіна раніше загиблого Федорчука.
Релінк люто глянув на Бульдога.
— Вивести, — наказав він і потім сказав Шрагіну: — Все ясно. Тільки нещадний керівник міг домогтися у своїх підлеглих такої дисципліни страху. Оця ваша людина, на прізвище Димко, дала про вас найдокладніші показання, а побачивши вас, проковтнула язика. Та ми зафіксуємо і це.
— Якщо у вас юридичний бік слідства так поставлено, — усміхнувся Шрагін, — ви можете привести сюди на очну ставку будь-якого перехожого з вулиці.
— Плював я на те, як ви дивитеся на юридичний бік нашого слідства.
— Недобре, пане Релінк, — зауважив Шрагін, усміхаючись. — Плювати може на юрисдикцію тільки викидайло в борделі, а не слідчий.
— Мовчати! — загорлав Релінк.
— Мовчати — моя мета. Цей ганебний балаган затіяли ви, а не я, — сказав Шрагін.
На порозі виникла боротьба і до кабінету влетів, трохи не впавши, знівечений Назаров. Сорочка на ньому розірвана від коміра до самого низу. З носа юшила кров.
— Собаки, скажені собаки, — люто крикнув він, оглядаючи кабінет. Шрагіна він ніби не помічав.
— Ану, тихіше! — наказав йому Релінк. — Хто ця людина?
— Іди ти… — Назаров запропонував Релінку досить далекий маршрут і сказав: — Б’ють, сволота, людей. Який Шрагін? Хто такий Шрагін? А що вам до того, гади прокляті? Сергій продав вам душу? Ждіть! Завели собі Мишка Розпутіна, цілуйтеся з ним, собаки паскудні.