— Ах ти, сукин син! — у безсилій злобі прошепотів я й, до божевілля обурений, почвалав на голоси, що вже метушилися біля підвод. Облава скінчилася, й мисливці зносили трофеї.— Ах ти, сукин син!
Уявіть же тепер, в якому настрої я повертався додому, коли ми знову проїздили сиротливі озера з поріділими комииїами і коли раптом невеселий лісовий ландшафт закутало в мжичку дрібного осіннього дощика.
БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ ІЮхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат!
Товариші!
Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину 1!
Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.
Підпільний ревком.
Д’ех! Мать твою бог любив!
І тут же Юхим подумав про Мазія:
— Так... Розумію... Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку.
Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків.
Це було вдень.
II
Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.
Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльо-зився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з міських будівель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби...
6 М. Хвильовий
161
Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.
...Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливості.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків.
...І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:
— Ну, єсть плакат!
— Що кажеш, Юхиме?
Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
— Кажу — прояви себе!
І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі:
— Це можна... Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
— А не брешеш?
— Навіщо брехати?
— Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний?
— Згодний.
— Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.
...Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно.
Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо.
Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж.
Не голубіють дні.
Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.
І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті.
Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душі.
І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути. ...Окупація — слово не наше.
Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові.
«Разговори розговарювали».
Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше.
Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих.
Сказав один:
— А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це неспроста.
Юхим наставив вухо.
— Невже і він прочитав плакат?
Гм!
І чогось образився:
— Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?
Регочеться санітар:
— Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував?
Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:
— Перехрестись. Який мінє антирес?
— Та хто його знає! Мазій чоловік темний...
А другий розповів:
— Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь — щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? — «Могилу,— каже,— рив».— «Це уночі?» — «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!
— Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.
— Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку.
Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
— Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло.
Юхим поважно взявся в боки:
— Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було.
А потім пожартував:
— Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша...
Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.
— Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзительной.
Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
...А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
...Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса.
Не чекали й смерті — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
Отже, праця на дві зміни.
Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
...Мазій і Юхим теж.
І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
Душить труповий дух.
Не чути сміху в палатах.
Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.
...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
— Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
— Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
...Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадила («Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать».)
Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!»
Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
— Що вам требується? Оліум ріціні? 14
І регочеться.
— Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
— ...У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
с Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються. ...Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів.
— Ну, що? Може, передумав?
Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, від трупового духу заморока найшла.
— Згарбаємо — не писне!
Юхим хвилюється:
— Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной!
Одрубав Мазій:
— Не віриш, то йди!
Заблимали очі:
— Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогодні?
...Увечері зійшлись біля Оришчиної кімнати.
— Все готове?
— Все.
Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
Пішли до Оришки: поки стемніє.
Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском.
В Оришки не очі — поросята кувікають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує:
— Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
— Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
Від борюкання кімната повна спеки. Оришка, мов сонце, що за обрій перевалює.
П’ють воду, прицмокують.
Потім відпочивали.
Каже Оришка:
— Чого ти, Мазію, такий непривітливий?
Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять.
Мовчить* Як пугач.
— Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, і проглинула:
— Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
...Ще пожартували.
І от вечір провалився в темряву.
Юхим загортався:
— Мабуть, ходім!
Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
«Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела».
От...
Та, бачите, надворі гомін глухий пішов.
Наставила вуха.
Оришка:
— Кличуть... Неначе як хворих привезли.
І крикнуло за вікном:
— Виходь!
Юхим досадливо махнув рукою:
— Подаждьош, не пужар!..
...Зійшли з ганку в багно. Двір увесь шумить.
Поліз у кашкет Юхим:
— Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.
Пішли за натовпом до рейок.
о..А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.
Метушився вартовий лікар:
— Ану, хлопці, дружніш!
А хлопці й так ледве ходять.
Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м’яса. В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
— Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, за-гетьманують.
...У палатах крик:
— Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.
— Там уже наставили.
— Ну, в десяту.
— А... йди від гріха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
...Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.
— ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазій наставив свої глибокі ярки.
— Багато вас... Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.
Підбіг Юхим:
— Сматри!
Ї послав кудись у повітря «в бога і богородицю».
Пахло трупами.
IV
Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці.
ВІянуть трави біля могил.
, Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
Уранці копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
...Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі.
Інші пішли обідати.
— От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій.
Сказав незадоволено Юхим:
— Не могу я більше терпіти, вашого духу слухати.
І дивиться на Мазія:
— Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумения.
Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
...Летить під кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова.
Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі. ...Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали.
Повечеряли й пішли.
Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню:
— Ша!
А сам спотикається, як монополька.
...За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.
Борода чорна, як ніч.
У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
— Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.
Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу — багно крюкнуло.
— Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салі-дарності. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первое діло.
Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
...Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул кроків — розмірено, мов маятник.
Через плече гвинтівка.
— Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ:
— Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне. Юхим потер руки.
...Із заводу зрідка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех.
Юхим з погордою сказав:
— Катєльщики. Це тобі не село: ггідложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
...Чорти його знають: все-таки боязко.
Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Д’ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.
— Ну?
Сказав суворо й уперто:
— Отож тепер мене слухай.
— Ну?
— От тобі й «ну».
Юхим затривожився:
— Що ти такий падазрітєльной... От манера!
Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси.
— Це того?
— Та його ж.
Повеселішав.
— Бери без сумлєння.
— В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки калити^ Замжичило дрібно й холодно.
От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
— Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддержку треба.