— По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?
— По-українськи, дитино... По-твоєму.
— Тут так ніхто не говорить...
Марія з болю похитала головою. Боже, боже, якою ціною вона купує дочці життя... «Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім'я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра». І дитина повірить матері, і все життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть гяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала». І ніякої надії на повернення. А так... Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє... і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів-близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам'ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?
Дорога зіп'ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилу. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, — воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з-поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями, всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмак. Стояла і любувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по-чужинецькі: приплюснуті дахи замість високих солом'яних стріх, мечеть під горою, кам'янистий грунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все-таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.
Зійшла в село. Над бурхливим потічком, що протікав низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п'ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі появлялися часто. Заговорила до них по-українськи, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь по-татарськи.
— Де можна жити! Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодрака можна брати всім. Є з чого побудувати хатину.
А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним-давно не чула:
— Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться...
Від щастя схлипнула Марія. Всі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, яка нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах-баба.
А в серці затеплилася надія: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошей і купить грамоту. Чудодійне ханське письмо, що виведе її на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.
Розділ восьмий
Розважність, мудрість, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невіглас управля,
Господнім добрим намірам завада. Сааді
Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишіла Галата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з різних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі — рихтувалися яничари до нових походів; награвали сумні арабські мелодії єгипетські мандрівні скрипалі й флейтисти, розсівшись біля кафеджіїв у тінях платанів.
Нічого не змінилось, хоч незвичайні події промчали-ся смерчем тривоги і тріумфу над столицею імперії. Так само дзвеніло в майстернях, так само сиділи на вулицях ліниві бородачі за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці в крамничках.
Хіба що в душах людей щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем аллаха. Злягала Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелір, як і кілька днів тому, горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про найстрашніше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинці, яким цей народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам. Сиділа в сералю самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззем-паші: з ким порадитись, де знайти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки йде загроза упадку імперії, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем. Тягнувся чор-баджі перед яничаром-агою, випрошуючи поглядом у нього найнесподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів свої сіті навколо великого візира.
Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк-сарая.
Царювати... Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, яка називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара-гез92? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали в тюрму. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар-ага з нарочитою ввічливістю знімав із нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем-паша, який управляв державою за сильного Амурата, відверто посміювався із спектаклю, але Регель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?
Ібрагім не виходив із тронного залу, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, яка так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалась і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища.
Вузький коридор вів із тронного залу до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живе в ній, а що це за народи? І є десь Персія — скорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місце — Кафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, — весь світ довкола ворожий і незвіданий.
Де знайти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглий жіночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не заріже кинджалом якась там одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала нестримна похіть, йому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті фізичних пристрастей, стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе володарем у малому, аби врівноважитись, стати, врешті, нормальною людиною.
— Замбул! — крикнув. Повторив ще гучніше: — Замбул!
В тій миті підбіг до нього кизляр-ага зі схрещеними руками на грудях. На цей раз він не здався Ібрагімові аж таким огидним. Те, що євнух з'явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде його першим слугою і порадником?
— Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по всіх містах країни?
— Великий падишаху, — мовив Замбул, — я тільки чекав твого наказу. Найвродливіші дочки українських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремі біля фонтана.
— Веди!
Ібрагім сторопів, побачивши довгий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустинкою в руці, яку мав дати вибраній, і зупинився, загіпнотизований великими чорними очима, в яких не було боязні і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і промовляли дивовижно сміливо: «Я хочу тебе не як рабиня — як жінка». Недовір'я на мить зворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєї непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини жахтів силою і владністю — тим, чого бракувало саме тепер султанові, і він, заворожений, подав їй хустину.
— Хто ти, яке ім'я твоє?
— Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер93, — відповіла дівчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
— О аллах! — прошепотів вражений Ібрагім.
Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб підготувати її для ночі: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести в султанську спальню.
...Вранці гарем чекав із затаємним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Тургану султаною? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатах — Замбул перевів султанську обраницю в окремий корпус сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не пам'ятала такого щедрого паш-маклика94, вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.
Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Тургана. Зникло оте вічне почуття ущербленості, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли із Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.
А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Тургана — людську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його — мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага — він осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягнувся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчились над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужі краї, — це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп'ячому стрибнути із східців і стежинками помчати мимо фонтанів аж до моря, скинути з себе шати і плюснутись у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водорослях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:
Чи розлучили тебе з батьківщиною,
Що ти так плачеш, о соловію?
Чи ти покинув там свою кохану,
Що ти так плачеш, о соловію?
Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадати його фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранч, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.
Хто знає, ким могла б стати ця пересічена людина, якби вийшла за мури саду і не поверталась більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом-піснярем? Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися в книгу його життя: доля в'язня або царя. А третьої аллах не послав.
Та про це не думав Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого...
А що йому належиться? Відірвалась рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже він — людина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Тургана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Тургани... Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару — це не тільки щастя й розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики — Ібрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, — впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора спектаклем Кара-гез, було найсправжнісінькою правдою!
Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували — це сподобалось султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатись у цьому?» — міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.
І тут сталося чудо.
З дверей гарему біг церемоніймейстер. Капу-ага, задиханий, вклякнув перед султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-ага голосніше — мчав уже алеєю начальник султанського почету, алай-чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цей жест повторював за ним капу-ага, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що її так багато. Перед ним стояли — хто схилений у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом на землі — який у кого чин: яничари, спагії, бостанджі і капиджії95, одежничі, сокольничі, кублодержці, стрем'янники, меченосці, поясничі, кухарі, німі, городничі — сотні вірнопідданих людей оточили його одного.
Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, й сотні разів — уся імперія підніметься, запрацює без нього, але за його сигналом.
Ібрагім відчув, як міцніють його мускули, випрямляється мізерне тіло, сповнюється гордістю понівечена душа — покора цих людей дала йому впевненість і силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос його лунав серед стін палаців: