Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
...Мазій поліз.
А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, і що ж? Як же далі?
Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.
Чули — одїхала фура.
Колеса відходили по бруку.
Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.
...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!
Сказав Юхим:
— Сволоч ти, і квит!
...Повернулись захмарені заулки„
Крюкало болото.
Підступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бігали огники.
Але то — не весело. Що тут казати — не весело.
Десь далеко за городом стогнало літо. Мабуть, умирало на чорних ланах.
...Д’ех! Не голубіє на душі!
І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро.
І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
...Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
Дощ ущух.
Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотніми бараками.
Хмари придавили одним краєм західні квартали міста. ...З города тягнулись клячі з калом.
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент.
Ішли далі.
І от — Юхим ускочив до Мазія.
— Шукають... з собакою...
Мазій спокійно сказав:
— Хай шукають.
— Ну, а як найдуть?
— Не найдуть.
...Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
— Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
— Куди там гратися... З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
— Та що таке?
Розповів Юхим: так-то й так-то — біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить.
І розривають уже голубі люди свіжу сопку.
Скрикнула Оришка:
— Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека!
Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
— Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:
— Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати» От»
.„А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли.
Із старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
— Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санітари й санітарки.
Не так. У шёренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного — мовчить.
А добігла до Мазія — загавкала.
Вивели Мазія з шеренги.
...Ех* Юхиме, Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
— Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже: — Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:
— Ну да, живого закопали.
...Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурупалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.
Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
Верби йдуть за місто'до провалля, де вмирає літо.
І от біля ями із зав’язаними руками стоять — Юхим і Мазій.
Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман,
До Юхима: х
— Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
— Ух, ти, жидівська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим.
І ...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
— Лізь!
Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман.
Де руки? Нема рук!
...Бац!
І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
Кров поточилась у листя.
Іще чути було:
— Ух, ти, жидівська пико!
...Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній.
...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.
— Лізь!
Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.
...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
...Дощ знову вщух...
свиняІЦе каже зоологія:
«...має сорок чотири зуби. 8 из (Іотезіісш: 15 йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська 1 і ще багато. І ще: зиз БсгоГа 16: дик, вепер — є в Азії, залишився і в Європі».
Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю — між іншим, а про свиню буду говорити потім.
А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок...
Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п’ять кімнат, а кімнати (назад!) — дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом,— чотири квартири: Хая, сім’я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкина. Четвертий — Пєтушков.
От.
А от припустім.
Два балкони: один вище, другий нижче.
...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... (Є такі ярки — цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю.) Двадцять кроків гримає духова музика — це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічний оркестр.
Дивлюсь —
ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
...А десь збираються їхати кудись. Під’їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор...
Так от —
під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти.
Вечір. А потім —
ніч.
— Мяу-у-у!
Садок. Із садка арія з «Івана Сусаніна» 2.1 тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, огні не огні, сумно, тоскно, радісно... І знову сумно...
Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця...
А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати:
— Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно:
— Ка-арль! Ка-арль!
Чоловік живе і він не знає, що він мавпує. Один зробить «гав» — другий зробить «гав!», бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між іншим, чом ми так любимо бабине літо? Я думаю, не тому, що ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвія нібито ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завжди струмкує.
Хая покликала й пішла в кімнату.
А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович.
— Шьо, дєтошька?
Карло Іванович «шьо» — прибалтійський акцент: «шьо». Христосик Карло Іванович, во благообразії: русява борідка, а в сірих очах смирення (вода біля латаття тихо струмкує).
Хая показала пальцем:
— Там я напісяла, візьми винеси17
Карло Іванович заметушився, спотикнувся, схопив «генерала» і вискочив.
...А тепер —
— а тепер Хая лежить на канапі. Карло Іванович, коли розсердиться — «Ах, ці жірні шеншіні...» (здається: жірні жен-щини всюди, навіть, де цвіркун точить крильця, навіть сняться — всюди... жірні шенигіні..»)»
Карло Іванович увійшов з порожнім «генералом» і поставив його обережно під кровать.
І сів... і не сів...
Хая сказала суворо:
— Іди. Можеш іти. Можеш сьогодні не приходити.
...Коли б’ються півні, а потім один тікає, тоді одному чуб
настовбурчений. Так і Карло Іванович.
Карло Іванович пішов, він не розсердився, стримав себе, тому що він північний чоловік, а на півночі довго холодно.
А прийшов сюди через півгодини (на п’ять хвилин) Райський — живе за стіною. Райський прийшов сказати:
— Єрунда!
Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стіл, спеціально, стоси.— Я здихаю! — Єрунда. З жахом: — Що ви робите? — Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згоріли, тоді вилетіла з них літера «з», поширяла над землею й сіла на своє одвічне місце. І пішло звучати в другім таборі:
— З-з-з-з-з-з-з!
— З-з-з-з-з-з-з!
Звучить холодно, уїдливо, одноманітно...
Райський мовчить. Більше мовчить. Коли висловиться —
— доклад по питанню... Докладач т. Райський.
...Хая взяла за руку, а потім на вухо, а потім лукаво:
— Правда?
Похмуро:
— Так...
Тоді Хая розвела руками:
— А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок».. Ну й Яблучкина!
І ще про Яблучкину, жінку (чи як там?) Райського. А потім грала очима:
— О темпора, о морес! * Де нравственість? От візьміть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: мені що? Сьогодні один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити?
І брала його руку й трошки томилась:
— Я не можу! Я так не можу!
...А Карло Іванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно — прислухається, хвилюється, а коли говірку чути, Карло Іванович сальтоморталить по-цирковому: заложить ноги в залізні перекладини балкона, а тулуб і голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в голові кружляє, упасти — розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче) : чи не прийшов хто, а як прийшов — що таке?
...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця, а потім симфонія в саду «Гастроль».
...А хтось поїде кудись: під’їде до семафора, а далі ще семафор, ще семафор...
II
Далеко на півдні замислилось море. Далеко-далеко Ялта — порт. Морські купання, і море пахне, і виноград пахне, а грона з винограду на взгір’ях. Виноград у листях, і тільки зрідка соковито на сонці блищить.
Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту проміння.
...Тут Лівадія, Оріацца, Алупка3, тут у старовину генуй-ська4 оселя з далекої Італії... Пахне тютюном, дурманить тютюном...
Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» — спокійні, задумливі татари... І гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах 50.0
Відпустки дають у травні, в червні і коли вже стиглий виноград.
Хая чекала на свіжий виноград і була ввічлива до Карла Івановича, рідко тривожила його з «генералом».
А виноград «скоро поспіє»...
...Ранок, ще рано: пів на одинадцяту. Вікна на захід, сонце на сході. Сонце зійшло, але не видно: на тім боці.
...Нарешті прокидаються, прокинулись. Нарешті — стук: це шофер.
До Зої увійшов шофер. Каже:
— Дозвольте посидіти. Ще не підвівся... совбарин.
Це про Райського — за ним приїхав.
...Минуло ще півгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:
— Мабуть, піду... постукаю.
Іде й каже незадоволено.
— Атвєтствєнной... гіпо-по-по-там.
...Єсть воли волов7яча шия — Райський. Шофер не заїкається; гіпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гіпо-по-по-там.
Нарешті прокинувся, умився. Поїхали.
Тоді до Хаї постукав Карло Іванович:
— Дєтошька, ті не пайдьош на шлюжбу?
І чути незадоволений голос:
— А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?
І тихо (про себе):
— Остолоп!
Навшпиньках от дверей Карло Іванович» Але Хая кричить:
— А молока, мабуть, не приніс?
Дійсно, молока не приніс Карло Іванович» І кидається від дверей Карло Іванович»
...З усіх ніг! З усіх ніг!..
Але напроти Пєтушков: теж на службу.
— А-а-а...
В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощі лелека вбирає в шию голову і нижче. Так Пєтушков.)
Конфетно, карамельно посміхається і руку плавко й обережно:
— А-а-а...
Карло Іванович ухилився:
— Ах! Залиште!
Біжить, побіг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельно посміхається і чимчикує на службу.
В дорозі:
— А-а-а...
І сюди, і туди безцвітний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. І от —
— служба.
А потім (нарешті) —
— столовка.
Хитає беззубим ротом (він не старий), каже:
— Ми з Григорій Федоровичем...
«Ми пахали»... Це з наркомом. І так думають: тут — відповідальний там, там — відповідальний тут.
Тому:
— служба, і служба «а-прима» 18.
...Коли Пєтушков побіг, прокинулась Яблучкина»
Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками — ходить. І Яблучкина теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках — і там собака, і тут собака:
— Грр! Гав! Гав!
— Грр! Гав! Гав!
Але паркан.
На Миколаївській церкві годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.
В квартиру увійшла уборщиця. У борщи ця становиться так: між двох дверей — Хаїної й Яблучкиної.