— Не лякай, — підвелася Марія, хустка сповзла на шию, дервіш аж тепер побачив, що ця жінка зовсім сива. Я живу так, як велить твій бог, бо виходу іншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш. І ніхто не може заборонити думати людям ні ти, ні мулла, ні твій Магомет Ти говорив, що й перси вороги ісламу Та які ж вони вороги, коли самі мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої віри. Тож не в богові справа, вам, туркам, болить, що не весь ще світ опинився під вашим башмаком. І тому ви, крім шаблі, взяли за зброю ще й коран. І орудуєте ним так, як це вам вигідно, бо ви сильні. Але сила ваша не вічна. Людина міцна, поки молода, а потім слабне, хиріє і вмирає. А коли не вміла жити з сусідами по-людськи замолоду, то сусіди на старість їй не допоможуть і навіть за домовиною не підуть!
Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалась, зараз підступить і вчепиться руками в його горло. Він не чекав такого вибуху слів від зламаної горем Марії, якоїсь хлопки з-над Дніпра. Відступив, бо ще не зустрічав розумної жінки, позадкував, бо ж розумна жінка може бути й відьмою.
— Ти хто така... хто така? — пролепетав.
— Полковничиха я! Жінка полковника Самійла, який душив вас димом у Скутарі. Гетьмани гостювали в мене в хаті, державні ради радили при мені, а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним і юродивим, лягла у ліжко? Тьху!
І відразу обм'якла. Впала на міндер і захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервіша прозвучав кволо, але погрозливо:
— Кажуть правовірні: «Доброму коневі збільшувати порцію ячменю, поганому — канчуків».
— Від ячменю я відвикла, до канчуків не звикати, — зітхнула Марія, взяла на руки дитину і пішла, похитуючись, у свій чардак82.
...Прокинулась вранці з терпким передчуттям біди. Мураха-баби вже не було в домі, помислила, чи не задумав дервіш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за свої вчорашні слова, бо що з того, що сказала правду в очі? Чей же не переконала його, а собі, певно, нашкодила. Мурах-баба помститься.
Зварила обід на кухні, і тоді, коли дервіші подались на обідню молитву-зухр, Марія, заховавши під кафтан свої і Мальвині речі, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вірило серце, що мусить нині зустріти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всі ж звірі.
В провулку біля Круглої башти побачила старого чоловіка з довгою, сивою, як у біблейського Саваофа, бородою, в білій чалмі і сірому арабському бурнусі Він не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тільки звів обличчя до неба, і здалося Марії, що ця людина бачить бога. Отого бога, яким торгують всі на світі, не знаючи його, того бога, який є найсправжнісінькою правдою, вічно зневаженою і безсмертною. З нею він зараз розмовляє віч-на-віч, радиться, питає.
— Допоможи, святий чоловіче, — почув меддах Омар шепіт, і його очі опустилися. Біля стіп клячала жінка з дитиною. — Той, хто вміє бачити бога, мусить знати стежку до моєї долі, якої я не можу відшукати.
— Встань, дочко, — мовив Омар. — Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землі. Сходив усі мусульманські краї, звідав кожне село і місто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду — правду людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нині під сонцем. Що ті страждання породять — не знаю, — мовчать боги. Та якщо колись настане щастя на землі, то скажуть мудреці: «Його породило безмежне горе». Яке лихо спіткало тебе, жінко?
— Я родом із безталанної України. Рабинею була в Криму два роки, а тепер пропадаю на голодній волі. Віри своєї відреклась, хрест святий потоптала, та цього мало. Щоб животіти, треба топтати ще й свою душу і тіло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервішів у монастирі, та вертатися туди вже не можу. Порадь мені, куди маю дітися, щоб хоч дитину врятувати від смерті?
— Твій злий демон водив тебе поміж лихих людей. Іди геть від них. Аллах вклав у людську подобу добро і зло, безбожність і богобоязливість і веде людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай бог ощасливить тебе у своїх шуканнях і допоможе тобі знайти світ правди. Шукай його не серед багатих, не серед святенників-неробів, а між тими, які знають ціну зернині проса. І ні за що не плати своєю вірою і совістю. Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся бруд користолюбства. Покинь Кафу — цей содом продажності і нечисті, покинь швидше, поки погань не прилипла до незайманої душі твоєї дитини. Іди і не повертайся більше до тих, хто молиться шайтанові словами фатихи. За Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собі пристановисько.
Цілющим бальзамом лились слова мудреця на розтерзану душу Марії. Прояснів сутужний темний світ: є ж таки добрі люди на цій страшній землі, а якщо вони є, то нема неминучості загибелі. В темниці, де дотепер жила Марія, відчинилось раптом віконце, і жмут світла розлився по холодних стінах золотими озерцями надії.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення і в сам обід, коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисарайській дорозі.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лісів, та попереду стелився наїжений злий степ, і треба буде його здолати. Він вигорів дотла і був неозірний, мов пустеля; чорніла курна дорога, витоптана возами, копитами й ногами, — хто її проклав? Валки невільників, сама Марія прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою і голодом? Хто зустрінеться їй на цьому шляху — розбійники, ясир чи, може, чабани, які напоять Мальву молоком? Марія має чим заплатити. В такіє заходили каліки, хворі просити зцілення в монахів, вони залишали в монастирі овець і кіз, а їй, кухарці, перепадало якесь акче — мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповідав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожні беї випускають пташок із кліток на волю, людей же ні, не залишив чомусь такого заповіту пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марію на бездоріжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крізь м'які папучі, плакала Мальва і канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так і не могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.
Зрідка подибувалися річки, вони ледь струменіли по слизьких каміннях і теж задихалися від спеки, та все ж на берегах зеленіла трава, можна було тут помитися, перепочити і з'їсти шматок хліба.
Ночували в степу. Харчів трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав до аулів, та знала Марія, що невдовзі доведеться йти жебрати, признаватися, хто вони, і наражатися, що якийсь ретельний кет-худа83 поверне їх із ногайцями назад у Кафу Як і чим доведе, що вона відпущена?
Три дні не зустрічався ніхто по дорозі — наче вимерла кримська земля. Тільки сипи-орли сиділи на каменях, хижо витягнувши довгі шиї. Очікували валок із Карасубазара, після яких є завжди чим поживитися — недоїдками і людським трупом.
Ставало чимраз тяжче і страшніше: запаси їжі закінчилися, подерлося благе взуття. Треба було вибирати: або йти на риск у села, або стати поживою стерв'ятникам. На четвертий день — Марія вже несла Мальву за спиною, підв'язавши її хусткою, мала зовсім обезсиліла — почулося овече блеяння, з півночі над степом котилася курява. Марія вдивилася в розпечене повітря, що тремтіло над жовтим стеблинням ковили: на обрії заворушилася кора землі, наче враз закипіла від нестерпної спеки. Позаду отари маячів вершник, за ним повільно рухалася крита кантара, запряжена волами.
- Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на руках, — скаче на коні каїш-башак84, в нього роги на голові і, замість ніг, козлячі копита.
— Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловік, він дасть тобі молока.
— Мамо, я нині не молилася. Он біжать по полю злі джини, то не овечки, мамо, то оджу85! Вони по мене йдуть, бо я сьогодні не молилася.
До подорожніх прискакав на легкому румаку хлопчик-татарин у сірому доломані, в кудлатій баранячій шапці.
— Сабаних хайр олсун86! — гукнув із сідла, до якого ніби приріс і тільки міг нагнутися, щоб приглянутися до людей, які чогось блукають безлюдним степом. — Хто ви такі і куди йдете?
На сухому лиці юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марія впізнала риси тих самих диких ординців, що гнали її з України до Кафи, тих, чиє серце не здригнеться ні від плачу, ні від крові. Але цей не мав ні шаблі, ні лука, які дають людині право сваволити, і, мабуть, тому він був звичайним, людяним. Суворо закроєні уста і пряме підборіддя свідчили про мужність і одчайдушність. Якби в нього в руці був не карбач, яким він шмагає волів чи верблюдів, а аркан, можливо, він зв'язав би ним жінку й дитину, щоб потім продати на ринку в Карасубазарі — бо зразу побачив, що не татари вони. Але він був пастух, а не воїн, його змалку вчили відрізняти людей від худоби, ніколи не доводилося юнакові поганяти їх разом.
Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюк із кумисом.
— Пий, гюзель.
Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з-перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:
— Алла раз олсун, дост ака87.
Парубок дзвінко засміявся.
— Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала гяурко?
Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки каміння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:
— Я не гяурка, не гяурка!
— Ти не бійся, — пастух погладив її по колінцях. — Християни, мусульмани — люди, чого ти плачеш?
— Я не гяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
— Так, вона мусульманка.
— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жінки.
Промовчала.
— Спасибі тобі, добрий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми йдемо в Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку88. Гроші в нас є.
Тим часом під'їхала двоколісна, крита повстю кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
Нам по дорозі, промовив парубок до Марії. Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдагу. Сідай, підвеземо. Фатіма, — повернув голову до молодої татарки, — помісти їх в кантарі.
Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.
В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в'юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.
— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:
— Не говори до неї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки
— Від уродження? — спитала.
— Та ні... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри89. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало... Відтоді гяурів божевільне ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Марії горлом.
— Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя, — ми... ми з Кафи. В Бахчисарай до рідних вибралися...
Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, — подумала. — Він не вірить».
А той хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокійною.
Син мій. Від іншої жінки Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче... А воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою...
«Голод дошкуляє, — гірко осміхнулася Марія. Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя теж німа мови своєї майже не знає. А вона могла б співати і водити хороводи над Дніпром. Та ви її примусили забути пісню і мову, ви відібрали їй купальські вінки, через вас я мушу виховувати її яничаркою. Хіба не чув, як відмагається вона від одного лише слова «гяурка»?»
Промовчала Марія, їй тепер судилось тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хрест її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам'ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара-су90.
— Зуя, — промовив старий, показуючи на річку. — Коли переселялись хани з Ексікириму91 в Бахчисарай, померла по дорозі жінка хана Хаджі-Гірея — прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим і назвали її іменем ріку.
— А тепер із неї худоба п'є воду, — сказала Марія. — Худоба, яка має людську подобу. Он, — показала рукою на невільничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стін міста у степ. Дивіться, кого продають. Не овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яйли Чатирдагу...
— Так... Це так... Але ти поглянь у той бік. Бачиш гору, схожу на великий стіл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, які не хочуть іти на священний джіхад. Вовк їсть вівцю, вівця пасе траву .. Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?
— Третій рік, — призналася.
— Горе всім, живущим на землі, — сказав татарин. Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про красуню, що чекає його на чаїрах Бабугану.
Вранці парубок відхилив повсть, заглянув до кантари, і, скалячи в добрій усмішці густі білі зуби, гукнув:
— Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо вліво. Йдіть прямо, не звертайте нікуди і дійдете до Мангуша. А там — рукою подати.
— Мангуш? — зраділа Марія. — Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди добрі.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:
— Бувай здорова, красуне!
Та у відповідь почувся лютий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця, замахала руками.
— Заспокойся, Фатімо, — спинив сестру парубок. — Ці люди тобі нічого не винні. Ну, йдіть. А мене звати Ахмет! — І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сірому степу, швидше до зеленого підніжжя гір. На обрії в димовому серпанку плавала перевернена дном галера — пласка вершина Чатирдагу.
Мальва порум'яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одній нозі, вона наспівувала ту саму пісню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яйли, про красуню, що жде не діждеться молодого чабана із степів.
А з уст Марії підсвідоме спливала одна й та ж пісня, що невідступне йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого світу.
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всіх бурлак скликає...
Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.
— Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?
— Це пісня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася... З нею і вмирати повинна.
Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла й ту мову, якою мама іноді розмовляла.