Але, як завше буває на віллах, природа взяла своє, тим більш що прибуло ще декілька студентів-організаторів вечора «на користь». Правда, ці студенти держались окремо. Все ж над віллою повис гомін.
Літній театр студенти найняли звечора з усім ужитком: сцену, будку з розбитим роялем, поламані стільці. Студенти ремонтували кін, утрамбували грунт залу з голубою покрівлею — небом. Поставили біля входу стіл на трьох ніжках (без четвертої) і посадили колегу продавати квитки.
Зібралися з будівель, з лісу, від купальні хлоп’ята, заглядали в щілини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоно-гого-довговолосого типа й подавали пікантні репліки.
Зрідка проходили гранд-дами з усією фамілією й заглядали в театр, іронічно посміхаючись. Все-таки підходили до афіші й «негліже» розглядали її.
— Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов’язково прийдемо.
Касир пропонував купити квитки, гранд-дами ухилялись:
купимо, мовляв, купимо, почекайте.
— Мадам! Це на користь студентів. Будь ласка, квиток.
Тоді говорила гранд-дама:
— Ах, Боже мій, знову на користь!.. Мар’я Петрівно! Ви не можете уявити, як обридла ця «на користь».
— Так... Так... і на голодних, і на голодаючих, і на дітей, і на інвалідів, і на чахоточних. Прямо ужасть!
— А ви, господин студент, маєте мандат? — підпливла до столика третя й змахнула з чола батистовою хусткою сало.— А то, знаєте, разнії бувають...
Студент вийняв мандата. Тоді спитала друга:
— Мар’я Петрівно!.. Ваш Коля ще не приїхав з ком’ячейки? А мій, знаєте, Іван Дем’янович учора обкушався яблуков і таке, знаєте, засореніє желудка...
— Ужасть! — зітхнула Мар’я Петрівна й порадила: — Візьміть же, душенька, від доктора записку. Що ж поробиш — комуніческая дисципліна. Порядок.
Гранд-дама кивнула головою й докірливо дивилася на студента. Потім обидва виводки плавко почали віддалятись.
Віддалялось і сонце: все нижче й нижче сідало за віллою. Криве проміння стояло в задумі, потім гладило оксамитом мигдальний колір лісу. Запахло вечірнім цвітом — таким незносно млосним, мов фуркнули десь кропив’яні пожежі. Летіли на ночівлю птахи. Десь прокричав одуд свою одноманітну пісню. Проходили до купальні з рушниками — одиночки, маси, фамілії. За ставком на луках іржав кінь.
Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечір.
Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так усі учасники казали, тому що вечір був імпровізований, тому що не з’їхались усі учасники й не приїхав гармоніст).
Зійшлись усі — від купальні, з вілл, з лісу. Але аудиторії не було, і навіть на десять-дванадцять квитків, які продали на віллах удень, ніхто не приходив. Організатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дістати аудиторію.
Але порожньо виглядали доріжки, і тільки хлоп’ята осіли дерева навкруги літнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пікантні репліки.
Сайгор давно вже прийшов із лісу й ходив тепер із будки від розбитого рояля до сцени, на повітря. Звичайно, більш за всіх хвилювалися студенти, що утрамбовували імпровізований зал, і більш за всіх — мадмуазель Арйон, яка бачила в цім якийсь скандал.
Все-таки розклали вогнище біля театру під деревами і зварили один куліш і варили ще другий куліш. Баришні з редвидаву дістали десь ложки й запрошували до вечері.
— ...Чого ж ви нічого не їсте, товаришу?
До Сайгора\підійшла Тетяна й рішуче потягла його. І тому, що сходив вечір, сходились межі світла: сонячного, що вмирало, і з багаття* що чим далі, то більш розгорялось, Сайгор у Тетянинім звичайнім обличчі побачив хороші лінії, до яких потягнуло. Він узяв її під руку, і вони пішли.
— Я саманне люблю цієї публіки. Обивательщина.
Тетяна сказала безумовно серйозно й щиро, і мабуть, тому,
що серйозно й щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе, почервонів, відчув, як прилила до щік хвиля крові. І раптом подумав, що стріне, можливо, цю баришню в городі, що вона й там фамільярно заговорить із ним про обивательщину, і було неприємно.
Після кулешу сиділи за театром на заході. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк дві фігури:
Тоня й студент.
— Ви — комісар? — спитала Тетяна.
— Так.
— Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидав у тім місяці. Я там машиністкою.
— Мабуть, приходив...— і згадка про редвидав іще далі відкинула від нього Тетяну. Він сухо сказав:
— Пора б починати! — і підвівся. І в цей момент прозвучав перший дзвоник. Смеркло.
Аудиторія була з трьох фігур. Тоді рішили пустити хлоп’ят, які сиділи, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потім сказав студентові, що даремно турбували його і всіх учасників. Студент прохав вибачення й дивувався некультурності публіки з вілл.
— Дружок! Дружок! — закричала з лісу мадмуазель Арйон.
Сайгор інстинктивно повернувся й побачив у напівтемряві два холодних розумних ока пуделя. І тоді ж його це раптом знервувало. Він із злістю кинув:
— П’шов! — і вдарив собаку ногою,
А на сцені стояв уже тип. Він узяв на себе ролю й конферансьє.
— Відомий балабаєчник Букетов-Розін зіграє зараз імітацію на знаменитого санкт-петербурзького Андреева : «Свєтіт месяц ясний».
Тип оголосив, як конферансьє, і взяв балабайку, як артист» Звичайно, ребята гучно вітали його. Тоді він іще зіграв. Потім виступали з декламацією революційних віршів «робочого» поета Бальмонта4 баришня з редвидаву Тоня і ще якісь баришні з іншою декламацією.
Сайгор пішбв у будку, де стояв рояль, і ліг на сіно.
Через півгодини, коли розтанули на заході останні відблиски й вілли поринули в темряві, з лісу побрели парочки і купували квитки «на користь». Через, годину зал був повен й не було квитків, але вже нікому було виступати. Студенти викидали хлоп’ят: дати місця дорослим, і тут узнали, що спектаклеві Гіпіз, і побігли на сцену. Аудиторія захвилювалась.
Мадмуазель Арйон підійшла до учасників:
— Я ж казала — скандал буде!
Учасники дивувались, чому вона радіє, а вона раділа тому, що її не одурило передчуття.
Іще один скандал: контролер не впускав фігуру. Фігура кричала:
— Як смієте! Непманів понаводили, комуністи на задвірках!
Аудиторія ще більше захвилювалась. Хтось закричав з аудиторії:
— Спитайте в нього партійного квитка.
Студент-розпорядник підійшов до воріт.
— Товаришу, ваш партійний квиток!
Фігура раптом знизила тон і ласкаво сказала:
— Знаете, товариш студент, у мене партійного квитка нема, у мене дядя, і папаша, і сестра — комуністи і брат страдал на фронті»
Тоді хтось закричав:
— Геть комуністів! — І тихо додав: — Таких!
Фігура змовкла. Нарешті договорились і з аудиторією. Договорились так: виступить мадмуазель Арйон і тип Букетов-Розін. Тип на цей раз хотів здивувати публіку єврейськими анекдотами, але аудиторія його освистала. Тоді він заграв на балабайку імітацію. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву й закричав:
— Нєвєжди!
Тоді його зняли із сцени й виштовхали під оплески з театру. Мадмуазель Арйон казала:
— От. Вийшло по-моєму» Хіба не скандал?
8 М. Хвильовий
225
¦ Спектакль скінчився все-таки нічого: мадмуазель Арйон проспівала «душещипательный» романс, який подобався аудиторії» Навіть більше: Букетов-Розін зійшов на кін і попросив у присутніх пробачення за свою нервовість. Йому «пробачили» — і він зіграв свою імітацію.
Потім виходили з натовпу одиниці й нарешті цілі групи імпровізувати: декламували, співали, а наприкінці хтось ударив по клавішах розбитого рояля, і явились танцори.
Іще хтось крикнув:
— «Інтернаціонал»! ;
1 Але голос його не найшов відгуку й поринув в аматорськім шуміо . . • І
Розходились. І тоді повернувся Григорій із повною торбиною качок. Витягав важких крижнів і побідно держав їх над толовою. Біля його вертівся й показував зуби Марчик*
Небо поринуло в зеленій перебіжці зір. Зорі казково жевріли над віллами, над лісом: бавились, перелітали, сковзались над ставком.
Дерева таємно відступали в темряву і, як велетні невідомих країн, тяглися до синіх верховин, до синьої прекрасної безодні. З села на віллу залітали неясні звуки й танули на темних ріжах.
. IV
Глуха ніч. На віллі, на віллах, за віллами — темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тільки де-не-де прошелестить торішнє листя, трісне гілка: то закохані юнаки й коханки пізнали в урочистій задумі дерев радість великого таїнства.
Після шумного вечора не спалось. Лежали на свіжім запашнім сіні біля театру й дивилися в надмрійну безодню неба. Тип — із мадмуазель Арйон в кутку. Студент із Тонею за стіжком. Тільки Тетяна окремо; до Сайгора фатально тулився пес. Хотів його потихеньку відштовхнути, але пудель не рухався. Нарешті Сайгор не витерпів і спитав:
— У вас він завше такий нав’язливий?
— Ви до мене?
—¦ Так.
— Уявіть собі, сеньйоре: Дружок ніколи не забуває своїх друзів. Ви йому дали тільки три конфети, а він і досі охороняє вас... Поки образите.
— Да, цікавий-пес.
Мадмуазель Арйон це подобалось — і вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку він не рішався, бо це б значило викликати ще один «скандал».
Хотів заснути й не міг: комарі дзижчали над вухом і палили руки й обличчя. Стихло. За стіжками важко дихала Тоня і щось
незв’язно говорила.' Студент мовчав» Зрідка верещала мадмуазель Арйон, і тоді незв’язно говорив тип.
— ...Ви не спите?
Сайгор повернувся. Сказала баришня Тетяна» Іще раз:
— Вам не холодно?
— Ні.— Я думаю,— і засміялась.
—- Що думаєте?
— Думаю — не холодно.
Несподівано фуркнуло: «ідіотка». Потім рахував до сотні: заснути. Хотів, щоб було байдуже, але дратувала і баришня Тетяна, і інші баришні, що безцеремонними рухами в сіні чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль — мабуть, від нуди — як клапоть туману: підлізти до Тетяни й навалитись, облапати її — один чорт, натякає ж сміхом!
Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
Тоді Сайгор не витримав: підвівся й пішов повз стіжки. Але не пройшов і десяти-п’ятнадцяти кроків — почув голоси. Потім найомий мртив: тихо співав Григорій. Зупинився.
Будьонновець на коні,
Комісар в кареті,
А бідненькі партизани Сидять в очереті,—
вивів Григорій і стих. Сказав жіночий голос:
—' Бач, і сам співаєш! Чого ж ти так за комісарів?
— Дурна! — відповів Григорій.— Сам я і комісар, і комуніст.
— І камуніст?
— І камуніст,— роздратовано сказав Григорій і враз іще випалив: — Хіба агітнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке «чон»? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Відкіля ти? З вілли? Видно, що від бариньки... Ех! Щоб бариня вгарєла... много сахара поєла... Держись! Ще раз агітну!
— Хі! Хі! Куди поліз? Ач, який! Спершу полапай як слід!
— Що там лапать? Не кадетка ж? Ні?
Далі Сайгор не чув. Прийшов і ліг на своє місце.
Зареготала мадмуазель Арйон і голосно сказала.
— Сеньйори, не спите?
Відповіли: студент, Тоня,- Тетяна — не спали. Сказав тип:
— Майне кляйне медхен, у вас чудова фантазія. Сеньйори, айда на ставок купатися. Це ж прелість: купатись уночі.
Тільки Сайгор мовчав. Тоді підійшла до нього баришня Тетяна:
— Хіба ви не підете?
„Не думав, підвівся і взяв її під руку, потім інстинктивно нахабно прижав їй лікоть. Тетяна тягнула його: бігом! Побігли.
Зайшли всі в одну, здається, жіночу купальню. Тип роздягався поволі. Тоня прикривалася спідницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа:
— Вам подобається моє тіло? Ви бачите?
Тип іще сказав якусь банальність, а мадмуазель Арйон спитала:
— Парле ву франсе? — і з розльоту полетіла у воду.
Говорив тип:
— У вас, Тетяно, чудове тіло!
Студент захіхікав. Тетяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тіло. І в ту ж хвилину відвернувся, мов спіймав себе на якомусь злочині. Потім і Тетяна з розльоту полетіла у воду. Купались: і студент, і Тоня, і тип.
Через півгодини вийшли з купальні. Сайгор взяв знову під руку Тетяну. Від неї пахло свіжим тілом, і тому ще більше дурманило голову. Всі побігли вперед. Тетяна й Сайгор пішли через кручу.
Простори закутав темний серпанок ночі. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня сріблясто сковзалася до верболозів. Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява.
Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Тетянину руку — пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків.
І тоді несподівано сказала Тетяна — і несподівано, і ніби не вона, з легким відтінком болю:
— Думаю от про що: жила-була собі дівчина — це казка-бувальщина — росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті — стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?
— Це ви про себе? — здивовано спитав, ніби машиністка не могда мати такого доступного минулого.
— Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? — І поспішно сказала: — Проте не треба. Це важке запитання — важко відповісти.
І тут же інстинктивно, як і притискав, залишив її руку. Помовчали.
Заверещала мадмуазель Арйон.
Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зітхав зелений Оріон на голубиних гонах.
Росла ніч.
Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім натхненно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик.
За півверстви кричали сичі.
Од ставка запахло осокою.
Баришня Тетяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання.
І Сайгор не міг не відчути це.
— От, скажімо, небо,— і Тетяна зітхнула.— Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини — небо?
Тетяна «дивне» вимовляла надто тепло й чітко.
А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фуркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий, чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима.
— І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто — людина,— Татяна зупинилась.— Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. ї думаю, що мислі на тему «людина», поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні... Так от загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі.