На повороті почули останню міську пісню: трамвайна путь розлетілася в яри й раптом плавко спланувала півколом назад. На перепутті під зеленою мжичкою дерев дрімав парк: бюст Лассаля \ стежки, алеї. Потім і він одійшов убік.— Тоді знову іскристе шосе й даль молодих лісів.
На двадцять кроків уперед ішли — мадмуазель Арйон (опе-реточна співачка з «Не ридай») і дві баришні з редвидаву 2: Тоня (так говорив студент) і, може, Дуня, може, Катя — невідомо: з нею ніхто не говорив. З ними: якийсь тип і студент — організатор вечора.
Вечір (музикально-вокально-танцювальний каламбур) на віллі «Зелений Гай», сьогодні, «на користь». Ще аіта таїег 20 прохала Сайгора сказати вступне слово на тему: біжучий момент.
Арйон ішла під рожевою парасолькою, яку ніс тип. Тоню вів під руку студент.
Тераси іподрому й павутиння далекого радіо поволі й рішуче зливалися з будівлями. І коли входили в сутінь придорожніх верб, повернулись і бачили один одномасний узаміт міста.
Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорій переложив ремінь рушниці на праве плече й закурив. І говорив — потім — про Богомольскі Болота, про крижнів, про вечірній переліт. Його руде обличчя наливалося кров’ю, і творчо, по-дитячому світилися зіниці. І знову згадував очерети, село, нирців, заячі стежки, полювання, ще полювання.
Тоді Сайгор примружив очі і зняв кашкета.
— Добре!
І сказав прозу: одкомандирує в райком, а відтіля Григорій поїде далі, на сельроботу, на село.
Підхопив:
— На село?
Григорій довго плутався в незв’язних фразах і нарешті рішив, що йому все-таки тут кур’єром веселіш, ніж десь «на задрипанках».
— Полювання — гарна річ, та бачте...
Сайгор бачив.— Сонце стояло над головою. Город відходив по шосе, а за ним плентались яри, іподром, радіо. Сизою ртуттю коливались далі.
І в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про ті ж засідання й згадав термінові пакети.
— ...Глядіть же, не забудьте однести.
— Не турбуйтесь,— сказав Григорій.
Марчик — дворняжка: літом — лягаш, зимою — гончак, дома — сторож — зірвав гаву й помчав за нею по тирсі. Тоді ж відстав пудель мадмуазель. Арйон від компанії і з кошиком в зубах пішов поруч Сайгора. І тоді ж повернула голову баришня з редвидаву — не Тоня — і чогось подивилась на Сайгора й посміхнулась тихою звичайною усмішкою. Потім кожного разу, коли пудель залишав Арйон, баришня — не Тоня — поверталась і усміхалась тихою звичайною усмішкою.
Сайгор погладив пуделя по кучерявій левиній гриві і сказав:
— Гарний пес. Чудова порода для дресировки.
Григорій, мабуть, образився за свого Марчика й подав бандитський посвист у тирсу. А коли дворняжка підлетіла, помахуючи хвостом, і показала зуби, він тут же, на шосе, примусив її служити на задніх лапах.
— Все-таки я скажу,— промовив Григорій,— не люблю я цих пуделів. Так: ні те ні се. Користі ж мало. Ну, тягає у зубах кошика, а що з того? Подумаєш, штука!
Потім із любов’ю посіпав Марчика за вуха й рушуче заявив:
— Молодчик!
Певно, Григорій був патріотом своєї батьківщини.— А породистий пес труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон.
Входили в ліс. На узліссі рожева парасолька прикрила траву: компанія сіла відпочивати. Коли підходили до них, із глибини зелені постав раптовий вітер і з шумом помчав на шосе. Сайгор і Григорій сіли праворуч.
— Сеньйоре,— сказала Арйон, граючи до Сайгора льон-ними дзвониками на скронях.— Ви цілком певні, що наш вечір пройде щасливо? В мене якесь передчуття. Знаєте?
Сайгор сказав, що він нічого не знає, що його попрохали сказати вступне слово — і тільки. Все ж інше його не торкається.
— Ах, сеньйоре, як ви індиферентні...
Тоді Сайгор підвів нервово брови й подивився кудись убік.
І тоді ж мадумуазель Арйон скинулась, показуючи рядок прекрасних зубів.
— До жорстокості, знаєте,— до жорстокості.
— О, божественна медхен 21,— вмішався довгоногий-довговолосий тип,— шпрехен зі? 22
- — Ну?
Тип закинув волосся і взяв виточену руку мадмуазель Арйон.
— Я чув! це велике! слово! товариш!».— і продекламував якусь чергову банальність надто театральним голосом0
Сайгор одвернувся й невимушено ліг на траву«> Григорій сидів далі й уважно розглядав свою рушницю. Потім розложив ладунку й переглядав набої.
Студент тихо розмовляв із Тонею й зрідка, тьмяно поглядаючи на неї, обережно клав свою руку на її білосніжне мереживо, що виглядало від сорочки до матової шиї, від тугоперсого молодого взгір'я. Тоня розширяла жваві ніздрі, шелестіла віями й бавилась руками в траві. Баришня з редви-даву — не Тоня — самотньо сиділа збоку й дмухала на «божу коровку», що застигла в неї на долоні.
З іподрому зірвався аероплан і, розрізаючи повітря клекотом мотора, закружляв над узліссям.
Тоді ж на краєвиді від города показалась крапка. Наближалась, збільшувалась, і бачили фаетон із парою вороних коней. Коли фаетон порівнявся з компанією, Марчик зірвався й полетів у куриво. Іще чути було буйний бандитський
ПОСВИСТо
Пудель одмахнувся від мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що стояв біля Сайгора біля ніг.— Спека перевалювала за гарячий полудень — непевно й млосно. Але дихати стало трохи легше. За дорогу нагартовані простори стомили, і через деякий час Григорієва фляжка була порожня.
Знову підвелися продовжити путь. Тоді Сайгор пішов до Григорія, сів біля нього і, вийнявши з бокової кишені блокнот, повертів його в руках. Тільки коли компанія з шумом улетіла в ліс і гулко залунала луна, Сайгор сказав:
— Ходім.
Пішли. З листяника чули чергову банальність.
Кричав тип:
— Майне кляйне лібе медхен, іх лібе діх зер гут 23.
Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодної мови й
плутала німецьку з французькою.
— Парле ву франсе? 24
— Уй! Уй! 25— кричав тип на ввесь ліс.
Ішли. На півдорозі до вілли бачили хлоп’яків-чабанів, бачили корів, що тріщали між дерев, продираючись на узлісся. Томилася вільха, безсило опустивши крила. А ввесь ліс жив якимсь невідомим життям. В’ялі літні мислі хмарою купчилися над головою, і було нерозгадано, таємно і прекрасно.
Григорій насвистував пісню, і від неї линула жура: і щеня, бандитські буйні посвисти були також надзвичайні.
Сайгор уперше за все літо вибрався за город із стосів службових листів, із димних кімнат засідань, з мітингових, ячейкових -ових промов, дебатів, преній, дискусій. Перший раз за все літо дихав вільним чистим повітрям» І, мабуть, перший раз за довгі роки відчував якийсь радісний біль, якусь неясну тривогу. Біль тягнув кудись на невідомі шляхи, і від болю були невідомі шляхи. А навкруги гримав день і чути було — на сопілці — тоскно-радісний гімн життю.
Виходили до соснової посадки, зрідка бачили на взгір’ях білі крила забутих вілл. І був далекий гомін.
Десь ізбоку Марчик зірвав звірину і гулко, завмираючи, помчав за нею в гущавину.
IIГригорій — не встигли підійти до вілли — захвилювався й покликав свого собаку. Поспішно зібрав у Сайгора декілька сигареток. Потім збільшив крок і забіг уперед. Сайгор думав був піти з Григорієм, але потягнуло до ставка — освіжитись від спеки нагартованого дня.
— Подивимось, що наполюєте! ,
Відповів:
— Якби ви знали, що то за Богомольські Болота — птиці сила!
І знов натхненно говорив про полювання, про крижнів, про вечірні перельоти.
Нарешті, поправивши ладунку, Григорій кинув декілька слів і хутко попрямував убік. Сайгор не злився з компанією й сам пішов до ставка» Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон і доганяв його.
— Сеньйоре! Бережіть мого Дружка. На вашій відповідальності. Чуєте?
— Чую,— голосно відповів співачці й звернув із доріжки в шелест торішнього листя.
До купальні не пішов — відчув раптом сором’язливість. Трохи здивувався своїй нелюдимості й зупинився. Дивився на білі статні фігури голих людей, що вовтузилися у воді, слухав бадьорі побідні крики мужчин і лемент — різкий, як розбите скло,— женщин. Ще раз попрямував був до купальні, але на півдорозі знову повернув.
Пішов півколом. За ним, помахуючи левиною гривою,— породистий пудель.
Сайгор гадав купатися на тім березі, де лементували підлітки. Але, коли прийшов туди, побачив, відчув: це постійна резиденція юнаків, тут кипить, горить, скаженіє кров, тут коливається голова й повно запашного туману в ній...
Сайгор хутко пішов далі й доти брів сутінковим верболозом, поки нарешті не найшов спокійного місця.
Над ставком клекотів побідний крик сотні баритонових голосів. Сонце мчало з тепло-блакитного неба і з розльоту вдаряло у води. Тоді дзвеніла поверхня міріадами бризок, і в діамантовій млості стогнали береги. Це було життя: і побідний крик, і вороні островки на жіночих тілах, і резиденція підлітків, і запашні перса, і надзвичайний політ божевільного сонця.
Коли Сайгор виліз із води, чув на тім березі, як горошив вереск мадмуазель Арйон.
— Сеньйори! Сеньйори!
Мабуть, підлітки залізли в купальню.
Від вілли «Зелений Гай» розходились доріжки, стежки в ліс, далі, де поринали в океані зелені інші вілли, інші доріжки, інші стежки. По дорозі виростали сади, парки, білі крила будівель.
І тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонію, Сайгор знову пізнав надзвичайний солодкий біль. І тоді ж світ, вся земля — буйна й радісна — поринули в цім болю. Ліс рожав загадкові звуки в безмежності. Фуркали крила лебединих вілл.
В гущавині на схід ударив дзвін на першу вечерю... Звук розрісся, потім знітився, потім пішов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потім тихо зітхнув і навіки поринув у глибині дерев.
Пудель обережно брів по торішніх листях і ні на крок не відставав від Сайгора. Подумав: чому так несподівано прив’язався до нього цей пес? І тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозиції мадмуазель Арйон, кинув пуделеві з її кошика декілька конфетних плиток.
Ах, ти! — і потріпав левину гриву.
Ще потріпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.
— Ах, ти!
Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика — цю універсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострі зуби, лизнув би руку, а то потерся б об коліна й помахав облізлим хвостом.— Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Входив під біле крило далекої вілли.
Раптом із воріт вискочила ватага.
— А ви як сюди?
Студенти, мадмуазель Арйон і баришні з редвидаву зупинилися біля Сайгора.
— Шпацірую.
— Шпацірен! Шпацірен! 26 — кричав довгоногий-довго-волосий тип, прогримів на ввесь ліс для чогось «віват» і ні з того ні з сього гаркнув:
— Іст шон цайт цу шляфен! 27
Як і треба було чекати, співачка серйозно спитала:
— Парле ву франсе?
Потім скаржились, що вже обійшли майже всі вілли, а продали всього чотири квитки.
— Я ж казала вам! Мене ще ніколи не одурило передчуття. Але це не все: обов’язково скандал буде.
Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумів і машинально дивився на її льонні дзвоники на скронях. ї було нудно.
Компанія далеко відійшла від вілли, і мадмуазель Арйон побігла доганяти її. Тоді ж Сайгор повернувся й побачив біля себе баришню з редвидаву — не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як і раніш, усміхалась своєю тихою усмішкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, і сказав:
— І ви тут?
— І я тут,— і ще всміхнулась.
З лісу кричала співачка: «Дружок! Дружок!» Але пудель, мабуть, остаточно рішив не покидати Сайгора і, залишивши компанію, знову виходив на ріжу.
Баришня з редвидаву — не Тоня — мовчала. Тоді, червоніючи, спитав Сайгор:
— Прошу пробачення... я не знаю, як...
— Тетяна — підхопила баришня й теж почервоніла.
Баришню Тетяну Сайгор — згадує — десь бачив, і,
звичайно, він саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установі, в інших установах — сотні. Машиністки, ремінгто-ністки, стенографістки, журналістки,-істки, сірі — може, красиві, може, погані, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянські баришні, які бояться скорочення штату більш, як гармат, революції, вибухів, Махна, бандитів. І тут же згадав якусь сіру стенографістку, котра згоджувалася працювати підряд сімдесят дві години, лиш би їй довелося записати промову тов. Ра-ковського.
Відчув себе ніяково, бо стрів баришню в інших умовах, про які, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табір.
Баришня Тетяна мовчала. Потім іще всміхнулась і йшла поруч із Сайгором по зеленому океану.
На віллі на північ жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примітивної забутої пісні. За лісом у степу ревів автомобіль. Раз у раз підлітали білі крила будівель. Зрідка по дорозі виступали лапасті дуби й розкидали буйне шатро. Тоді хотілося зірвати дубовий листок, положити його на чоло і вбирати п’яний міцний дубовий запах.
Знову розбігались доріжки, і ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блідо-голубого неба й теж — оксамитною лапкою повз вілли далі, щоб у млості поринути десь. Зірвалася птиця й дико, побідно закричала над лісом. Тоді ж закричала друга птиця — кволо й тоскно. Тоді ж полетіли на доріжку білі й сірі пелюстки: то хижак рвав тіло своєї жертви. Потім іще крик — дикий і побідний.
—- Хороша погода.
— Погода гарна.
І подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвічну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говірку на інше, але зрозумів так: Тетяна воістину недалека дівчина, типічна міщаночка з обмеженим світоглядом.
І все-таки він мав себе з нею ніяково. І не відсутність теми робила ніяковість — було щось інше, чого він ніколи не відчував там, в установі, на мітингах, на засіданнях, на лекціях. І зараз порівняв це з тим, що було колись у юнацтві, коли батько сказав у перший раз «закуримо», і він хотів закурити, і боявся закурити, і боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: і злочинця, і юнака, і ними відчував себе.
— Закуримо?
Сайгор здригнув.
— Закуримо,— і вийняв портсигара. Тетяна, очевидно, хотіла, щоб Сайгор взяв її під руку. Очевидно.
Виходили на узлісся. Пудель сів на траву й лизав лапу.
III
Зійшлися випадково: тип, звичайно, раніш не знав мадмуазель Арйон, студент тільки сьогодні познайомився з Тонею — з бариш-нею з редвидаву,— а Сайгорів знайомий був тільки один: Григорій, кур’єр з його установи, який, як відомо, пішов на полювання. ї тому спершу, коли зібрались, відчувалась натягнутість.