– Каролю, агов!..
Підкручуючи на ходу оселедця, кремезний козак прибіг за півхвилини й виструнчився посеред кімнати.
– Братику, віднеси-но це до штабу. Відсилати терміново не потрібно – так, принагідно…
– Для неї?.. – побачивши на листі печатку зеленого кольору, запорожець ледь помітно всміхнувся. Адже знав, що для запечатування особистих листів граф використовує виключно зелений віск.
– Так, Каролику, для неї.
Козак кивнув, узяв листа й попрямував до дверей. Та на порозі затримався, озирнувся і кинув немовби просто так, до слова:
– Мені зараз до штабу йти, то я хотів дещо… м-м-м…
– Що саме ти хочеш повідомити?
– Виходив сьогодні за дровами вранці та зараз, удень. То скажу от що: на дворі, здається, потеплішало…
– Природно, що так! Адже березень настав, сам розумієш.
– Потеплішало. Сніг ще не тане, але вже так… знаєте, ваша світлосте, – вологою набух і на ноги так і налипає.
– Ну, то невдовзі танути почне, а потім зійде зовсім.
– То як, повоюємо?..
– Авжеж, Каролю, авжеж. Навіщо інакше було тут, у далекому Франкфурті, зимувати?
– Ваша правда, наскучило вже!
– Не хвилюйся – невдовзі розпочнеться.
– І «сині шведи» теж воюватимуть?
– Так, безперечно!
– А що ж сотня наша запорозька?..
– Як же без вас, братику?! – доволі натурально здивувався шевальє Орлі.
Запорожець енергійно трусонув головою, від чого оселедець знов вилетів з-за вуха, радісно вигукнув:
– Е-е-ех, повоюємо!!!
І побіг до штабу, грюкнувши дверима.
А шевальє Орлі підтягнув один із стільців якнайближче до вікна, примостився на ньому, «продихав» на шибці невеличку проталинку і почав дивитися на засніжену вулицю, що поволі занурювалася у сутінковий морок.
Хтозна чому, але раптом літній граф пригадав невеличку червону троянду, подаровану йому майже три десятиліття тому.
І ясна річ – милу дівчину, яка піднесла дарунок…
27 січня 1730 р. від Р.Х., Париж
Париж, Париж!..
Відгуків про це дивовижне місто Григорій чув рівно стільки, скількох людей розпитував про столицю Франції.
Але насправді все виявилося геть не так. Не те щоб геть в усьому краще або, навпаки, гірше…
Все було просто зовсім не таким!
Звісно, Париж не скидався на жодне місто, де йому доводилося жити раніше. Навіть якщо не брати до уваги казково-чарівного Батурина, яким він час від часу снився Григорію, схожого на суцільний квітковий букет Бахчисарая та зовсім уже закутково-провінційних Бендер… Якщо враховувати лише готично-суворий величний Стокгольм, тихий і спокійний Лунд, ошатні німецькі Брунсвік, Гамбург, Ганновер, дрезден, витончену, проте водночас дещо легковажну польську Варшаву і галасливий Краків…
Так от, Париж дивним чином суміщав у собі всі ці якості! Сувора готичність і велич, тиша і спокій, ошатність і витонченість, легковажність і галасливість – незрозуміло, чому і як, проте тут уживалося все й одночасно!
А ще – непередавано-витончений шарм, невидимий флер…
Вичерпно-точного значення цих французьких слів Григорій раніше не розумів. Остаточно ж збагнув… ба ні – інстинктом відчув – лише тут, у столиці Франції! Ця новизна сприйняття чарувала, підхоплювала його фантазію і підносила високо-високо, аж у самісіньке піднебесся!.. І не дивно: адже раніше, до приїзду сюди, йому здавалося, що, маючи за плечима двадцять сім років, легку вдачу і розвинену інтуїцію, він пізнав цей світ від очевидного до найпотаємнішого. Як раптом Париж полонив молодецьке серце непередавано-прекрасною сумішшю всього прекрасного, що лише можна було уявити.
Ба навіть більше: сумішшю всього прекрасного з крапочкою всього огидного, але, як не дивно, останнє аж ніяк не псувало загального враження! І от цього Григорій зовсім не розумів…
Можливо, аби розв’язати нарешті таку мудру загадку, він вирішив поблукати просто так, без конкретної мети кварталами, де мешкали не надто заможні парижани, але… Так, спостерігаючи за непоказним життям бідних районів, він і тут відчував відлуння загадкової атмосфери вишуканих салонів і віталень.
Та навіть цим дивна загадковість міста не вичерпувалася!
Бо головне…
Так, головне – дивовижні люди, яких він зустрів тут, у незбагненному Вавилоні вісімнадцятого століття від Різдва Христового.
Почати хоч би з напрочуд вдалого візиту в Шамбор до резиденції Станіслава Лещинського… Григорій побоювався, що попри написані на клаптях шовку особисті послання Великого Примаса Речі Посполитої, брата коронного гетьмана Теодора Понятовського, воєводи Київського, князя Йосипа Потоцького і маркіза Антуана-Фелікса де Монті, Лещинський почне впиратися. Ще б пак: погоджуватися на свою реставрацію на польському троні – це одна річ… але одночасно зголошуватися на відновлення у «м’якому підчерев’ї» Речі Посполитої українського гетьманату на чолі з ясновельможним Пилипом Орликом… ба навіть точніше – «єдиної Української держави по сей і той боки дніпра»!.. О-о-о, то вже зовсім, зовсім інша річ!!! Адже череда визвольних козацьких воєн під проводом звитяжного Богдана Хмельницького гриміла якихось вісім десятків літ тому.
Лещинський і справді почав упиратися, повною мірою продемонстрував гоноровий характер, якому юнак не міг протиставити нічого, окрім залізної витримки й наполегливості. Але, мабуть, пропозиція таки була вельми цікавою, оскільки після тригодинної бесіди пан Станіслав хоча й не дуже охоче, але погодився на запропоновані умови: йому польський трон – Орлику-старшому гетьманську булаву. І все це – під патронатом його зятя, французького короля Луї XV, плюс спільна підтримка Швеції й Османської імперії.
Окрилений надією, Григорій навідався після того спочатку до міністра закордонних справ маркіза де Шовлена, а потім і до першого міністра короля кардинала Флері – подейкують, рішення останнього було навіть важливішим, ніж слово августійшого французького монарха… оскільки Луї XV нібито займався політикою не надто охоче, майже через силу. Як би там не було, але і де Шовлен, і Флері виказали дуже велику зацікавленість як щодо української справи, так і щодо персони самого гетьманича. Григорій не знав, про що сповіщали шляхетних міністрів листи, також написані на шовкових клаптях: він просто витягнув їх у готелі з-під підбою мундира і відніс адресатам. але зі сказаного під час аудієнцій зрозумів, що всі троє (і Понятовський, і Потоцький, і де Монті) приділили особисто його персоні неабияку увагу. Ще б пак: сподіваючись домогтися новорічної аудієнції у першого міністра, до кардинальського палацу набився цілий натовп – тим не менш, Флері бесідував з Григорієм сам на сам майже цілу годину!..
Йому все частіше пригадувався відстовбурчений угору вказівний палець і урочистий голос: «Запам'ятайте, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милістю король славетної Швеції». Невже ж його тодішній благодійник не помилився?..
Якби ж нинішні успіхи Григорія обмежилися навіть цим, він і то був би безмежно щасливим. Але треба ж було так розпорядитися милостивій долі, щоби просто з неба йому до рук впав ще один колосальний дарунок!!! Завдяки особистій протекції маркіза де Шовлена, 29 грудня він познайомився з найвидатнішим, на думку багатьох, філософом і письменником сучасності – Марі Франсуа Аруе, більш відомим світові як Жан-Франсуа Вольтер. «Познайомтеся з ним обов'язково!» – напучував Орлика-молодшого маркіз. І виявився абсолютно правим: адже опрацювання матеріалів для «Історії життя Карла XII» тривало повним ходом…
Григорій закрився у готельному номері на три дні, упорядкував усе, що тільки мав під рукою, списав цілий стос паперу. Зате під час другого візиту передав Вольтеру цілу добірку матеріалів щодо козацького опору загалом і стосунків Карла Шведського з Іваном Мазепою й Пилипом Орликом зокрема. Обіцяв надіслати списків, а почасти й оригіналів документів ще у декілька разів більше, тільки-но дістанеться до домашнього архіву. Варто було Вольтеру побачити принесене Григорієм багатство, як він забув про гостя майже на три години – доки тут же, просто у його присутності, не перечитав усе, від першого до останнього папірця. Потім вони бесідували всю ніч аж до наступного ранку й розлучилися найліпшими друзями на все життя.
Ні, це ж треба, щоб отак-от пощастило?! Адже якщо найвидатніший філософ сучасності пройметься козацькою справою… Та це ж на всю Європу рейвах можна здійняти!!! Тоді стережися, Московіє-загарбнице!
Так думав Григорій Орлик, блукаючи звивистими вуличками одного з районів середньої руки… як раптом почув тоненькі, здавалося навіть, дитячі зойки, грубі чоловічі голоси і шум запеклої боротьби. Прискоривши крок, завернув за ріг провулка та й побачив…
– Агов, голодранці, що се означає?!
До облупленої стіни будинку двоє калік у жахливому лахмітті притиснули милицями за плечі молоденьку дівчину. Зважаючи на доволі наочну різницю у майновому стані (дівчина була одягнена досить пристойно, хоча й без надмірної розкоші), каліки, швидше за все, хотіли тривіально пограбувати її, при тому навряд чи маючи на меті вбивати або ґвалтувати… принаймні на перший погляд. Також Григорій зрозумів, що жертва не капітулює без бою: адже хоча занадто довгі милиці заважали тому, дівчина намагалася щосили хвицнути ногою у коліно чи інше вразливе місце то одного, то другого нападника. А побачивши Григорія, відчайдушно вереснула:
– На допомогу!..
Лівий нападник озирнувся, з його бридкої неголеної пики на Григорія вилупилося одне-єдине налите кров'ю око.
– Хчо ше чуч чакий вешчаєчша?..
О-о-о, то цьому покидьку хтось ще зуби добряче порахував!..
– Допоможіть!!! – знов зойкнуло дівча.
– Нумо відпустили її та забралися геть, – суворо мовив Григорій і додав якомога переконливіше: – Якщо не заберетеся, то дуже-дуже пошкодуєте.
– Слухай, ти… Сам пішов звідси, бо це наша територія.
То вже другий покидьок пельку розтулив. Те-е-ек… Прогулянка звивистими засніженими вуличками виходить нічогенька, якщо є можливість розім'ятися та ще й зігрітися!
– Наскільки я розумію, і весь Париж, і вся Франція належить Його Величності королю Луї, а не вам, бісовим вилупкам.
– Король сидить собі у Версалі, а ми – тут, на вулиці. Ми не чіпаємо один одного, а отже вулиця – наша! І все тут, і нічого!.. – огризнувся другий. А перший жебрак глузливо прошамкав:
– А чи жагалом іножемеш, ждаєшша? Чо й вали жвіжшши, і ж нашої вулиші, і ж нашого Парижу!.. Ги-ги-и-и!..
– Що-о-о?.. То це всяка паскудна наволоч вказуватиме, як мені поводитися?! А цього відвідати не хочеш?
На ходу висмикнувши шпагу з піхов, Григорій широким кроком наблизився до калік і дівчини й зупинився кроків за п'ять до них.
– Мешьє іножемеш, жжаєшша, хоче жагнушиша чуч, на нашій вулиші… – розплився у беззубій посмішці перший жебрак.
Далі все відбулося дуже швидко, майже миттєво.
Григорій відчув за спиною різке коливання повітря, водночас щось гупнуло, немовби важкий лантух упав з даху сусіднього двоповерхового будинку.
– Позаду!.. – вискнула дівчина, округливши від переляку очі.
Але ліва рука Григорія, здавалось би, сама по собі вже висмикнула з-за паска кинджал. Озирнутися було аж ніяк неможливо, щоб не втратити з поля зору жебраків з милицями попереду, тож він навмання широким рухом знизу догори полоснув повітря за спиною. На півдорозі лезо ввійшло у щось м'яке, з-за спини пролунав розпачливий крик.
– Ах чи ж шшерво!..
Мерзенна пика першого каліки налилася кров'ю, як і його єдине око. Жебрак різко смикнув милицю на себе і, перехопивши її на кшталт ломаки, замахнувся на Григорія. Але тут же захрипів, випустивши імпровізовану зброю, впав на коліна, потім розпластався на землі, судомно смикнувся, закляк: з його горла стирчала рукоятка кинджала, яким гетьманич щойно підрізав того, хто нападав іззаду.
Скориставшись тим, що одне її плече звільнилося від тиску милиці, влучним ударом дівчина звільнилася від другої милиці й відбігла від стіни. Але з місця бійки не втекла, лише відскочила за спину Григорія і стала так, щоб мати можливість спостерігати і за останнім неушкодженим жебраком, і за тим, що відбувалося позаду її захисника.
Звідти, щоправда, долинали лише нерозбірливі волання і зойки, тож за великим рахунком, можна було не надто перейматися підрізаним… Але все ж таки вона вчинила вірно! Молодець…
Останній нападник нерішуче тупцював на місці, стискаючи в руках милицю. Він ніяк не міг знайти найкращий для себе вихід: битися з Григорієм чи відступити? Милиця довша і важча за шпагу, тож можна б і побитися… Втім, як «контраргументи», біля ніг хороброго іноземця конав його товариш, а другий уже закляк мертвим… Очевидно, каліці дуже не хотілося приєднатися до них.
Але не стояти ж у цьому провулку вічно!
Виставивши вперед шпагу і не зводячи очей із супротивника, Григорій обережно наблизився до вбитого жебрака, носком лівого чобота підчепив і підкинув угору його милицю, стиснув ліву п'ятірню. Із внутрішнім задоволенням відчув, що кулак міцно схопив дерев'яшку.
– Повторюю востаннє: забирайся геть, не стій у мене на дорозі, – повільно, майже по складах проговорив він.
Тепер збройна перевага була явно на боці Григорія: шпага і милиця в його руках (застосувати їх можна було на вибір або разом, або поодинці) проти милиці в руках каліки. Востаннє зваживши свої шанси, нападник лише сплюнув у багнюку під ногами, поклав милицю на плече на кшталт рушниці чи списа і боком-боком відступив у сусідній провулок.
– Хоч би для вигляду кульгав, як раніше… – роздратовано мовила дівчина з-за спини Григорія.
– Все добре, мадемуазель, що добре закінчується, – гетьманич нарешті озирнувся назад, побачив там стогнучого жебрака з розпанаханим черевом, який все ще намагався відповзти кудись убік, лишаючи за собою на розтоптаному снігу широкий кривавий слід.
– А тому, мадемуазель, давайте не будемо занадто прискіпливими. Гаразд?
Григорій відкинув подалі милицю, щоб не заважала, сховав у піхви шпагу, нахилився до вбитого, витягнув з його горла кинджал, повільно наблизився до конаючого і попрохав:
– Відверніться, будь ласка…
Дівчина затулила обличчя долонями, тоді він різко, на всю довжину леза всадив зброю жебракові у те місце, де шия переходила у плече, потім так само різко відсмикнув руку з кинджалом. Поранений навіть не скрикнув. Кров з перерізаної сонної артерії бризнула у багнюку, перемішану зі снігом, але обшлаги рукавів не заплямувала.
– От і все, він більше не мучитиметься.
Григорій витер закривавлене лезо об вбоге лахміття, звівся на прямі, сховав кинджал, потім не надто глибоко вклонився дівчині й відрекомендувався:
– Капітан гвардії Його Величності шведського короля Густав Бартель – до ваших послуг, мадемуазель!
Хоча все, що тут відбулося, аж ніяк не скидалося на спектакль, спеціально розіграний з метою заманити у пастку сина звитяжного гетьмана Пилипа Орлика, найстаршого гетьманича… проте конспірація залишається конспірацією! Якщо навіть на шведській території матуся Ганна з наймолодшими дітьми, Мартою, Марусею і Яшунькою, змушені раз на півроку змінювати місце проживання, щоб їх не вистежили всюдисущі московські нишпорки… Якщо шведські посли так само регулярно отримують ультимативні вимоги щодо видачі на праведний суд імператора Петра Другого сім'ї «російського державного злочинця» Орлика!..
Ні-ні, все ж таки варто бути якомога обережнішим.
Тим паче, у незнайомій Франції.
– О-о-о, то шевальє справді іноземець! – відповіла між тим дівчина, заправляючи під капюшон накидки розкішне біляве, з ледь помітним рудуватим відтінком волосся.
– Так, я не француз. А що, хіба за кольорами мого мундира не видно…
– Ох, знаєте, дівчата не надто обізнані на подібних тонкощах! Звідки я там знаю, француз ви чи ні?! Тим паче, вимова ваша дуже й дуже чиста. – Вона поправляла одяг і говорила водночас: – Шевальє має шпагу[9], щоб захищати скривджених, я благала про допомогу…
– Завжди до послуг мадемуазель, – повторив Григорій.
Вона нарешті привела до ладу одяг, у свою чергу церемонно вклонилася й мовила:
– Жанна-Антуанетта Пуассон.
Потім кинула на Григорія загадковий, сповнений невловимих чар погляд і несподівано додала: