— Не мішай, Же.
Мура натхненно:
— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б мо-лонню послала сюди.
...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили.
За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.
Же язвить: і
— Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й ані-бали лібералізму»?
Гордієнко спокійно відповідає:
— Здається, записано... (виймає записну книжку)... Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна 10 (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.
Іще говорить спокійно:
— Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель 11 і Ернст Мах» 12 — є розділ теж із книги Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» , Держвидав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» 14 написано... зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.
Кімната не витримала — регіт.
Гордієнко спокійно п’є чай.
...Гроза йде.
VI
Валентина... ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих.— М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки черво-ноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання і т. д.
...Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала:
— Нещасний прикажчику... Геть комбурів 15!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в монастирі дзвонили до вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому. '
Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило каледінським 16 снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:
— Ать! Тва! Ать! Тва! ,
Іноді Же каже:
— А .може, пісень не треба?
Комуна в регіт:
— Браво! Же соромиться обивателів.
Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить із волості Валентина. До Іванова:
— Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
Іванов:
— Кажи тут.
Валентина мнеться.
Звичайно, Андрій схоплюється Її кричить несамовито:
— Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн» Я все мушу знати. Це свинство.
(.„Андрій безпартійний.)
Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися»
Підхоплюється Же:
— Як це орієнтуватися? Ану?
Вмішується й Мура.,
— Ан-дре!
Же:
— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються»
— Що?
Крик! Крик! Крик!
...А увечері на чорній дошці стоїть:
«Тов. Же за буйство»,
...А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою.
— Мама їх розбере»
...ї знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-ком-
бІДІСИ.
...Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну.
Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жв^ві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози^ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії.
В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:
— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу, артиста:
— О Ціцероне 17! Твоїми устами тільки мед пити.
Буркотить Варвара:
— Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
Тоді Мура до Андрія:
— О мій Андріє! Який пасаж!
І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове»
...В монастирі знову дзвонять: ?
— Бов! Бов!
5 М. Хвильовий
97
Ну-с. І живе, значить, комуна біля монастиря, а в монастирі:
— Бов! Бов!
Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.
..«Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.
Прийшла старість — болото.
В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерейного життя.
...Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.
Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.
...А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце.
Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, вів на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку.
А в комуні чути:
— Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте,4 завтра починається тиждень заготовки палива!
Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.
Підійшла Валентина:
— Що з тобою?
Підлетіла й Же:
— Товаришу капітане, що це ви так довгенько?
Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:
— Друзі мої... винний... їй-богу, винний... Погода проклята.. осінь проклята...
Же закричала:
— Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!
Біжить комуна:
— Що там таке?
А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» 18 оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав... а тут, як нарочито, дощ дрібний... та нудний.
...На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за...» (далі розвезено пальцем).
А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки» На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:
— Агов!
Звичайно, Мура виправляла:
— Не агов, а альо„
— ...Агов! Слухайте, комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію...
Же* перебиває:
— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію? За вікном дощ, а в монастирі:
— Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осінь.
Прийшла зима.
...Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт. ...Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці. ...Здрастуйте, мої веселі сніжинки!
...Здрастуй, моя юність-метелице!
Пружисте тіло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.
Вікна злегка помережало лідяшками.
За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг.
Шум. Гам. Крик.
І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
...Але —
— другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».
1 рішила робити операцію. -
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.
Підходила Варвара й питала:
— Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія?
Валентина:
— Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства,
Валентина:
— Не те, Же, ннне те, Мммені ннне того...
...Ну-с... Іще два тижні:
Туп! Туп!
ь..Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
„.На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — «пунктуальна педантичність».
Мороз кричав:
— Ан-дре.-
I хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове.
А Андрій розсипав у степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— 'Слава. Слава. Слава.
...А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі,мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
...Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.
Одступає монастир усе далі й далі — назад. їдемо в снігову даль.
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.
НА -ОЗЕРА...Коли твій човен покинув осоння й захлюпотів під парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишів), тоді ти помічаєш раптом, що небо ніколи не буває таке хрустально голубе, як у серпні. І саме в цей момент життя запахне вранішнім запахом і ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодості?
Колись, мільйони років тому (чи то був сон?), тебе тривожили очі якоїсь романтизованої дівчини, і ти йшов у білий сад, ішов похитуючись, мов п’яний,— така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарі першого неповторного кохання. -
Але хіба ти думав, що все це ніколи не повернеться, і тільки раптом (під парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вітром промчаться спогади? Хіба ти думав?
Так уклонись же цьому хрустально голубому небу, що зробило бурю в твоїй душі і хоч на мить вивело на загублені доріжки твоєї юності,
А втім життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б’єргалці 1 й нюхає^ тютюновий дим за чашкою пива, другий фліртує десь з радянськими «мадам»,, третій мліє біля самовара й радіо-рупора' останньої конструкції.
Я відпочиваю на полюванні, і тому покраса незнаних світів мені також' відома, як і всякому фламмаріону2;
В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече _ремні патронташа, ягдташа й рушниці і кличу свою суку Не лі. Собака добре знає, в чому справа, і починає'хвилюватись: лізе до мого обличчя, з вдячністю лиже мені руки й верещит Тоді я одчиняю двері й дивлюсь на свого ірландського сетера. Але Нелі не піде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.
— Що з вами? — запитую я.— На якій мові ви говорите? На мові паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумію вас? О, безперечно! Сеіа ?а $ап§ йіге! 12
Нелі робить кілька плижків по кімнаті. Тоді я рішуче кінчаю з цією церемонією й іду з дому.
На вулиці ми беремо візника, і за півгодини я вже за городом, на товарній станції. Сюди подадуть дачний потяг на степові півстанки, і за кілька хвилин мй остаточно розпрощаємось із шумом міських вулиць.
І вже тут, на дальньому пероні, я починаю перероджуватись. Я забуваю сіреньке життя сіреньких болів і турбот і пізнаю інший солодкий світ. Мені так легко на душі, нібито я ніколи не знав тоски й терзаній. Дух моїх прадідів оживає в мені, і я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вільний степ, тихі задумливі озера, пісні на чумацьких дорогах і сміх безтурботних селянок.
Коли ми з Нелі приїжджаємо на станцію, там уже давно бродять ватаги мисливців, і давно вже верещать родичі мого сетера. Із степу летить бадьорий надвечірній вітерець і хвилює мені ніздрі. Нарешті подають потяг, Г я лізу в мисливський вагон. Нелі махає хвостом і дивиться на мене ласкавими очима. Я розумію, в чому справа: вона просить допомогти їй забратись на верхню полку.
— Добре! — кажу я й підіймаю її.
У вагоні стоїть неймовірний шум. В одному закутку співають старовинних козацьких пісень, у другому —якийсь мисливець розповідає анекдоти. Тоді мені прокидається вовчий апетит, і я розгортаю пакунок.
— Ей, держи! Держи її — кричать мисливці: то пробігла вагоном якась дівчина.
Нарешті потяг рушив. Перед очима промайнули кіоски, баби з яблуками (у вагоні страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилітає в степ.
Коли місця біля вікон зайнято, я виймаю з ягдташа Гора-ція3 й перегортаю сторінки. Мій епікурейський4 настрій цілком відповідає віршам римського поета. Іноді я беру з собою тургенєвські «Нотатки мисливця» але перечитую в них тільки ті абзаци, де автор малює природу. Діалоги я обминаю й обминаю все те, що не відповідає моєму настроєві. Навіть на полюванні я не црислухаюсь до так званих «серйозних» розмов, і все, що я спостерігаю там, все воно світиться крізь рожевий димок моєї безтурботної епікурейської уяви. Сьогодні субота, завтра день відпочинку, і я тікаю від людей.
— Пробачте мені, дорогі друзі,— думаю я.— Але дозвольте забути про вас.
Потяг розриває простори й летить. Нарешті я бачу, що біля, правого вікна звільнилось місце, • і я поспішаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, і спокійні кургани стережуть спокій безмежності. І
Тоді надходить задума, і переді мною виростає наш посьо-лок, батько-мисливець і той прекрасний вечір, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання.' Пам’ятаю, ми приїхали на луки вночі. Я думав, що це «Бєжин луг» ь. Десь хропли коні. Наша підвода зупинилась в комишах. Кобилу випустили на пашу, а самі лягли на віз. Я довго не спав. Були мільярди зір, і я довго мріяв і дивився в небо. Потім я заснув. Сон був короткий і тривожний. А розбудив мене постріл с Батько вже стояв у комишах і зустрічав вранішній переліт. Парувала ріка, й десь загорався світанок. Пам’ятаю, я хотів тоді умерти — так прекрасно було й так билось моє молоде серце.
Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилі, посьолок навіки зник з мого горизонту, і мені залишається тільки згадувати їх. Та й згадувати мені треба обережно, щоб хтось не помітив. Моя путь, уже теж заламується до могили.
Нарешті потяг затримує ходу: попереду нас перша вілла й півстанок. Я одриваюсь від скла й сідаю на своє місце. Нелі положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливці й біжать до дверей. Потяг зупинивси.
— Вілла Стаховського! — кричить кондуктор.
Вилітають постаті — люди, собаки, вилітають клунки,
і знову свисток. Потяг рушив, і знову біжать поля, луки й обрії.
На кожному півстанку лишається кілька мисливців. Що далі, то’ більше порожніє вагон. Я їду на дальній піветанок, на лиманські озера.
Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять і сторонні люди). Тоді я звертаюсь до них, і ми^ перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, і я почуваю себе ніяково, бо мені вже здається, що я в їхніх очах зайва людина, яка зовсім непотрібна суспільству і т. д. і т, інш. Але я поспішаю одігнати від себе ці думки й переконую себе, що це зовсім не так.