– Браво, месьє Григоре, браво! Ваша логіка бездоганна. Більш того, мислимо ми однаково. А тому…
Маркіз знову витримав театральну паузу.
– А тому тільки-но ми дізнаємося про остаточні результати боротьби санкт-петербурзьких провладних кандидатів…
– А чому не раніше? Чи не згаємо таким чином дорогоцінний час?
– Раніше неможливо, адже проти одних людей можна задіяти механізми впливу, розраховані на зовсім інших. Простіше кажучи – не ті механізми.
– Часу шкода, ваша світлосте!..
– Крім того, не забувайте, що ми отримали лише перші – так би мовити, «гарячі» відомості. А їх ще належить піддати перехресній перевірці. Тож давайте діяти без зайвого поспіху. Домовилися?..
Григорій неохоче кивнув.
– Тим паче, підготовку до наступних дій ми розпочнемо негайно. Фактично, вже розпочали… Вас це влаштовує?
– Ще б пак!
– Ну, от і добре.
Де Шовлен підвівся, Григорій також.
– Месьє Григоре Орлі! – розпочав урочистим тоном міністр. – Враховуючи надані вами рекомендації, рішенням таємного кабінету Його Королівської Величності Луї П’ятнадцятого «Секрет короля» віднині ви зараховані на таємну королівську службу. Вітаю вас із цим високим і відповідальним призначенням. Сподіваюся, ви служитимете інтересам Франції вірою і правдою.
На це Григорій не відповів нічого. Де Шовлен невдоволено наморщив чоло і перепитав:
– Не чую відповіді?..
– Так, ваша світлосте.
– Гаразд. Натомість від імені таємного кабінету «Секрет короля» повідомляю, що ваші пропозиції щодо створення антиросійського кордону в Європі ми вважаємо цікавими та корисними. У подальшому вони можуть набути розвитку і деталізації, якщо деякі наші припущення підтвердяться. Чи задовольняє вас така позиція кабінету?
– Цілком задовольняє, ваша світлосте! – тепер Григорій відповідав охочіше, а в його голосі відчувалася неприхована радість.
– Гаразд. А тому найближчим часом…
Невеличка пауза.
– …Ми припускаємо, що приблизно через місяць вам належить під новим іменем відбути до Стамбула у розпорядження тамтешнього французького посла месьє Вільнєва. Головна мета перебування у столиці Османської імперії – ведення переговорів з формування східного крила антиросійського кордону. Про мету та попередні плани вашого стамбульського вояжу месьє Вільнєва буде повідомлено завчасно. Відповідні документи й інструкції ви отримаєте за три дні до від'їзду. Платню за наступний місяць…
Крихітна пауза.
– Тобто… за лютий…
Нова пауза.
– Коротше, оскільки я дещо знаю про становище вашої шляхетної сім'ї, то наказав видати вам платню наперед. За дверима цієї кімнати на вас уже чекають…
Тут Григорій не втримався і мовив дуже проникливо:
– Красно дякую, ваша світлосте! Родина гетьмана Пилипа Орлика ніколи й нізащо не забуде про вашу…
Де Шовлен перервав його владним жестом, але лише для того, щоб урочисто завершити:
– Отже, ще раз вітаю з призначенням, месьє Григоре Орлі. Сподіваюся, ви виправдаєте виказану вам високу честь і довіру. На сьогодні аудієнція завершена, можете повернутися до готелю. Коли знадобитеся наступного разу, мій посланець вас знайде. Добраніч!
Як і казав міністр, за дверима служник негайно вручив Григорію важкенького гаманця і провів до виходу. Проте до готелю екіпаж не поїхав, оскільки «шведський гвардієць» назвав зовсім іншу адресу…
– Каролю! Агов, Каролю, відчини!
Він калатав у двері, доки з-за них не долинула сердита фраза, сказана польською:
– Кого там посеред ночі принесло?
– Це я, капітан Бартель!
– Який ще… – За дверима явно не розуміли, у чім річ.
– Та прокинься нарешті, тюхтію!!! – не витримав Григорій.
– Ах ти Божечки!..
– Тихіше ти!..
Загримів засув, і за кілька секунд оповитий морозною парою Григорій вихором увірвався всередину.
– Що сталося, гетьманичу?..
– Тихіше!
– Але ж тут…
– Просив же тебе, телепня, запам'ятати: у Парижі ти не Кирило, а Кароль, а я – гвардії капітан Густав Бартель! Густав Бартель – і все тут!.. І ніде ні про що інше – анічичирк, якщо не хочеш нашкодити мені або моїм близьким!!! Зрозумів?!
– Так, зрозумів, – винувато мовив Кирило-Кароль.
– Отож-бо…
Григорій впав на невеличкий ослінчик біля вікна і запропонував служникові те саме, що пару годин тому пропонував йому маркіз де Шовлен:
– Сідай-но поруч.
– Але ж…
– Сідай, кажу!
Заспаний Кирило-Кароль також присів на ослін, спитав:
– Чого це ви посеред ночі? Та ще й сюди, до мене…
Григорій лише посміхнувся із загадковим виглядом, тому Кирило-Кароль не утримався і пробуркотів:
– А після самі кажете: «Не називай мене інакше та й не називай!.. Та ще і своє ім'я зміни, зроби таку ласку…» Хто ж вас ото розбере…
Григорій знав, що служник має право на задоволення цікавості: адже сам привчав Кирила-Кароля до жорсткої дисципліни! Якщо вони домовилися зустрітись у заздалегідь обумовленому місці, причому лише на наступному тижні, тоді навіщо приїздити до нього сьогодні посеред ночі?! Без пояснень явно не обійтися…
Загалом-то, Кирило-Кароль йому надзвичайно подобався. Григорій угледів його, перебуваючи торік у Варшаві. Виявилося, що молодший на сім років Кирило-Кароль був сином запорожця, котрий серед небагатьох інших зберіг вірність гетьману Мазепі напередодні Полтавської битви. Молоді люди швидко зійшлися, а потім навіть побраталися. Перед від'їздом до Парижа Григорій ублагав князя Потоцького відпустити служника з ним. Так, він вимагав жорсткої конспірації, до якої давно вже звик. Кирило-Кароль не надто розумів, що це за штукенція така – конспірація, але справедливо вважав, що гетьманичу Орлику видніше. Як раптом зараз, посеред ночі!.. Сюди!..
– Каролику, братику, ти не уявляєш, просто не уявляєш!..
Григорій підманив його пальцем і прошепотів у самісіньке вухо:
– Мене взяли на королівську службу!
– Та ви що?! – мало не закричав той.
– Тихіше, тихіше!..
– Справді?! – громоподібним шепотом перепитав служник.
– Дивись сам…
Григорій видобув з-за пазухи гаманця, розв'язав тасьмочку й акуратно розклав на сидінні ослона золоті монети.
– Ого!!! – не втримався Кирило-Кароль.
– Отож-бо, братику. Тому я і приїхав до тебе посеред ночі.
– А хіба ж завтра… – почав було служник.
– Завтра… Тобто вже сьогодні вдень ти будеш у дорозі.
– У якій ще дорозі?
– До Стокгольма, братику, помчиш до Стокгольма! До речі, оце тобі. Бери, бери. – Григорій тицьнув Кирилу-Каролю кілька золотих.
– Мені?! Навіщо?..
– І за службу, братику, і за дружбу.
– Але ж хіба за дружбу платять?!
– А коней ти по дорозі за свої мінятимеш?..
– Ну, хіба що на коней… – неохоче погодився служник.
– Отож-бо.
Решту монет Григорій розділив на два нерівні стовпчики. Прикинув: десяту частину отриманого матінка обов'язково віддасть громаді – це закон. Отже, відсилати потрібно якнайбільше, бо «громадська» десятина…
Але ж йому треба новий мундир У дорогу пошити! Та й хтозна, які кошти йому через місяць виділять… Подумавши ще трохи, дещо зрівняв стовпчики, золоті з меншого повернув до гаманця і знову сховав на грудях, більший посунув до Кирила-Кароля:
– А оці гроші, братику, негайно відвезеш до Стокгольма й віддаси… сам розумієш кому.
– А-а-а, он воно що!..
– А ти думав, дарма я до тебе посеред ночі вдерся?!
– Ну, це зрозуміло, що недарма… Тільки все одно пару днів тут нічого не змінять.
– Змінять, Каролику, ще й як змінять! Адже тижнів за три мусиш повернутися назад.
– Навіщо так поспішати?!
– Бо потім я поїду далеченько…
– Куди це?..
– Не можу сказати, але дуже-дуже далеко звідси. Тоді зустрінемося вдруге, і я дам тобі ще грошей… для відомих тобі осіб у Стокгольмі. Там же чекатимеш на моє повернення. Я повідомлю, коли настане час вертатися сюди, до Парижа.
– А я?..
– Що – а ти?..
– Хіба я з вами не поїду?
– Ні.
– Але ж!..
– Не можу взяти тебе з собою, Каролику!
– Чому?
– Не питай краще, бо то є велика таємниця.
– Королівська служба, розумію… – сумно зітхнув Кирило-Кароль.
– Що ж поробиш, братику!
Григорій посидів у служника ще трохи та поїхав геть: запорожець мусив збиратися у далеку путь… Зате з душі гетьманича немовби важелезна кам'яна брила звалилася. Він навіть почав складати подумки щось на кшталт мадригала[11], присвяченого цьому загадковому місту: «Париж серед зими і юні парижанки…» – проте вірші виходили несерйозними понад всяку розумну міру. Довелося притримати слова принаймні до ранку. А так – нічого собі ідея, гарна! Згодиться хоч би тому, що післязавтра… тобто, враховуючи, що за кілька годин світатиме – вже завтра його запрошено до салону маркіза Нормана де Турнема. Треба ж буде зробити запис до альбому юної мадемуазель Жанни-Антуанетти Пуассон!..
Цілий день і всю наступну ніч Григорій спокійно проспав у своєму номері «Отелю де Пост». Зате наступного дня встиг геть усе – навіть елегантного вірша про чарівний Париж склав. Вечірка вдалася на славу: хоробрий «капітан Густав Бартель» перебував у центрі уваги невеличкого товариства, мадемуазель Жанна-Антуанетта дуже мило й виразно співала під власний акомпанемент на лютні, декламувала вірші (у тому числі складений на її честь «шведським гвардійцем»), а насамкінець продемонструвала колекцію пейзажиків. Враховуючи, що їх написала дев'ятирічна дівчинка, малюнки були зовсім непогані…
На прощання мадемуазель з воістину королівською величчю піднесла Григорію густо-червону, майже чорну оранжерейну троянду й мовила:
– Це, дорогий капітане, вам на згадку про нашу зустріч. Не забувайте маленьку Жанну-Антуанетту Пуассон! Не виключено, що колись ми знов зустрінемося, хоча Париж – місто надто велике.
– Обіцяю не забувати вас, мадемуазель. Також обіцяю зберегти цю чудову троянду… хоча ваша чарівливість все одно сильніша! – церемонно вклонився у відповідь гетьманич.
Коли вийшов на вулицю, то сховав троянду під плащ: до «Отелю де Пост» було далеченько, а оскільки більшу частину отриманих авансом коштів він відіслав сім'ї, тепер доведеться всіляко економити… схоже, навіть якось без коня обійтися! Тож під час ходи вулицею ніжна троянда може постраждати від паризького морозу.
Ну, місяць якось-то мине, а далі – на Схід, на Схід!..
Що ж до троянди і дивакуватої дівчинки, яка вже уявляє себе королевою…
Хтозна, як воно складеться?! Григорій розумів поки що одне-єдине: все можливо у цьому незбагненно-загадковому місті – у Парижі!..
Все можливо.
Глава 4
Зрада Каштана ХаґА
Кінець березня 1759 p. від Р.Х.,
Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,
ставка військового губернатора французів графа
Teaде Тораса де Прованса
– А чи не здається вам, люб'язний графе, що ви берете на себе занадто багато відповідальності?
По всьому було видно, що принц Лотаринзький не надто задоволений рішенням польного маршала Орлі… хоча й не наважується сказати це прямо і відверто. Вести у розташування свого корпусу німецького «гостя»?! Справді, навіщо зайві слова!!! Нехай у цьому будинку розташувався французький військовий губернатор, але все ж таки хлопчисько був і лишається онуком бургомістра окупованого Франкфурта!.. До того ж, відносно нещодавно сам генерал Орлі застерігав усіх членів штабу від виявів надто великої довіри до німців, а тепер чомусь не бажає розуміти всю недоречність свого вчинку…
І міру власної безвідповідальності!..
– Облиште, ваша високосте, – посміхнувся граф. – Ми у жодному разі не оглядатимемо ні всю нашу армію, ні весь мій корпус, ані навіть весь полк «синіх шведів».
– Але ж!..
– Хлопчина всього лише подивиться на запорозьку сотню. Так би мовити, на мою особисту маленьку кінну гвардію, не більше. Це все одно, що продемонструвати гостю своїх лакеїв – якщо гість у захваті від кольорів їхніх ліврей.
– Ваше порівняння не надто доречне, графе.
– Навпаки, ваша високосте, навпаки… Пам'ятаєте, як після нашої появи Франкфурт сповнився чутками, буцімто у Франції бракує вояків, якщо вони найняли на службу скажених турецьких яничарів?
– Авжеж пам'ятаю!
– І що відтепер яничари полюватимуть на бідолашних німецьких немовлят і заради розваги їстимуть їх живцем?[12]
– Ну-у-у… припустимо… І що з того?
– То все це сталося через моїх запорожців – адже тутешні жителі їх ніколи не бачили, відтак легко сплутали запорозьке вбрання з турецьким!
– Припустимо, графе. Припустимо, все це так і є – і що з того?
– Не варто припускати, ваша високосте. У таких випадках можна говорити з абсолютною впевненістю, що…
– І все одно не розумію, до чого ви ведете?!
– Лише до того, що ліпше мати під боком нейтрально налаштованих франкфуртців, аніж прихованих ворогів. На зимових квартирах ми простояли, вважайте, цілих три місяці, поки що обійшлося без прецедентів… Не хочеться, щоб вони розпочалися саме зараз.
– Зараз, коли настає час розпочинати весняну кампанію?..
– Так, ваша високосте.
– То ви гадаєте, графе…
Де Лазіскі кивнув із найсерйознішим виглядом:
– З точки зору окупованих, нині час не носа від морозу ховати, а неприємного сюрприза нам готувати.
– Що конкретно вам відомо і від кого? – одразу стріпонувся принц Лотаринзький… Та раптом покосився на двері, за якими під наглядом Кароля очікував юний Йоганн Вольфганг, і протягнув: – А-а-а, розумію, розумію… Розумно, графе, дуже розумно!
– Якщо ваша високість вважають, нібито моїм джерелом інформації є син радника юстиції Гете…
– Справді, хто ж запідозрить дитину?! – задоволено посміхнувся принц. – Ви, графе, як завжди, неперевершені.
– Все зовсім не так, – посміхнувся де Лазіскі. – Це було би надто просто. До того ж, він недостатньо поінформований про те, що може нас зацікавити. Хоча сама ідея використати його…
– Отже, я таки маю рацію?! – зрадів принц.
– Я, ваша високосте, і справді включив у наші плани юного Йоганна Вольфганга, але зовсім не у цій якості.
– Тобто?..
– Краще передати через хлопця вигідну нам інформацію, ніж робити його нашим інформатором.
– Що-о-о?! – Принц Лотаринзький здивувався до непристойності відверто. – Про що це ви, люб'язний графе?! Які ще відомості збираєтеся передавати нашим ворогам…
– Це не зовсім відомості, ваша високосте.
– Що ж тоді?!
– Уявіть, що, розмовляючи з такими самими франкфуртськими хлопцями, наш юний Йоганн Вольфганг розповість, що турецькі яничари – це насправді ніякі не людожери-дикуни з таємничого Сходу, а шляхетні лицарі…
– Ну то й що?..
– Юні друзі Йоганна Вольфганга розкажуть про те іншим хлопцям, а також своїм батькам, ті у свою чергу…
– А-а-а, розумію, от тепер розумію!
– Це лише один напрям роботи з місцевим населенням, ваша високосте. Зі згоди маршала де Брольї, від початку нашого зимового квартирування я роблю також багато чого іншого, аби поліпшити ставлення франкфуртців до французького війська, зробити його бодай нейтральним. А тепер збираюся познайомити юного Йоганна Вольфганга із запорожцями. Погодьтеся, напередодні весняної кампанії це нам аж ніяк не завадить…
Вони замовкли. Принц Лотаринзький замислено тер підборіддя, де Лазіскі спокійно дивився на нього.
– Ну що ж, графе…
– Так, ваша високосте?..
– Змушений погодитися, ви таки маєте рацію! – мовив нарешті принц. – А справді, чом би хлопцеві не поспілкуватися з вашими кінними гвардійцями?! Чудова ідея.
– Дякую, ваша високосте!
– Гаразд, графе, можете йти.
Де Лазіскі вклонився і вийшов геть. Принц Лотаринзький підійшов до вікна, вперся руками у віконницю. За хвилину надворі з'явився граф, трохи позаду нього йшли онук франкфуртського губернатора Йоганн Вольфганг Гете і графський охоронець Кароль.