Володимир Лис
Камінь посеред саду
ЕПІЛОГ
Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Із середини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.
«До цього не можна звикнути», — подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.
Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашур¬хотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.
Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чо¬ловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.
— Як він загинув? — спитав тоді Верещук.
Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.
— Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, — сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.
— Каменем? — здивувався Верещук. — Яким каменем?
— Не знаю, — відповів оперативник з райвідділу. — Каже: в саду там лежав якийсь ка-мінь — і ним начебто прибили того чоловіка.
— Гаразд, виїжджаємо, — сказав Верещук. — Тобто, ви мене заберете з собою?
— Заберемо, — пообіцяли на тому кінці дроту.
Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого — безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схо¬жим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся, перестала плакати, тільки її плечі здригали¬ся, а очі, якими глянула на Верещука, випро¬мінювали страшний, аж не людський біль.
Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п'яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої ви-світилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров'ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшно¬го удару. «Справді, наче каменем», — подумав Верещук.
Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий — Андрій Троян — інженер місцевого комбікормового заводу — пішов у сад і довго не повертався.
— Ой, не вертається, все й не вертається, — озвалася розпатлана заплакана жінка. — Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу, не озивається. Щось мені як підказало. Піш-ла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.
— Він тут мав з кимось зустрітися? — спитав Верещук.
— Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… — вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.
Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.
— Звідки цей камінь в саду? — спитав Верещук.
— Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар'єру, — пояснила мати загибло-го. — Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…
Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.
— З ким тут міг зустрічатися ваш син? — поцікавився оперативник з райвідділу.
— Хіба ж я знаю? — сказала мати. — Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…
І вона знову заголосила.
Заспокойтеся, будь ласка, — якомога ла¬гідніше сказав до неї Верещук. — Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо — це я вам обіцяю.
ЧАСТИНА ПЕРША
АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС
1Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє об-личчя — не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п'ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів — майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам'ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.
Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи — Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!
Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.
І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування — коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екс-трасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам'ятаю я.
Я йду вулицею, і, чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.
Так я думаю, підходячи вже до прохідної. Чому я сьогодні йшов пішки? Боявся, що інакше мій шлях буде коротким? Я вливаюся в потік людей, які щойно зійшли з маршру-ток, автобусів і тролейбусів, киваю головою знайомим, і благаю долю, аби не зустріти за-раз нікого з нашого конструкторського бюро. Чомусь мені здається, що вони — і Люська, і Олена, і Вадик, навіть Комаров — відразу відчули б, що коїться в мене на душі. Недарма ж ми вже п'ять років працюємо разом. Якщо по правді, мені добре з ними працювати, я швидко зійшовся і з маленьким колективчиком нашого сектора, і з рештою, навіть тим же Комаровим, характером в'їдливим і кусючим, як справжній комар.
Утім, про вовка промовка, а Комар — тут як тут. Простягає своє могутнє лапище, посміхається привітно. Він завжди посміхається привітно, навіть, коли вибовкує якусь капость.
— Привіт, старий.
— Привіт.
Намагаюся відповідати якомога безжурніше. Але мій фокус не проходить.
Чіпке Комарове око б'є точно в ціль, витягає гачком іу інформацію, яка йому потрібна.
— Щось у тебе кислий вигляд сьогодні. Не виспався, чи що? А може, з дружиною по-сварився? Ох, ці дружини, які не розуміють нашого брата, гнилого інтелігента.
Ми показуємо вахтерові перепустки, йдемо заводською територією до нашого кор-пусу, і я відчуваю, що мені навіть приємна балаканина мого попутника. Хай вибалакується, хай говорить, аби помовчати мені. Я сьогодні взагалі маю нехіть до слова.
— Плюнь і розітри, — каже тим часом Комар-Комаров. — Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще — потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?
— Яка розрядка? — намагаюся збагнути.
— Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.
— Та дечим потроху цікавлюся.
— Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою — на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні — бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся — як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.
Ми вже прийшли. Рухаємося довгим коридором, де безліч дверей, а за ними — працівники різних управлінських відділів. Підіймаємося східцями на другий поверх, де наше КБ.
— Чого ти летиш, як на пожежу? — дорікаю, бо Комаров надто пружно долає східці.
— Коли піднімаєшся кудись, дихай рівномірно, — радить він. — Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мій, робити з користю.
Наш коридор тоне у півтемряві, і Комаров вмикає світло. Тепер і стіни, і він сам набу¬вають синюватого відтінку. Наче в якомусь фантастичному фільмі, де герої теж рухались отак-от довгим коридором у примарному відблиску корабельних світильників.
Комаров навіть трохи схожий на героя того фільму — дужий, широкоплечий. Йде своєю ведмедячою ходою, певний у собі й усіляких вигаданих ним теоріях. А я, чому я не певен у собі?
Сусідні з нашим сектором двері відчинені. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирає русява голівка бібліотекарки Тоні.
— Хлопчики, — гукає вона. — Нову літературу одержали. Заходьте, подивитесь.
— Зайдемо? — питає Комар.
Заходимо. Довго й нудно передивляємося технічну літературу, яку розсортовує Тоня. Комаров залицяється, вони жартують, я хочу щось і собі, на лихо, ніщо не лізе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запізнювалися. Стрілки показують за п'ять дев'яту. Підношу до вуха — ні, цокає.
— Скільки на твоїх? — питаю Комарова.
— За п'ять дев'ята, — каже він. — Зараз підемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цікаву книженцію.
Отже, минуло всього десять хвилин, як ми зайшли до бібліотеки. Я пробігаю очима по стелажах, далі переводжу погляд на стіл, де стоять ящики з формулярами, зауважую маленьку чорну сумочку, з якої виглядає квадратне, трохи надщерблене дзеркальце, стосик чистого паперу, довгу кулькову ручку біля нього, збоку ще один аркуш зі словами «Доброго дня, Владиславе Аркадійовичу!», напевне, Тоня почала писати комусь листа. На краю стола помічаю напівстерту чорнильну пляму. На цьому стіл закінчується. Цікаво, скільки часу я витратив на цей огляд? Ого, майже цілих п'ять хвилин. Невже справді мені було так важко зосередитися? Ні, я помилився, то не велика стрілка, а всього лиш секундна була над цифрою дванадцять. Ось вона вже оббігла половину циферблата.
«До біса, — кажу я собі подумки, підводячись. — Можна перехитрити самого себе, але час — дзуськи».
Від цього відкриття мені раптом не знати чого легшає на душі, хоч, певно, його робили до мене мільйони людей. Виходжу в коридор ще впевненішим, ніж був чверть години тому. Та певності цієї вистачає лише на шлях до наших дверей — чотири рівномірних кроки. Я берусь за дверну ручку, а із сусідніх виходить, весело висвистуючи, Комаров. Бачите, він знайшов цікаву книженцію. Цікаво, а самого себе він коли-небудь знаходив? Мені раптом схотілося запитати його про це, що я й зробив уже за порогом нашої кімнати.
— Знаходять те, що гублять, — повчально сказав Комаров. — А що не гублять, то не знаходять, правду кажу, мала?
Останнє вже стосується нашої секторської красуні Люсі. Вона гарненька, але бездарна. Проте ця обставина ніскільки її не засмучує, хоч усім нам доводиться потроху за неї працювати. Бо як відмовиш, коли на тебе дивляться благально такі чисті блакитні очі, коли винувата усмішка така промовиста… Але Люся не любить, коли її називають «ма¬лою». Вона вважає себе страшенно дорослою і самостійною. Ця думка мирно вживається з частим прохальним поглядом. Той погляд до всього ще й безжурний.
Сьогодні я вперше позаздрив Люсі, як півгодини тому Комарову. Проте Магда вважає мене теж бездарним. Бездарним в умінні жити на цьому світі, у вмінні любити це життя, відчувати смак до нього, відчувати повнокровність… «А що, як я справді не опанував цього мистецтва?» — раптом зринає думка, що змушує мене здригнутися. Якщо це справді так, як каже Магда, то кепські мої справи. Тоді мене не врятує ніяка квартира, навіть якщо трапиться диво і Кавунін захоче щось для мене зробити, тобто зробить те, чого я сьогодні маю в нього попросити. А я таки маю і гаяти дарма час не в моїх інтересах.
З цим усвідомленням я й устаю з-за столу. Це перший сьогоднішній вчинок, продиктований внутрішньою необхідністю.
— Ти в буфет? То візьми мені цигарок, якщо є, — каже Вадик, — і пачку печива, будь ласка. Будь-якого.
Я мовчки беру гроші. Киваю головою. Йду. Виходжу. Признатися, куди йду насправді, сили не стачило. Тому, що за моїми словами постали б запитання, особливо в жіноцтва.
До кабінету Кавуніна, нашого начальника КБ, дванадцять кроків.
2Кабінет нашого шефа всуціль завалений паперами, рулонами ватману, стіну підпирають креслярські дошки, коло дверей примостилася блискуча залізна рейка. Його самого, маленького вусатого товстуна, здається, не видно з-за того безладу. Але мені відомо, що то не безлад. Якщо спитати, він відразу пояснить, навіщо кожен з цих предметів у його кабінеті, як пояснював недавно якійсь черговій комісії. І комісія повірила — все це вкрай необхідне для роботи, навіть рейка незабаром піде в діло, хоч вона лишилася стояти на своєму постійному місці, як і рік тому.
Михайло Петрович радо підводиться мені назустріч. Він взагалі всім радіє. Здається, що немає такої людини, якій би він не зрадів, не попросив поділитися якоюсь ідеєю, думкою, або викласти свою. Він чекає наших ідей, як спраглий краплі води, і хлопці часом навіть вдаються до кепкування — йдуть до шефа із наперед заготовленими помилковими чи й одверто фальшивими ідеями. Та шеф уперто не помічає цього, він терпеливо пояснює, в чому котрий підлеглий помилився, і радіє, коли той каже, що зрозумів свою помилку.
Іноді мені здається — любий шеф просто кепкує з нас. Він знає наші наміри й охоче веде гру, поступово домагаючись невидимої переваги. Одного прекрасного дня він усіх нас накриє мокрим рядном або просто відкриє, що хитрував, отже, був розумнішим за нас. А коли це не так, якщо гри немає, то чи справді він такий наївний? Чи, може, наївність — то лише вершина айсберга або я чогось не помічаю чи не тямлю?
Він підвівся мені назустріч, сяючий і, безумовно, радий моєму приходові. Вийшов з-за столу, щоб потиснути руку. Мені навіть стало соромно, що ось-ось маю обманути його сподівання. Але відступати пізно, я переборюю бажання зварганити щось несусвітне, що зовсім не стосується справи, з якою сюди прийшов, яка муляє із самого ранку, від сьогоднішнього майже безмовного нервового сніданку.
— Слухаю, Андрію Платоновичу, — тепло каже шеф. — Сідайте. Маєте якусь ідею?
Я довго вмощуюсь на стільці, той противно скрипить, ніби ось-ось має розвалитися піді мною. Кілька секунд слухаю, як нахабно голосно дзижчить муха десь під стелею. Краєчком ока вловлюю, як пожовтіла кленова гілка, що зазирає у вікно шефового кабінету. Так, надворі вересень, на порозі справжня осінь, у мене теж колись буде своя осінь, але я не певен, що матиму з чим її зустрічати. Взагалі, єдине, в чому я зараз певен, — це моя присутність в цьому кабінеті. А ось в її необхідності — навряд.
Крутиться у мене в голові химерна загадка: «Хто біжить швидше всіх, але не добігає до фінішу?» Відповідь: «Той, хто імітує біг на місці на тренажері».
«Але чому він до фінішу не добігає? — зненацька думаю я. — Він же злізе чи зійде з того тренажера, неодмінно зійде».
До того ж, загадка, продукт Вадикового гумору, надто сучасна, незугарна, така собі хохмочка. От, згадалося… Я такий бігун? Ні, ні. А чому? Не хочеться говорити? Піти до біса з цього захаращеного кабінету? Зробити всього дванадцять кроків коридором, ну, ще до дверей тут в кабінеті, і в нашому секторі.
Я раптом побачив такого бігуна, що біг на місці, але то був не я…
Кавунін дивиться вичікувально, навіть підбадьорливо, його довгі руки зовсім близько, посеред стола. На вказівному пальці правиці поруч зі шрамом невеличка чорнильна плямочка. Мені взагалі щастить сьогодні на плями, тільки їх і помічаю, а згадую всіляку чортівню.