Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї. \
...А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а з боку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця я с н і с т ь?
І туманіють глухі заулки нашої республіки.
...Раптом вітер стих...
На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков 7.
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
—...Це — перед смертю... Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов... Аде дивись, Маріє, на нашу сучасність... з XXV віку... Пам’ятаєш: Домбровський 8, Россел9, Делеклюз 10...
... Пауза.
Потім додав ще:
— Християни мають своє Євангеліє. І ми... Так, Маріє... Я знаю... чого ти не була... моя.
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
...А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна — поруділа, а гірські трави зів’яли. Все-таки пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів’яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:.
— Ну що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станції урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.
Стіни дивились сіро й похмуро. Вадим догоряв. Кімнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
...Уночі Вадим почав ловити руками повітря.
Марія підійшла до ліжка.
Гпобачила раптом у Вадимових очах гарячий день» Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не Може. /
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
— По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила...
...Те, що вона промовила, здавила тиша.
...І тиша запахла сосною.
Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ, на схід.
Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.
В синій ночі не було видно, як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячів праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
На далекій цегельні кликалй нічну зміну:
— Ту-у!
ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА ІПовітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п’є чай з блискучого самовара.
Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар:
— Ш-ш!
ї зимою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
. Це, тиха надмрійна пісня обивательського щастя. .А апогей його — канарейка в клітці.
...Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.
...Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.
І каже він, зітхаючи: ,
— Да, шерочко.
...Коли злізти на гору, там монастир. Покрівський зветься, а не долізти до монастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака *.
Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
И
Біля воріт написано: «В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм». ,'
...А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) декламує з Чумака:
Безнадійно. Є надія:2 ось, на цьому бруку;. Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в монастирі церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
...До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих.— М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
— Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
— Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.
Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову. -
Отже,- в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же,
3) Мура (останні дві — Бобчинський і Добчинський 3: зріст),
4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в монастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніального міста. Зимою сторонніх мало.
А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі... Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця...— Д’ех, моя коханко. Дай візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
...Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно!
...А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано:
«Товаришка Же за буйство».
На червоній написано:
«Товариш Андре за»... (далі розвезено пальцем).
...Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає:
— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.
Тоді Мура каже:
— Ах, моншерамі, це ж моветон 11.
Розшифровую:
Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває.) Так міркує нацсправа, мов уюн (це, здається, в Каутського4), а на мову — плювать. «За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!»
Але Іванов каже:
— У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так.— Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер — це Іванов.
Це, звичайно, щодо публіцистики.
„..Ну-с.
Же — циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова:
— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
— Щоб оселедців більш не купували. Досить. Можна жити скромніш.
...У монастирськім саду гримнув традиційний соловей» За монастирем заграло сонце в рожеві сурми,
Мура каже (промова в ніс):
— Ан-дре. ч
Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все.
Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій.
Тут і кінець другому розділові.
III
Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю. Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк. Над монастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.
Андрій каже:
— Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось.
— Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко... Варварушко... Ні в якім разі й баста. Ну-с...
Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу.
Навздогін йому сміх:
— Ага. Приспічило!
Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це — поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суетиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.
А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає.
Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:
— Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось...
І виймає з кишені Шевченків портрет.
— Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише різні пісні, скажемо, та інші прозвідєнія.
...Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.
...Да, ще про Гордієнка не казав.
Добре, скажу.
IV
Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — «педантична пунктуальність»: слова Бобчинського чи Добчинського — не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому 5, завжди виголений і свіжий, мов хлоп’яча ковзалка.
...Це з його записної книжки:
...«Підвідділ гоління» (підсумок за п’ять років) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99— у кімнаті; з цих 99-3— порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився в місцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5— в отряді: цилюрник одступав з Червоною Армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчення англійської мови для ознайомлення з тред-юніонами 6 в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д.
...З другої кімнати чути:
— Товаришу Гордієнко.
Він підводиться й резонно підкреслює:
— У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе.
А Варвара підслухала:
— Варваро. Йдіть-но сюди.
Варвара незадоволено:
— Можете виражаться: товариш Варвара.
...Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
— А ще комунія... Тьху!
А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.
...Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
V
П’ятий розділ пишу, заплющивши очі:
с.Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники сти^ хають — це злодії... А потім посунули стовпи, за стовпами — шинки... А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив... А далі ще станція, а за нею корчма... за лісами оселі, за оселями туман... І знову чути дзвоники...
...Це ж до чого? — Так собі.
...А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував. ^
...«Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться».
...Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролітає весна, іде літо.
Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.
А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коро-стевих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще «вати» й «вати».
Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому 7„
Іванов каже:
— І в Пітері б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
— Пітер — цитаделя революції, й форт його — Кронштадт 8.
...А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
— Так і треба. Буде знати, сволочишка.
В комуні «сволочишка» — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєщ в благоволєнії».
...Коли всі сходяться — гармидер.
Мура кричить:
— Ан-дре!
...А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.
Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —
— Агов!
Мура з апломбом:
— Не агов, а альо!
Всі:
—, Ша!
— Ша!
...Тиша.
Андрій голосно:
— Агов!
Комуна:
' — Агов!
Потім від телефону урочисто-натхненна промова:
— Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці..,, Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського 9 лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
В комуні крик:
— Слава!
— Слава!
Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:
— Чуєш, сурми заграли.
— Слава! Слава!
„.А потім сідають пити чай.
«„.Монастирський годинник.
— Бов! Бов!
Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.
Ой буде горобина ніч! Буде!
...Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».
...Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.
Же:
— Іване! Подивись — гроза.