Десь за вікном гудуть наші цехи. Гахкає водозабірник, скидаючи чергову порцію води. Мені раптом захотілося туди, на повітря, постояти хоч би коло башти водозабірника, подивитися на тугі водяні струмені та дивні миттєві веселки, які вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабінеті, наповненому паперами та ідеями. Але господар кабінету чекає, і я мушу нарешті спромогтися на слово.
— Михайле Петровичу, — починаю важко, ніби віз старезний рушає. — Сьогодні п'ять років, як працюю у вас.
— Ювілей, отже, — добродушно посміхається шеф. — Тоді вітаю, колего.
— Дякую, — бурмочу, не знаючи, що говорити далі, — своїм тоном він геть збив мене з пантелику.
— Це все, що ви хотіли мені сказати? — виручає господар кабінету.
— Ні, — квапливо підвожу я очі. — Ви… ви обіцяли, що… — я затинаюся на хвилю, — що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… — затинаюся знову, — власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.
— Он як? — вкрай здивовано мружить очі шеф. — Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…
— Так, саме з директором, — брешу я.
— То йдіть до нього.
— Я думав, я гадав, що ви…
— Чим же я можу вам допомогти? — каже шеф. — Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.
— То в мене нема ніякої надії? — підводжуся, і стілець знову противно скрипить.
— Чому нема? — встає шеф. — Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… — шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.
ЗКоли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледів здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчі? Я поволі підійшов до Вадика, недбало кинув на стіл сигарети, пачку вафель, сів на своє місце.
— Комар, — намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав я. — Тебе шефуньо, — вкладаю якомога більше іронії в це слово, — викликає.
— Ти що, був у нього? — витріщився на мене Комаров, навіть не пробуючи пригасити цікавість.
— У коридорі зустрів, — збрехав я.
Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловік. Ось у кого ніколи не бракує ідей, думок, пропозицій. І ще — впевненості. На всі випадки життя.
— Що з тобою, Андрійку? — зненацька спитала Олена, і погляд її великих сірих очей я перехопив на собі.
— А що зі мною? — знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у німому запитанні.
— На тобі ж лиця нема.
Вона дивиться так жалісливо, що мені хочеться вибігти з кімнати. Виходить, я нікудишній конспіратор, якщо все написано на моєму носі. А я ще й до буфету заглянув — і Вадикове замовлення виконав, і ніби заспокоївся.
Та зовсім заспокоїтися так і не зміг упродовж цілого дня. Робота не йшла до рук — ні за столом, ні біля кульмана. Я вдавав, ніби щось роблю, чимось займаюся, аби лише не розмовляти з колегами. Оленка, правда, перестала дивитися жалісно, певно, відчула, що мені це неприємно. Якщо вже на те пішло, то, навпаки, я завжди шкодував її. Бо мені відомо, що в неї вдома, крім двох миловидних діток — хлопчика і дівчинки, є ще й п'яничка-чоловік, який то вирушає в далекі мандри по великі заробітки, але так нічого й не привозить, то влаштовується на роботу в нашому місті, то йде торгувати на ринок. Знаю це не від Оленки, мені розповідала Стольцева із сусіднього відділу, я ж мав необережність якось проговоритися Вадикові, він Люсьці, а та якось отак собі безпосередньо в присутності цілого сектора поспівчувала Оленці. Оленка нічого не сказала, здається, навіть віджартувалася, що такий вже вдався її чоловіченько — непосидючий та бурлакуватий.
Одначе тоді, вже після недолугого Люсьчиного співчуття, коли, здавалося, інцидент вичерпався, й Оленка не надала йому майже ніякого значення, я випадково поглянув У її бік. І вкляк на місці — очі струмували таким нелюдським болем, що самому хотілося кричати. Я майже фізично відчув Оленчине страждання. Несподівано з'явилося співчуття до цієї тихої, не дуже вродливої жінки, якій судився такий тягар. А втім, чому судився? Не розлучається ж вона, отже, любить свого непутящого? Хоча з іншого боку — двоє дітей… Я не знав, як їй поспівчувати, чим допомогти, мій погляд говорив промовистіше за всякі слова, та Оленка вже опустила очі, ті самі сірі й непомірно великі.
Відтоді почуваюся винним перед нею. Я свого роду боржник, але, як сплатити цей борг, не знаю.
Я сидів, потім чипів коло креслярської дошки, а життя хоч і рухалося із черепашачою швидкістю, проте не стояло на місці. Невдовзі після обіду воно принесло телефонний дзвінок од Магди. Мене покликав за перегородку, де був кабінетик завсектором, Петро Левчук, наш безпосередній начальник, мій ровесник, учорашній сусід по столах.
— Слухаю, — сказав я дерев'яним голосом.
— Ходив? — спитала трубка спокійним Магдиним.
— Ходив, — я намагався говорити теж якомога спокійніше, безжурніше навіть. — Ти звідки дзвониш?
— Ну і як? — зігнорувала дружина моє недоречне запитання.
— Що ти маєш на увазі? — спробував я виграти час.
— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — на тому кінці дроту вже чулися металеві нотки.
— Власне кажучи, поки що неясно… Але…
Настала довга тягуча пауза. Петро зосереджено сопів над якимись паперами. За диктовою стінкою весело щебетала Люська, за вікном тріпотіла на вітрі тополя, приглушено шуміли цехи, а я все мовчав, хоч розумів, що ця обставина навряд чи на мою користь. І не помилився.
— То я слухаю, — убивчо спокійно порушила тишу у дротах дружина.
Не в силі вичавити якісь слова, я дивився, як поступово біліють пальці, які стискають трубку.
— Тобі нема чого сказати? Тоді скажу я. Ти нікуди не ходив, бо сміливості маєш на ламаний шеляг.
— Неправда. Ходив і розмовляв.
— Але нічого не добився… Знову жував слова, і Кавунін не збагнув, чого ти хочеш?
Я зиркнув на Левчука — чи не чує він цієї тиради? Уперся поглядом в папери, не розбереш.
— Давай відкладемо розмову, — сказав я. — Вдома все поясню.
— Навіщо? Мені й так усе зрозуміло.
Дружина поклала трубку, я ще довго слухав гудки, тим часом дивився за вікно, потім теж натиснув на важіль. Ця розмова була ні до чого. Щось у мені обірвалося й покотилося вниз, а я не в силі був збагнути — що.
— На футбол ідеш? — спитав Левчук.
— Ні, — квапливо відказав я. — У мене справи.
Уже вийшовши з Левчукового кабінетика, я подумав, яку б таку справу знайти, але в голову не приходило нічого. Робота не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не підженеш, не витравиш із себе порожнечу після цієї розмови.
Я побалакав з Вадиком про кіно, в яке він учора ходив, розповів, що я читав щось подібне, ось лише назву повісті не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.
Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповідала про відпустку, мандрівку в гори, всілякі придибенції, які трапилися з ними, ночівлю за дощової погоди, коли зірвало намет, і вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо ті страшенно скрипіли на вітрі. «Як стільці у кабінеті Кавуніна», подумав я. А Олена далі казала про те, що все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.
— Ви мандрували самі?
— Так. Діти були в моєї мами.
Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з'єднував і роз'єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втра-пити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.
«А може, це розуміє й Оленка», — раптом здригнувся.
З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки — передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш, ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.
За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй — наліво, а мені — направо.
— Чао, — махнув я рукою.
— Усе буде добре, — сказала Оленка.
— Авжеж, — легко погодився я. — Наші сьогодні обов'язково повинні виграти.
— Які наші? — не зрозуміла вона.
— Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? — за-пропонував для годиться.
— Мій Петро теж, либонь, уже там, — сказала Оленка. — Ну, біжи. Ні пуху, ні пера!
— Ні риб'ячої луски, — пожартував я. — Наші обов'язково виграють.
— Усе буде добре, Андрійку, — повторила Оленка.
Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді — то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?
Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намага¬ючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.
4Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.
Коли відверто — уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз — той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?
«То чого ходити?» — подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.
Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов'язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.
Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.
— Тю, навіжений, — сказала тітка-контролер.
— Уже встиг очі залити, — осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум'янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.
— От побачиш, буде якийсь новачок, — рубав повітря волохатою рукою його сусід. — Може, й новий легіонер.
— Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, — не погоджувався рум'янощокий. — Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.
— Любить — не любить, а треба ставити.
— Краще не ризикувати, — вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. — Гра відповідальна, має бути реванш і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз уні-версал.
— Тоді знову в захист Кулиняка? — копилив губу сусід. — Значить, захищатися, коли треба вигравати?
— Я цього не сказав…
— Дозвольте, — втрутився я.
— Чого тобі? — рум'янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.
— Ось, — простяг я квиток.
— Ат, — махнув він рукою. — Хіба тобі місць бракує?
Вільні місця були — і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.
«Ат, який з мене вболівальник», — подумав я і поліз нагору.
Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю — універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?
Ще через хвилину, може, дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що ко-манда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам-самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо — і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку — там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м'яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, — усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом, і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі набік. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.
У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.
— Хай йому грець!.. — почулось майже біля самісінького вуха.
— Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?
— Прибавлять обертів, ось побачиш, — відповідали зліва. — Наші бережуть сили. При-гадай, як Добрич міг легко переграти того другого.
— Тоді чого ж не переграв?
— А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?
— Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені не до смаку, — втрутився в розмову третій голос. — Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.
Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п'яти.
«Робітник, — чомусь подумалось, — токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»
Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього — гри, прикидання, удавання.