— Піду.
І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину 7, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах, Мишко! Мишко!..
Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за , могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася — Комарівки не видно0 Було тоскно й було радісно» Згадала газети, батькові цигарки й подумала:
ЦЄ Темне ЖИТТЯ, а ХОТІЛОСЯ СВІТЛОГО, МОЛОДОГО, ЯК МОЛОДИК.
Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити,
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око, З шумом пролетів поїзд і зник у далині,
Оксана підходила до семафора.
КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...
Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі — кваліфікація,
' цвіт. Ну...
— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Гань-ба! Годуємо паразитів.
— Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім’ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє...
...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну...
І третя на другу:
— Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
їдять шоколад, п’ють каву, молоко — поправляються. Так живуть.
Синіє вечір — під’їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.
«..Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї койсь, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, га?лір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять...
...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажімо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця 1 ... да...
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом 2 за власть советов»... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він — бородатий, мамулуватий? Хто його знає — революція родила» І він у свош/матір конче закоха'нйй — у революцію» Не знає нічого, крім цієї пісні,— і не треба,,
— Та покиньте ви співати,— кричить Анфіса Павлівна, гладка, охайна — німецької породи»
Гіль зникає...
Є ще стара діва — Павлина Анфісівна,— так кажуть, так звуть,— це не так.
Ну, і так далі.»
Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля 3 «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину і соціалізм»» Читає, слухачі тікають.
Вона молиться на Коллонтай 4 і Ліліну 5. А Анфіса Павлівна розказує анекдоти:
— Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом»„ А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов’євим 6 живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара»
Павлина1 ^Анфісівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидшз ти б сховавсь».
У ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
Б’ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами — в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров’ю. Прибігла економка (це вілла):
— Када ви, наконец, убйотє єйо?
— Та зараз*
— ...Та січас,— кричить економка і біжить — її покликано. Сидір чухається:
— От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
— Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидір:
— Що?
— Мнясо!
— Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигаркуі
Пахне зеленню, пахне кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:'
— Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово — ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не мовчить.
— Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена* Це значить воля й свобода* Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
— Правильно!
...Вони ріжуть корову.
В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.
Анфіса Павлівна подивилась на Павлину Анфісівну та й подавилась. Павлина Анфісівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфіса Павлівна дитячу котлету їла.
Анфіса Павлівна запивала водою:
— Хотіла попробувати..*
Павлина Анфісівна:
. — Так, так...
...Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб’язно усміхаються.
— Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама мліє...
..„Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи,— перед громовицею...
...Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах — варення, котлети, білий хліб та інше...
...Навіщо?..
...До тьоті Басі приїхав знайомий^, Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.
Знайомий сказав:
— Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.
Павлина Анфісівна скрикнула:
— Ах!
Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги» Знайомий серйозничає:
— Чудний українець —г-. то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху... ТО ВІН революціонере
Тьотя Бася захвилювалась:
— Що то є українець? Пролетар-революціонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.
Анфіса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату — корова.
Павлина Анфісівна була задоволена, взяла -під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.
Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.
— Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!
— їді, їді! Не разговарівайі.
Знайомий пообіцяв поскаржитись голові БУЦВИКу 7„ А Павлина Анфісівна спитала:
— Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?
Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.
...Громовиця не прийшла — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.
Хтось ламав гілки в, лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов’ята, і соловей уже не співав, і солов’ї мовчали.
— ...Якби ви знали, яка це Анфіса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з’їсть: дитячу порцію.
...На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхненний Гіль.
...Тьотя Бася не обідала: її обід з’їв хтось.
Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно...
Летіли трутні по шосе.
...У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо» Одні виїздять, інші приїздять.
Хто приїздить, каже:
— По вулицях голод, а тут...
Через тиждень каже:
— Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га?
«..Пахне кізяками й парним молоком.
Ледве світає,, Сидір запрягає коні й везе м’ясо до міста. Насіли: де — хто.
— Захватіть оцього лантуха з яблуками.
— Що за лантух?
— Та оцей,
— Та це ж яблука казенні.
Його просять5.він згоджується за двісті п’ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м’ясом і закаляв у кров.
(Кров і яблука, революція і кров...)
Сидір покликав Микиту, й поїхали,
Як виїхали з села — на місто селяни їдуть. Сидір кричить:
— Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза:
— Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись... Но-о!..
Почухав Сидір потилицю й згодився:
— Та воно й правда.
Сіпнув за віжку — ліворуч...
...Підводилося сонце — червоне, заспане, невмите...
На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває, свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах — дрібний звір ходить, буває, в садках... А через дев’ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані баси — невдачники з міста й дебютантки — балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.
Є і літній театр.
У суботу висіла афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвують.,1 еіс.
...У неділю тьотя Бася кричала:
— Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.
Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.
Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь ліс.
Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.
Зодіаковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіа-ковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з крлонії на віллу. Вілли, колонії...
Легенький золотий сум.
...Чебреці, чебреці...
Анфіса Павлівна, Павлина Анфісівна посварились.
— До другої чистки не доживете, все одно викинуть!
Анфіса Павлівна обурилась:
' —• Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не-испросили. Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний —-осінь. У городі взимку холодно й голодно.
.„„КОЛОНІЇ, вілли.
Павлина Анфісівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
.о.Ставок думав золоту пісню:
«Ой пряду, пряду»...— Леонтович 8. «
ї минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмут-ніли діти, засмутніли вілли. А Анфісу Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфісівна плакала — йшов тридцять п’ятий листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом’ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:
— Ми смєло в бой пайдьом...
Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад.
...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.
...Стояли золоті ранки й зодіаковий блиск.
Із першої вілли Сидір кричав:
— Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандите клятий! Микита не озивався.
РЕДАКТОР КАРКІ Бєлий, і Блок» і Єсенін, і Клюев 1 — Росія, Росія, Росія моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двістірозіп’ятий я.
П. ТИЧИНА
Связан я узловыми дорогами 2,
На которых повесилась Русь.
На Которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.
В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ
І
На стола поклав браунінга й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок —1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, в потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі —
мабуть, того холодний. Гімназіальна церква й ліп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі
Кожний браунінг має свою історію криваву і темну — у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого... а взагалі —1922. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, а їх не беруть.
Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька»
Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...
Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте!
Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела.
Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на* браунінга і вийшов.
II
Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю.
На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.
Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали — вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне,— забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків.
Зійшов на тротуар. Побігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні дампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней. А проте чудові легенди революції теж виростають тут.
Наприклад: на цій вулиці» на цім місці — тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти 3 йшли на північ, а в проваллі раптово зацвіла Венера»
Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла; Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники» Тукали, одмірю-вали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали, революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина 4 Павлюк 5, Трясило 6.»»
І дивився Карк на небхз: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Думав: